Доступність посилання

ТОП новини

“Країна Інкогніта”: Микола Попель.


Сергій Грабовський

Аудіозапис програми:

Київ, 13 серпня 2005 року

Олекса Боярко

Ви знову зустрічаєтесь на хвилях радіо “Свобода” із таємничими і забутими епізодами української історії.

Ви знову дізнаєтесь щось нове про яскраві, подвижницькі, а часом і трагічні постаті української культури.

Радіожурнал “Країна Інкогніта” – це спільний пошук історичної істини.

“Країна Інкогніта” – це знайомство з маловідомими сторінками життя України.

“Країна Інкогніта” для тих, хто не боїться долати чужі та власні забобони і упередження.


Сергій Грабовський

Говорить радіо “Свобода”!

З вами журналіст Сергій Грабовський.

Наш сьогоднішній герой – радянський генерал, політпрацівник, переконаний комуніст. Служака, котрий у своїх спогадах всіляко вихваляє керівну роль партії та переваги комуністичного ладу. І в той же час людина, котра описує у своїх спогадах ситуації, які прямо суперечать її ж деклараціям, та прохоплюється про такі речі, поряд із якими відпочивають відомі розвідки Віктора Суворова.

Микола Попель. 1901 року народження. На початку совєтсько-німецької війни – бригадний комісар. Артилерист, танкіст, учасник боїв на Халхін-Ґолі проти японців. Заступник командира з політчастини або ж комісар 8-го механізованого корпусу, розташованого на Галичині. Корпус мав близько дев‘яти сотень танків, був непогано підготовлений, і за планами операції “Гроза” повинен був діяти на вістрі головного удару Червоної армії – на Краків, на Познань, а далі – на нижній Одер, до Балтійського моря. Михайло Попель пізніше згадував:

“У квітні 1941 року в Рівному, в штабі армії ми, як кажуть штабники, “програвали” на картах початок війни. Висхідним пунктом гри була ймовірність, що ворог не перешкодить нам відмобілізуватися, зосередитися й розгорнутися для бойових дій... У штабних іграх і на вченнях ми – боронь Боже! – аж ніяк не припускали переваги сил противника... Не передбачали ми й оборонного варіанта прикордонних боїв, не говорячи вже про відхід. Тільки вперед, тільки на чужій землі!

У нас не було плану взаємодії з прикордонними військами, плану висадження в повітря мостів, мінування бродів тощо. У нас не було навіть задовільних карт своєї території, лише карти району на захід від кордону...”


Цей фрагмент зі спогадів Попеля після 1968 року був вилучений. Адже він прямо свідчив про підготовку в 1941 році Сталіним війни проти Німеччини. Війни в жодному разі не оборонної. До останньої, як засвідчив Микола Попель, ніхто не готувався. Але сталося інакше. Гітлер устиг першим, совєтське командування ставило танкістам божевільні завдання, а на Західній Україні вибухнуло народне повстання проти комуністів:

“Коли о восьмій ранку 24 червня з мотоциклетним полком, до складу якого входили також танки і бронемашини, я в‘їхав у Львів, нас зустріла гнітюча, напружена тиша. Вулиці були майже безлюдні. За винятком центральних, якими безперервним потоком їхали і йшли біженці. Зрідка гриміли поодинокі постріли. В міру того, як наші машини вступали у місто, постріли лунали дедалі частіше.

Жодних ознак міських властей нам виявити не вдалося... Мотоциклетному полку довелося виконувати невластиві йому завдання – вести бої на горищах. Тут були обладнані спостережні і командні пункти, вогневі точки, склади боєприпасів... Противник контролював кожен наш рух, а ми його не бачили”.


Рухома група у складі трьох сотень танків на чолі з Попелем наприкінці червня 1941 року завдала удару на Дубно. Це був єдиний успішний танковий удар першого періоду війни, і він поставив на грань зриву весь нацистський план “Барбароса”. Але група Попеля не була підтримана іншими мехкорпусами, а сам він не зумів уповні скористатися вигодами свого положення. Проте воювали танкісти Попеля добре. Вони, наприклад, захопили кілька десятків німецьких танків і з толком використали їх:

“Зиков доповів, що екіпажі опанували німецькі танки. -

Добре? – перепитав я. -

Ручуся. -

Ручатися не треба, ви з ними підете на спеціальне завдання. Відберіть п‘ятнадцять екіпажів і п‘ятнадцять машин. Найбільш надійних у всіх відношеннях. На полі в темряві поверталися і розверталися п‘ятнадцять Т-3 і Т-4. Піднімалися і опускалися гамати, били в чорне небо кулемети. Нарешті невелика колона вийшла на шосе, минула село, міст і повернула праворуч. Лісочками танки мали по одному проникнути в розташування гітлерівців. Людину окликнуть, але хто буде перевіряти свій танк? Потім треба так само по одному, з інтервалами, “втертися в колону, що витяглася на дорозі, й чекати. Чекати червоної ракети, яку дасть о двадцять четвертій нуль-нуль Гуров. За цим сигналом кожний танк розстрілює машини, що стоять поперед нього, і в метушні зникає”.


14 з п‘ятнадцяти танків повернулися з успішно виконаного завдання. Наступ 16-ї танкової дивізії ворога був зірваний.

Опинившись в оточенні, танкісти Попеля організовано вийшли з нього. Добре відомий наказ Сталіна №270 від 16 серпня 1941 року, де полонені були оголошені зрадниками і було скомандувано всіма засобами знищувати їх і піддавати репресіям їхні сім‘ї. Одночасно в якості позитивного прикладу успішної боротьби в тилу ворога була названа група Попеля:

“Комісар 8-го мехкорпусу – бригадний комісар Попель і командир 406-го стрілецького полку полковник Новиков з боєм вивели з оточення озброєних 1778 чоловік. У запеклих боях із німцями група Новикова-Попеля пройшла 650 кілометрів, завдаючи величезних втрат тилам ворога”.

Але жодна людина не одержала нагороди – ані за контрудар під Дубно, ані за рейд ворожими тилами. Чому? Одна із загадок війни.

І ще фрагмент зі спогадів Миколи Попеля: “Запас мотогодин старих машин вичерпався перше, ніж вони встигли зробити хоча б один постріл по ворогу. Танки стали тягарем. Вік їх моторів закінчився, вони перетворювалися у громіздкі махіни... Противник мав приблизно утричі більші сили...Чисельна і технічна перевага німців примушувала нас пригадати заповідь Суворова: воюють не числом, а вмінням”.

Ось тут починається ідеологія, і тут починається кричуща неправда. На південно-західному напрямку у червні 1941 року Червона армія мала удесятеро більше танків, ніж нацисти. Якісна перевага також була на боці червоних – понад 1000 Т-34 та КВ, нічого схожого на них Вермахт не мав. Тільки 8-й мехкорпус був чисельно більшим за 1-у танкову групу Вермахту, яка діяла на Україні, і значно кращим був якісно. Але тільки за технікою, не за підготовкою і бойовим духом танкістів. І, нарешті, про “старі” танки БТ-7 та Т-26. Їхній випуск закінчився 1940 року. Коли ж вони встигли застаріти? У серпні 1945 року близько ста Т-26 і БТ-7 пройшли на Далекому Сході через гірський хребет Хінган і пустелю Гобі до Тихого океану. І дійшли успішно, попри вкрай несприятливі умови. А от на Галичині ці танки чомусь не хотіли йти вперед. Може, справа не в зношеності моторів?

8-й мехкорпус улітку 1941 року втратив половину танків без бою – кинутими на дорозі, загрузлими в болоті а то й узагалі – зниклими безвісти. Тільки половину танків він утратив у бою. Але це були найкращі показники у Червоній армії улітку 1941 року. В інших мехкорпусах від 70% до 90% танків припадало на не бойові втрати. Тобто елітарний панцерний кулак Червоної армії, основний інструмент планованого “визвольного походу” в Європу не хотів воювати. І заслуга комісара Попеля в тому, що бодай половина його танкістів воювала. Чи не тому, що комісарський танк ішов попереду, і генерал Попель відкрив свій бойовий рахунок 25 червня 1941 року – у ті дні, коли значна частина радянського генералітету або відсиджувалася подалі від передової, або “перебазовувалася” у тил?

“Я вискочив слідом за Бурдою, але вже не вгледів його. З гуркоту здогадався: командир повів свій танк. Я крикнув Коровкіну: “Заводь!” і вліз у “тридцять четвірку”. Добре, що цього разу прихопив її з собою, не звіряючись на самий “хорх”... У запалі бою втрачається відчуття часу й місця. Не помітив, як ми, маневруючи, вийшли до околиці Цибуліва... Танк Бурди, не відповідаючи, мчав попереду. Раптом різко загальмував. Я наказав Коровкіну наблизитися, прикриваючи вогнем “тридцятьчетвірку” командира бригади. З переднього люка машини Бурди вивалився механік-водій. Розмахуючи руками, він біг нам назустріч. Я відкинув верхній люк і почув: -

Командира, командира вбили!..”


