Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 14:26

Коріння українських проблем.


Сергій Грабовський

Проблеми сучасної України, мабуть, неможливо перерахувати. Але звідки росте їхнє коріння? Посилання на родимі плями періоду комуністичного панування і на суб‘єктивні недоліки того чи іншого глави держави навряд чи зарадять розв‘язанню цих проблем. Над тим, щоб виробити багатовимірну, багатофакторну, сказати б, стереоскопічну візію українського буття працюють науковці. Світова політична наука відносить Україну (як і її сусідів на Сході та Заході) до числа посткомуністичних держав. І це не може викликати заперечень: упродовж десятиліть (в одних регіонах довше, в інших, західних, коротше) на цих теренах існував комуністичний різновид тоталітарного ладу (з перервою на війну і на нацистський різновид тоталітаризму). Потім тоталітаризм загнив зсередини, перейшов у стадію саморозкладу і впав. На порядок денний в Україні постали будівництво демократії та ринкової економіки.

Але чому у також посткомуністичних Польщі та Румунії соціально-економічні проблеми розв‘язуються ефективніше, ніж в Україні? 1990 року українська економіка була в кращому стані, аніж у сусідів; може, якісь специфічні риси українського народу заважають йому ефективно працювати й будувати демократичну державну машину? Але ж чому тоді мільйони українців-емігрантів за останні 120 років змогли добре адаптуватися до життя в американських, британських чи австралійських умовах? Отже, означення сучасної України має бути доповнене ще терміном “постколоніалізм”.

Тоталітарний лад нищив громадянську ініціативу і привчав маси населення до повсякденного беззаконня як до норми життя. Колоніальний режим ламав національну самосвідомість і культуру, деформував структуру економіки України в інтересах метрополії, не переймався захистом довкілля від будованих за вказівкою Кремля індустріальних монстрів, зрештою, формував рабськи залежну від себе квазіеліту, нездатну на захист українських інтересів.

Постколоніальний статус України, крім усього іншого, вказує на існування потужного класу компрадорської буржуазії, який зрісся з колишньою метрополією і робить гроші на посиленні економічної і політичної залежності своєї країни від недавнього господаря. А значна частина пересічного люду дивиться на себе очима колонізатора, отже, зневажає свою власну мову, культуру, історію, зрештою, своє незалежне майбутнє.

Але і поняття “постколоніалізм” недостатньо, вважав американський професор Джеймс Мейс, котрий останні 15 років свого життя працював в Україні. Голодомор 1932-33 років мав наслідком такий злам буття українців, що він дається взнаки і зараз. Постгеноцидний статус України означає, за Мейсом, по-перше, “вбивство розуму нації”; по-друге, люмпенізацію села на Східній Україні, що відчутно гальмує аграрну реформу, по-третє, слабку у порівнянні з іншими народами національну солідарність різних суспільних класів. А це тягне за собою найбільше в Європі майнове розшарування.

Отже, така “тривимірність” України як одночасно постколоніальної, посткомуністичної і постгеноцидної держави і зумовлює як малу придатність готових рецептів розвитку, так і складність позитивних трансформацій в Україні. Тож залишається лише шукати свій шлях, вважає чимала кількість українських науковців.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG