Доступність посилання

logo-print
05 грудня 2016, Київ 00:28

“Країна Інкогніта”: Дмитро Яворницький.


Сергій Грабовський


































Аудіозапис програми:

Київ, 5 листопада 2005 року.

І знову з вами радіожурнал “Країна Інкогніта”. Знову ми вирушаємо в країну історії, в країну приголомшливих і забутих подій, тих подій, сліди, яких затер час і тих, які наказано було забути. В ефірі радіожурнал “Країна Інконіта”.

Сергій Грабовський

Вас сьогодні знову вітають журналіст Радіо “Свобода” Сергій Грабовський і доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників Максим Стріха.

Максим Стріха

Ми починаємо чергову подорож у світ таємниць і забутих сторінок української історії.

Сергій Грабовський

Цього разу ми рушаємо на український Південь – і географічний, і історичний

Клобуківський острів, він же у сучасних місцевих селян Дубовий, Виноградний, Великий на одміну від Малого, тобто Лозоватого острова. У давні часи на Клобуківському острові була прехороша рослинність: росли дуби, в''яз, чорна тополя, лоза, дикий виноград. За часи Запоріжжя тут жили козаки-зимовчаки - Клобук, Каблук Красулька, Чепинога. У козака Клобука була жінка, яку він дуже не любив і хотів здихатись її. То він якось посадив її край острова на високу спадисту скелю, добре підловчився до неї та й штовхнув у Дніпро. Ото од того Клобука й острів пішов зватись Клобуківським.

Максим Стріха

Поетичні описи українського півдня, а точніше одного з островів, що існував у Дніпрі до заповнення водоймища Дніпрогеси, яке знищило дніпрові пороги, взято з книги Дмитра Яворницького, що так і називається “Дніпрові пороги”, вийшла друком 1928 року у державному видавництві України у Харкові. До певної міри це підсумкова книга визначного українського фольклориста, історика, письменника, але головним чином таки історика, запорізького характерника, як називав його Максим Рильський

Сергій Грабовський

Ким же був він, Дмитро Яворницький? Ми передаємо слово нашому колезі Віталію Пономарьову.

Віталій Пономарьов

Дмитро Яворницький народився 6 листопада 1855 року у селі Соснівці на Харківщині. Після закінчення сільської школи він навчався у Харкові – у повітовому училищі, духовній семінарії та на історико-філологічному факультеті університету. Завершивши навчання, Яворницький працював на кафедрі університету та викладав історію у чоловічій гімназії. Ще студентом він захопився дослідженням історії запорозького козацтва, і його перша наукова праця називалася «Виникнення та устрій Запорозького Коша».

Тридцяти років Яворницький був звільнений з університету через українофільство і так звані «сепаратистські погляди». Він переїхав до Петербурґа і там викладав історію у гімназіях та на Педагогічних курсах. Яворницький перебував під наглядом поліції, а 1891 року міністр освіти Російської імперії заборонив йому викладати (цитата) «за тенденційний прояв у лекціях антипатії до московської історії і пристрасть до історії Малоросії».

Під виглядом службового відрядження Яворницький був висланий на 3 роки до Ташкента. Там учений досліджував історію та культуру народів Середньої Азії, і за це Бухарський емір нагородив його орденом Бухарської золотої зірки третього ступеня.

Навесні 1895 року Яворницький отримав посаду викладача історії у Варшаві, а наступного року захистив у Казанському університеті магістерську дисертацію з історії Запорозької Січі. Тоді ж він почав викладати археологію та історію козацтва у Московському університеті і видав свою «Історію запорозьких козаків» у трьох томах.

Яворницький був публікатором багатьох історичних документів, автором двохсот наукових праць і п’ятдесяти монографій, а також поетичних збірок, роману, повістей та оповідань. 1902 року він очолив щойно створений Катеринославський історико-краєзнавчий музей і був його директором упродовж тридцяти років.

1933 року більшовики звинуватили академіка Яворницького в українському буржуазному націоналізмі та ідеалізації козацтва. Він був відсторонений від керівництва музеєм та кафедрою українознавства Дніпропетровського інституту народної освіти. Дмитро Яворницький помер у віці вісімдесяти п’яти років 5 серпня 1940 року у Дніпропетровську.

Сергій Грабовський

“Символом українського Півдня” називає Дмитра Яворницького сучасний київський історик Ігор Гирич.

Ігор Гирич

Коли вийшли його перші роботи, то його не дуже добре сприйняла критика українська наукова. Я знаю, що була не дуже прихильна рецензія Грушевського. Якщо брати науковців таких класичних, то він в цю когорту не вписувався. Скоріше, це був науковець розрахований на широкі маси, науковець-практик.

Він був і науковець і музейник. Він людина, яка любила працювати з людьми. З цього виходить і образ Яворницького. Скажімо, всім відомо, що його малював Репін. Для мене це значить, що не стільки людина кабінетна, не стільки вчений, кого цікавили якийсь документ, скільки життя.

В принципі основна мета Яворницького була відродити той образ Запоріжжя, який канув у лету, якого нема. В принципі йому це вдалося. Тобто це взагалі рідкість велика. Якби не Яворницький, то ми б не мали того уявлення про історичне Запоріжжя, яке ми маємо сьогодні.

Звичайно, для мене це людина фанатично віддана Україні, як ми кажемо зараз, шароварній Україні, хоч певною мірою, я так думаю, що це не зовсім так, бо Яворницький хотів відродити ту Україну в тих місцях, де її не було, де він жив, в Катеринославі, південь України.

Навколо Яворницького зібрались такі люди, фанатики своєї справи. тому він був найоригінальніший українець Катеринославщини. Якби не він, то не знали цей музей поля, не знали того Катеринослава. Там були люди дуже визначні за значенням в українській культурі. Дмитро Дорошенко певний час там жив. Там жив Антін Синівський, який очолював і був директором комерційного училища. Там був Іван Труба. Там була ще низка таких видатних діячів.

В принципі уособлення Катеринослава, півдня України, то це Яворницький. Це людина, навколо якої обросло маса чуток, легенд. Він сам є легенда. Важко розрізнити, що було правдою, що легендою. В принципі сама легендарність Яворницького, то це визначний внесок.

Ми кажемо, що легендарний був Шевченко, легендарний Антонович. Ходили так само анекдоти про Яворницького. Була сама легенда цього міста і цих людей, які його оточували. Під цим кутом навіть ті розповіді про те, що Махно захопив музей, одну пляшку вина козацького випив, одну залишив. Легенда, не легенда, але правда з вимислом дуже перетинаються. Скажемо, що він царю робив екскурсію рідною мовою.

Як не дивно, мені здається, що сьогодні багато продовжувачів справи Яворницького. Мені здається, що в цих людях живе частка Яворницького. Тут питання науковості відходить на задній план. Тут уже є частка життя. Може це життя є важливіше за якійсь сухий документ чи якусь суху констатацію факту.

Максим Стріха

Справді, його рисою було поетичне ставлення до джерел. Але Яворницький був іншим типом вченого. Мабуть, той образ, який дійшов до нас на знаменитій картині “Запорожці пишуть листа турецькому султанові” оцього хитрого писаря, який водить своїм пером, якнайкраще відображає вдачу Яворницького, може останнього українського історика тої когорти, яка починається ще від козацьких літописів, яка прекрасно відобразилася в історії Русів. Але врешті-решт такий тип ученого теж не є ґанджем, бо хіба не був поетом Турхейрдал, чи хіба не був поетом Джеральд Дарвел, які зробили часто значно більше, аніж напрочуд коректні заглиблені в кабінетні студії академічні етнологи чи то зоологи.

Сергій Грабовський

І про ще один важливий вимір діяльності Дмитра Яворницького (якщо, звісно, слово “вимір” у цьому випадку підходить), розповість музикознавець Леся Олійник.

Леся Олійник

Кілька тисяч фольклорно-етнографічних записів містить колекція Дмитра Яворницького. Цей скарб української культури зберігається у фондах Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнології імені Максима Рильського Національної Академії наук. Пісенні записи вченого фахівці вважають явищем унікальним в історії світової фольклористики. Адже, крім вражаючої кількості, значна частина її “наспівана” особисто Яворницьким.

Природа дала йому гарний голос, чудовий слух і прекрасну музичну пам’ять. Як говорив він сам, “якщо вже почує народну пісню, то запам’ятає не тільки слова, а й голос.” У репертуарі Яворницького було понад 400 пісень. Співав він скрізь - навіть на зібраннях учених мужів. Максим Рильський згадував про одне із засідань етнографічної комісії Академії наук. Співаючи сам, Яворницький просив присутніх підтримати його. Звичайно ж, засідання вийшло за межі наукового жанру. А лекцію про розкопки могил учений починав із улюбленої Яворницьким пісні “Ой у полі могила з вітром говорила”.

