Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 18:34

Ми є те, що ми пам’ятаємо.


Тетяна Ярмощук Київ, 26 листопада 2005 (RadioSvoboda.Ua) - На Софіївській та на Михайлівській площах Києва в суботу, 26-го листопада тисячі людей вшановували пам’ять жертв голодоморів та політичних репресій. Вони пройшлися жалобною ходою, а священики християнських конфесій відправили панахиду. На знак пам’яті про померлих запалили 33 тисячі свічок, які горітимуть всю ніч.

На мітинг-реквієм до української столиці з’їхалися люди з усіх куточків країни.

Подолянці Надії Рогозянській у 33-му було шість років. Каже: пам’ятає ті часи краще, ніж вчорашній день.

“Мені важко говорити, бо я просто не можу не плакати. Мені було тоді шість років, а сестра була в мене чотири роки. То страшні роки. Ми вижили лише тому, що батько, а у нас була хата під бляхою, так от він купив оліфу, купив якусь непотрібну з гнилих соняшників олію, щоб пофарбувати її ото тільки нас і врятувала та олія. Ота оліфа, якщо хтось схоче її скуштувати яка вона гидка”.

Пані Надія каже, що дуже часто пригадує конкретні моменти тих страшних часів:

“Якось один сусід, дядько Сава зайшов до нас, такі очі веселі, такий щасливий. Каже: “дівчатка, а що в мене є, що в мене є”. Руки такі пухлі, він в кишеню, хотів дістати, що в нього в кишені є, але він не міг запхати ці пухлі руки в цю кишеню. І тут з кишені у нього вискочила жаба і це в нашій кімнаті. Та жаба вискочила, і під ліжко. Ми тоді з сестрою полізли під те ліжко її діставати, а він став такий сердитий. Тоді мати дала на якусь ганчірку, ми цією ганчіркою дістали цю жабу, дали дядьку Саві. Він її схопив, зразу став веселіший і каже: “бачте, що я маю, бачте, що я маю, а десь через тиждень він помер”.

Надія Рогозянська розповідає, що померлих не завжди хоронили. Люди навіть точно не знали хто куди зник, коли і де помер:

“Жили всі закрито, мати на засов хвірку зачиняла і кричала, щоб ми не виходили за цю хвіртку, бо на вулиці, що поряд, їли дітей. Ну, це страшне. А скількох хоронили таких, що ще рухалися. Чому? А щоб не заїжджати. Сьогодні він ще рухається трохи, а завтра знову заїжджати. Не було ні коней, ні підвод, ні тих, хто б їх возив. Тож тих, хто ще живий був валили на той віз і кидали в могилу.”

Учасники мітингу-реквієму пройшлися жалобною ходою від Михайлівської до Софіївської площі, тримаючи в руках букетики з квітів та пшеничного колосся. У ході взяли участь також Президент Віктор Ющенко з родиною. У своїй промові, Ющенко пообіцяв, що вже найближчим часом у Києві з’явиться величний меморіал голодомору:

“Голодомор 32-33 років має національний вимір. Удар прийшовся на основу нашого духу – родину та віру. Матері їли своїх дітей, люди проклинали небо та ниву. Радянський режим знав, тільки так можна було стерти національну пам’ять. Голодомор має історичний вимір. Перед судом історії має бути оскаржено хоча б ту систему, яка унеможливила страшні злочини. Епоха табу закінчилася. І нехай цей висновок почують усі дослідницькі й ідеологічні інституції нашої держави, в секретних відділеннях яких ще й досі приховується справжня історія України.”

Тих, хто загинув в ті страшні часи, вшанували хвилиною мовчання.

33 тисячі свічок запалили учасники мітингу-реквієму. І всю ніч свічки зігріватимуть пам’ять тих, хто помер страшною голодною смертю.
XS
SM
MD
LG