Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 19:59

“Країна Інкогніта”: Василь Романюк.


Сергій Грабовський

Київ, 10 грудня 2005 року.

Аудіозапис програми:

І знову з вами радіожурнал “Країна Інкогніта”. Знову ми вирушаємо в країну історії, в країну приголомшливих і забутих подій, тих подій, сліди, яких затер час і тих, які наказано було забути. В ефірі радіожурнал “Країна Інконіта”.

Сергій Грабовський

І знову з вами ми – журналіст Радіо “Свобода” Сергій Грабовський і доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників Максим Стріха.

Максим Стріха

Вітаємо вас, шановні слухачі! І розпочинаємо нову подорож у світ таємниць і забутих сторінок української історії!

Сергій Грабовський

Цього разу ми вестимемо мову про, здавалося б, недавні події – але чи осмислені вони гідним чином? І чи належно ми оцінюємо тих, чиї імена начебто відомі ледь чи не кожному?

Святійший Патріарх Київський і всіє Руси-України Володимир (Романюк)
Максим Стріха

Трохи більше 10 років тому на алеях київського парку Шевченка чи не щодня можна було зустріти чоловіка із шляхетною поставою і одухотвореним обличчям, обрамленим сивою бородою. Здалеку цього чоловіка було легко прийняти чи то за професора університету, чи то за артиста одного з київських театрів, чи то за митця. Лишень зблизька високий стоячий священицький комір видавав у ньому особу духовного звання. То був Патріарх Володимир, в миру Василь Романюк – людина, за якою були 19 років сталінських і брежнєвських концтаборів.

Віталій Пономарьов

Василь Романюк народився 9 грудня 1925 року у гуцульському селі Хомчині. Дев’ятнадцяти років за участь в українському русі він був засуджений до десяти років каторги, яку відбував на Колимі на копальні під назвою “Холодна”. Після звільнення Романюк навчався на Вищих богословських курсах в Івано-Франківську та у духовній семінарії в Москві. Висвячений 1964 року на священика, він служив у сільських парафіях у Карпатах, зокрема у селі Космачі на Гуцульщині.

20 січня 1972 року за свою діяльність із захисту прав віруючих отець Василь був засуджений до семи років концентраційних таборів та трьох років заслання. Перебуваючи в особливому таборі в Мордовії, він продовжував свою правозахисну діяльність, писав заяви, листи та звернення. Вони поширювалися у країнах Заходу, і там був навіть створений громадський “Комітет оборони отця Василя Романюка”.

У концтаборі отець Василь відмовився від радянського громадянства і звернувся до Конґресу та уряду Сполучених Штатів Америки з проханням надати йому американське громадянство. Тоді ж Романюк заявив про свою приналежність до Української Автокефальної Православної Церкви. А в листопаді 79-го року він вступив до Української Гельсінкської Групи. Після повернення із заслання на півночі Якутії Василь Романюк мешкав у місті Косові на Прикарпатті.

Максим Стріха

Про життя Василя Романюка розповідав наш колега Віталій Пономарьов.

Український правозахисний рух був в основі своїй світській, адже творили його люди, виховані здебільшого в радянській школі, а проте релігійна компонента в ньому була найбільше, звичайно, на Заході. Компонента, що складалася з тих, хто охороняв утоплені права УГКЦ, яку не зламали всі роки радянських репресій.

З православною церквою було складніше. УАПЦ було знищено ще 1937 року остаточно і безповоротно. Відроджено УАПЦ було під час війни, але потому так само ретельно зачищено з приходом радянських визволителів, бо на цих теренах могло бути лишень московське православ’я.

Влада, можливо, навіть дужче, ніж греко-католиків і, напевно дужче, ніж протестантів боялася тих, хто підносив голос в обороні незалежності української православної церкви – наймасовішої церкви на теренах радянської України, яка налічувала 4 з 6 тисяч православних парафій, які існували в тодішньому СРСР.

Однією з постатей саме православного, релігійного опору в системі, а заразом і морально-етичного і політичного опору в цій системі був священик Василь Романюк.

Сергій Грабовський

Максиме, у діяльності отця Василя Романюка у ті роки є ще одна важлива складова. Він, разом із іншим політв‘язнем Олексою Тихим, склав кодекс поведінки українця та українки у совєтській державі, який був 1977 року переданий за кордон і звідти вже поширений на терени УРСР. Ось фрагмент із цього кодексу:

Ми вважаємо доцільними і конче потрібними для рятування від духовного і культурного знищення такі норми поведінки для українця (українки): – Уживати тільки рідної мови на рідній землі і цим скріпити себе та свій народ. – Не посилати дітей до дитячих садків і шкіл з російською мовою навчання. – Відмовлятися від навчання в школах та інших навчальних закладах з російською викладовою мовою. – Розмовляти рідною мовою не тільки в родинному колі, але і на праці, на суспільній роботі, на вулиці. – Не відвідувати російськомовних театрів, кін, концертів. Це також стосується до телебачення і радіо. – Стримуватися від горілки, лайки та куріння тютюну. – Не нагромаджувати грошей і дорогоцінностей задля них самих, а допомагати людям, які потрапили в біду, талановитим дітям і молоді. – Відмовлятися від роботи в установах, де зневажають українську мову, традиції народу, права людини. – Відмовлятися працювати понад встановлені законом 41 годину. – Не виїжджати на роботи за межі України. Обстоювати своє право, право інших людей, свободу, честь, гідність; обстоювати суверенітет України. Виявляти і оголошувати кожне порушення закону, хто б його не вчинив.

Максим Стріха

Для отця Василя Романюка це була не лишень декларація, це була настанова, якій він слідував до останніх своїх днів, будучи Патріархом Київським і всієї Руси України.

На той час його патріарший період вся обстановка його скромної келії резиденції на Пушкінській складалася з ліжка, стільця і великої кількості книжок, хаотично складеної на шафці під стінами. Це було все земне майно, яке владика накопичив впродовж довгих років.

Сергій Грабовський

Віталій Пономарьов продовжує свою розповідь про життя Василя Романюка уже в новітню добу, під час перестройки і після падіння комуністичної системи.

Віталій Пономарьов

1987 року отець Василь Романюк здійснив поїздку до Канади, Сполучених Штатів Америки та Великобританії, де виступав із лекціями перед українськими громадами. Після повернення до України він 28 квітня 90-го року прийняв чернечий постриг, того самого дня під іменем Володимира був висвячений на архімандрита, а наступного дня – на єпископа Ужгородського і Виноградівського. Архієпископ Володимир став одним із ініціаторів утворення у червні 1992 року Української Православної Церкви Київського Патріархату. Після смерті Київського патріарха Мстислава (Скрипника) він був місцеблюстителем патріаршого престолу, опублікував низку богословських та публіцистичних творів. 21 жовтня 93-го року Всеукраїнський православний собор у Києві обрав владику Володимира патріархом Київським і всієї Руси-України. Його інтронізація відбулася 24 жовтня у київському соборі Святої Софії.

Сергій Грабовський

Про те, яким був Патріарх Володимир у близькому спілкуванні з людьми, розповідає його радник, знаний історик Сергій Білокінь.

Сергій Білокінь

Я був радником його. Зараз працюю над його книжкою. Свого часу англійською мовою вона вийшла з його публіцистикою і політико-церковними документами. Я дістав оригінали цих писань, коли він перебував в Якутії, в Комі АРСР. 19 років взагалі жив підневільним життям. Тепер завершую цю працю, де він говорить не своїм голосом до нащадків.

Я багато спостерігав за ним, і в Києві зустрічавшись з його якимись знайомими, ходячи його шляхами, скажімо, супроводжуючи святійшого, коли він їздив до Німеччини, як він розмовляв з людьми, як він приймав людей. Це було дуже цікаво.

В Німеччині і Австрії, де він побував, його уважно слухали інтелектуали зі знанням. Якось з картинних жестів зовсім скромно промовляв, зачарувавши своїх німецьких духовних чад, перейнятістю, ортодоксальною містикою. Його слово зверталось не до розуму, не до “его”, як він казав, а до серця, лишавши і лишився там на завжди.

Вечорами ми сиділи за столом, це було таке довге застілля. Всі обідали, переходило в вечерю, а святійший весь час розмовляв, говорив, нічого не ївши, йому хотілося виговоритися. Мені дуже цікаво було його слухати.

При ньому заговорили про становищі окремих діячів, хто яке місце посідає в суспільних структурах. “Важливо не це”, перебив він співрозмовників, всі примовкли, святійший підніс руку до гори і додав, “важливе, яке місце ми займемо там”. В колі цих думок, видно, що він обертався.

Більшовизм не дав йому змоги отримати формально високу освіту, диплому про закінчення якогось ВУЗу святійший не мав, як це відносно лежало в торбині Григорія Сковороди, чи закінчив гімназію Тарас Шевченко.

Пройшовши оці 19 років тюрм, таборів і заслання, то я думаю, що Владика отримав найвищу освіту, яке могло дати життя. Він знав його досконало.

Сергій Грабовський

Віталій Пономарьов завершує свою розповідь.

Віталій Пономарьов

Патріарх Володимир раптово помер у Києві 14 липня 1995 року у віці шістдесяти дев’яти років. Під час його похорону у вівторок 18 липня бійці загонів міліції особливого призначення несподівано напали на поховальну процесію на Софійському майдані і побили, покалічили та отруїли газом багатьох людей. Патріарх Володимир був похований на майдані біля дзвіниці собору Премудрості Божої.

Максим Стріха

Вівторок, 18 липня 1995 року ввійшов в українську історію під назвою “чорного”. Ті події так і не були розслідувані, а винні так і не були покарані. Чи не першого разу кучмівський режим виявив тоді себе у всій красі свого безправ’я і сваволі.

Іншого очікувати і не доводилося, адже Патріарх Володимир стояв виразно за національну українську церкву, прагнув будувати свій київський Єрусалим.

В тодішній концепції Кучми, що прийшов до влади під гаслом “відновлення розірваних зв’язків”, то це, очевидно, не вписувалося. На жаль, і нова українська влада якось призабула про те, що був “чорний” вівторок і сьогодні вже мало шансів на те, що винні у відданні наказу про звіряче побиття людей на Софійській площі будуть коли-небудь покарані.

Сергій Грабовський

Максиме, як на мене, святійший Патріарх Володимир, він же Василь Романюк, своєю постаттю уособлював моральну чистоту Церкви, яка здатна бути вищим суспільним авторитетом і, зрозуміло, суддею мирської суєтності політиків та політиканів.

Максим Стріха

Владика Володимир дуже не любив слово “попи”. Для нього вони були образливими і вживалися виключно на означення священиків, які прикриваючи своїми словами, думають про мирське, про задоволення власного черева, власних амбіцій, власного марнославства.

Владика Володимир вірив з чистотою і палкістю, очевидно, християн перших століть. Він не дістав вищої богословської освіти, але водночас університети життя і постійне читання зробили з нього по-справжньому видатного богослова. Його проповіді виголошені завжди з великим почуттям, приваблювали тисячі і тисячі вірних.

А в розмові з ним, можу засвідчити, можна було б почерпнути до себе безліч звичайних важливих речей. Скажімо, ніхто як Патріарх Володимир міг говорити про значення свободи волі в християнському православному віровченні.

Василь Романюк був великою людиною ХХ століття. Він був великим українцем, бо справді він був з тих, хто йшли вмирати за Україну в середині 40-вих. Він гідно проніс своє українство через всі роки випробувань.

Водночас він був християнином у найвищому значенні цього слова. Сьогодні в день 80-ліття святійшого Патріарха ми мусимо ще раз згадати про цю велику постать української історії, значення, якої нам лишень належить ще осягнути.

Сергій Грабовський

Вели радіожурнал Країна Інкоґніта Максим Стріха і Сергій Грабовський.

Наступного тижня ми рушимо далі у світ загадок і забутих сторінок української історії.

Залишайтеся з нами!

Говорить радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG