Віце-прем’єр-міністр України В’ячеслав Кириленко зазначив (тут я процитую його прес-службу), що “уряд встановив квоту обов''язкового дублювання, озвучення або субтитрування державною мовою іноземних фільмів, якi розповсюджуються для показу в кінотеатрах, публічного комерційного відео та домашнього відео в Україні” (к. ц.). Квоти вводитимуть поетапно: з 1 вересня цього року це буде не менше 20 відсотків від загальної кількости копій кожного фільму, з 1 січня 2007 року - не менше 50, а з 1 липня того ж року - не менше 70 відсотків.
Уряд вважає, що, передбачивши поетапне введення українського перекладу, він пішов назустріч представникам дистрибуції й прокату фільмів. При цьому В’ячеслав Кириленко зазначив, що таке рішення є необхідною передумовою для початку формування повноцінного національного кiнопростору й розвитку українського кінематографу.
До речі, між Національною радою з питань телебачення й радіомовлення України й провідними українськими телеканалами був підписаний меморандум про співробітництво, який передбачав дублювання українською мовою зарубіжних фільмів і програм, починаючи з 2 січня 2006 року. Однак не всі поки що дотримуються цього меморандуму.
Експертна рада при Міністерстві культури і туризму України, яка дає дозвіл на показ фільмів в Україні, досі не звертає уваги на мову кіно- і відеопродукції. Завідувач відділу кінознавства Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології Національної академії наук України, член експертної ради Сергій Тримбач пояснює, чому ситуація є такою і висловлює свої міркування з цього приводу:
“Є проблема технічна, проблема бази. Виявляється, в Україні практично неможливо зробити фільм, як це водиться на Заході і, скажімо, в недавніх наших сусідів по Радянському Союзу, країнах Прибалтики – із субтитрами на кіноплівці, а не на відео (це ми бачимо на телебаченні). Так само проблемно зробити українське дублювання фільмів в Україні. Що значить дублювання? Робити копію і новий тираж означає, фактично, робити новий фільм.
Звичайно, це проблема, але якщо все залишити так, як є, то в нас не будуть створюватися відповідні потужності. Тому дійсно має сенс вольове політичне рішення, але щоб воно було еволюційним. Стоп-кран рвати тут небажано. Краще виробити, як любить казати Президент, “дорожню карту”, щоб років за два-три цю проблему вирішити поетапно. Це стимулюватиме цих самих прокатників і дистриб’юторів думати про створення власних потужностей. Окремі телевізійні канали перетворилися просто на прокатні контори чужої продукції. Ну, так не повинно бути. Для цього ж існує державна культурна політика. Вона повинна цю систему координат модернізувати, принаймні, програмувати зміни цієї системи координат. І тоді ці самі телевізійні канали будуть змушені все-таки думати про те, щоб не тільки купувати чуже і готове, жити на готовому, а й щось робити своє”.
Це була думка завідувача відділу кінознавства Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології Національної академії наук України Сергія Тримбача.
Уряд вважає, що, передбачивши поетапне введення українського перекладу, він пішов назустріч представникам дистрибуції й прокату фільмів. При цьому В’ячеслав Кириленко зазначив, що таке рішення є необхідною передумовою для початку формування повноцінного національного кiнопростору й розвитку українського кінематографу.
До речі, між Національною радою з питань телебачення й радіомовлення України й провідними українськими телеканалами був підписаний меморандум про співробітництво, який передбачав дублювання українською мовою зарубіжних фільмів і програм, починаючи з 2 січня 2006 року. Однак не всі поки що дотримуються цього меморандуму.
Експертна рада при Міністерстві культури і туризму України, яка дає дозвіл на показ фільмів в Україні, досі не звертає уваги на мову кіно- і відеопродукції. Завідувач відділу кінознавства Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології Національної академії наук України, член експертної ради Сергій Тримбач пояснює, чому ситуація є такою і висловлює свої міркування з цього приводу:
“Є проблема технічна, проблема бази. Виявляється, в Україні практично неможливо зробити фільм, як це водиться на Заході і, скажімо, в недавніх наших сусідів по Радянському Союзу, країнах Прибалтики – із субтитрами на кіноплівці, а не на відео (це ми бачимо на телебаченні). Так само проблемно зробити українське дублювання фільмів в Україні. Що значить дублювання? Робити копію і новий тираж означає, фактично, робити новий фільм.
Звичайно, це проблема, але якщо все залишити так, як є, то в нас не будуть створюватися відповідні потужності. Тому дійсно має сенс вольове політичне рішення, але щоб воно було еволюційним. Стоп-кран рвати тут небажано. Краще виробити, як любить казати Президент, “дорожню карту”, щоб років за два-три цю проблему вирішити поетапно. Це стимулюватиме цих самих прокатників і дистриб’юторів думати про створення власних потужностей. Окремі телевізійні канали перетворилися просто на прокатні контори чужої продукції. Ну, так не повинно бути. Для цього ж існує державна культурна політика. Вона повинна цю систему координат модернізувати, принаймні, програмувати зміни цієї системи координат. І тоді ці самі телевізійні канали будуть змушені все-таки думати про те, щоб не тільки купувати чуже і готове, жити на готовому, а й щось робити своє”.
Це була думка завідувача відділу кінознавства Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології Національної академії наук України Сергія Тримбача.