Доступність посилання

logo-print
09 грудня 2016, Київ 15:40

“Споконвіку було Слово”: - Мощі Князя Володимира привезли до Києва; - Андрей Шептицький: “Слово про митрополита Андрей”; - У Києві буде створено українській Інститут національної пам’яті; - Лесь Герасимчук про український переклад Біблії.


Василь Зілгалов

Прага, 30 липня 2005 року

Аудіозапис програми:

Василь Зілгалов

Говорить “Радіо Свобода”!

В ефірі щотижнева передача “Споконвіку було Слово”, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті. У празькій студії перед мікрофоном - автор і укладач програми Василь Зілгалов. Мені допомагає за режисерським пультом звукооператор Ян Кайзер.

28 липня східно християнський світ відзначив день рівноапостольного князя Володимира – хрестителя Русі. Церква навіть запропонувала зробити цей день національним святом. І хоча вихідних днів в українському календарі не побільшало, саме напередодні свята в Києву повернулася частина мощів великого князя-воїна, державотворця, будівничого, який правив Ру ською державою 37 років ( з 978 до 1015). Мощі зустрічали з надією і благоговінням. Хтось чекав, що рештки князя убезпечать від хвороб рідних і близьких, інші сподіваються, що дух Володимирів надихатиме цілу Україну. Тему продовжує мій колега з Києва Віктор Єленський.

Віктор Єленський

Історія мощів князя Володимира сама по собі захоплюючий історичний роман. За митрополита Петра Могили їх знайшли під час розкопок Десятинної церкви. Майже 4 століття рака з головою князя перебувала в Успенському соборі Московського Кремля. Перед війною антрополог Герасимов вивіз реліквію до Ленінграду, щоби відтворити за черепом образ Володимира Великого. Але під час блокади рака зникла. Те, що повертається до Києва - мала частка мощів, які потрапили свого часу до Ростовського собору Пресвятої Богородиці. Але зрозуміло, цінність реліквії ніколи не визначалася її розмірами. Реліквії завжди несли в собі величезний символізм, вони піднімали в далекі мандри тисячі людей, змушували їх братися до зброї і викликали зіткнення між державами. Під цим оглядом та незначна увага, що її приділили поверненню святині українські власті і медіа, дуже важко виправдати навіть липневою спекою. Адже йдеться про те, що належить до справді кореневого, визначального і витокового. Залишимо історикам суперечку з приводу дат і точної фактури подій. Насправді, ми неприпустимо мало знаємо про те, що відбувалося 200 років тому. А тисячолітня товща приховує набагато більше, ніж з вдається видобути. Втім, історія буває настільки ж не передбачуваною, як і майбутнє. Те, що ми сприймаємо за чисту монету і доконаний факт, часто обертається фальсифікацією. І навпаки: те, що списали до звалища міфів, раптом обертається вплетеним у тканину історичної правди. Пам’ятаєте, наприклад, вибір віри князем Володимиром? Той самий епізод, де князь необачно навіки проголошує, що весілля на Русі є питіє, де вражені красою візантійського богослужіння, посли вмовляють Володимира прийняти християнство з Царгорода. Дуже довго цей епізод вважався літературною містифікацією, але новітні дослідження літописної оповіді доводять – ні, вона ґрунтується на реальних подіях.

Однак, як би там не було, Володимир Святославович був чи не першим євро інтегратором і реформатором в Українській історії. І хто, як не він розумів, що таке національні інтереси в добу, коли нації в модерному сенсі ще власне не було. Володимир – законодавець, Володимир – начальник, який до буквально останнього дня прагнув зміцнити єдність своєї держави. Якщо і це вас не переконало в актуальності князевої спадщини, то нагадаю, що ніхто інший, як Володимир грубо поставив питання про моральність влади. Вчорашній володар гарему і сталево крижаний у своїй жорстокості правитель, схоже, дійсно прийняв Христа у серце. Суто політичними і економічними резонами важко пояснити глибоку спокуту, яку демонстрував ураженим підданим Володимир, який хрестився у Василія, і милостиню, яку почав він творити, і його загострений інтерес до справедливості і до того, що є істина, і нарешті – незрозумілу поблажливість до заколотників на чолі із Святополком. А між іншим ще за п’ять років до літописного хрещення Русі київські бояри і старці принесли в жертву сина багатого варяга. А Володимир почав роздавати імєнія вбогим, а не лише демонстративно накладати на себе хрест перед киянами, і ставити церкви, а не лише крушити ідолів, і пребагато любомудрих філософів він завів і училищ книжних, а не обмежився русичам погрозами від нового Бога, і почав ставити гради по Десні, Сулі і Стугні і проповідь вів серед язичників-степовиків. От і спробуй визначитися: добре це, чи погано, що таким актуальним лишається правитель, який помер рівно 990 років тому. Для радіо “Свобода” Віктор Єленський з Києва.

Василь Зілгалов

У кінці минулого тижні минуло 140 років з дня народження митрополита Андрея Шептицького. І сьогодні варто сказати, що важко знайти діяча, який би поєднував у своєму житті всі риси: і духовність релігійну, і духовність світську, і прагнення робити добро всім людям. Недарма його вважають Праведником світу, не зважаючи на сухі формальності деяких меморіальних процедур. Хочете почути голос самого митрополита Андрея, деякі головні думки його життя? Про це у матеріалі далі.

Андрей Шептицький

Я – свята церва одна, одинока, свята і освячаюча, вселенська, а дана усім народам, ...бути дитиною, членом тої христової, Вселенської церкви.

Василь Зілгалов

Сила і віра його слова відчутні сьогодні. Андрей Шептицький, “Слово про митрополита Андрея”.

“Примір предеків і родинне передання, - пише митрополит, - не були рішаючи ми у виборі стану. Коли я рішився посвятитися монаршому стану в руському монастиреві, я прямо забув про це, я про це не думав, що це рішення відповідає моїм родинним традиціям, традиціям любові моїх предків. Якби я був би народився французом або англійчиком, я б так само зробив – так само вступив би я до чину, до монаршого чину східного обряду. Зробивши це, я до перва по розвазі спостеріг, що поступив правильно не тільки перед духом родини та перед її традицією, посвячуючись східній церкві, справі унії, я мав на оці лише мотиви всесвітового характеру. Інтернаціональний мотив – всесвітове діло веліло мені шукати праці для злуки церквей”.

Василь Зілгалов

Постать митрополита Андрея Шептицького визнається героїчною не тільки серед українців, а й серед інших народів: і серед тих євреїв, які знають правду про його роль у спасінні сотень євреїв від Голокосту. Тим часом Ізраїльська меморіальна установа “Яд Вашем”, визнавши Праведниками народів світу найближчих помічників митрополита Шептицького, все ще відмовляється визнати також його заслуги. Слово також відомому ізраїльському громадському діячеві Якову Сусленському.

Яків Сусленський

На протязі всього свого життя я обурювався проти несправедливості. Син десидентства ніколи не давав мені покою. Я звинувачую “Яд Вашем”, хоч і дуже поважну всесвітню інституцію, в тому, що і до тепер блаженний пам’яті митрополит Шептицький ще не визнаний серед суб’єктивне ставлення деяких членів комісії Праведником народів світу.

Василь Зілгалов

Головний рабин міста Києва та України Якоб Дов Блайх переконаний у тому, що Андрей Шептицький заслуговує на звання Праведника народів світу.

Якоб Дов Блайх

То, що він зробив і втрятував євреїв і цим самим поставив своє життя, скажімо, під питання, тому що фашисти, якби знайшли, могли вбити. Тому я думаю, що це не питання: за те, що він рятував євреїв під час Другої світової війни він заслугував цю назву.

Василь Зілгалов

Нагадаю шановним слухачам, що у своїй останній великодній проповіді у квітні 1944 року, яку митрополит Антей виголосив у соборі святого Юра у Львові, він знову наголосив вірним на важливості єдності української церкви, українського народу. А ще раніше у 1940 році митрополит писав: “Може ніякий нарід на світі так не терпів стільки від нещасного роз’єднання церков, що український нарід”. Цим самим він вказував, що кінцем нещасть українців усіх конфесій може бути лише їх єдність.

10 років тому у селі Дора, поруч із Яремче на Івано-Франківщині, почало діяти місійне згромадження Андрія Шептицького, катехитичний центр. Збудував його і опікувався ним отець Ярослав Свищук. У важкий воєнний час священик разом зі своєю родиною змушений був покинути рідний край. Після 50 років місійної роботи у різних країнах світу, він повернувся в рідні Карпати і привніс свіжий струмінь у релігійне життя карпатського села. 2 місяці тому отець Ярослав Свищук помер у своїй рідній Дорі. Після його смерті гостро постало питання про те, чи виживе створений ним катехитичний центр. Тему продовжує Галина Терещук.

Галина Терещук

Серед неймовірної краси карпатських гір, у селі Дора постав комплекс місійного згромадження св.Андрія. Тут є дерев»яна церква, музей імені митрополита Андрея Шептицького, катехитичний центр. На подвір»ї – справжній пантеон ієрархів Греко-католицької церкви. Погруддя митрополита Андрея Шептицького, кардинала Йосипа Сліпого та інших відлиті у бронзі. Автором цих та інших мистецьких робіт є сам засновник згромадження отець Ярослав Свищук. Щороку влітку згромадження опікується дітьми-сиротами та інвалідами. Власне задля них і був створений цей центр отцем Ярославом. У 1951 році його було висвячено на священика. Через роки отець Ярослав відчув своє покликання до місійної праці. У 80-х він вирушив на місію в Назарет аби опікуватися бідними арабськими дітьми. Побував і в Аргентині, загалом відвідав 24 країни.

«Страшні злидні і ридання дітей, що вмирали з голоду, найбільше вплинули на мою зміну, - писав отець Ярослав у своїх споминах. – Коли я був молодим, то думав, що гори можу здвигнути з місця, що усе для мене можливе, та, коли прийшла старість, недуги, побачив свою мізерність й те, що через цю мізерність діє сила Божа».

Отець Ярослав вважав, що пожертва убогим чи на місійні цілі - це той єдиний скарб, який людина забере в інший світ, це той єдиний скарб, який діамантами світитиметься в іншому світі і просвічуватиме шлях до щасливої вічності.

З кожної країни, в якій отець Ярослав перебував, він привозив щось до музею митрополита Шептицького у Дору. З його експонатами ознайомила працівниця згромадження сестра Марія.

Сестра Марія

Як він прибував, все йому якісь подарки давали. Він їх збирав докупи і на Україну привозив. Деяким навіть по триста років. І отець збирав великі гроші, щоб повернути ікони назад на Україну.

Галина Терещук

Отець Ярослав Свищук планував ще завершити благоустрій подвір’я, зробити опалення в приміщеннях згромадження, особливо це необхідно у музеї аби зберегти старовинні ікони від вологості, мріяв завершити довкола згромадження хресну дорогу. Але його дорога на землі закінчилась у липні цього року. Отець Ярослав, відчуваючи про наближення смерті, приїхав зі США у своє родинне село – Дору і на другий день пішов у вічність. Отця Ярослава поховали поруч із пантеоном ієрархам греко – католицької церкви. Попри те як багато допомагав отець Ярослав мешканцям Дори, скільки зробив для відновлення релігійного життя у селі, селяни, які за життя священика відвідували усі організовані ним свята у згромадженні, не виконали останню його волю -- не дозволили поховати його поруч із мамою на старому сільському цвинтарі. Мовляв, кладовище зачинене…

В одній зі своїх проповідей вірним отець Ярослав сказав: «Ми, українці, внаслідок довголітнього поневолення й переслідування, на жаль, маємо в собі багато негативізму. Пройде ще багато років, поки ми зможемо вилікуватись цієї недуги».

Після смерті отця Ярослава сестра Марія схвильована тим, хто заопікується згромадженням і чи зможуть діти-сироти та хворі відпочивати і набиратись здоров»я серед неповторної краси гір.

Сестра Марія

Як ми будемо з Богом – Бог буде з нами. Як ми будемо любити ближнього свого, як себе самого, а Бога понад усе – так нам і буде. Ми тут дітей-сирот маємо і ми їх виховуємо. Тапер трудніше буде, бо отець нам помагав.

Галина Терещук

Сестра Марія вірить, що справа отця Ярослава буде продовжена, що згромадження житиме й після смерті священика. Про це вона щодня просить Бога у своїх молитвах. Щодня приходить на могилу отця Ярослава і запалює на ній свічку, яка горить тут постійно. Як горів великим бажанням допомогти бідним за свого життя отець Ярослав Свищук. А шлях у щасливу вічність йому висвічує єдиний скарб, надбаний ним за усе життя - співчуття та любов до ближнього.

Василь Зілгалов

З метою увічнення жертв політичних репресій та голодоморів в Україні, осмислення історичного минулого українського народу, його споконвічної боротьби за свою державу, в Києві буде створено Український інститут національної пам’яті. Про це підписано відповідний указ президентом України Віктором Ющенком. Втім, суть такої установи, значно глибша і набагато ширша. Тему досліджує журналіст Микола Закалюжний.

Микола Закалюжний

Український інститут національної пам’яті не є чимось оригінальним. Це нагальна необхідність історичного осягнення свого минулого, з тим щоб робити поступ у майбутнє. Адже, без минулого, як відомо, не має й майбутнього. Подібні інститути пам’яті вже давно функціонують у посткомуністичних країнах, зокрема Польщі, Чехії, країнах Прибалтики. Вони своєю діяльністю підвели своєрідний підсумок під тоталітарним минулим. В Україні цей процес доводиться розпочинати на державному рівні лиш зараз, адже Кремль й досі послідовно блокує у світовому масштабі визнання геноциду українського народу, що позначилося на позиції колишньої влади, очолюваної Кучмою. Зараз політична ситуація в Україні змінилася, що знімає бар’єри неупередженого дослідження свого минулого.

Про мету і завдання Інституту національної пам’яті розмірковує політв’язень радянських таборів, філософ Євген Сверстюк.

Євген Сверстюк

Це має бути і музей опору національного, і національної пам’яті. Але такі виділяються сторінки, які у нас фактично затоптані – це Голодомор 33-го року, це сторінки боротьби національно-визвольної різних періодів – це було заборонено вивчати, і останнім часом переслідування за слово, за віру, нищення людей віри, нищення церков – це проводилося систематично і у всіх поколіннях. Це надзвичайно важливо –усна ота історія, то її непочатий край роботи. Фактично, вона у нас велася тільки за кордоном. Тільки українська еміграція давала іноземцям свої покази. Власне, завдяки їх матеріалам було поставлено питання не просто про Голодомор, а про український Геноцид. Це катастрофічно, коли про український Геноцид проголосував парламент Угорщини, Естонії, Канади, а український – ні.

Микола Закалюжний

На державному рівні протягом багатьох років чинилися перешкоди науковим дослідженням з багатьох тем української минувшини. Втім, свою діяльність Інститут національної пам’яті розпочинатиме не з чистого аркуша, говорить доктор історичних наук професор Володимир Сергійчук.

Володимир Сергійчук

Дослідниками за роки незалежності напрацьовано багато матеріалу. Який є базою для розгортання роботи Інституту національної пам’яті: це проблеми, пов’язані із голодоморами, репресіями, депортаціями. Але я думаю, що не тільки цим має обмежуватися діяльність новоствореного інституту, тому що нашому народу треба в принципі повернути історичну пам’ять. І вона обмежується не тільки ХХ століттям. І з огляду на скріплення цієї національної гідності ми зможемо пильніше дивитися вперед. Інститут повинен поширювати свої напрацювання на всі регіони України.

Василь Зілгалов

Я нагадаю слухачам “Споконвіку було Слово” на хвилях української редакції радіо “Свобода”, що ви слухаєте матеріал Миколи Закалюжного про створення у Києві Інституту національної пам’яті України. Слухайте завершення цієї теми.

Микола Закалюжний

За словами професора Сергійчука Інститут національної пам’яті зможе виконати поставлені перед ним завдання, якщо там працюватимуть науковці, які є патріотами України, а не ті кадри, які свого часу цькували українство. Доречно до цієї справи, як вважає історик, залучити обдарованих, патріотично налаштованих молодих науковців. Серед розділів Інституту вагоме місце має зайняти той. Що висвітлюватиме духовну нескореність української нації.

Володимир Сергійчук

Про те, як українські католики були складовою частиною українського національно-визвольного руху, про те, як їх знищили, коли скликали у Львові 1946 так званий Собор, це насправді був псевдособор, оскільки він був організований НКВД. Але ж українські греко-католики не змирилися з тим, що їх примусово розпустили, розігнали. Вони пішли в катакомби і були там аж до 1990 року. Ми можемо говорити про Українську автокефальну православну церкву, про того ж митрополита Василя Липківського, який мав мужність очолити свій рух і він пішов зі своїми соратниками і в Гулаг. Так оце дух український, незламність українського духу. Так оце я вважаю теж робота для Інститут – показати цей процес. Так оце є приклад для нас і сьогодні в плані, чи може бути єдина помісна церква.

Микола Закалюжний

За словами Євгена Сверстюка концепція Інституту національної пам’яті значною мірою залежить від того, в якій будівлі він розміщатиметься: якщо будівля буде в центрі Києва та на підвищенні – це одне, а коли Інституту дадуть куточок якогось музею – це зовсім інше. “Правдоподібно це б мало бути приміщення київського Жовтневого палацу, де з 1934 року знищували цвіт української нації, зокрема інтелігенті”, - вважає Євген Сверстюк. На його думку, добре організований Інститут національної пам’яті є дуже важливою справою, щоб зробити якісний перелом в усвідомленні українським народом свого минулого і своєї ролі у майбутті. Микола Закалюжний, радіо “Свобода”, Київ.

Василь Зілгалов

Відомий український культуролог і перекладач Лесь Герасимчук вважає, що в Україні досі немає повного і достеменного перекладу Біблії. Про це й інше – в розмові нашого київського кореспондента Тараса Марусика з Лесем Герасимчуком.

Тарас Марусик

Пане Герасимчук, існують дві думки на тему біблійних перекладів: що, мовляв, зараз за часи незалежності з’явилось багато українських перекладів, тобто відтворених історичних перекладів, які були створені в досить таки важких історичних умовах, і згадаймо при цьому так само переклад, який робився патріархом Філаретом, але за допомогою російських видань, і інша є точка зору про те, що біблійні тексти дуже так, скажімо, різнобійні і не відповідають духові оригіналу і текстам оригінальним частково. Я б хотів почути ваш погляд як людини, яка це досліджує.

Лесь Герасимчук

Питання досить складне і я його хотів би розподілити на дві частини. Одна частина – це частина конфесійна і я її не хочу зовсім чіпати, бо у нас багато християнських конфесій і багато конфесій користуються різними виданнями, і я не хочу зараз чіпати просто справи церкви, церковного будівництва і достовірності тих текстів, які вони використовують. Якщо говорити про таке явище, як Біблія – явище культури світової, то Біблія – це зраз є бібліотека зібрана в одному томі, бо колись писали інакше, видавали інакше – багато книг або багато згортків. І тоді ми мусимо говорити, що в Україні, котра за часів християнства будувала і свою державність, і свою культуру, себто мистецтво, філософію, і законодавство, і архітектуру довкола біблійних текстів, то не має досі інституції, яка вивчала б ці питання. Це парадокс, такого в світі цивілізованому немає. Це по – перше. По – друге, у нас немає культурологічного підходу взагалі до перекладу. У нас не встановлений той набір текстів, адже в різних конфесіях використовується різний просто набір текстів. Самі тексти кожною мовою мають свою дінезу – вона різна у текстів кожною мовою. Виходять такі парадокси останнім часом. Ось наприклад, у нас вийшла Біблія перекладена з англійської мови. Чому з англійської, а не з китайської? Цей переклад хороший тільки тим, що він дешевий. Його багато людей можуть купити, бо він коштує 30 гривень, а не 100, 150 і не 200. Але він перекладений з російської закордонної версії, себто європейської версії російського синодального перекладу, де написано, що старий Заповіт перекладено з гебрайської, що не зрозуміло з конфесійної точки зору. Тому що християнська церва завжди використовувала грецькі тексти – себтуагінту, а себтуагінта не у всьому співпадає з гебрайськими тестами, тому що кодифікація цих гебрайських текстів з’явилася пізніше себтуагінти. В себтуагінті довші варіанти цих текстів, ніж в єврейському варіанті і текстів більше. Інтерпретація різна цих текстів.

Тарас Марусик

Ну є ж ще вульгати?

Лесь Герасимчук

Вульгата робилася за різними текстами, коли ще не було остаточної кодифікації грецької. Не було кодексу Біблії, як ми його зраз називаємо.

Василь Зілгалов

Я нагадаю слухачам “Споконвіку було Слово”, що Тарас Марусик веде розмову з перекладачем Лесем Герасимчуком щодо проблеми українського перекладу Біблії. Слухайте завершення цієї розмови.

Лесь Герасимчук

Але є ще цікавіша штука. Річ у тім, що у нас погано читають, що написав взагалі Огієнко. Річ у тім, що, коли прийшло сюди в два в три прийоми християнство у нас були представники, котрі приходили сюди. Вони були греки, ірландці були, наприклад і т.д. Люди, які по різному сприймалися місцевим населенням і вони були причиною різних воруховань тут. Це по-перше. По-друге, тут була Біблія до нас – тут були готи. Цйе ж не заперечує ніяка історія, а готи мали свою Біблію – це біблія Вульфіли це основа німецької літератури. І оці самі візи-готи, котрі заснували колосальну культуру, яка тяглася аж до Північної Африки вони мали свою Біблію і ця Біблія використовувалася місцевим населенням. Чому її не згадують навіть в церковній у нас історії? Ну, тому що там риси сектантства і все таке. Річ у тім, що той самий арій використовується в ряді конфесій, які дозволені в Україні. Вони заборонені в Росії, де відбувається гоніння на інакшодумаючих послідовників тих чи інших релігій. А у нас же в Україні доки сього не має.

Тарас Марусик

Якщо різні набори текстів, про що ви говорили, то чи можна, з вашого погляду, говорити про свідому маніпуляцію?

Лесь Герасимчук

Я підійшов би знову-таки до цього з іншого боку. Якщо президент країни сказав, що треба вивчати християнську етику, то для того, щоб вивчати в школі з першого вересня християнську етику. То треба мати суму якихось допоміжних текстів і ,не в останню чергу, Біблії. Біблії якої? Перекладеної для дітей, коментованої, з культурологічними даними, з і історичним тлом і т.д. Де воно? Де ці розробки, де ця методика, де ці обговорення серед фахівців, серед педагогів? У нас в мультиконфесійній ситуації раптом буде виділено кілька прихильників тих чи інших конфесій, які між собою, скажімо, не завжди в гарних стосунках, і що це буде в школі? А в школі буде сидіти мусульманин чи в цей час він буде ганять в футбол? У нас же є недільні школи, нехай вивчають там, що завгодно. В школі мусить бути курс Біблії звичайно, але Біблії перекладеної згідно сучасної теорії перекладу, з розумінням історії цих текстів і з залученням текстів, які виходять за межі іудейства чи різних форм християнства, наприклад, мусульманства. Тому що це єдине підґрунтям для всіх так званих книжних релігій.

Тарас Марусик

Оскільки ви торкнулися теми цього шкільного предмету, ну, наскільки можна зрозуміти, воно ж не може бути з першого вересня реалізоване, а якщо воно буде реалізовано, то в якомусь такому вигляді, м’яко кажучи, можливо, непрофесійному.

Лесь Герасимчук

М’яко кажучи, так і буде. У нас багато чого робиться в цій галузі, так само, як будується Десятинна церква, так само, як відбувається в Лаврі з “мудрими” рішеннями цими про передачу, ніхто не стежить за пам’ятками цими, так само буде із цієї християнською етикою.

Тарас Марусик

З огляду на те. Що ви зараз сказали, коли можна очікувати ось того єдиного правильного, я б так сказав, чи повного перекладу українською мовою?

Лесь Герасимчук

Для ттого, щоб зробити цей переклад, потрібно проробити серйозну наукову підготовчу роботу. Цим сьогодні в Україні ніхто не займається.

Тарас Марусик

Дякую, це був культуролог Лесь Герасимчук. З ним розмовляв Тарас Марусин. Радіо “Свобода”, Київ.

Василь Зілгалов

На цьому ми завершуємо програму “Споконвіку було Слово” на хвилях української редакції “Радіо Свобода”.

Нагадаю, що автор програми і укладач її Василь Зілгалов, допомагав мені у празькій студії за режисерським пультом Ян Кайзер.

Говорить радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG