Віталій Пономарьов: - Чи знають нині українці, хто такий Микола Вороний?
Перехожий 1: - Не цікавить.
Перехожа 1: - Не знаю.
Перехожий 2: - Вороний? Не скажу.
Перехожа 2: - Уявлення не маю.
Віталій Пономарьов: - Микола Вороний народився 134 роки тому на Катеринославщині. Він навчався у сільській школі та в реальних училищах Харкова та Ростова і був звідти виключений за нелеґальну діяльність. Заборона на вступ до університетів Російської імперії змусила Вороного продовжити навчання спочатку у Віденському, а потім у Львівському університетах. Він був учасником гуртків народовольців, членом таємного «Братства тарасівців» та Революційної української партії. Проте головним для Вороного завжди залишалися література і театр, а писати власні вірші він почав ще у юнацтві.
Дивись, коханий мій, дивись — В моїх очах весна! Казала так мені колись Красуня чарівна.
Стискай, коханий мій, стискай! До серця пригорни! В моїх обіймах — щастя, рай І сни, рожеві сни.
Я чув той шепіт вже скрізь сон В обіймах білих рук, — І гинув, мов Лаокоон, В стисканні двох гадюк.
Вороний перекладав з десяти мов, і серед перекладених ним творів – поезії Пушкіна, Шіллера, Шекспіра, а також «Марсельєза», «Варшавянка» та «Інтернаціонал». Він був літературним і театральним критиком, мистецтвознавцем та редактором. Поет виконував героїчні ролі у трупах Кропивницького та Садовського і сам ставив п’єси, викладав дикцію та декламацію, працював у театрах Львова, Харкова і Києва. Говорить професор Володимир Моренець.
Володимир Моренець: - Всі знають Вороного з його заклику 1901 року до письменства: дати більше неба, філософії, естетики. Менше знають і звертають увагу на те, що Вороний 1895–97 років є однією з центральних фігур українського літературного життя у Львові – там, де працює і живе Іван Франко. Він редагує з ним журнал «Зоря», часопис «Громадський голос». Вороний як явище – він є фактом контактних зв’язків українського модернізму раннього з австрійською, польською – себто, європейською – версією. Дуже важливою рисою поезії Вороного є її в хорошому розумінні театральність, імперативність артистичного жесту, саме цього, викликаного з німоти звуку, саме цього почуття.
Нехай з поміж усіх ти мов зірниця сяєш, Хай цінний скарб краса твоя І чарами її ти всіх собі звабляєш, Та коли ти Вкраїну не кохаєш, Ти не моя.
Ти не моя, о ні, даремно ти гадаєш, Що сам прийду до тебе я. І хоч би ти прийшла, мене не ублагаєш, Та коли ти Вкраїну не кохаєш, Ти не моя.
Віталій Пономарьов: - Після поразки Української революції Вороний виїхав до Варшави, згодом переїхав до Львова. У середині 20-х років він, повіривши радянській політиці українізації, повернувся на Наддніпрянщину. А вже через 8 років Вороний був заарештований як український буржуазний націоналіст. Допитані в його справі четверо українських радянських письменників засвідчили, що Вороний є білоеміґрантом та петлюрівцем. За вироком Особливої наради НКВД поет був висланий на 3 роки до Воронежа. Повернувшись із заслання, Микола Вороний оселився у селі Глиняному на Одещині, проте невдовзі був знову заарештований як член селянської повстанської терористичної організації. Шістдесятисемирічний поет був розстріляний в Одесі. Говорить літературознавець Ярина Цимбал.
Ярина Цимбал: - Микола Вороний, як на мене, – один із найменш оцінених письменників в українській літературі. Він належав до молодшої ґенерації модерністів, до тих, хто намагався зламати народницьку традицію. І для мене він важливий передусім як поет, поет-модерніст, котрий, добре знаючи світову літературу, розробляючи урбаністичну тему, крім того, був провісником, за його ж словами, нової української богеми. Попри те, що йому, може, іноді бракувало слова, як писала Соломія Павличко, він зумів залишити по собі непересічну поезію.
Мій друже! Я красу люблю, І з кожної хвилини Собі ілюзію роблю, Бо в тій хвилинності ловлю Я щастя одробини. Що є життя? Коротка мить. Яке його надбання? Красою душу напоїть І, не вагаючись, прожить Хвилину раювання. Краса! На світі цім Краса – Натхнення чарівниця, Що відкриває небеса, Вершить найбільші чудеса, Мов казкова цариця. Її я славлю і хвалю, І кожну їй хвилину Готов оддати без жалю. Мій друже, я Красу люблю... Як рідну Україну!
Перехожий 1: - Не цікавить.
Перехожа 1: - Не знаю.
Перехожий 2: - Вороний? Не скажу.
Перехожа 2: - Уявлення не маю.
Віталій Пономарьов: - Микола Вороний народився 134 роки тому на Катеринославщині. Він навчався у сільській школі та в реальних училищах Харкова та Ростова і був звідти виключений за нелеґальну діяльність. Заборона на вступ до університетів Російської імперії змусила Вороного продовжити навчання спочатку у Віденському, а потім у Львівському університетах. Він був учасником гуртків народовольців, членом таємного «Братства тарасівців» та Революційної української партії. Проте головним для Вороного завжди залишалися література і театр, а писати власні вірші він почав ще у юнацтві.
Дивись, коханий мій, дивись — В моїх очах весна! Казала так мені колись Красуня чарівна.
Стискай, коханий мій, стискай! До серця пригорни! В моїх обіймах — щастя, рай І сни, рожеві сни.
Я чув той шепіт вже скрізь сон В обіймах білих рук, — І гинув, мов Лаокоон, В стисканні двох гадюк.
Вороний перекладав з десяти мов, і серед перекладених ним творів – поезії Пушкіна, Шіллера, Шекспіра, а також «Марсельєза», «Варшавянка» та «Інтернаціонал». Він був літературним і театральним критиком, мистецтвознавцем та редактором. Поет виконував героїчні ролі у трупах Кропивницького та Садовського і сам ставив п’єси, викладав дикцію та декламацію, працював у театрах Львова, Харкова і Києва. Говорить професор Володимир Моренець.
Володимир Моренець: - Всі знають Вороного з його заклику 1901 року до письменства: дати більше неба, філософії, естетики. Менше знають і звертають увагу на те, що Вороний 1895–97 років є однією з центральних фігур українського літературного життя у Львові – там, де працює і живе Іван Франко. Він редагує з ним журнал «Зоря», часопис «Громадський голос». Вороний як явище – він є фактом контактних зв’язків українського модернізму раннього з австрійською, польською – себто, європейською – версією. Дуже важливою рисою поезії Вороного є її в хорошому розумінні театральність, імперативність артистичного жесту, саме цього, викликаного з німоти звуку, саме цього почуття.
Нехай з поміж усіх ти мов зірниця сяєш, Хай цінний скарб краса твоя І чарами її ти всіх собі звабляєш, Та коли ти Вкраїну не кохаєш, Ти не моя.
Ти не моя, о ні, даремно ти гадаєш, Що сам прийду до тебе я. І хоч би ти прийшла, мене не ублагаєш, Та коли ти Вкраїну не кохаєш, Ти не моя.
Віталій Пономарьов: - Після поразки Української революції Вороний виїхав до Варшави, згодом переїхав до Львова. У середині 20-х років він, повіривши радянській політиці українізації, повернувся на Наддніпрянщину. А вже через 8 років Вороний був заарештований як український буржуазний націоналіст. Допитані в його справі четверо українських радянських письменників засвідчили, що Вороний є білоеміґрантом та петлюрівцем. За вироком Особливої наради НКВД поет був висланий на 3 роки до Воронежа. Повернувшись із заслання, Микола Вороний оселився у селі Глиняному на Одещині, проте невдовзі був знову заарештований як член селянської повстанської терористичної організації. Шістдесятисемирічний поет був розстріляний в Одесі. Говорить літературознавець Ярина Цимбал.
Ярина Цимбал: - Микола Вороний, як на мене, – один із найменш оцінених письменників в українській літературі. Він належав до молодшої ґенерації модерністів, до тих, хто намагався зламати народницьку традицію. І для мене він важливий передусім як поет, поет-модерніст, котрий, добре знаючи світову літературу, розробляючи урбаністичну тему, крім того, був провісником, за його ж словами, нової української богеми. Попри те, що йому, може, іноді бракувало слова, як писала Соломія Павличко, він зумів залишити по собі непересічну поезію.
Мій друже! Я красу люблю, І з кожної хвилини Собі ілюзію роблю, Бо в тій хвилинності ловлю Я щастя одробини. Що є життя? Коротка мить. Яке його надбання? Красою душу напоїть І, не вагаючись, прожить Хвилину раювання. Краса! На світі цім Краса – Натхнення чарівниця, Що відкриває небеса, Вершить найбільші чудеса, Мов казкова цариця. Її я славлю і хвалю, І кожну їй хвилину Готов оддати без жалю. Мій друже, я Красу люблю... Як рідну Україну!