До цього часу немає відповідей на основні питання: Як саме і чому розпочався штурм школи на третій день облоги? Чому сталися вибухи на даху школи, хто їх спричинив? Та чи не сталося так, що ті, хто намагався звільнити заручників, вбили більше людей, ніж бойовики, котрі захопили школу.
Однак попри ці питання, дещо осторонь залишається людський аспект – особиста трагедія кожного з тих, хто пережив це лихо, хто втратив у ньому своїх дітей, родичів та друзів.
Сьогодні ми надамо слово двом жертвам цієї трагедії.
Малік Калчакеєв – високий 13-річний хлопець нервово крутить руками, згадуючи про минулорічну трагедію у його житті. Він був серед тих близько 1200 дітей, вчителів та батьків, котрі опинилися у заручниках. Він пережив ці три виснажливі дні. Разом із однокласниками Малік перебув у переповненому спортивному залі, коли прогриміли з коротким інтервалом два вибухи на даху школи.
Малік Калчакеєв: “Значить вибух, перший... Мені заклало вуха. Я встав, хотів вийти, потім стався другий вибух і мене вибуховою хвилею винесло на вулицю, на асфальт, об який я вдарився. Спершу я лежав, мені було боляче, від удару по руці і коліні. Мене товариш підняв і сказав: “Біжімо!”.
Незважаючи на шквальний вогонь, Малік зумів вибігти зі школи фактично неушкодженим. Але жах цих днів залишив тривалі психологічні шрами. Під час облоги школи Малік зумів вкрасти у туалеті трохи води і передав їх меншим дітям. Це він зробив незважаючи на страх, що його можуть зловити на цьому і вбити. Однак цей страх не пройшов безслідно.
Малік Калчакеєв: “У перші дні я весь час запитував у мами: чи можна сходити до туалету? Я боявся... Мені снилося, ніби я знову потрапляю до школи під час теракту. У перші дні я брав таблетки для заспокоєння. Але зараз - вже більш-менш...”.
Нині Малік Калчакеєв ледве стримує себе від сліз, коли згадує про своїх загиблих друзів. Серед них була і 13-річна Елвіра Марґієва. Про смерть Елвіри розповіла радіо “Свобода” її мама, котра під час штурму школи втратила свідомість.
Світлана Марґієва: “Коли я отямилася, то побачила, що усе зруйноване. Люди лежали під уламками. На руках у мене донька. Вона відразу загинула... Уся голова була в ранах, щелепа відпала, зуби були поламані. У неї очі залишилися відкритими”.
Мати загиблої дитини Світлана Марґієва отримала шрапнельні рани у живіт та ліву ногу. Після смерті доньки вона нічого не міняла в її кімнаті, лише клала туди квіти, іграшки та малюнки. Стомленим голосом Світлана говорить, що не знає, чи зможе змиритися із пережитим горем.
Світлана Марґієва: “Нога сильно болить... Але душа сильніше болить, набагато сильніше. Нібито й лікували мене і психологи, і лікування призначали. Але все одно не проходить ось цей душевний біль. Кажуть, час вилікує, але я не знаю...”.
Єдина річ, котра, схоже, нині приносить певний спокій Світлані Марґієвій, це коротка поема доньки Єльвіри, в якій вона за кілька тижнів до смерті описує себе як ангела, що летить у небеса.