А це – лютий 1944 року. Ніхто не силував генерала, тепер уже члена військової ради 1-ї гвардійської танкової армії самого йти в атаку. Але Попель не боявся бою. Хоча втрати цієї армії, якою командував генерал Катуков, були просто безумними. Так, на початок битви на Курській дузі 1 гвардійська танкова армія мала 631 танк. В оборонній фазі вона втратила 954, в наступальній – 1040 танків. Тобто утричі більше, ніж мала на початку битви. Армія одержувала нові танки та самоходки, нових танкістів, і вони горіли, горіли, горіли... Але інші мали більші втрати. Наприклад, п‘ята гвардійська танкова армія генерала Ротмістрова у розрекламованому радянською пропагандою бою під Прохорівкою втратила незворотно 334 танки, а 2-й танковий корпус СС, який їй протистояв – тільки 5 танків.

А тепер про Миколу Попеля говоритимуть свідки й учасники подій. Ось що про нього пише у спогадах Микита Хрущов:

“Не пам‘ятаю, з нашої ініціативи цього разу чи це була ініціатива Ставки, знову ми приїхали до Москви, зустрілися зі Сталіним. Для однієї із наших армій я попросив дати членом Військової ради генерала Попеля. З ним я познайомився у перші дні війни, коли він був комісаром у корпусі, яким командував генерал Рябишев. Попель дуже сподобався мені своїми спокоєм, розсудливістю і мужністю. У 1941 році штаб мехкорпусу виявився розірваним на дві частини. Одна частина виявилася з Рябишевим, інша – з Попелем. Вони перемовлялися по рації: Рябишев задавав питання, сумніваючись, чи відповідає саме Попель, а не підставна особа від ворога. Він питав, як звуть його дочок і що сталося з його псом. Розповідь про це довго гуляла серед командного складу. Ми жартували, але спосіб опізнавання за суттю був правильним. Тепер же я попросив Попеля знову до нас. Сталін погодився”.

Яків Макаров, радист-кулеметник танка, учасник параду Перемоги.

Цю військову грамоту мені, як і моїм однополчанам, вручали в Берлині в День Перемоги. Підписали її наш командарм гвардії генерал-полковник Михаїл Юхимович Катуков (було йому тоді сорок п‘ять років, красивий міцний чоловік) і член війсьради армії гвардії генерал-лейтенант Микола Кирилович Попель. Мій батько був трохи старшим за них віком, і ми з ним пішли в армію майже в один день. Узявши в руки грамоту, я наче в батьківські очі глянув.

І зовсім іншу думку про генерала мала Єкатерина Катукова, дружина командувача 1-ї гвардійської танкової армії:

Микола Попель – невисокий на зріст, кремезний, з красивим обличчям, очі чорні з вогником. Не дурний. Попри зовнішню привабливість, він був дрібний себелюбець, полохлива душа. Канцелярист, без серця і совісті. Його робочий день починався з доповіді про те, які солдати, офіцери проштрафилися (випивали, не ночували вдома тощо). Треба віддати належне Миколі Кириловичу – він був дуже талановитим фахівцем, умів чудово орієнтуватися в обстановці. Але от прийняти своє, оригінальне рішення не вмів, не було у нього такого таланту. Микола Кирилович був красномовним, любив говорити красиво, і це йому вдавалося. Він мав добру пам‘ять, але проголошував не свої слова, які йшли від душі й таланту, а чужі, і всі дуже добре це відчували і розуміли. Був він великий формаліст. В костюмі – модник, вихолений, виголений, чистий. Йому було дуже важко догодити. Попри наказ не писати щоденників, не возити документи й архіви, він збирав такі документи, відсилав їх до Москви. Після війни він написав три книги... Невдовзі після закінчення війни Попелю запропонували виїхати до Москви. До нас приїхав новий член військової ради Семен Іванович Мельников. Це була зовсім інша людина, не схожа на Попеля, як день і ніч. Семен Іванович був справді політпрацівник ленінського типа. Він став справжнім помічником у новій, важкій справі створення і становлення соціалістичної держави на землі Німеччини.

Додамо до цього, що ще гірші слова Єкатерина Катукова знайшла для іншого відомого українця-танкіста – генерала Андрія Гетьмана. Звісно, бути чистим і виголеним на війні – може, для когось і гріх. Так само, як і боротися з пияцтвом в армії. Але чи так уже була товаришка Катукова неправа, коли йшлося про казенні слова, якими комісар Попель агітував бійців? Ось фрагмент з його мемуарів, діалог зі старим священиком на Буковині:

“Старий відімкнув скриньку з гуцульським різьбленим орнаментом. -

Гляньте, прошу вас. І витрусив на полірований стіл кілька тонких книжечок у різнокольорових обкладинках. -

От паспорти і посвідки, які я одержував за своє сімдесятирічне життя. Австро-угорський, польський, російський, прошу пробачення, радянський, а це ось германа... Лише одного нема й нема.

Я запитливо подивився на старого. -

Українського... -

А український існує, - перебив я мого співбесідника. Радянський – це і є український. Правда, він свідчить не лише про національну приналежність, а й про те, що його власник є громадянином першої у світі держави робітників і селян, які добровільно об‘єднались у великому Радянському Союзі, незалежно від національності, і ось зараз своєю кров‘ю, спільно, виборюють своє щастя, свою волю. Народи великого Радянського Союзу й обрали радянську форму суспільного ладу тому, що вона не принижує національної гідності, а, навпаки, підносить її. Цю форму обрав й український народ, один з представників якого сидить перед вами”.


Чи переконливо? З чого б таке багатослів‘я? Чому така казенщина на вустах комісара? Чи не здається вам, шановні слухачі, що генерал Попель сам не дуже вірить у свої слова?

Тему українства генерала Попеля та інших українців-генералів Червоної армії продовжує політолог Ігор Лосєв.

Ігор Лосєв

Генерали-українці в радянській армії, а йдеться про тих, хто не зрікався свого українства, не став “рускім чєловєком”, як правило, ніколи не акцентували питання свого етнічного походження, бо це могло би завадити військово просуванню, а в певному періоді загрожували великими неприємностями.

В абсолютній більшості випадків йшлося лише про сукупність етнографічних рис, гастрономічні смаки, побут, дозвілля, що ними обмежувалися національні прояви з боку цих генералів. Це були більш чи менш типові вояки імперської армії.

Звичайно, були поодинокі винятки, які тільки підкреслювали загальне правило. Зокрема, генерал Герасименко, міністр оборони УРСР, у ті часи, коли Москва розігрувала навколо ООН комедію про нібито суверенітет радянських республік. Але демонстративне українство Герасименка значною мірою пояснювалося логікою його посади, бо навіть бутафорська форма потребує відповідного змісту.

На загал же українське походження цих генералів було їх особистою, навіть інтимною справою, що не повинна були якимось чином перетворюватися на помітний фактор функціонування радянської військової машини.

Сергій Грабовський

Залишивши великі знаки запитання щодо цієї проблеми, хочу відзначити ще один сенсаційний момент зі спогадів генерала Попеля – момент, навколо якого головні бої експертів іще попереду. Іде штурм Берліна. І от що з‘ясовується раптом: “У військової ради армії залишився останній і єдиний резерв – рота охорони штабу армії... Але бій вимагав від нас цієї жертви: нізвідкіля було більше взяти автоматників для завершального удару”.

Іншими словами, резерви живої сили у Совєтської армії вичерпані. Ідеться не тільки про танкістів Катукова і Попеля. Це, виявляється, загальна ситуація, стверджує петербурзький історик Олег Плєнков у своїй цьогорічній книзі про історію Третього рейху, отож у битві за Берлін 45-го року Совєти могли зазнати катастрофічної поразки, бо у них не було кого посилати у бій. Але це інша тема, яку задовго до сучасних істориків порушив генерал Микола Попель.

Отож сьогодні залишаємося без висновку про нашого героя Миколу Попеля – танкіста і політпрацівника, комуніста й українця. Про людину, котру все життя ненавидів маршал Жуков і котра у червні 41-го року ледь не зірвала весь план “Барбароса”.

На все добре.

З вами був Сергій Грабовський.

Наступного тижня у радіожурналі “Країна Інкогніто” ми знову рушимо у світ загадок і забутих сторінок української історії.

Говорить Радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG