Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 02:48

“Країна Інкогніта”: Слідами минулих передач.


Сергій Грабовський

Аудіозапис програми:

Київ, 14 січня 2006 року.

І знову з вами радіожурнал “Країна Інкогніта”. Знову ми вирушаємо в країну історії, в країну приголомшливих і забутих подій, тих подій, сліди, яких затер час і тих, які наказано було забути. В ефірі радіожурнал “Країна Інконіта”.

Сергій Грабовський

Вас вітає у новому 2006-му році журналіст радіо “Свобода” Сергій Грабовський.

Як і щороку, перший випуск радіожурналу “Країна Інкогніта” присвячений громадській реакції на наші сюжети і новим поворотам чи істотнім доповненням у вже напрацьованих темах, які прозвучали в ефірі.

Звучить пісня

І почнемо ми із загального огляду громадської реакції на Країну Інкогніта, який підготував мій колега Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Упродовж останніх двох років радіожурнал розповідав, серед іншого, про художницю Аллу Горську, математика Михайла Кравчука, поетів Максима Рильського та Івана Франка, політика Симона Петлюру і лейтенанта Олексія Береста, що встановив радянський прапор над рейхстагом. Передачі започаткували суспільне обговорення значення цих постатей для сьогодення. Згодом київська влада ухвалила рішення, внаслідок яких у столиці мають з’явитися провулок Алли Горської, вулиця Михайла Кравчука, меморіальні дошки на честь Максима Рильського, Івана Франка та Симона Петлюри. А Олексієві Бересту вже цього року було посмертно присвоєно звання Героя України, і його ім’я теж носитиме одна київська вулиця.

Наголошення радіожурналу на необхідності збереження Трахтемирівського заповідника, обсерваторії Київського університету та житлового масиву Русанівка було частиною суспільної дискусії з проблем охорони історичного середовища. Одним з її практичних наслідків став громадський рух із захисту центру Києва від неконтрольованої забудови. Актуальність ідеї патріаршого устрою української церкви, що про неї йшлося в одній із програм, була підтверджена цього року кількома подіями у церковному житті в Україні. А після передачі про генерала Марка Безручка – командувача українською армією, яка спільно з польським військом зупинила похід більшовиків на Європу, – про нього з’явилися і публікації в пресі.

Проте інші теми радіожурналу не викликали подібного резонансу у суспільстві. Розповідь про понад столітню історію київського трамваю не вплинула на рішення міської влади зняти його лінії на кількох звичних для киян маршрутах. У столиці немає пам’ятників Іванові Мазепі та Василю Стусу, про яких розповідала програма, натомість досі стоїть монумент на честь чекістів, що про нього теж ішлося в одній з передач. І спроба радіожурналу привернути увагу громадськості до проблеми використання приміщення колишньої президентської адміністрації так само не знайшла значного відгуку у суспільстві.

Сергій Грабовський

І цей список імен, подій, фактів та ситуацій, про які вела весь цей час мову “Країна Інкогніта” і новий погляд на які дає змогу по-новому оцінити той чи інший ракурс історичної реальності, можна продовжити. Але досі у топоніміці українській столиці відсутня, скажімо, згадка про родину Антоновичів, три покоління якої давали визначних представників історичної науки. Очевидно, радіожурнал, присвячений цій родині, ані в Київській міськраді, ані у столичній держадміністрації не почули.

З іншого боку, складається враження, що випуск радіожурналу, присвячений ролі недержавних організацій у розбудові громадянського суспільства і підготовці Помаранчевої революції, дуже добре почули в Росії, де парламент ухвалив закон, який практично унеможливив вільну діяльність таких організацій у Російській Федерації. Але повернемося до українських теренів і до відгуків українських слухачів

Звучить пісня

Після того, як ми розповіли про київського поета Леоніда Кисельова, який встиг, на жаль, написати дуже небагато, оскільки помер у 1968 році двадцятидвохрічним, з‘ясувалося, що існують аудіозаписи авторського читання віршів. І два таких записи зараз почують наші слухачів.

«Еще мальчишкой удивлялся дико: Раз все цари плохие, почему Царя Петра зовем Петром Великим И в Ленинграде памятник ему?

Зачем он нам, державный этот конник? Взорвать бы, — чтоб копыта в небеса! Шевченко, говорят, односторонне Отнесся… Нет, он правильно писал:

«Це той перший, що розпинав Нашу Україну…»

Не Петр, а те голодные, простые В болоте основали Ленинград. За долгую историю России — Ни одного хорошего царя».


Ці вірші відносяться до того періоду творчості Леоніда Кисельова, коли він ще писав російською мовою. Але тематика і погляд на світ засвідчують, що перед нами – саме український поет

Я знаю, что твердил Тарас Шевченко, Когда его держали в Кос-Арале, И муштровали под казахским солнцем, И запрещали даже рисовать. Я знаю, что твердил Тарас Шевченко, Когда он видел, как сквозь строй проводят, И слышал, как с глухим и страшным звуком Отскакивают палки от спины. Я знаю, что твердил Тарас Шевченко, Когда вельмож он видел украинских, Своих же братьев давящих и рвущих Почище всяких турков и татар. Я знаю, что твердил Тарас Шевченко. И как его завет я повторяю Одно-единственное это слово: Ненавиджу.

Нагадаю, що українською мовою Леонід Кисельов почав писати за рік до смерті і що його доробок увійшов до класичної вже спадщини поетів-шістдесятників.

Звучить пісня

А тепер – про відгуки зовсім іншого характеру. “Країна Інкогніта” свого часу розповіла про український вимір діяльності ідеолога комунізму та більшовицького лідера Лева Троцького. Відповіддю на це стали публікації, де про Троцького велася мова як про реалізатора політики нестримної русифікації України, ба більше – такого собі “юдо-нациста”, котрий тільки спав і бачив, щоб поневолити Україну. Зовсім не ідеалізуючи цього народженого на українських теренах політика, варто зауважити: Лев Троцький завжди був принциповим противником русифікаційної політики, і в першу чергу толерантно ставитися до української культури і мови, знати їх і поважати, на думку Троцького, повинні були етнічні євреї-мешканці України.

“У 1923 році я на партійній конференції більшовицької партії України висунув вимогу: чиновник повинен вміти говорити і писати на мові навколишнього населення. Скільки з цього приводу було іронічних зауважень, які йшли значною мірою від єврейської інтелігенції, котра говорила і писала по-російськи і не хотіла вчитися українській мові! Треба визнати що в цьому сенсі становище значно змінилося на краще. Але мало змінився національний склад бюрократії і, що незмірно важливіше, антагонізм між населенням і бюрократією страхітливо зріс за останні 10-12 років. Про наявність антисемітизму, причому не тільки старого, але і нового”, “совєтського”, свідчать властиво всі серйозні і чесні спостерігачі, особливо ті, кому довелося тривалий час жити серед трудящих мас”.

До цього варто додати, що у першій половині 1920-х Троцький, який тоді обіймав посаду голови Реввоєнсовєта СССР, наполягав на потребі українізації Червоної армії на теренах Радянської України, а наприкінці 1930-х років, незадовго до його вбивства сталінськими агентами, цілком тверезо оцінював тодішню українську ситуацію:

“Українське питання, що його багато які уряди і багато які “соціалісти” і навіть “комуністи” намагалися забути чи відсунути у довгу шухляду історії, знову постало, тепер з подвоєною силою, на порядку денному... Розіп‘ята між чотирма державами, Україна нині посіла у долі Європи те становище, яке займала у минулому Польща... Українському питанню суджено у ближчий період грати величезну роль у житті Європи... Ніде утиски, чистки і репресії і взагалі всі різновиди бюрократичного хуліганства не набували такого вбивчого розмаху, як на Україні, у боротьбі з сильними підспудними устремліннями українських мас до більшої свободи і самостійності. Совєтська Україна стала для тоталітарної бюрократії адміністративною частиною цілого і військової бази СССР. Сталінська бюрократія, щоправда, зводить пам‘ятники Шевченкові, але для того, щоб міцніше придушити цими пам‘ятниками український народ і змусити його мовою Кобзаря славити кремлівську кліку ґвалтівників”.

Ось таким парадоксальним політиком був Лев Троцький, котрий у юності починав свій шлях як україномовний поет-байкар. У нього вистачало своїх гріхів, і крові на його руках було чимало, але українофобом чи русифікатором України він ніколи не був; це – смертний гріх опонента Троцького Сталіна та його команди.

Звучить пісня

І наостанок – про ще один цікавий поворот, пов‘язаний із минулим сюжетом. У квітні минулого року прозвучав випуск радіожурналу “Країна Інкогніта”, присвячений українській участі в освоєнні космосу. Звичайно, про всіх осіб, пов‘язаних із цією діяльністю, розповісти за 15 хвилин було неможливо. І взагалі – надто багато українців взяло помітну участь в космонавтиці, щоб їх просто перелічити впродовж однієї передачі. Та про одну незвичайну долю хочеться коротко розповісти. Уродженець Полтави Едуард Кугно був зарахований до Центру підготовки космонавтів на початку 1963 року. А у квітні наступного року він був відрахований із загону – вдумайтесь, за що! – за критику діяльності радянського уряду, партійних керівників та за небажання вступити до Компартії. На щастя, це ще були досить ліберальні хрущовські часи, крім того, роздмухувати ситуацію спецслужби не стали, бо це могло б відбитися на них самих, відтак Едуард Кугно після відрахування із загону космонавтів одержав змогу викладати в військових училищах, з 1986 року він жив і працював у Києві, 1990 року вийшов у відставку в ранзі полковника. Кандидат у космонавти-дисидент помер 1994 року в українській столиці.

Вів радіожурнал Країна Інкоґніта Сергій Грабовський.

Звучали пісні Кирила Булкіна на слова Василя Стуса, Ред‘ярда Кіплінга та П‘єра Жана Беранже.

Хай вам щастить.

Наступного тижня ми рушимо далі у світ загадок і забутих сторінок української історії.

Залишайтеся з нами!

Говорить радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG