Вже минуло 6 років відтоді, як почалася друга російсько-чеченська війна. Хоча, від самого початку широкомасштабних воєнних дій, двомісячного штурму та бомбардування Грозного, офіційна Москва називала це все не війною, а лише антитерористичною операцію. А вже парламентські вибори у Чечні наприкінці 2005 року президент Росії Володимир Путін назвав завершальним етапом політичного врегулювання у Чечні та відновленням конституційного устрою у Чеченській Республіці.
Однак попри такі пафосні заяви весь 2005 рік супроводжувався збройними сутичками чеченських повстанців із підрозділами російських силових структур. А правозахисники, як російські, так і закордонні, продовжували оприлюднювати свідчення про порушення людських прав, дані про кількість викрадених та убитих у Чечні. Та й проведення парламентських виборів у Чечні вони назвали лише політичним фарсом, наголошуючи, що без залучення сил, котрі борються за незалежність Чечні, політично врегулювати чеченську проблему неможливо!
Що може принести 2006 рік чеченському суспільству, яке виснажене багаторічною війною? Яка загалом перспектива вирішення чеченської проблеми? Ось що з цього приводу сказав міністр закордонних справ Чеченської Республіки Ічкерія Усман Ферзаулі, який нині перебуває в одній із західноєвропейських держав:
«Справа в тому, що ми не хочемо вигадувати велосипед. Є сучасні демократичні інститути, міжнародні інституції, скажімо, Рада Європи, ОБСЄ, яке, зокрема, покликане вирішувати такі питання. Та й, врешті-решт, Організація Об’єднаних Націй. Я не раз говорив, що, в принципі, через те, що вже сталося на території Ічкерії, через масові убивства людей, Росія не зможе за жодних обставин один на один вирішити проблему, котра є між Чеченською Республікою «Ічкерія» і Росією. Я не раз доводив до відома зацікавлених сторін, що ми вимагаємо перманентної місії від Ради Безпеки ООН на території Чеченської Республіки «Ічкерія». Така місія мала б вирішувати ці питання і, на мою думку, це було б дуже позивне зрушення у цьому плані. А як ми бачимо вирішення цього питання в принципі? Знаєте, шляхом переговорів можна вирішити будь-яке питання, оскільки Кавказ є краєм діалогу».
Окрім чеченської проблеми, 2005 рік не приніс серйозних зрушень і у вирішенні інших складних етнічно-територіальних конфліктів, котрі перебувають у «замороженому», «законсервованому» стані. Йдеться, насамперед, про Нагірний Карабах, Південну Осетію та Абхазію.
Досі невирішена територіальна суперечка між Вірменією і Азербайджаном стосовно Нагірного Карабаху супроводжувалася у 2005 році словесними взаємними погрозами між Баку та Єреваном.
Президент Азербайджану Ільхам Алієв не раз наголошував, що Баку залишає за собою право на використання військової сили у випадку, якщо не вдасться вирішити багаторічний конфлікт шляхом переговорів. Ільхам Алієв розпорядився збільшити витрати на збройні сили Азербайджану у 2006 році майже удвічі. У відповідь міністр оборони Вірменії Серж Саркісян заявив, що це не лякає його країну, яка також збільшує видатки на утримання та розвиток свого війська.
Протягом 2005 року відбулося 4 засідання Мінської групи ОБСЄ, котра працює вже 13 років над врегулюванням конфлікту довкола самопроголошеної Нагірно-Карабахської Республіки. Однак якогось реального поступу ці засідання не дали.
Тим часом передвиборчі обіцянки президента Грузії Міхаїла Саакашвілі про відновлення територіальної цілісності держави, повернення Абхазії та Південної Осетії під юрисдикцію Тбілісі залишаються лише деклараціями.
Протягом 2005 року офіційний Тбілісі запропонував три окремих плани щодо мирного врегулювання ситуації довкола Південної Осетії. Однак керівництво самопроголошеної Південноосетинської республіки не погодилося на жоден із цих планів. Воно, а також і офіційна Москва виступили, зокрема, проти залучення Європейського Союзу і Сполучених Штатів до реалізації існуючих домовленостей стосовно підтримки миру у цьому регіоні.
Подібна ситуація виникла і довкола самопроголошеної Абхазької Республіки. Абхазьке керівництво вважає Росію своїм основним союзником та партнером і не бажає іти на поступки Тбілісі.
Оглядачі зауважують, що офіційна Москва, очевидно, і надалі використовуватиме Абхазію та Південну Осетію для тиску на грузинську владу. У Кремлі досить боляче реагують на швидке зближення Грузії із НАТО. Не виключено, що у 2006 році Грузія може отримати офіційне запрошення на входження до Північноатлантичного альянсу.
Західні оглядачі також звертають увагу на те, що на подальшу долю самопроголошених Південноосетинської, Абхазької та Нагірно-Карабахської республік може вплинути розвиток подій на Балканах. Йдеться про нинішні тенденції до відокремлення від Сербії краю Косово, а також і Чорногорії. Якщо, скажімо, у кінцевому результаті край Косово зможе здобути повну незалежність, то в Абхазії, Південній Осетії та Нагірному Карабаху це можуть вважати прецедентом для вирішення у такий спосіб і їхнього становища, попри доволі значні відмінності між цими конфліктами.