Ще студентом, він зібрав понад тисячу фольклорних зразків. А згодом пісенна колекція стала вдвічі більша. Знаходив їх у своїх наукових мандрах по слідах запорожців. Записував, як говорив Яворницький, “з уст простого народу і з його голосу”, від людей різного віку – від дитини до, як він сам писав, дуже старого діда. Старанно фіксував ім’я, походження, соціальний стан народного виконавця.

Вчений застосовував також нові технічні засоби запису. Зокрема, на початку минулого століття в Москві вийшла книга “Досвід запису фонографом українських народних пісень”. Її автором був Дмитро Яворницький. Роком пізніше, в Катеринославі з’явилася його збірка “Малоросійські народні пісні”.

Через цензурні утиски і брак коштів у неї увійшла лише частина, та й та, без нотних текстів. 15 років тому в Києві з’явилося видання, куди також увійшла лише частина пісенної колекції Яворницького. Тут були надруковані тексти й мелодії, наспівані самим ученим. Фольклорні зразки, що їх збирав учений, він класифікував за жанрами: пісні культу, пісні про особисте і родинне життя, історичні, жартівливі, солдатські.

Особливо цікавився історичним і козацьким фольклором. “Запорізький характерник”, так називав Яворницького Максим Рильський. Не один митець користувався архівом ученого. Зокрема, композитор Євген Станкович шукав матеріал для своєї фольк-опери “Цвіт папороті” теж у колекції Яворницького. Саме з неї в оперу Станковича потрапили історичні пісні “Ой п’є Байда”, “Ой Морозе, Морозеньку”.

Максим Стріха

Історичні праці Дмитра Яворницького зповнені фольклорних спостережень. Прекрасно це відображено у вже згадуваній книзі “Дніпрові пороги”, адже упродовж кількох років перед затопленнях Дніпрогесу Дмитро Яворницький очолював експедицію, яка мусила зафіксувати, зібрати все, що можна ще було врятувати від запорізької минувшині, яка мусила зникнути. Книга “Дніпрові пороги” помережена такими надзвичайно поетичними фольклорними записами. “Пороги” на Дніпрі — це велика небезпека для кожного лоцмана, який веде судно або пліт по Дніпру. Старі люди кажуть, що для лоцмана пороги самі по собі не страшні: добрий лоцман знає всі пороги, як свою власну кишеню; він знає і всі лави кожного порога, і всі скелі коло нього, і всі ходи поміж скелями. Лоцманові страшніше те, що сидить у воді кожного порога, тобто чорти: в кожному порозі сидить свій чорт і робить свою роботу. Так, у Кодацькому порозі чорти топлять людей; до Сурського порога сходяться всі чорти, щоб хезати в ньому, бо то неважний поріг, а хезають вони чорним, як смола, гноєм; у Лоханському порозі сидить найголовніший чорт — Вернивод; там чорти розбивають плоти; у Дзвонецькому порозі перевертають човни; в Ненаситецькому воду бушують, та лоцманам у дуби сцять; до них їздить Вернивода платить їм за те, що вони воду бушують та такі капості роблять лоцманам; у Вовнизькому порозі чорти нічого не роблять, а тільки гострять вила, що в Пеклі; в порозі Вовчку живе головного чорта жінка з чортицями; вона там у воді Вовчого горла теж бучу збиває.” Максим Стріха

Безліч своїх чортів довелося пройти в житті і Дмитрові Яворницькому. Але йому щастило. В 1937 історику видобували і незбагненим чином присудили докторський ступень рішенням президії АН УРСР. В 1940 він помер знову ж таки в неласці, похований на міському кладовищі, а в 1961 році перепохований під музеєм, який отримав його ім’я.

Отже, він ніколи не належав до постатей цілковито заборонених в СРСР. Але разом з тим існував і не іншому рівні носія оцих таємних заборонених знань про Запоріжжя і людини, яка прагнула перенести традиції Запоріжжя в день сьогоднішній.

Відтак запорізький характерник Дмитро Яворницький був діяч з широким колом інтересів: історик, археолог, фольклорист, етнолог, лексикограф, письменник-прозаїк, що пробував свої сили в віршуванні. Але в центрі його уваги була історія Запоріжжя, в яке він був по-юнацькому закоханий. Ці слова Максима Рильського справедливі на 100%, відтак ця доля містить сама по собі дуже багато таємниць і загадковостей.

Сергій Грабовський

Вели радіожурнал Країна Інкоґніта Максим Стріха і Сергій Грабовський.

Наступного тижня ми рушимо далі у світ загадок і забутих сторінок української історії.

Залишайтеся з нами!

Говорить радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG