Прага, 17 вересня 2005 року
Аудіозапис програми:
Василь Зілгалов
Говорить радіо «Свобода»! В ефірі щотижнева передача “Споконвіку було Слово”, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті. У празькій студії перед мікрофоном - автор і укладач програми Василь Зілгалов. Мені допомагає за режисерським пультом звукооператор Павел Шідло.
17 вересня 1939 року сталінський СРСР окупував Західну Україну. Розпочалися слідства, вбивства. Репресії. Близько 1.200.000 людей впродовж кількох місяців були запроторені до таборів, до гулагів. Пам’ятаєте слова з Нагірної проповіді, сказані Ісусом Христом: “Блаженні переслідувані за правду – їхнє Царство Небесне. Блаженні ви, коли вас будуть зневажати, гонити, наговорювати всяке лихе на вас, обмовляючи Мене ради”.
Мученики за віру, мученики за Україну. До таких людей без перебільшення належали чи не всі українці - в’язні сумління, радянських таборів. Тут у неволі на них чатувало не лише знущання, як до українських патріотів, але і збиткування над їхніми релігійними переконаннями, над вірою, що була чи не останнім прихистком боротьби з тоталітаризмом. Тему досліджує наш колега Микола Закалюжний.
Микола Закалюжний
Руйнування церков, ліквідація священиків. нищення духовності і віри це далеко не повний перелік злочинів радянського тоталітарного режиму. Зараз навіть важко собі уявити, але колись радянська людина що підносила руки у молитві до всевишнього була об’єктом переслідування. Що ж стосується українських політичних в’язнів, то до них радянська каральна система застосовувала антирелігійний терор, що мав на меті зламати їх духовно. Як це відбувалося розповідає Леся Бондарук науковий співробітник науково-дослідного інституту українознавства Міністерства освіти України.
Леся Бондарук
Характерним є те, що українці своє духовне життя продовжували навіть у таких важких тоталітарних умовах, репресивн6их умовах у радянських таборах. Українці організовували літературно-мистецькі свої вечори, бесіди на духовну тематику. Вони вели свій звичний спосіб життя. Вони, приходячи в свою камеру, ув’язнення чи зону, молилися і були прикладом відданості віри для інших національностей. Коли я досліджувала життя і діяльність Миколи Сороки – відомого українського політв’язня, члена ОУН, який просидів 35 років у радянських таборах і вважався ідейним патріархом політв’язнів. Є багато спогадів про нього, які засвідчують, що коли ця людина проходила в табір або в камеру, життя мінялося - люди прислухалися до його думок і разом з ним ставали до молитви, починали жити так. Як слід було жити у вільному житті, але у них не було цих можливостей. Зокрема є відомості про спілкування і дуже тісне Михайла Сороки із Йосипом Сліпим – Патріархом УГКЦ, який теж тоді був в ув’язненні і вони зустрічалися саме в ув’язненні на Воркуті, коли Михайло Сорока організовував підпільну організацію політв’язнів, яка носила назву ОУН – Північ.
Микола Закалюжний
Чому саме віра піддавалася найжорстокішим переслідуванням, продовжує Лесі Бондарук.
Леся Бондарук
Під час Киргизького повстання у Казахстані 1954 року характерним для духовного життя є і те, що в ті повстанські дні відбувалися богослужіння чотирьох різних конфесій. І один із активних учасників цих Богослужінь – він ще досі живий на Україні на Полтавщині – Омелян Суничук – він був капеланом греко-католицької церкви в УПА, попавши туди у радянські концтабори, він був один із активних учасників повстання. Система була комуністичною, злочинною і вона придушувала духовні прояви, бо саме ці прояви здатні перетворити раба на вільну людину. А це загрожувало цілій системі.
Василь Зілгалов
В Євангелії про молитву записано так: “А коли молитесь, не говоріть зайвого, як ті погани, гадають бо, що за свою велемовність будуть вислухані. Тож моліться так: “Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться Ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні. І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим. І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого”. І люди молилися.
Микола Закалюжний
Найбільших знущань за віру зазнавали священики. Про це в таборах ходили жахливі розповіді. Говорить колишній політв’язень, філософ Євген Сверстюк.
Євген Сверстюк
Я знаю одне оповідання на Соловках, що отець Некодим з Полтавщини відправив свою останню літургію перед Великоднем. Його кинули на Сікірки і він вже не повернувся. Так власне кинули його туди за те. Що він відправив літургію. Сікірна гора це є смертельний табір на Соловках. Страшенно холодне і зимою, і весною приміщення, наповнене в’язнями. Щоб зігрітись вони в кілька слоїв лягали один на одного. Так що Сікірна гора - це був найстрашніший табір на місці колишньої церкви.
Микола Закалюжний
Втім сам Євген Сверстюк також піддавався переслідуванню за віру. Ось як він про це згадує.
Євген Сверстюк
А загалом в загальній масі була велика прихильність до релігії, а в окремих гуртках була віра ревна. Загалом релігія була як ворожа ідеологія заборонена. І навіть за те. Що збирався гурт людей в неділю і промовляв “Отчі наш” було писано протокол про порушення режиму. Ну, наприклад, десь на Великдень я зібрався в колі своїх земляків і ми зібрали якусь їжу і якусь імітацію свята домашнього. І я проказав за столом десь під деревами молитву “Отче наш”. Прийшов зі своїм нарядом капітан Рак і зауважив, що ми порушуємо правила режиму. Оскільки я читав “Отче наш” і в його присутності не припинив, товін написав, що “Сверстюк держал речь перед групой заключенних”. Відповідно після цього було чи позбавлення пайка, чи карцер, я вже не пам’ятаю.
Микола Закалюжний
Українців переслідували не лише за релігійні переконаня але й за мову, іншими словами за те що вони українці.. Говорить колишній командир УПА Василь Кук.
Василь Кук
Я сидів у польських тюрмах і це одно було. Ми могли у польських тюрмах вести вишколи і свої святкування і ми мали так звані “Політичні камери”. Коли ми в Березі Картузькій були, там вже нічого не можна було робити. Там змушували говорити по-польськи, а ми не хотіли говорити. Просто там вже було знущання. Але все одно були моменти: і Шухевич приходив, і з людьми говорив, і співали пісні. Але коли вже я сидів в совєтській тюрмі, то я сидів повністю ізольований. А ще коло мене, щоб я з собою не скінчив сидів кагебіст. Цілий час я був під контролем. Дуже строгим контролем.
Микола Закалюжний
Зараз в часи демократії коли ми можемо вільно вірити і говорити своєю мовою, не всі усвідомлюють що за цей дар Господній заплатило не одне покоління борців за Україну і за віру. І наш обов’язок нащадків зберегти це багатство і передати прийдешнім поколінням. Микола Закалюжний Радіо Свобода Київ.
Василь Зілгалов
Один з героїв підпільної боротьби на Заході України – керівник Березовської сотні Миролав Симчич, який мав псевдо Кривоніс, після шести років боротьби у лавах УПА потрапив в ув’язнення там він провів загалом 32 роки 6 місяців і три доби. Ось що Мирослав Симчич розповів у телефонній розмові нашому київському кореспондентові Тарасу Марусику про те, як в’язні зберігали віру у Бога, святкували свята і як це підтримувало їхній дух.
Мирослав Симчич
Впродовж всіх років, що я відбув і я застав же ще своїх попередників ми, українці, завжди свято і систематично дотримувалися віри христової. І всі свята, які були ми їх зберігали і відсвятковували навіть тоді, коли на за це карали, зажали в карцер і інші покарання. Як це ми робили? Наперед збирали, сушили, кожен відрізав шматок від своєї пайки і засушував, щоб було чи на Святвечір, чи на Великдень. Раз на рік ми мали право на одну посилку. І з тієї посилки зберігали теж. У багатьох посилок не було, бо були такі люди, в яких родичів вже не було або були на засланні і не мали, що прислати. Тому ті продукти, кому присилали, економили на свята. Як це все на нас відбилося духовно? То скажу вам, що це та віра, надія, вона дала нам надію на те, що при Господній допомозі ми все видержимо і дождемося Української держави. Це давало нам розуміти не тільки Бога і потойбічне життя, а й розуміти релігію і надію на те, що при Господній допомозі ми все видержимо і дождемося Української держави. На основі релігії ми і перемогли, якби не Божа духовна підтримка, то національно мабуть би було замало. Я думаю після всього, що я пережив, оце вам тут розказую, що без віри в Бога не може бути держави, і держава також не може існувати у тих людей, які в Бога не вірять. Це нам доказав розвал Радянського Союзу. Найсильніша держава в світі, але без духовності, без віри розвалилася, без протилежної, можна сказати, сили, якою вона володіла.
Василь Зілгалов
Пам’ятаєте, як в Євангеліє від Матвія: “Не судіть, щоб вас не судили, бо яким судом судите, таким і вас будуть судити, і якою мірою міряєте, такою і вам відміряють. Чого ти дивишся на скалку в оці брата твого, а колоди ж у власнім оці не бачиш?”
Тарас Марусик
Пане Симчич, а чи була у вас можливість молитися Богу, спілкуватися з Богом у тому жорстокому контролі таборовому?
Мирослав Симчич
Я вам скажу, той, хто хоче молитись, він завжди знайде можливість. Християнських образів ніде не було зовсім. Вони заборонялися, як хто поставив, то викидали. Але кожен тримав образ в душі та серці. І як я хотів помолитися, то я ліг на нари, накрився куфайкою і молився щиро Господу Богу. Ніколи я в житті і по сьогоднішній день за всі 32 роки у концтаборах і тюрмах, я не одного вечора не ліг, щоб я не помолився Господу Богу. Той, хто хотів помолитися, той знаходив можливість. Ніхто з наших людей не лягав спати, не помолившись. Організованої молитви не можна було, бо відразу розганяли. Але оскільки ми були у камерах, то уже нікуди нас не розженеш. Ми, стільки, скільки було у камері, лягали на підлогу і молилися. А вже в лагері цього зробити було неможливо, бо приходили надзирателі у секцію і розганяли нас, ми молилися кожен окремо. А вже коли були свята, ми збиралися разом, хоч нас за це і карали. Деколи у деяких зонах між нас були священики. У вихідний день, коли ми могли бути всі разом, то священики відправляли служби навіть у лагері.
Тарас Марусик
Це був довголітній політв’язень, учасник руху Опору Мирослав Симчич, який відомий як керівник сотні Кривоніс. Розмовляв з ним Тарас Марусик. Радіо “Свобода”. Київ.
Василь Зілгалов
Своєрідними і повчальними є погляди на молитву і віру багаторічного політв’язня, нині відомого українського філософа, професора філософії Василія Лісового. Розмовляв з ним Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Пане Василію, скажіть будь ласка. Як впливало перебування у совєтському концентраційному таборі на ставлення людини до віри.
Василій Лісовий
Мій погляд полягає, мабуть, в тому, що будь-яка радикальна ситуація, пов’язана з випробуванням людини і її зокрема моральної ідентичності, неминуче схиляє до того, щоб знайти опору в вірі. Я маю на увазі релігійну віру. А не віру взагалі. Хоча деякі люди в таборах залишалися раціоналістами, їх не схиляла ця ситуація до релігійної віри.
Віталій Пономарьов
Людина, яка жила у совєтському суспільстві, мала переважно атеїстичні переконання. Коли ця людина потрапляє у такі випробування, чи це обов’язково схиляло її до пошуків якоїсь зовнішньої сили, на яку можна спертися.
Василій Лісовий
Мабуть не дуже правильно розуміємо комуністів, що пішли в табори як переконаних атеїстів. Я був членом партії, це була формальна скоріше ознака, бо ніхто мене не питав, ніхто не намагався встановити якийсь момент пов’язаний з релігійними віруваннями. Тобто, я думаю, що ті люди, які заради переконань пішли в табори, якщо вони були навіть формально членами партії, комуністами, чи то виховувалися в радянських школах. Я думаю, що ця ситуація їх ставили в перетворення їх моральних якостей, і ця ситуація могла спричинити перетворення в сфері віри і втому числі релігійної віри, але переважно тих, які ще до того не виробили своєї позиції в плані взаємин з релігійною вірою.
Віталій Пономарьов
Якщо людина в таборі схилялась до релігійних переконань, то це був вибір якоїсь конкретної конфесії чи просто віра?
Василій Лісовий
Більшість все таки в табори пішло з інтелектуалів за окремими винятками. Думаю, що роль конфесії для інтелектуалів не є такою важливою, як релігійна віра в універсалістському розумінні. Тобто мені здається, що може до конфесії Приходили, це вже було другорядне. Але більшість інтелектуалів вирішувало питання такого універсального порядку: “Чи вірю я в Бога, і отже: чи є я релігійною людиною?”
Василь Зілгалов
Перериваючи розповідь Василя Лісового, пригадаємо, як молився у своїх поезіях також багаторічний політв’язень, який загинув у радянських таборах, відомий український поет, борець за незалежність України Василь Стус.
О як той бог воліє народитись І вбити свічку Болю, що в мені Означена лиш тінню переляку за те, що яву світу і пітьму межує тріпотлива вежа мук.
І Василій Лісовий завершує розповідь про віру у радянських таборах.
Віталій Пономарьов
А якщо все ж таки людина обирала конкретну конфесійну приналежність, звичайно ж вона не мала офіційних можливостей відправляти обряд. Чи були все ж таки якісь спроби?
Василій Лісовий
Я думаю, це пов’язано переважно із тим, який вони мали попередній досвід спілкування із певними громадами. Бо конфесії – це все ж таки публічна річ, це певні громади, до яких ви маєте якусь симпатію, ураховуючи ритуальний бік. Але все ж це річ емпірична, бо прийшли в табори із Західної України, вони були пов’язані і мали якесь уявлення про греко-католиків і віддавали їм перевагу. Що стосується людей зі східної України, то звичайно вже той, хто схилявся до релігійної віри, очевидно, роздумував над цими проблемами у тому числі конфесійними. І він схилявся до автокефалії, православний напрямок, але оскільки національна свідомість була у переважній більшості українських дисидентів, то вони схилялися до того, щоб це була православна релігія пов’язана якоюсь своєю особливістю, ну, наприклад, церва українська православна, але пов’язана із національною специфікою. Для мене прийняття віри в такому публічному вияв: належність до конфесії тощо, у відповідь на ваше питання, чи я є віруючим релігійно, я міг би сказати, що питання віри для мене є питанням екзистенційним, в тому розумінні, що воно є питанням душі. Для мене назвати себе публічно віруючим - це або дотримування обрядів, що для мене є зовнішнім, а якщо йдеться про віру релігійну, у тому розумінні, що б я сказав, коли задають чи є я віруючим... То я розумію, що віра християнська ставить перед людиною занадто високі вимоги, яким я вважаю, що я не можу відповідати. Це критичний бік. Але екзистенційно, в ситуації, скажімо, таборів в ситуації абсолютної самотності, ситуації, коли ваша особистість і ваша моральна ідентичність під загрозою, можливо навіть під дуже серйозною загрозою, коли застосування психотропних засобів боже змінити ваше я навіть, тоді для вас покладання на Бога є єдиним виходом з цієї радикальної самотності. Сартер міг би можливо, сказати, що це є брак мужності – бути самому для себе опорою в ситуації радикальної самотності. Одначе, наприклад, для мене виходом було те. Що моє віра є на рівні сумління, мого власного я. І у відповідь на питання віруючим чи не віруючий я , я розумів, що мене запитують про якийсь публічний статус, а не про цей бік мого сумління і моєї душі. Тобто істина серця тут є основною. Віра тримається на глибоко екзистійному, глибоко захованому почутті покладання на милість Бога, на те, що ти залишився в цій ситуації не один, на те, що навіть в часи крайньої ситуації, коли ти можеш розраховувати, що ніхто тебе не буде розуміти і ніхто тебе не виправдає, ти залишаєшся із покладанням на милість Бога. Але для мене важливий досвід того, що в ситуаціях такої крайньої самотності, коли ви стоїте на межі, коли ви не можете покладатися на щось таке, що гарантувало б ваше самомстояння, то тоді покладання на милість Бога ... Такі ситуація, коли людина проходить випробування в таборах, вона від покладання на милість Бога переходить до активної віри і участі при поверненні в конфесіях. Це шлях Овсієнка, Сверстюка, я думаю, і Стуса також. Де ця ситуація просто загострила цей момент. Я поєдную філософію серця, яка є життям моєї душі, вона не є публічною, отже тут ніхто не може закинути чи чогось вимагати, скажімо, більше того, що я можу нести.
Віталій Пономарьов
Дякую за розмову. Це був колишній совєтський дисидент, а нині співробітник Інституту філософії Національної академії наук України. Василь Лісовий. Вів розмову Віталій Пономарьов.
Василь Зілгалов У Львові презентували унікальний компакт-диск „Архиєрейська Божественна літургія для хору та оркестру”. Музику до літургії ї Йоана Золотоустого написав композитор Олександр Козаренко. Цей твір присвячений жертвам тоталітарного режиму. Серед них ,безумовно, поет, політв’язень Василь Стус .Єпископ зі США Василь Лостин, фундатор компакт -диску, зауважив, що трагедія, яку пережив український народ не повинна повторитись ніколи і ніде у світі. Про унікальність нового диску із серії «Духовна музика України» розповідає Галина Терещук.
Галина Терещук
Це п’ятнадцятий диск із серії «Духовна музика України”. П’ять років львівський композитор Олександр Козаченко працював над цим твором, який поєднує елементи Української хорової музики. Також у ньому присутні симфонічні моменти. Музика наближена до західної європейської традиції, втім не втрачає звучання літургії східного обряду. Тут присутні сонористика і джаз, поєднання традицій і модерну.
Олександр Козаренко зізнався, зо коли він писав музику, працював над “Отче наш”, то не знав, де перебуває: на небі чи на землі.
Олександр Козаренко
Я згадую слова світлій пам’яті, Івана Павла ІІ, який говорив. Що літургія, об’єднуючи всі види мистецтва, сама стримить стати твором мистецтва. І ці слова були підставою того експерименту, я вживаю це слово, на який ми зважилися. Воно писалося п’ять років для мене дуже і дуже не просто. Були моменти, пригадую, коли я писав “Отче наш”, я не знав, чи я на небі, чи на землі, коли мені бог подарував цю тему.
Галина Терещук
“Через призму мистецького акту, музику і поезію, можна тонкіше і глибше відчути біль багатостраждального українського народу”, - зауважив професор Львівської консерваторії Юрій Яцинський.
Юрій Яцинський
Ну як правило митець поєднує західні традиції, менталітет використання музики і східно-обрядові, практику, яка століттями плекалася у руслі вокально-хорової. Ми маємо в історії музики, літургії, історії церкви дуже багато прикладів, починаючи ще з раннього християнства дуже поважного і могутнього використання інструментів. Досить великий приклад, що використання органів в західній церкві пішло з Візантії.
Галина Терещук
“Використання східного обряду духовних форм – це основа музичного твору” – вважає музичний оглядач. “Сонцесяйна літургія” - таку другу назву отримав від слухачів твір Олександра Козаренка. Його виконала трембіта і симфонічний оркестр. “Я мрію, щоб у Львові був збудований модерний храм, де б звучала незвичайна музика, щойно написана українськими композиторами” – так сказав кардинал Любомир Гузар.
Василь Зілгалов
На цьому ми завершуємо програму “Споконвіку було Слово” на хвилях української редакції “Радіо Свобода”.
Нагадаю, що автор програми і укладач її Василь Зілгалов, допомагав мені у празькій студії за режисерським пультом Павел Шідло.
І перш ніж попрощатися, нагадаю вам слова Нагірної проповіді Ісуса Христа : “Блаженні переслідувані за правду – їхнє Царство Небесне. Блаженні ви, коли вас будуть зневажати, гонити, наговорювати всяке лихе на вас, обмовляючи Мене ради”.
Говорить радіо “Свобода”!
Аудіозапис програми:
Василь Зілгалов
Говорить радіо «Свобода»! В ефірі щотижнева передача “Споконвіку було Слово”, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті. У празькій студії перед мікрофоном - автор і укладач програми Василь Зілгалов. Мені допомагає за режисерським пультом звукооператор Павел Шідло.
17 вересня 1939 року сталінський СРСР окупував Західну Україну. Розпочалися слідства, вбивства. Репресії. Близько 1.200.000 людей впродовж кількох місяців були запроторені до таборів, до гулагів. Пам’ятаєте слова з Нагірної проповіді, сказані Ісусом Христом: “Блаженні переслідувані за правду – їхнє Царство Небесне. Блаженні ви, коли вас будуть зневажати, гонити, наговорювати всяке лихе на вас, обмовляючи Мене ради”.
Мученики за віру, мученики за Україну. До таких людей без перебільшення належали чи не всі українці - в’язні сумління, радянських таборів. Тут у неволі на них чатувало не лише знущання, як до українських патріотів, але і збиткування над їхніми релігійними переконаннями, над вірою, що була чи не останнім прихистком боротьби з тоталітаризмом. Тему досліджує наш колега Микола Закалюжний.
Микола Закалюжний
Руйнування церков, ліквідація священиків. нищення духовності і віри це далеко не повний перелік злочинів радянського тоталітарного режиму. Зараз навіть важко собі уявити, але колись радянська людина що підносила руки у молитві до всевишнього була об’єктом переслідування. Що ж стосується українських політичних в’язнів, то до них радянська каральна система застосовувала антирелігійний терор, що мав на меті зламати їх духовно. Як це відбувалося розповідає Леся Бондарук науковий співробітник науково-дослідного інституту українознавства Міністерства освіти України.
Леся Бондарук
Характерним є те, що українці своє духовне життя продовжували навіть у таких важких тоталітарних умовах, репресивн6их умовах у радянських таборах. Українці організовували літературно-мистецькі свої вечори, бесіди на духовну тематику. Вони вели свій звичний спосіб життя. Вони, приходячи в свою камеру, ув’язнення чи зону, молилися і були прикладом відданості віри для інших національностей. Коли я досліджувала життя і діяльність Миколи Сороки – відомого українського політв’язня, члена ОУН, який просидів 35 років у радянських таборах і вважався ідейним патріархом політв’язнів. Є багато спогадів про нього, які засвідчують, що коли ця людина проходила в табір або в камеру, життя мінялося - люди прислухалися до його думок і разом з ним ставали до молитви, починали жити так. Як слід було жити у вільному житті, але у них не було цих можливостей. Зокрема є відомості про спілкування і дуже тісне Михайла Сороки із Йосипом Сліпим – Патріархом УГКЦ, який теж тоді був в ув’язненні і вони зустрічалися саме в ув’язненні на Воркуті, коли Михайло Сорока організовував підпільну організацію політв’язнів, яка носила назву ОУН – Північ.
Микола Закалюжний
Чому саме віра піддавалася найжорстокішим переслідуванням, продовжує Лесі Бондарук.
Леся Бондарук
Під час Киргизького повстання у Казахстані 1954 року характерним для духовного життя є і те, що в ті повстанські дні відбувалися богослужіння чотирьох різних конфесій. І один із активних учасників цих Богослужінь – він ще досі живий на Україні на Полтавщині – Омелян Суничук – він був капеланом греко-католицької церкви в УПА, попавши туди у радянські концтабори, він був один із активних учасників повстання. Система була комуністичною, злочинною і вона придушувала духовні прояви, бо саме ці прояви здатні перетворити раба на вільну людину. А це загрожувало цілій системі.
Василь Зілгалов
В Євангелії про молитву записано так: “А коли молитесь, не говоріть зайвого, як ті погани, гадають бо, що за свою велемовність будуть вислухані. Тож моліться так: “Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться Ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні. І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим. І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого”. І люди молилися.
Микола Закалюжний
Найбільших знущань за віру зазнавали священики. Про це в таборах ходили жахливі розповіді. Говорить колишній політв’язень, філософ Євген Сверстюк.
Євген Сверстюк
Я знаю одне оповідання на Соловках, що отець Некодим з Полтавщини відправив свою останню літургію перед Великоднем. Його кинули на Сікірки і він вже не повернувся. Так власне кинули його туди за те. Що він відправив літургію. Сікірна гора це є смертельний табір на Соловках. Страшенно холодне і зимою, і весною приміщення, наповнене в’язнями. Щоб зігрітись вони в кілька слоїв лягали один на одного. Так що Сікірна гора - це був найстрашніший табір на місці колишньої церкви.
Микола Закалюжний
Втім сам Євген Сверстюк також піддавався переслідуванню за віру. Ось як він про це згадує.
Євген Сверстюк
А загалом в загальній масі була велика прихильність до релігії, а в окремих гуртках була віра ревна. Загалом релігія була як ворожа ідеологія заборонена. І навіть за те. Що збирався гурт людей в неділю і промовляв “Отчі наш” було писано протокол про порушення режиму. Ну, наприклад, десь на Великдень я зібрався в колі своїх земляків і ми зібрали якусь їжу і якусь імітацію свята домашнього. І я проказав за столом десь під деревами молитву “Отче наш”. Прийшов зі своїм нарядом капітан Рак і зауважив, що ми порушуємо правила режиму. Оскільки я читав “Отче наш” і в його присутності не припинив, товін написав, що “Сверстюк держал речь перед групой заключенних”. Відповідно після цього було чи позбавлення пайка, чи карцер, я вже не пам’ятаю.
Микола Закалюжний
Українців переслідували не лише за релігійні переконаня але й за мову, іншими словами за те що вони українці.. Говорить колишній командир УПА Василь Кук.
Василь Кук
Я сидів у польських тюрмах і це одно було. Ми могли у польських тюрмах вести вишколи і свої святкування і ми мали так звані “Політичні камери”. Коли ми в Березі Картузькій були, там вже нічого не можна було робити. Там змушували говорити по-польськи, а ми не хотіли говорити. Просто там вже було знущання. Але все одно були моменти: і Шухевич приходив, і з людьми говорив, і співали пісні. Але коли вже я сидів в совєтській тюрмі, то я сидів повністю ізольований. А ще коло мене, щоб я з собою не скінчив сидів кагебіст. Цілий час я був під контролем. Дуже строгим контролем.
Микола Закалюжний
Зараз в часи демократії коли ми можемо вільно вірити і говорити своєю мовою, не всі усвідомлюють що за цей дар Господній заплатило не одне покоління борців за Україну і за віру. І наш обов’язок нащадків зберегти це багатство і передати прийдешнім поколінням. Микола Закалюжний Радіо Свобода Київ.
Василь Зілгалов
Один з героїв підпільної боротьби на Заході України – керівник Березовської сотні Миролав Симчич, який мав псевдо Кривоніс, після шести років боротьби у лавах УПА потрапив в ув’язнення там він провів загалом 32 роки 6 місяців і три доби. Ось що Мирослав Симчич розповів у телефонній розмові нашому київському кореспондентові Тарасу Марусику про те, як в’язні зберігали віру у Бога, святкували свята і як це підтримувало їхній дух.
Мирослав Симчич
Впродовж всіх років, що я відбув і я застав же ще своїх попередників ми, українці, завжди свято і систематично дотримувалися віри христової. І всі свята, які були ми їх зберігали і відсвятковували навіть тоді, коли на за це карали, зажали в карцер і інші покарання. Як це ми робили? Наперед збирали, сушили, кожен відрізав шматок від своєї пайки і засушував, щоб було чи на Святвечір, чи на Великдень. Раз на рік ми мали право на одну посилку. І з тієї посилки зберігали теж. У багатьох посилок не було, бо були такі люди, в яких родичів вже не було або були на засланні і не мали, що прислати. Тому ті продукти, кому присилали, економили на свята. Як це все на нас відбилося духовно? То скажу вам, що це та віра, надія, вона дала нам надію на те, що при Господній допомозі ми все видержимо і дождемося Української держави. Це давало нам розуміти не тільки Бога і потойбічне життя, а й розуміти релігію і надію на те, що при Господній допомозі ми все видержимо і дождемося Української держави. На основі релігії ми і перемогли, якби не Божа духовна підтримка, то національно мабуть би було замало. Я думаю після всього, що я пережив, оце вам тут розказую, що без віри в Бога не може бути держави, і держава також не може існувати у тих людей, які в Бога не вірять. Це нам доказав розвал Радянського Союзу. Найсильніша держава в світі, але без духовності, без віри розвалилася, без протилежної, можна сказати, сили, якою вона володіла.
Василь Зілгалов
Пам’ятаєте, як в Євангеліє від Матвія: “Не судіть, щоб вас не судили, бо яким судом судите, таким і вас будуть судити, і якою мірою міряєте, такою і вам відміряють. Чого ти дивишся на скалку в оці брата твого, а колоди ж у власнім оці не бачиш?”
Тарас Марусик
Пане Симчич, а чи була у вас можливість молитися Богу, спілкуватися з Богом у тому жорстокому контролі таборовому?
Мирослав Симчич
Я вам скажу, той, хто хоче молитись, він завжди знайде можливість. Християнських образів ніде не було зовсім. Вони заборонялися, як хто поставив, то викидали. Але кожен тримав образ в душі та серці. І як я хотів помолитися, то я ліг на нари, накрився куфайкою і молився щиро Господу Богу. Ніколи я в житті і по сьогоднішній день за всі 32 роки у концтаборах і тюрмах, я не одного вечора не ліг, щоб я не помолився Господу Богу. Той, хто хотів помолитися, той знаходив можливість. Ніхто з наших людей не лягав спати, не помолившись. Організованої молитви не можна було, бо відразу розганяли. Але оскільки ми були у камерах, то уже нікуди нас не розженеш. Ми, стільки, скільки було у камері, лягали на підлогу і молилися. А вже в лагері цього зробити було неможливо, бо приходили надзирателі у секцію і розганяли нас, ми молилися кожен окремо. А вже коли були свята, ми збиралися разом, хоч нас за це і карали. Деколи у деяких зонах між нас були священики. У вихідний день, коли ми могли бути всі разом, то священики відправляли служби навіть у лагері.
Тарас Марусик
Це був довголітній політв’язень, учасник руху Опору Мирослав Симчич, який відомий як керівник сотні Кривоніс. Розмовляв з ним Тарас Марусик. Радіо “Свобода”. Київ.
Василь Зілгалов
Своєрідними і повчальними є погляди на молитву і віру багаторічного політв’язня, нині відомого українського філософа, професора філософії Василія Лісового. Розмовляв з ним Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Пане Василію, скажіть будь ласка. Як впливало перебування у совєтському концентраційному таборі на ставлення людини до віри.
Василій Лісовий
Мій погляд полягає, мабуть, в тому, що будь-яка радикальна ситуація, пов’язана з випробуванням людини і її зокрема моральної ідентичності, неминуче схиляє до того, щоб знайти опору в вірі. Я маю на увазі релігійну віру. А не віру взагалі. Хоча деякі люди в таборах залишалися раціоналістами, їх не схиляла ця ситуація до релігійної віри.
Віталій Пономарьов
Людина, яка жила у совєтському суспільстві, мала переважно атеїстичні переконання. Коли ця людина потрапляє у такі випробування, чи це обов’язково схиляло її до пошуків якоїсь зовнішньої сили, на яку можна спертися.
Василій Лісовий
Мабуть не дуже правильно розуміємо комуністів, що пішли в табори як переконаних атеїстів. Я був членом партії, це була формальна скоріше ознака, бо ніхто мене не питав, ніхто не намагався встановити якийсь момент пов’язаний з релігійними віруваннями. Тобто, я думаю, що ті люди, які заради переконань пішли в табори, якщо вони були навіть формально членами партії, комуністами, чи то виховувалися в радянських школах. Я думаю, що ця ситуація їх ставили в перетворення їх моральних якостей, і ця ситуація могла спричинити перетворення в сфері віри і втому числі релігійної віри, але переважно тих, які ще до того не виробили своєї позиції в плані взаємин з релігійною вірою.
Віталій Пономарьов
Якщо людина в таборі схилялась до релігійних переконань, то це був вибір якоїсь конкретної конфесії чи просто віра?
Василій Лісовий
Більшість все таки в табори пішло з інтелектуалів за окремими винятками. Думаю, що роль конфесії для інтелектуалів не є такою важливою, як релігійна віра в універсалістському розумінні. Тобто мені здається, що може до конфесії Приходили, це вже було другорядне. Але більшість інтелектуалів вирішувало питання такого універсального порядку: “Чи вірю я в Бога, і отже: чи є я релігійною людиною?”
Василь Зілгалов
Перериваючи розповідь Василя Лісового, пригадаємо, як молився у своїх поезіях також багаторічний політв’язень, який загинув у радянських таборах, відомий український поет, борець за незалежність України Василь Стус.
О як той бог воліє народитись І вбити свічку Болю, що в мені Означена лиш тінню переляку за те, що яву світу і пітьму межує тріпотлива вежа мук.
І Василій Лісовий завершує розповідь про віру у радянських таборах.
Віталій Пономарьов
А якщо все ж таки людина обирала конкретну конфесійну приналежність, звичайно ж вона не мала офіційних можливостей відправляти обряд. Чи були все ж таки якісь спроби?
Василій Лісовий
Я думаю, це пов’язано переважно із тим, який вони мали попередній досвід спілкування із певними громадами. Бо конфесії – це все ж таки публічна річ, це певні громади, до яких ви маєте якусь симпатію, ураховуючи ритуальний бік. Але все ж це річ емпірична, бо прийшли в табори із Західної України, вони були пов’язані і мали якесь уявлення про греко-католиків і віддавали їм перевагу. Що стосується людей зі східної України, то звичайно вже той, хто схилявся до релігійної віри, очевидно, роздумував над цими проблемами у тому числі конфесійними. І він схилявся до автокефалії, православний напрямок, але оскільки національна свідомість була у переважній більшості українських дисидентів, то вони схилялися до того, щоб це була православна релігія пов’язана якоюсь своєю особливістю, ну, наприклад, церва українська православна, але пов’язана із національною специфікою. Для мене прийняття віри в такому публічному вияв: належність до конфесії тощо, у відповідь на ваше питання, чи я є віруючим релігійно, я міг би сказати, що питання віри для мене є питанням екзистенційним, в тому розумінні, що воно є питанням душі. Для мене назвати себе публічно віруючим - це або дотримування обрядів, що для мене є зовнішнім, а якщо йдеться про віру релігійну, у тому розумінні, що б я сказав, коли задають чи є я віруючим... То я розумію, що віра християнська ставить перед людиною занадто високі вимоги, яким я вважаю, що я не можу відповідати. Це критичний бік. Але екзистенційно, в ситуації, скажімо, таборів в ситуації абсолютної самотності, ситуації, коли ваша особистість і ваша моральна ідентичність під загрозою, можливо навіть під дуже серйозною загрозою, коли застосування психотропних засобів боже змінити ваше я навіть, тоді для вас покладання на Бога є єдиним виходом з цієї радикальної самотності. Сартер міг би можливо, сказати, що це є брак мужності – бути самому для себе опорою в ситуації радикальної самотності. Одначе, наприклад, для мене виходом було те. Що моє віра є на рівні сумління, мого власного я. І у відповідь на питання віруючим чи не віруючий я , я розумів, що мене запитують про якийсь публічний статус, а не про цей бік мого сумління і моєї душі. Тобто істина серця тут є основною. Віра тримається на глибоко екзистійному, глибоко захованому почутті покладання на милість Бога, на те, що ти залишився в цій ситуації не один, на те, що навіть в часи крайньої ситуації, коли ти можеш розраховувати, що ніхто тебе не буде розуміти і ніхто тебе не виправдає, ти залишаєшся із покладанням на милість Бога. Але для мене важливий досвід того, що в ситуаціях такої крайньої самотності, коли ви стоїте на межі, коли ви не можете покладатися на щось таке, що гарантувало б ваше самомстояння, то тоді покладання на милість Бога ... Такі ситуація, коли людина проходить випробування в таборах, вона від покладання на милість Бога переходить до активної віри і участі при поверненні в конфесіях. Це шлях Овсієнка, Сверстюка, я думаю, і Стуса також. Де ця ситуація просто загострила цей момент. Я поєдную філософію серця, яка є життям моєї душі, вона не є публічною, отже тут ніхто не може закинути чи чогось вимагати, скажімо, більше того, що я можу нести.
Віталій Пономарьов
Дякую за розмову. Це був колишній совєтський дисидент, а нині співробітник Інституту філософії Національної академії наук України. Василь Лісовий. Вів розмову Віталій Пономарьов.
Василь Зілгалов У Львові презентували унікальний компакт-диск „Архиєрейська Божественна літургія для хору та оркестру”. Музику до літургії ї Йоана Золотоустого написав композитор Олександр Козаренко. Цей твір присвячений жертвам тоталітарного режиму. Серед них ,безумовно, поет, політв’язень Василь Стус .Єпископ зі США Василь Лостин, фундатор компакт -диску, зауважив, що трагедія, яку пережив український народ не повинна повторитись ніколи і ніде у світі. Про унікальність нового диску із серії «Духовна музика України» розповідає Галина Терещук.
Галина Терещук
Це п’ятнадцятий диск із серії «Духовна музика України”. П’ять років львівський композитор Олександр Козаченко працював над цим твором, який поєднує елементи Української хорової музики. Також у ньому присутні симфонічні моменти. Музика наближена до західної європейської традиції, втім не втрачає звучання літургії східного обряду. Тут присутні сонористика і джаз, поєднання традицій і модерну.
Олександр Козаренко зізнався, зо коли він писав музику, працював над “Отче наш”, то не знав, де перебуває: на небі чи на землі.
Олександр Козаренко
Я згадую слова світлій пам’яті, Івана Павла ІІ, який говорив. Що літургія, об’єднуючи всі види мистецтва, сама стримить стати твором мистецтва. І ці слова були підставою того експерименту, я вживаю це слово, на який ми зважилися. Воно писалося п’ять років для мене дуже і дуже не просто. Були моменти, пригадую, коли я писав “Отче наш”, я не знав, чи я на небі, чи на землі, коли мені бог подарував цю тему.
Галина Терещук
“Через призму мистецького акту, музику і поезію, можна тонкіше і глибше відчути біль багатостраждального українського народу”, - зауважив професор Львівської консерваторії Юрій Яцинський.
Юрій Яцинський
Ну як правило митець поєднує західні традиції, менталітет використання музики і східно-обрядові, практику, яка століттями плекалася у руслі вокально-хорової. Ми маємо в історії музики, літургії, історії церкви дуже багато прикладів, починаючи ще з раннього християнства дуже поважного і могутнього використання інструментів. Досить великий приклад, що використання органів в західній церкві пішло з Візантії.
Галина Терещук
“Використання східного обряду духовних форм – це основа музичного твору” – вважає музичний оглядач. “Сонцесяйна літургія” - таку другу назву отримав від слухачів твір Олександра Козаренка. Його виконала трембіта і симфонічний оркестр. “Я мрію, щоб у Львові був збудований модерний храм, де б звучала незвичайна музика, щойно написана українськими композиторами” – так сказав кардинал Любомир Гузар.
Василь Зілгалов
На цьому ми завершуємо програму “Споконвіку було Слово” на хвилях української редакції “Радіо Свобода”.
Нагадаю, що автор програми і укладач її Василь Зілгалов, допомагав мені у празькій студії за режисерським пультом Павел Шідло.
І перш ніж попрощатися, нагадаю вам слова Нагірної проповіді Ісуса Христа : “Блаженні переслідувані за правду – їхнє Царство Небесне. Блаженні ви, коли вас будуть зневажати, гонити, наговорювати всяке лихе на вас, обмовляючи Мене ради”.
Говорить радіо “Свобода”!
