Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 11:05

“Країна Інкогніта”: Петро Дорошенко.


Сергій Драчук

Аудіозапис програми:

Київ, 8 жовтня 2005 року.

І знову з вами радіожурнал “Країна Інкогніта”. Знову ми вирушаємо в країну історії, в країну приголомшливих і забутих подій, тих подій, сліди, яких затер час і тих, які наказано було забути. В ефірі радіожурнал “Країна Інконіта”.

Сергій Грабовський

З вами знову ми – журналіст Радіо “Свобода” Сергій Грабовський і доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників Максим Стріха.


Максим Стріха

Вітаємо вас, шановні слухачі! І починаємо нову подорож у світ таємниць і забутих сторінок української історії!

Сергій Грабовський

Історія України багата не тільки на проблеми, які уперто продовжують повторюватися впродовж століть, але і на людей, котрі прагнуть ці проблеми розв‘язати – і спонукають нас, теперішніх, зробити те, що не вдалося з тих чи інших причин здійснити у давнину

Максим Стріха

Україна після Хмельниччини. Могутній злет – і розкол. Спроба Івана Виговського і Юрія Немирича конституювати Велике князівство Руське як повноправну складову конфедеративної Речі Посполитої зазнає цілковитого неуспіху. Відтак частина козацької старшини починає орієнтуватися на Москву, частина – на Варшаву. Наслідком стає розкол країни і війна всіх проти всіх на початку 1660-тих років. Цей період в козацьких літописах, піснях і думах було названо “Руїною”.

Віталій Пономарьов

Суперечки щодо зовнішньополітичної орієнтації України 1663 року переросли у так звану “війну берегів”. У жовтні 14 полків гетьмана Правобережжя Павла Тетері разом із своїми союзниками: 30-тисячною татарською кіннотою та очолюваним королем польським військом, – переправилися на лівий берег Дніпра. На Сіверщині до них приєдналася литовська армія. Проти союзників билися козаки лівобережного гетьмана Івана Брюховецького, запорожці та московська армія.

У лютому наступного року королівське та литовське військо, виснажені голодом і хворобами, відійшли до Білорусі. Водночас на Київщині вибухнуло повстання проти гетьмана Тетері, очолюване якимось Сулимкою, а на Поділлі брацлавський полковник Остап Гоголь оголосив себе царським підданим. Відтак, активні бойові дії були перенесені на Правобережжя і тривали там до весни 1665 року.

З України громадянська війна перекинулася на сусідні держави. У Польщі проти короля повстав Єжи Любомирський, тож польський корпус залишив Тетерю і повернувся додому. Натомість кримський хан почав війну проти своїх васалів-ногайців і зрештою вщент розбив їх на березі Дністровського лиману неподалік Аккермана.

У середині квітня козаки Тетері зазнали поразки від загонів козацької голоти з Умані на чолі з Василем Дрозденком. Гетьман кинув своє військо і з клейнодами, архівом, скарбницею та частиною гармат утік до Польщі.

А лівобережний гетьман Брюховецький виїхав до Москви на поклін до царя, якому подав у виглядів чолобитної проект нового договору між Гетьманщиною та Московщиною. Угода передбачала введення московських залог до всіх великих міст Лівобережжя та поширення московської юрисдикції на українських міщан та селян.

Улітку один із провідників козацької черні, медведівський сотник Степан Опара оголосив себе претендентом на посаду гетьмана Правобережжя. Врешті-решт, генеральний осавул та черкаський полковник Петро Дорошенко, підтриманий татарами, захопив Опару в полон. А 8 жовтня під Богуславом Мала рада вручила Дорошенкові булаву.

Максим Стріха

Ось за таких обставин, про які розповів наш колега Віталій Пономарьов, 1665 року до влади на Правобережжі прийшов 38-річний Петро Дорошенко, нащадок славетної козацької сім‘ї, онук гетьмана Михайла Дорошенка, того самого, про якого і досі співають у пісні “Попереду Дорошенко”.

Сергій Грабовський

Петро Дорошенко змушений був вести дуже складну політику, прагнучи насамперед єдності українських земель. Про деякі виміри цієї політики ми вестимемо мову далі, а зараз слово фаховому історику, котрий досліджує ту добу. Гетьманом від Бога, вслід за тодішніми українцями, називає Петра Дорошенка історик Тарас Чухліб.

Тарас Чухліб

Петро Дорошенко став гетьманом вже в такому віці, що дозволяло йому управляти державою свідомо, не так як Юрій Хмельницький у 17 чи 18 років. Петра Дорошенка називали у народі “Богом даним гетьманом”, так само, як і називали Богдана Хмельницького.

Петро Дорошенко продовжував політику Богдана Хмельницького, як і на внутрішній арені, так і на зовнішній. Він намагався утвердити єдину українську соборну державу. Він намагався об’єднати і Лівобережну і Правобережну Україну. Якщо це Богдану Хмельницькому вдавалося, то на жаль, це Петру Дорошенку вдалося це зробити протягом одного року.

1668 року відбулася козацька рада, яка об’єднала Правобережну і Лівобережну Україну. Іван Брюховецький був страчений у цій раді. Втрутилися в українські внутрішні справи такі величні тогочасні держави як Османська імперія, Річ Посполита і Московське царство, яке поступово перетворювалося на імперію.

Українці знаходилися поміж трьох, а інколи і чотирьох вогнів, тому що сильна потуга була за Кримським ханством, яке хоч і було васалом Османської імперії, але в окремі роки, коли гетьманував Петро Дорошенко, то виступала як самостійна сила на політичній арені Східної Європи.

Отже, Петро Дорошенко був гетьманом з 1665 по 1676 рік. Він склав булаву на користь Івана Самойловича, очевидно, передбачаючи, що цим жестом, цією акцією Україна буде об’єднана. Віддаючи булаву правобережного гетьмана, він сподівався, що Іван Самойлович стане гетьманом Правобережної України, а до того він був з 1672 року гетьманом Лівобережної України.

Але не так сталося як гадалося. Іван Самойлович залишися гетьманом лише Лівобережної України. Петро Дорошенко помер в такому почесному засланні. Йому дозволяли листи в Україну. Він певним чином впливав на ту ситуацію, яка була в Україні, на гетьманування Івана Самойловича, а потім на гетьманування Івана Мазепи. Але це малодосліджена сторінка у вітчизняній історіографії.

Сергій Грабовський

Максиме, до сказаного істориком Тарасом Чухлібом, варто додати, що гетьман Дорошенко у боротьбі за єдність і незалежність України головним ворогом, мабуть, мав не польських магнатів, турецьких султанів чи московських царів, а запорожців, очолюваних Іваном Сірком. Скажімо, 1666 року Дорошенко, з допомогою кримських татар, завдав польському військові, під проводом Маховського нищівної поразки біля Брацлава. Польські історики порівнювали значення цієї поразки з розгромом під Жовтими Водами та Корсунем. У 1667 році Дорошенко з військом з 24.000 козаків та з кількома десятками тисяч татар обложив польську армію в Галичині біля Підгайців. Але запорожці, під проводом кошового Сірка, який слав вірнопіддані листи московському царю, негайно напали на Перекоп, і татари, Дорошенкові союзники, змушені були укласти з поляками сепаратний мир і відступити на захист своїх земель. А відтак Дорошенко визнав своє підданство королеві Речі Посполитої.

Того ж 1667 року Москва і Варшава уклали Андрусівським мир, за яким поділили між собою Україну. Дорошенко не визнає цього і наступного, 1668 року, рушає на Лівобережжя, і за рік тяжких боїв звільняє майже всю Лівобережну Україну від московських військ, але наприкінці цього року Іван Сірко завдає удару у тил Дорошенку, на Чигирин, де, цього разу домовившись із частиною татарських мурз, Сірко хотів посадити свого “кишенькового” гетьмана – Петра Суховія, якого звали ще Суховієнко або ж Ашпат Мурза. Цілий рік Дорошенко воював із запорожцями, а тим часом московське військо знову зайняло Лівобережжя, де гетьманом став Дем‘ян Многогрішний. А паралельно в Умані прихильники польської орієнтації проголосили гетьманом Михайла Ханенка. Отож кілька років в Україні було аж четверо гетьманів! І тільки один – Петро Дорошенко – прагнув державної самостійності країни, для інших досить було привілеїв для козацької старшини.

Максим Стріха

І тому саме Дорошенко увійшов у пам’ять народну. Тепер, співаючи народну пісню багато хто змішує обох гетьманів і діда сучасника Сагайдачного і онука. Не випадково, що в “Боярині” Лесі Українки пишуть листи саме до Дорошенка, а не до якось з його численних сучасників гетьманів України.

Сергій Грабовський

За цих обставин Дорошенко, як говорив уже Тарас Чухліб, намагається вирватися із зачарованого кола української історії – між Варшавою і Москвою – і звертає свій погляд на Стамбул, на Оттоманську Порту, прийнявши її протекторат. Слово має політолог Ігор Лосєв.

Ігор Лосєв

Цей нащадок гетьмана Михайла Дорошенка намагався визволитись з історичних лещат української антитези Схід-Захід, Польща-Росія і запропонувати вісь Північ-Південь. Згодом з усвідомленням геополітичної спрямованості, державницької боротьби Петра Дорошенка набуде довершеності наукової формули в Михайла Грушевського “Чорноморська орієнтація” і Юрія Липи “Чорноморська доктрина”.

Дорошенко прагнув вести активну політику походів і альянсів на півдні, використовуючи військову силу Кримського Ханства та Османської імперії в інтересах козацької держави. Після спільного великого походу 1672 року гетьмана України і султана Мухамеда ІV проти Польщі Україна набувала статусу незалежної держави під протекцією султана. Цей статус було закріплено Бучацьким миром 1672 року.

Досвід дунайських князівств Валахії і Молдови, що мали такий статус, засвідчує, що їм на відміну від підросійської України вдалося зберегти власну державність аж до середини ХІХ ст., коли постала суверенна і незалежна Румунія. Державність козацької України, як відомо, зникла в останній третині ХVІІІ ст.

Історія дунайських князівств показує, що румуни не зазнали ісламізації і тюркської асиміляції, практично повністю зберегли основний масив національної культури.

Петро Дорошенко свідомо, чи інстинктивно закладав підмурівки української чорноморської і середземноморської політики, відроджуючи старовинну традицію посередництва між Північчю і Півднем, між варягами і греками, відроджуючи в такий спосіб геополітичні теми Київської Русі.

Сергій Грабовський

До цього варто додати, що умовою прийняття турецького протекторату гетьман Дорошенко виставив збройну і дипломатичну допомогу в об‘єднанні під своєю орудою всіх українських земель: від Вісли до Путівля, від Галичини до Слобожанщини.

Максим Стріха

Протекторат Порти Дорошенко прийняв на почесних умовах. Населення України звільнялося від почесних податків, на цих територіях заборонялося будувати мечеті, листи з Стамбула до Чигирина мусили писатися по-турецькому і по-українському.

1672 року об’єднано турецько-українська армія рушає на Галичину, здобуває по дорозі Кам’янець-Подільський. Наслідком розгрому Польщі стає Бучацький мир, за яким Поділля переходить під владу Порти. Це стає початком кінця Дорошенка.

Замість обіцяного миру люди отримують новий страшний визиск, до всього ще й релігійний. Війна всіх проти всіх спалахує з новою силою. Гетьман вирішує припинити цю війну нехай навіть, пожертвувавши собою. Він двічі присягає Москві. Перший раз на Січі, перед уже згадуваним Іваном Сірком. Вдруге від нього вимагали ще й цього на Лівобережній Україні.

Він намагається затриматися на Україні. Оселяється спершу в Сосниці, але скоро від нього вимагають переїхати на Москву. Деякий час він служить в’ятським воєводою. А під кінець життя доживає віку в Ярополчому під Москвою. Нащадками його було багато славетних діячів російської історії, зокрема, відома дружина Олександра Пушкіна.

Огром ним зробленого, велика кількість справді продуманих реформ, які він запроваджував впродовж свого десятилітнього гетьманування, намагаючись забезпечити життєдіяльність державного механізму Правобережної України, нарешті, його палка боротьба за те, щоб Україна від Путивля і до Вісли була єдиною заслуговують на вдячну пам’ять нащадків.

Сергій Грабовський

Вели радіожурнал “Країна” Інкоґніта Максим Стріха і Сергій Грабовський.

Хай вам щастить!

Наступного тижня ми рушимо далі у світ загадок і забутих сторінок української історії.

Залишайтеся з нами!

Говорить радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG