Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 03:27

Думки Євгена Сверстюка про незалженість України.


Надходить 24-те серпня - день, коли Україна відзначатиме свою Незалежність. Чотирнадцять років – навіть у природі вік змужніння. А в суспільстві – цей вік ще називають віком зміцнення, утвердження. У християн є обряд конфірмації - прилучення до церкви, до дорослого життя. Так що і про 14 років незалежності України можна сказати – вона стала державою, вийшла у світ. Інша справа, чи наближена вона до кращих світових стандартів?

Євген Сверстюк

У воєнні та повоєнні роки серед школярів на Волині були популярні альбоми, куди вписували приятелеві або приятельці на незабудь якісь слова. Найчастіше там курсував вірш: “Вір уперто, вір і знай, що колись настане зміна, і оживе твій рідний край, що зветься дзвінко – Україна!”

Часи були люті і безнадійні. Другі совєти прийшли на довго, і ніхто не вірив, що при їхній владі оживе Україна. Але оте імперативне “Вір!” якось підбадьорювало.

Кожен день приносив вісті про збройні сутички наших повстанців із совєцькими каральними загонами, було ясно, що наші ніколи не здадуться, але було очевидно, що сили нерівні і сенс їхньої боротьби у тому, що вона перейде у легенду.

Легенди не вмирають. Ті одважні, що в 60-ті роки будили дух і чинили опір комуністичній змові, десь у підсвідомості берегли ту легенду. Ті, що з Західної України, пам’ятали мову і пісню повстанського краю. Ті, що зі Східної, були стривожені легендою. І це зрівнювало погляди хлопців зі Львова, з Волині і з Донеччини.

А мрія про оживлення України і максималізм національної незалежності леліялися на дні душі. Звичайно ж, у всіх офіційних виступах і розмовах усі національно пробуджені дистанціювалися від теми політичної незалежності, аби порожніми розмовами не поставити себе в залежність від того, хто може й донести.

Що не кажіть, а незалежність країни передбачає громадян незалежних і гідних.

Хтось зауважив мені, що у моїй студентській лексиці часто вживалося слово “недостойний”. Очевидно, це стосувалося людей половинчатої моралі. А тим часом та половинчатість і подвійність була синонімом лояльності до пануючого режиму.

Коли незримі катаклізми зруйнували поліційну основу совєцького режиму і стало можливо в умовах свободи слова проголосити Акт про незалежність України, а потім проголосити незалежність України, в суспільстві це не викликало вибуху емоцій, і не покінчив з життям жоден з гонителем українства на знак протесту проти тризуба.

В побут почали входити всі можливі слова, але це змінювало основи життя, закладеної ворогами українства. Якщо переший президент України бере в руки переданий йому національний прапор і тихенько ставить його позаду себе в куточок, то аудиторія бачить, що над ним все ще панує уважно пильний погляд покійного шефа Щербицького, і ніякий він не президент незалежної України.

Саме в його оточенні колишніх прислужників на ниві ідеологічної кар’єри і зародилася думка, що незалежність нам з неба впала. Для них це все справді впало, як сніг на голову, тоді вони раптом побачили, що можна говорити і робити таке, за що вчора тебе знищили б, а головне, можна собі прихватизувати чуже, що ще вчора було недоторканою народною власністю.

Профанація національних святостей в руках байдужих і недостойних була дійством, яке вони називали “державотворенням”.

На чолі незалежності України стали вчорашні люди, які ніколи не любили України офірною любов’ю і не захищали її честі. То ж нічого дивного, що за декілька років незалежність України соціально оформилася у найконтактніший спосіб: абсолютно пограбований народ, мільйони заробітчан тікають в найми до сусідів, групка вчорашніх комуністів стає олігархами і будує рабовласницьку державу, на чолі якої хоче поставити кримінального авторитета, оздобленого українськими і російськими емблемами.

Єдине, що ми певно отримали від незалежності – це відсутність депортації під конвоєм до Сибіру і відсутність арештів за прояв української національної свідомості.

Але і тут мені можуть заперечити студенти, виловлювані за ознакою української мови на київському вокзалі в день народження Т.Шевченка 9-го березня 2001-го року.

На кому і на чому тоді трималася ілюзія незалежності України? Її живили передусім вцілілі в’язні сумління і недомучені учасники УПА, для яких офірність стала нормою життя. Її підтримали патріоти з України і з української діаспори, і левова частка українських видань та культурних заходів здійснювалася їхнім коштом.

Ілюзію української незалежності вони знов і знов живили і повторювали за Франком: “Невже задарма стільки серць горіло до тебе найсвятішою любов’ю, тобі офіруючи душу й тіло”.

Є щось релігійне, є щось незнищенне в патріотизмі українських ідеалістів усіх поколінь, згодованих поразками і оманами.

З боку і з далеку здається, що з минулого залишилися тільки попіл і дим зневіри. Злі і дурні карлики вже збираються на свій танок перемоги, і тоді несподівано і невідомо звідки збирається Майдан, якого ніхто не чекав. Вітер історії змітає всі карти і всі побудови карликів. На кону виступає вчорашнє невидиме, яке є єдиносправжнім. Вітер змітає також усі риторичні побудови про волю і незалежність разом з іменами лицедіїв, чия сезонна роля закінчилася.

Часто чуємо: “Вже минуло півроку, а ніяких помітних змін не настало”. Справді, чути і стогін, і нарікання. Але треба розрізняти стогін людей чимось невдоволених і стогін народу, якого ведуть в нікуди.

Змінилося насправді багато. За півроку значно змінилося в українському суспільстві ставлення до себе і змінився образ України у світі.

Майдан Незалежності в Києві ще торік здавався нам місцем будівельних експериментів, а тепер він став історичним Майданом, про який знає весь світ.

За суворими законами життя волю і незалежність добувають у боротьбі, тому в День Незалежності згадують тих, хто поклав життя за Батьківщину. Це привчає і до думки за вічну боротьбу за волю, яку треба здобувати і закріплювати працею кожного дня. Світ належить мужнім і діяльним, які втілюють Божественні начала і пильнують закон.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG