Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 01:28

“Країна Інкогніта”: Родина Антоновичів.


Сергій Грабовський

Аудіозапис програми:

Київ, 15 жовтня 2005 року.

І знову з вами радіожурнал “Країна Інкогніта”. Знову ми вирушаємо в країну історії, в країну приголомшливих і забутих подій, тих подій, сліди, яких затер час і тих, які наказано було забути. В ефірі радіожурнал “Країна Інконіта”.

Сергій Грабовський

І знову з вами ми – журналіст Радіо “Свобода” Сергій Грабовський і доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників Максим Стріха.

Максим Стріха

Вітаємо вас, шановні слухачі! І починаємо нову подорож у світ таємниць і забутих сторінок української історії!

Сергій Грабовський

Спадкоємність інтелектуальних, моральних і фахових традицій – чи багата на ці європейські норми українська історія, яка пройшла крізь численні трагедії та злами?

Максим Стріха

Загалом український історичний краєвид впродовж останнього століття було стільки разів викошено і перекопано, що нормальна спадковість вважається мало не за виняток. Проте, такі винятки існують.

Серед них один із унікальніших – родина Антоновичів, яка відігравала величезне місце і в українській науці, і ширше в українському суспільно-політичному і культурному ландшафті від середини ХІХ і до початку ХХІ ст.

Сергій Грабовський

Історія України не знає другої такої родини, як Антоновичі, яка впродовж кількох поколінь робила значний внесок у вітчизняну науку, - стверджує професор-історик Василь Ульяновський.

Василь Ульяновський

Якщо говорити про роль і значення в українській науці сім’ї Антоновичів, то я би виділив три основні ланки і ланцюги, оскільки вони поєднують головних представників лінії Антоновичів в науці – це Володимира Боніфатійовича Антоновича, головного зачинателя з родини Антоновичів в науці, його сина Дмитра і два його онука Марко і Михайло.

Отже, ці три основні течії можна означити як організація наукових закладів, як просвітницька діяльність, як наукові заслуги, наукові праці опубліковані. З приводу організаційної діяльності і наукової, то вона завжди відіграє велетенське значення і роль для розвитку самої науки.

Звичайно, перше місце посідає Володимир Боніфатійович, адже він є засновником історичного товариства Нестора Літописця при університеті Святого Володимира, є співзасновником південно-західного відділення Російського географічного товариства, він спричинився до заснування “Київської старіни”, також приймав активну участь в діяльності київської географічної комісії, яка видала велетенську низку томів і архівних документів.

Сергій Грабовський

Доповнює сказане професором Ульяновським наш колега Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Володимир Антонович народився 1834 року. Під час навчався на медичному та історико-філологічному факультетах Київського університету він очолив рух “хлопоманів” – спольщених шляхтичів, які усвідомили своє українське походження. У середині 1860-х років Антонович став одним з організаторів та головою Київської громади. Професор Київського університету Володимир Антонович створив власну школу історіографії та опублікував близько трьохсот наукових праць з археології, археографії та етнографії.

Максим Стріха

Хоча В.Б. Антонович увійшов до української історії не лишень як визначний науковець. Його місце в суспільно-політичному житті України значно ширше і потужніше. Він належав до того покоління, яке творило стару київську громаду. Нагадаю, що постала вона невдовзі після петербурзької 1861 року. Це та громада, яка зустрічала труну з тілом Шевченка, організовувала недільні школи. Її представники хлопомани Антонович і Тадей Рильський обґрунтовували своє українство, яке намагалося звільнити від польських нашарувань.

В.Б. Антонович не був політичним радикалом. Однак він справді все робив для того, щоб існували українські інституції, на разі громадські. В 1897 році він був організатором всезагальної української позапартійної організації, що об’єднала всі тодішні громади, було їх близько двадцяти.

До самої смерті в 1908 році він обстоював українство, зокрема, був автором записки від Університету Святого Володимира у справі скасування обмежень на українське друковане слово. Нарешті, В.Б. Антонович був палким українським патріотом.

Перед мною зараз видана на гектографі (так називалася дуже цікава техніка тодішнього самвидаву, текст писався по навощеному папері сталевим пером, з цього можна було зробити кілька десятків відбитків), видана самвидавом тодішнім “Історія малорослово козачества” – издал студент Конопко из библиотеки студента М.Залеского – 12 березня 1884 року.

Це курс, який читав тоді В.Б. Антонович студентам київського університету Святого Володимира. В цьому тексті простежується, хай пунктирно, але головні ідеї тієї схеми української історії, яку пізніше блискуче розвинув великий учень Антоновича М.С.Грушевський.

Сергій Грабовський



А тепер – про друге і третє покоління Антоновичів-істориків. Коротка біографічна довідка від Віталія Пономарьова.

Віталій Пономарьов

Син Володимира Антоновича Дмитро народився 1877 року у Києві, навчався у Київському і Харківському університетах. Він став співзасновником Революційної української партії, а пізніше – Української соціал-демократичної робітничої партії, редагував партійні видання “Гасло”, “Селянин” та “Воля”.

З початком Української революції Дмитро Антонович був обраний до Центральної Ради, став товаришем (тобто, заступником) її голови. 1917 року він був призначений генеральним секретарем морських справ, згодом був міністром мистецтва, очолював посольство Української Народної Республіки в Італії. На еміграції Дмитро Антонович став співзасновником, ректором і деканом філософського факультету Українського Вільного Університету у Відні та Празі.

Старший син Дмитра Антоновича Михайло народився 1910 року у Флоренції. Він захистив докторську дисертацію з історії, займався дослідженнями в Українському Науковому Інституті у Берліні та викладав у Вроцлавському і Віденському університетах, написав чотиритомну “Історію України”.

Під час Другої світової війни Михайло Антонович був мобілізований до вермахту, а по її закінченню заарештований у Берліні радянськими аґентами, вивезений до СРСР і ув’язнений у концентраційному таборі у Норильську. Він загинув на Колимі 1954 року.

Молодший син Дмитра Антоновича Марко народився у Києві 1916 року. У молодості він був одним з лідерів українського студентського руху, пізніше належав до мельниківської гілки Організації Українських Націоналістів і редагував журнал “Розбудова держави”. Від 1950 року Марко Антонович мешкав у Канаді. Він очолював Українську Вільну Академію Наук, досліджував історію українського руху у ХІХ столітті, редагував журнал “Український історик”. Марко Антонович помер 28 січня цього року у Монреалі.

Сергій Грабовський

Цю коротку біографію розвиває і доповнює професор Василь Ульяновський.

Василь Ульяновський

Якщо говорити про просвітницьку діяльність, то всі вони займались такою просвітницькою діяльністю через лекції організовані для всіх бажаючих. Володимир Боніфатійович змушений був їх організовувати напівлегально на своїй квартирі чи на квартирі своїх учнів, де він читав лекції з приводу історії українського козацтва, розвитку української нації і т.д.

Дмитро читав відкриті лекції в Празькому українському відкритому університеті, куди приходила вся українська громада. Він також читав лекції на українознавчі теми. Теж саме робили Марко і Михайло. Отже, цей напрямок просвітницький полягав у тому, щоб дати більше знання про історію, про етнологію, мистецтво українського народу самим українцям.

До речі, зазначу, що це принципова позиція Володимира Антоновича. Він був противником усяких швидкісних революційних дій, еволюціоністом, вважав, що для того, щоб щось перетворилося в суспільстві українському, зокрема, то треба починати з голів, з мозку, з того, щоб перетворення відбулося в середині самої людини. Тому потрібно розвивати її національну свідомість, давати їй глибокі знання з приводу національної історії і т.д.

Таким чином ми бачимо, що вся родина Антоновичів йшла у цьому ключі, який був започаткований великим учителем київського університету В.Б. Антоновичем.

Максим Стріха

Володимир Боніфатійович, безумовно, був еволюціоністом, хоча не поминав нагоди виступити в нагоді українства. Йому належить чимало не лише наукових, а і публіцистичних праць. Скажімо, він в “Київській старовині” дуже ґрунтовно розібрав хиби проти історії відомого роману “Вогнем і мечем” Сінкевича.

Можу сказати, що тексти не лише Володимира Боніфатійовича, а і Дмитра Володимировича досі є настільною книгою не лишень для українських істориків, а і для українських студентів. Скажімо, курс “Історії української культури”, бо ж Дмитро Антонович був насамперед істориком культури, сьогодні, мабуть, один з найкращих з тих, які ми маємо.

Сергій Грабовський

А тепер – про суто наукову вартість праці трьох поколінь істориків Антоновичів. Знову слово має професор Василь Ульяновський.

Василь Ульяновський

Наукові заслуги і праці, то безпечно першість тут належить знову ж таки Володимиру Антоновичу, який заснував знамениту київську історичну школу. З неї вийшло тільки близько 40 докторів наук. З цієї школи вийшов Михайло Грушевський, молодший брат Олександр, відомий академік Дмитро Багалій, один із президентів української АН у Києві Орест Левицький, знаменитий історик Микола Дашкевич і т.д.

Якщо ж говорити про ті напрямки, які започаткував в українській історичній науці Антонович, то спочатку це методологія позитивізму, яка саме за Антоновича в українській історіографії набуває саме великого розвитку. З приводу тематики його праць, то це козакознавство, вивчення історії козаччини, історія гайдамаччини, історія міст і міщан українських, історія селян, історія української церкви.

Мені особливо хочеться підкреслити те, що Антонович є засновником української литоаністики, тобто науки, яка вивчає історію Великого Князівства Литовського і всі три народи, які входили у склад цієї історії.

З приводу Володимира Боніфатійовича можна говорити дуже багато, а от Дмитро Антонович, на жаль, а, може, на щастя для громадського руху, все своє свідоме життя присвятив громадській діяльності. Наукою він займався дуже мало, тому його наукова діяльність починається тільки з емігрантської пори.

Тут на еміграції він створює кілька знакових праць: “Українське мистецтво”, “300 років українського театру”, бо він був за фахом мистецтвознавцем і театрознавцем. Дуже відомою є його праця “Шевченко, як маляр”. Вона була опублікована в одинадцятому томі Шевченка, що виходив на еміграції.

Його підсумковою роботою, в якій він зібрав всі провідні сили наукові на еміграції, був курс “Українська культура”, в якому приймала участь велика кількість інших авторів, він був головним редактором цього курсу.

Що стосується Михайла Антоновича, то він втілив в життя те, що не зміг зробити його дід, про що він мріяв – створення повного курсу “Історії України”. Михайло Антонович створив чотиритомний курс “Історії України”, який вийшов у Празі в 1941-42 рр.

Марко Антонович, який займався єгиптологією, після виходу на пенсію почав займатися українським відродженням у ХІХ-ХХ ст., з цього приводу опублікував чимало робіт.

Отже, вся родина Антоновичів спрямовувала свою діяльність на вивчення діяльності історії України, найголовніших напрямків цієї історії, написала чимало праць, які сприяли розвитку не тільки історичної науки як мистецтвознавства в країні, але і сприяли зростанню кількох поколінь національно свідомих українських діячів, які читали ці праці, навчалися на них, використовували їх активно.

Максим Стріха

Чи пошанували ми відповідним чином унікальне явище Антоновичів? Володимир Боніфатійович, як відомо, мешкав тодіпо тодішній вулиці Кузнечній, 40, десь близько рогу з Жилянською. Тепер цей будинок, на жаль, не існує.

Віддавна є рішення комісії з найменувань Київміськради назвати сьогоднішню вулицю Горького, тодішню Кузнечну, вулицею В.Антоновича. Уже, здається, навіть деякі свої установи і бланки поміняли. Але Київрада, очолювана Олександром Омельченком, досі боїться стерти з карти міста пам’ять про визначного пролетарського письменника, дарма, що ім’я Горького в Києві сьогодні носять 4 вулиці, а ім’я В.Б.Антоновича і імена його нащадків на цій карті досі неприсутні.

Сподіваймося, що і наша передача стане ще однією цеглинкою в утвердженні цієї пам’яті про великих українців.

Сергій Грабовський

Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський.

Хай вам щастить!

Залишайтеся з нами!

Говорить радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG