Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 20:37

“Споконвіку було Слово”: Про символіку Хреста.


Василь Зілгалов

Прага, 24 вересня 2005 року

Аудіозапис програми:

Василь Зілгалов

Говорить радіо «Свобода»! В ефірі щотижнева передача “Споконвіку було Слово”, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті. У празькій студії перед мікрофоном - автор і укладач програми Василь Зілгалов. Ме.ні допомагає за режисерським пультом звукооператор Ян Кайзер. В народі часто кажуть, як важко нести свій хрест. Ми знаємо про хрест як символ віри, символ страждань Сина Божого Ісуса Христа. Втім пропонуємо вам про символіку хреста матеріал нашого колеги з Києва Віталія Пономарьова.

Віталій Пономарьов

Як елемент орнаменту та предмет поклоніння хрест відомий у більшості архаїчних культур. Його прообразом стало знаряддя для видобування вогню у вигляді двох перехрещених дерев’яних паличок. Знаком хреста як оберегом оздоблювали одяг, стіни житла та предмети побуту. Деякі народи, приміром, давні кельти, поклонялися хресту, вписаному в коло, що символізувало сонце. А у Давньому Римі хрест був знаряддям страти рабів та злочинців.

Для християн хрест є символом віри і предметом культу, а молитовний жест християнина позначує святий хрест перехресним рухом особливим чином складених пальців правої руки. У християнському сакральному мистецтві хрест використовується від Третього століття нашої ери, ним увінчані куполи храмів, прикрашені одяг духовенства та церковне начиння.

З поширенням християнства з’явилися хрести різноманітної форми: латинський, грецький, православний, папський, Святого Андрія, мальтійський, Яґеллонський, Святого Антонія, лотаринзький, кельтський. А на козацьких могилах традиційно встановлювався чотирикутний хрест Святого Юрія – покровителя вояків. Розповідає архієпископ Харківський і Полтавський Ігор

Архієпископ Ігор

Хрест для античного світу був жахливим знаком смерті і страждань. Ганебна смерть на хресті була призначена для рабів. Але зі смертю Ісуса Христа громада його учнів апостолів, пов’язала з образом хреста саму жертву Божого Сина, принесену для спасіння світу. Апостол Матвій нагадує у своєму Євангеліє Ісусові слова: “Якщо хто хоче іти за Мною, хай зречеться самого себе. І хай візьме свого хреста, та іде вслід за мною”. Отже вже перше покоління християн бачило в хресті символ готовності віддати своє життя за інших, пожертвувати своїм майном, здоров’ям і навіть життям. Апостол Петро писав до Галатів : “Я розп’ятий з хрестом”. А потім ще додав такі слова: “А щодо мене, то я нічим не хвалюся, хіба тільки хрестом Господа Ісуса Хреста, що ним розп’ятий світ для мене, а я для світу”. Хрест називатимуть зводом ключей до неба. Порівнюватимуть із щоглою кораблів, бо ж хрест в свідомості християнською громада вказував на найбільш певне життя, на шлях до небесного царства. Цей шлях: жертовне служіння ближньому без остраху смерті, страждання, ганьби. Не дивно, що організований царицею Єленою в 326 році пошук хреста на місці Голгофи добре запам’ятався в Єрусалимській церкві і дав підставу для встановлення 14 вересня свята Воздвиження – тобто піднесення, здійняття вгору чесного хреста. Коли 628 року цар Іраклій повернув цього дня реліквію коштовну реліквію – дерево чесного хреста, захоплену персами раніше до Єрусалиму, Воздвиження Хреста стало одним з найбільших свят. З Єрусалимської церкви це свято рано перейшло до інших церков. На архієрейській літургії хрест символічну здіймається на всі сторони світу, аби відзначити всесвітній характер Хрестової жертви, зверненої до цілого людства і універсальність Хрестового заклику: “Якщо хто хоче іти за Мною, хай зречеться самого себе. І хай візьме свого хреста, та іде вслід за мною”.

Віталій Пономарьов

Це був архієпископ Харківський і Полтавський Ігор. Василь Зілгалов

Перериваючи на якусь хвилину розповідь Віталія Пономарьова, пропоную слухачам “Споконвіку було Слово” коротку інформацію, з так би мовити, релігійно – політичного життя. Напередодні свого затвердження у парламенті український прем’єр Юрій Єхануров зустрівся в Києво-Печерській лаврі з митрополитом Київським і всієї України Сабоданом. У ході розмови були порушення питання церковно-державних відносин, міжконфесійного миру та співробітництва. Глава УПЦ МП благословив Єханурова на працю. І Віталій Пономарьов завершує тему чесного хреста.

А яке значення для християнина має символ хреста у повсякденному житті? Говорить викладач і духівник Українського Католицького Університету, отець Ігор Пецюх.

Ігор Пецюх

Хрестопоклонна неділя, яку будемо святкувати 27 вересня ( за старим стилем – 14), так само як і хрестопоклонна неділя в часи Великого посту вони ставлять перед нами хрест, як символ страждання, терпіння з одної сторони, а з другої сторони хрест і Голгофа завжди нерозривно зв’язані з воскресінням. І тому в тих найстаріших трапалях, які співають під час богослужінь тексти завжди говорять про поєднання цих двох дійсностей – хреста і воскресіння: “Хресту своєму поклоняємось, - співає церква, - і своє воскресіння своє славим”. Крім цього історичного виміру, що Ісус Христос жив, страждав, помер, воскрес, християнство проповідує цю ідею, в котрій міститься сенс терпіння. Для християнина саме терпіння перестає бути чимось абсурдним, що вносить тотальний крах в життя людини. І починає бути чимось, що являється шансом духовного очищення, шансом переходу до чогось іншого, шансом духовного відродження. Звісно кожна ситуація є інша, але, дивлячись на це свято церковне, прикладаючи до свого життя, можемо собі ставити собі питання конкретно життєві: “Чи я не втікаю від життєвих хрестів? Чи я в дійсності вірю в Хрестове воскресіння і як я цю вірю втілюю в життя? Чи я в житті, стоячи перед вибором: жертовність і моя вигода, мій егоїзм, роблю вибір на користь жертовності?” Вони завжди в’яжеться з якимось болем, упокоєнням, униканням власного егоїзму, і всі ці моменти для людини невіруючої можуть виявитися чимось абсурдним, а для віруючої, яка вірить у воскресіння стає стимулом духовного розвитку. І тому всі ці праздники, які в’яжуться із поклонінням хресту, не є просто поклонінням факту історичному чи символу, а в’яжуться з воскресінням – переходом від страждання до життя.

Віталій Пономарьов

Це був викладач і духівник Українського Католицького Університету, отець Ігор Пецюх. Матеріал підготував Віталій Пономарьов, радіо «Свобода», Київ.

Василь Зілгалов

Біля каплички, на місці де донедавна були залишки княжої церкви Федора Тирона, відправлено панахиду по 9 князях, які тут знайшли вічний спочинок, а також за киянами, які 765 років тому стали на оборону Києва. Тоді значна частина городян загинула у борні за рідну землю, за православну віру. Розповідає наш колега Микола Закалюжний.

Микола Закалюжний

Історична пам’ять скликала сюди священиків та паству, киян для того аби вшанувати в дні початку оборони Княжого Києва, захисників стольного граду. Говорить протоієрей, настоятель Святоюрієвської громади УПЦ КП, отець Сергій Станкевич.

Сергій Станкевич

Сенс власне шанування і того, як ми служили панахиду за князями, - це було повернення нам історичної пам’яті. Ми молимося, згадуючи тих, хто обороняв Київ під час Батия. І саме тому ми молимося на цьому місці, саме тому там збудована капличка. Саме тому ми хочемо з часом, як дасть Бог, відбудувати храм, Святофедорівський храм, який був на обрисі того фундаменту. Тому що, якщо ми не згадаємо і не помолимося за те, що було в нашій історії, тоді ми маємо небезпеку наразитися на це в сучасності. Оборона Києва була героїчною, вона тривала більше 3 місяців – це небувале для того часу. В Києві до Батиєвої навали було населення 50 тисяч чоловік. Після Батиєвого погрому залишилося 2 тисячі – 42 тисячі загинули зі зброєю в руках. А останні оборонці Києва загинули під розвалами Десятинної церкви. Ну а Федорівський монастир був зруйнований вщент, від нього залишилися одні стіни. І монастир не відбудовувався більше семисот років ніколи.

Микола Закалюжний

Кілька років тому громада Святоюрієвської церкви збудувала на місці княжої церкви капличку, у якій відправляються служби Божі, але громада вірить що невдовзі тут буде зведено храм.

Сергій Станкевич

Це місце, саме там, де ми вшановували, це місце дитинця, київського Кремля. Тут був отчий монастир князів Мономаховичів. І там поховано 9 князів із цього роду. Цей монастир будував син Володимира Мономаха – святий благовірний київський Мстислав. І він перший був там похований. В цьому монастирі був ченцем інший великий князь, не з Мономаховичів, а з Олеговичів. Теж святий страстотерпець Ігор. Він був ченцем того монастиря. І він в монастирі закінчив своє життя, бо був замордований киянами. Це місце водночас і місце нашої давньої історії і слави, і місце нашої глибокої скорботи.

Василь Зілгалов

Користуючись паузою, пропоную слухачам “Споконвіку було Слово” ще одну інформацію з релігійного життя в Україні. Серед громадян України опитаних соціальною службою «Центр Розумкова» переважає думка про те, що в державних школах мають бути предмети про релігію – повідомляють журналісти. Більше половини – 53.7% вважають, що державна школа повинна давати учням поруч з натуралістично орієнтованими знаннями також релігійні знання, як альтернативу матеріалістичному баченню світу. Наприклад, поряд з теорією дарвінізму має викладатися теорія креаціонізму. Не погоджуються з такою думкою 21% опитаних. 25% не визначили своєї думки. І Микола Закалюжний завершує тему нового храму у Києві.

Микола Закалюжний

Років 6 тому узгоджено всі документальні формальності і навіть затверджено проект будівлі. Автором проекту є архітектор Лариса Скорик. Чому проект не втілюється в життя? Питання адресую їй.

Лариса Скорик

Собор був достатньо великий. Тепер його там будувати – це просто нонсенс. Але ідея моя була така – збудувати набагато менший собор, зробити його більш сучасним, з легких матеріалів, його навіть називали кришталевим собором. Він мав бути лише з мозаїк, скла і тонких ажурних кришталевих арок. Насправді була дуже незвична композиція. І вона на ура пройшла на будівельній раді. Але з того часу минуло як мінімум 6 років із того часу як був затверджений цей ескізний проект, і ця громада Святоюріївська втратила якось інтерес до того, щоб побудувати храм, але доклала багато зусиль, щоб побудувати тимчасову велику каплицю і в ній відбувати богослужіння і продовжувати збір коштів на храм, який, як я розумію, ніколи не буде збудований. Якби хотіли збудувати, вже давно би це зробили. А тепер вже застаріла вся документація, все треба починати спочатку. А тепер, щоб викрутитися із ситуації, чому до сих пір немає храму, думають, на кого ж перекласти вину.

Микола Закалюжний

Настоятель Святоюрієвської громади отець Сергій вважає що саме Лариса Скорик зволікає із тим, аби передати документацію.

Лариса Скорик

Я дивлюся на ситуацію таким чином: всі документи знаходяться в неї. Більше того я більше року телефонував до Лариси Павлівни з проханням дати всі ці документи. Вона постійно знаходила відмовки: “Я не можу, я не встигаю”. І тому, якщо вона говорить, що громада нічого не зробила. То хіба ж капличка там не збудована? Ми захистили тільки ескізний проект, робочого проекту не було, я його в очі не бачив. Якщо вона говорить про суми грошей, які потрібні на будівництво, то на сьогоднішній день я навіть не бачив кошторису.

Микола Закалюжний

Священик Сергій Станкевич все ж сподівається, що документацію архітектором Ларисою Скорик буде передано, а якщо цього не станеться, то він має намір порадитись з громадою та звернутися до патріарха із кількома варіантами вирішення питання. У будь-якому разі громада налаштована на те щоб на місці княжого храму величавів храм на його честь і на честь Господню, на честь оборонців княжого Києва і православної віри. Микола Закалюжний, радіо Свобода, Київ.

Василь Зілгалов Люди шукають порятунку скрізь. Вони молитвою звертаються до Бога, часто за порадою до рідних, друзів, священиків. Вони у безвиході приходять до цілителя, слова котрого має потрапити прямісінько в серце. І це має допомагати в слові, бо слово було Боже, Бог був словом, і словом Господь сотворив всесвіт. “Словом можна вилікувати і словом можна вбивати”, - так вважає народний цілитель з Гуцульщини Михайло Ничай. Він майже 50 років лікує людей словом, травами і молитвами. Моя колега Галина Терещук пропонує репортаж про верховинського мольфара.

Галина Терещук

Село Верхній Ясенів 4 кілометри від Верховини. Хату Михайла Ничай знайти неважко. Вказівниками є численні авто, які стоять при дорозі. Перейшовши містком Чорний Черемош я й потрапила у дуже скромне обійстя Ничая. Простенька стара хатка, на подвір»ї десятки людей. З ними і почала розмову, що їх привело до цілителя. Охочих порозмовляти було обмаль, люди соромились говорити. Пані Оксана з Чернівецької області, переймає у Михайла Ничая знання, приїхала до нього не вперше.

Пані Оксана

Такий скрутний час зараз. Але до кого звертаємося? До Бога. Але всі знаємо, що окрім нього ніхто нам не допоможе. Але якщо реальна людина, яку ти бачиш, хоч всі ми майже віруючі ідемо сюди, реальна людина може допомогти словом, може заспокоїти, може обнадіяти, то шукаємо таких людей. Бо негараздів вдома майже у кожного є.

Галина Терещук

Михайло Ничай, якому 76 років, дізнавшись, що до нього приїхала кореспондент, одразу запросив до своєї хати. Він приймає людей у маленькій комірчині, яка просякнута запахом гірських трав. Зілля, різні баночки, хрести, свічки, каміння, маса усіляких важливих речей для цілителя усім цим і наповнена кімнатка. Правда дід Ничай називає себе мольфаром, розповів, що майже 50 років займається білою магією. Володіє тією магією, якою володіли ще пращури-інки. Мистецтву мольфара його навчила бабуся. Вона носила онука по горах на спині, збираючи трави. Так і привила йому любов до природи, до трав, передала знання зцілення, якими володіла сама. Знахар не повинен мати ані багатства, ані слави, тоді він втрачає силу. Михайло Ничай має середню освіту, але читає лекції на різноманітні теми.

Михайло Ничай

Я один залишився з карпатських знахарів- мольфарів. З італійської “предмет, заворожений на добро чи на зло” – мойфа. Звідти пішло “мольфарити” або знахарити. Знахар – це людина, яка має глибоко знати природу землі і зв’язок землі і людей, бо природа - це ми, а ми – це природа. Хто відривається від матері природи, того вона карає. Бо природа –вона лагідна, як рідна мати. Але й сурова, як прокурор, коли ви її нарушите, то нарушаєте самих себе. І тоді вона карає безпощадно.

Галина Терещук

Цілителем може стати лише та людина, яка має сильне слово, сильніше від кулі. Михайло Ничай на половину язичник, а на половину православної віри. Вірить у Всевишнього Бога, Духа Святого, Ісуса Христа, Святу Трійцю, Матір Божу, усіх угодників та мучеників. Вірить у них, бо це сили небесні.

Михайло Ничай

Але я вірю і поклоняюся сонцю, місяцю, зорям, воді, воздуху, землі. Бо земля наша мати – то є свята земля. Чому поклоняюся – бо природа – це ми, а ми – це природа. Ми невід’ємні від того. Хто відривається від природи, той відривається від свого життя. Чому ми зараз вже коротко вічні живемо, чому ми так тяжко живемо, чому у нас тої любові пристрасної немає, що колись у нас була. Не маємо. Бо ми відірвалися від матері –природи. Чим більша цивілізація, тим більше ми відриваємося від матері –природи.

Василь Зілгалов

І перериваючи розповідь про карпатського мольфара пропонуємо вам розповідь з релігійно-спортивного життя. У Львові 22 вересня почався спортивний турнір серед священиків УГКЦ. У такий спосіб духовенство намагається відродити спортивні традиції, коли спортивні змагання між священиками цієї церкви були регулярними. Як повідомив настоятель храму святого Климента у Львові отець Мирослав Ших впродовж кількох місяців будуть змагатися між собою священики десяти деканатів церкви Львівської області. До програми змагань входять біг на дистанції, атлетична гімнастика, футбол, шахи, шашки. І Галина Терещук завершує тему про карпатського мольфара.

Галина Терещук

Місцеві священики конфліктують з дідом Михайлом, а усе тому, що цілитель постійно їх критикує, каже, що чимало з них забули, що мають вірити у Бога, а не у свою роботу, матеріальне ставлять вище віри. Розмовляли ми й про те, що означає саме поняття гріху.

Михайло Ничай

Ви наслідки гріха знаєте. Але не знаєте, що таке гріх. Гріх – це спілка. Ніколи людина не може сотворити гріх сама. Треба або посередника через кого, або кому. Ото є спілка, ото є гріх.

Галина Терещук

Карпатський мольфар вважає, що сьогодні людям тяжко живеться через відсутність любові, людина повинна постійно боротись. Життєва боротьба за сім’ю, роботу, бо як тільки людина перестає боротись, вона потрапляє у полон біди. Нині тисячі українців потерпають від руйнування сім»ї. Це дуже сумний час переживає держава, коли з неї втікають громадяни. Кидають родини, страждають діти. Каже мольфар, що Бог за щось карає. Я не втрималась аби не запитати, що чекаю на Україну найближчим часом. Мольфар зауважив, що ще пік чорної смуги держава не пережила.

Михайло Ничай

Це пророцтво, не маю права казати. Хто розуміє, що після високої біди буде великий гаразд. Після високого гаразду буде чорна полоса. І коли приходить чорна полоса на світі, тоді бувають війни, голод, страхіття, все, що зараз видно. А коли біла полоса – успіхи настають в людей. Здоров’я, щастя і все поправляється.

Галина Терещук

Наша розмова з карпатським мольфарем, який виявився людиною життєрадісною, з притаманним почуттям гумору, тривала 2 години. Наостанок він попросив людей на високих посадах пам’ятати, що вони насправді нижчі за нуль, бо високо літають, низько впадуть, це все тимчасове явище і усі люди рівні перед Богом. Людину треба мати за людину, незважаючи на те, чим вона займається.

Василь Зілгалов

Минулих вихідних у Львові завершився 12-ий Форум видавців. Газета “День”, яка кілька років тому розпочала книжковий проект – серію “Україна Incognita” – презентувала у Львові дві нові книжки з цієї серії: однотомник Джеймса Мейса та “Апокрифи Клари Гудзик”. Клара Гудзик належить до найцікавіших сьогодні українських журналістів, які пишуть на релігійну тематику. В її книжку увійшли статті, опубліковані на шпальтах газети “День” упродовж 1996 – 2005 років.

Мій колега Тарас Марусик був на львівській презентації цієї книжки. На пропозицію записати інтерв’ю Клара Гудзик, на жаль, відмовилася, покликаючись на те, що вона – не публічна людина. З цим не погоджується Лариса Івшина, головний редактор газети “День” і керівник видавництва “Українська прес-група”, в якому вийшли “Апокрифи Клари Гудзик”. Послухайте розмову Тараса Марусика з Ларисою Івшиною.

Тарас Марусик

Пані Лариса, в чому було зацікавлення газети мати таку тематику і такого журналіста, адже, на мій суб’єктивний погляд, не всі рубрики представлені в газеті таким чином, як та рубрика, та тематика, яку веде Клара Гудзик.

Лариса Івшина

Найперше хочу сказати, що Клара Пилипівна Ґудзик не відразу відчула себе журналістом. Найперше це була просто дуже освічена людина з величезним інтересом до проблем духовного та релігійного життя. І вже потім, коли вона почала розкриватися в газеті, ми зрозуміли, кому цю рубрику вручити. Адже ця тема потребує дуже високого рівня: як рівня енциклопедичних знань, так і власного внутрішнього розвитку. Якби Клари Пилипівни, не дай Бог, в газеті не було, я би не ризикнула про це говорити і писати. Можу сказати точно: є кілька рубрик, які робляться на рівні “от кутюр”.

Тарас Марусик

Я от з цієї короткої інформації дізнався, що вона є за фахом кібернетик, і навіть в комп’ютерних технологіях працювала. Абсолютно природнє запитання: як кібернетик прийшов до такої тематики?

Лариса Івшина

У мене теж іноді виникало відчуття, чому ми не оцінюємо той потенціал український, який був навіть в часи Української радянської республіки. Адже в ті часи люди надзвичайно багато читали, шукали інформацію. Особливі осердя цієї думки були в технічних вузах. Це було дуже серйозне інтелектуальне середовище, як на мене. Адже в Києві, скажімо той же інститут Глушкова. І це той клас, який нам не потрібно забувати. Для нас це скоріше природно, ніж сьогоднішнє неуцтво і сьогоднішня девальвація цінностей.

Василь Зілгалов

І ще одна інформація для слухачів “Споконвіку було Слово”. У кримських караїмів 11 вересня відбулося свято, яке прервало забуття. В Євпаторії відкрилася Соборна кенаса. Цю подію приурочили до двохсотріччя святині. На честь події тут влаштували всесвітній фестиваль кримських караїмів. До Євпаторії, що до 1920 року була центром караїмської культури. Приїхали французькі, американські та японські караїми. І слухайте завершення розповіді про Клару Ґудзик.

Лариса Івшина

А рівень інтелектуальних, широта і знання мов – для мене це особливо захоплююче. Я колись, так само як і ви, Клара Пилипівна страшенно не любить це рекламувати, але вона прочитала всього Фонцвагнера німецькою, а Діккенса англійською. І такий світогляд обов’язково пробуджує, якщо в людині є, а це так, ну, внутрішній духовний ріст і робота в газеті, Клара Пилипівна про це каже сама, дуже добре вишколили її як публічну людину. І тут я не дивуюся, а просто захоплююся. І від інших я прошу, а часто вимагаю визнати, що в Україні є висококласна журналістика. Часто телебачення додає марнославства тим людям, які на це не заслуговують. Але є просто багато, багато паркету. І в тіні залишаються такі інтелектуали, фантастичні люди, як Клара Пилипівна, як Сергій Борисович Кримський, як Іван Михайлович Дзюба. Ну, можна сказати, велетні.

Тарас Марусик

Ви говорили про інтелектуальне середовище, але, щоб писати на теми релігії, духовності, моралі, треба до інтелекту ще й ідеалізм. Чи ви не мали, часом, таких розмов з Кларою Ґудзик, чи не складно їй, людині, вихованій у безбожному суспільстві, писати на такі теми.

Лариса Івшина

Ми з нею дуже часто спілкуємося, і коли в мене спад такий інтелектуальний, енергетичний, я думаю, щоб мені таке зробити, я дзвоню Кларі Пилипівні і ми просто спілкуємося. В тому спілкуванні я відчуваю, що вона – людина дуже молода. Вона постійно шукає, у неї немає на все готових відповідей. І я думаю, що в пошуку вона прийшла до таких тем. Але вона пише не з клерикальної точки зору будь-якого, вона розрізняє ту глибоку віру, якою, на мій погляд, переповнена, і якісь інші інструменти. І через це Клара Пилипівна, мені здається, дуже широкого світогляду. Але без віри, без духовності не одна людина не може уявити свого життя. Але не всі знають про це. А вона це добре знає.

Тарас Марусик

Дякую вам. Це була головний редактор газети “День” Лариса Івашина. Розмовляв з нею Тарас Марусин. Радіо “Свобода”. Київ.

Василь Зілгалов

На цьому ми завершуємо програму “Споконвіку було Слово” на хвилях української редакції “Радіо Свобода”. Нагадаю, що автор програми і укладач її Василь Зілгалов, допомагав мені у празькій студії режисер Ян Кайзер.

На все добре, до нових зустрічей в ефірі.

Говорить радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG