Доступність посилання

logo-print
08 грудня 2016, Київ 02:38

“Країна Інкогніта”: “ВАПЛІТЕ”.


Сергій Грабовський

Аудіозапис програми:

Київ, 28 січня 2006 року.

І знову з вами радіожурнал “Країна Інкогніта”. Знову ми вирушаємо в країну історії, в країну приголомшливих і забутих подій, тих подій, сліди, яких затер час і тих, які наказано було забути. В ефірі радіожурнал “Країна Інконіта”.

Сергій Грабовський

І знову з вами ми – журналіст Радіо “Свобода” Сергій Грабовський і доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників Максим Стріха.

Максим Стріха

Вітаємо вас, шановні слухачі!

Сергій Грабовський

80 років тому була створена знакова для свого часу письменницька організація, учасники якої зробили чимало для української культури. А ще більше не встигли зробити.

“Мета “Вапліте” – в умовах братнього відношення до літератур народів СРСР брати разом з ними активну участь в утворенні соціялістичної культури. Для цього зв‘язок із ними і боротьба проти всякої спроби вилучити або поставити українську жовтневу літературу у стан ворожого відношення до літератур народів СРСР.

Філософською основою в роботі “Вапліте” є ленінізм. Технічні засоби “Вапліте” бере (оскільки це потрібно) од буржуазних культур, найбільш розвинених, що мають найвищу органічну структуру, перетворюючи засоби на зброю революційної творчості. “Вапліте” ставить на місце викривлене “благочестивими літпроскурнями” поняття масової роботи. Масова робота письменника – це його твори, а не літературні вечорниці, каганцювання й просвітянина перед десятками людей замість десятків тисяч читачів”.


Максим Стріха

Різні письменницькі угрупування, гуртки, організації властиві для будь-якої літератури, що розвивається нормально. Справжній розквіт літературних угруповань припадає на роки післяукраїнської визвольної революції. Ця традиція протривала і перші роки після її поразки.

В Києві існував не лише “Аспанфут”, а і неокласики ніяк організаційно не оформлені, але тим не менше потужні. В Харкові виникають “Гарт” і “Плуг”. Але це гуртування відбувалося почасти лишень на художніх, а почасти на ідеологічних засадах.

“Плуг”, скажімо, на чолі з Пилипенком поставив собі за мету залучення наймасовіших верст селянських письменників до літератури, а відтак до неї прийшли купа людей просто малописьменних, які фатально знижували рівень тодішніх українських часописів.

Відтак виник інший рух за високий мистецький рівень літератури. Один час людиною, яка пробувала бути літературним суддею і попри свою безумовну марксистьку настанову дбати про художній рівень, того що друкується був Василь Еллан-Блакитний аж до його смерті в 1925 році.

Вже після цієї смерті починається формування літературної організації, яка стала знаковою для 20-тих рр., більше того, яка стала набагато років забороненою. Сама її назва в радянських підручниках згадувалась вельми неохоче і то з неодмінними лайливими епітетами, хоча назва ця була на 100% радянською – Вільна академія пролетарської літератури.

Сергій Грабовський

Слово нашому колезі Віталію Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Основою Вільної академії пролетарської літератури (скорочено – ВАПЛІТЕ) стала очолювана Миколою Хвильовим мистецька група “Урбіно”, що свого часу входила до спілки письменників “Гарт”. Перші підготовчі збори Академії відбулися у Харкові 14 жовтня 1925 року, а її організаційне оформлення завершилося вже у січні 26-го року.

Першим президентом ВАПЛІТЕ був Михайло Яловий, другим – Микола Куліш, неодмінним секретарем – Аркадій Любченко. Через рік після заснування Академії до неї входили 25, як їх називали, “вільних академіків”, і серед них Олександр Довженко, Григорій Епік, Майк Йогансен, Юрій Смолич, Володимир Сосюра, Петро Панч, Микола Хвильовий, Павло Тичина, Юрій Яновський.

У другому параграфі статуту ВАПЛІТЕ основою її діяльності проголошувалися “марксистський світогляд та програмні постулати комуністичної партії”. Водночас Академія орієнтувалася на творення нової української літератури шляхом засвоєння кращих здобутків західноєвропейської культури. Вона відкидала так званий “масовізм” інших українських письменницьких організацій і вимагала від своїх членів високої літературної кваліфікації. Упродовж 1927 року Академія видавала журнал “ВАПЛІТЕ”.

Ідеологом та неформальним лідером організації став Хвильовий, який висунув гасло “Геть від Москви! Дайош Європу!” і започаткував літературну дискусію.

Максим Стріха

20-ті рр. були часом дуже цікавим. Тоталітарна держава формувалася вже тоді. Вже тоді були арешти і навіть розстріли незгідних. Але все ж таки ці роки були ліберальними порівняно з майбутніми 30-тими, “вегетаріанськими”, як їх називав визначний український перекладач Г.П. Кочур.

Навіть марксизм у ті роки здавався не такою незаперечною догмою щодо літератури, врешті-решт, цитували тоді не так Леніна, тим більше не Сталіна, в літературних виданнях суддею був, скоріше, Луначарський.

В українській літературі ці процеси літературного гуртування на марксистських позиціях відбувалися ще під гаслом права націй на самовизначення і на творення пролетарської культури у кожній національній республіці.

“ВАПЛІТЕ”, як літературна організація, формувалася під гаслом саме орієнтації на Європу у дещо екзальтованих статтях, які розпочали знамениту літературну дискусію середини 20-тих. Микола Хвильовий, як неформальний лідер “ВАПЛІТЕ”, прямо наголошував: “Нам ближчий у сто разів спец Зеров, який знає Європу, аніж легіон просвітян, що гуртуються навколо Пилипенка”.

Тільки в той час, зауважмо, комуніст Хвильовий, а не попутник Зеров міг кинути знамените літературне гасло “Геть від Москви!”, більше того, написати знамениті слова про те, що Росія самостійна держава. То і ми самостійні. Аж така свобода не могла не наразитися на гніву партійну відсіч.

“Під час літературної дискусії товариші Досвітній, Хвильовий та Яловий прийшли до помилкових тверджень, що набрали значення ідеологічних збочень... Хоча товариші і зреклись у листі з 1 грудня 1926 року своїх помилок, проте надалі в остаточних по літературній дискусії висновках, а також у поглядах на шляхи розвитку пролетарської тілератури на Україні між товаришами та рештою “ВАПЛІТЕ” не досягнено згоди, що може негативно відбитися на дальшій роботі й лінії “ВАПЛІТЕ”.

Постановили: виключити товаришів Досвітнього, Хвильового й Ялового із складу “ВАПЛІТЕ”.


Сергій Грабовський

Таким шляхом, схоже, учасники “ВАПЛІТЕ” просто хотіли порятувати свою організацію від тиску на неї з боку керівництва КП(б)У та “органів”. Бо ж цілі свої організація, якщо зважати на її документи, залишила незмінними.

“Після виключення трьох “ВАПЛІТЕ” й надалі існуватиме, яко самостійна і незалежна од інших письменницьких угруповань літературна організація.

В межах літературних заступаємо собі право вести й надалі боротьбу зо всіма літературними течіями, подіями, явищами, що гальмуватимуть або фальсифікуватимуть розвиток української пролетлітератури”.


Максим Стріха

Це був час літературної творчості Миколи Хвильового. Це був і блискучий дебют Юрія Яновського, фантастичний роман, якого “Майстер Корабля” досі лишається надзвичайно цікавим свідченням цієї яскравої і суперечливої доби.

Це був час перших літературних зрілих і особливо кінематографічних спроб Олександра Довженка. Саме на цей час припадає його робота над “Звенигорою”. Це був час розквіту надзвичайно цікавого українського письменника Майка Йогансена.

Це був час дебюту дуже цікавого Юрія Смолича, який був єдиним для нас – для нашого покоління, тим кому за 40 років, джерелом інформації про ту добу. Його “Розповіді про неспокій” написані настільки чесно, наскільки це взагалі дозволялось в 60-70-ті, були настільною книгою для багатьох з нашого покоління.

Це був час, коли Павло Тичина ще не перейшов до остаточних моторошних традицій модернізації свого Чернігова. Це був час, коли яскравим і суперечливим, але безумовно цікавим поетом і улюбленцем тисяч посполитих читачів був Володимир Сосюра.

Це був час, коли сформований по-справжньому талант драматурга Миколи Куліша, хоч його знакові для нас тексти “Народний Малахій” і “Мина Мазайло” датовані уже часами літературного ярмарку.

Отже, “ВАПЛІТЕ” була тією організацією, яка лишила непроминущий слід в історії української літератури.

“Задумана як суто літературна організація, “ВАПЛІТЕ” дала високий стандарт художньої роботи і значну відіграла ролю в розвиткові радянської пролетарської літератури на Україні.

Одначе в процесі літературної роботи й літературної полеміки “ВАПЛІТЕ” допустилася помилок, що помимо волі і усвідомлення організації набрали політичного негативного значення. Ці помилки “ВАПЛІТЕ” та окремі її члени цілком щиро визнали неоднократно...

Проте ж до останнього часу використовувалися наші помилки, яких ми зреклися, для цькування нас як письменників в ріжних органах окремих літературних угруповань. Таким чином саме для нашої літературно-творчої роботи створилася надто важка атмосфера, що заважає кожному з нас продуктивно працювати в складі організації на користь української пролетарської літератури”.

Сергій Грабовський

І знову слово має Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

У січні 1928 року влада заборонила вихід шостого номеру журналу “ВАПЛІТЕ” з другою частиною роману Хвильового “Вальдшнепи”, а невдовзі взагалі закрила часопис. Відтак, 28 січня під тиском влади ВАПЛІТЕ оголосила про саморозпуск. Надалі її члени гуртувалися навколо альманаху “Літературний ярмарок” та письменницької організації “Пролітфронт”. Більшість колишніх “ваплітян” загинули під час комуністичних репресій середини 30-х років.

Максим Стріха

Після заборони “ВАПЛІТЕ”, як уже говорив Віталій Пономарьов був іскрометний і надзвичайно цікавий літературний напрямок, примірники якого є не меншими бібліографічними раритетами, аніж примірники самого “ВАПЛІТЕ”, оскільки це все ретельно нищилося в роки наступні. Оскільки в 30-ті людина, яка зберігала ці часописи, могла отримати принаймні тривале ув’язнення, а то і вищу міру.

Настав 1933 рік. Спочатку був арешт Ялового. Цей арешт Микола Хвильовий сприйняв як вирок всьому поколінню, його відповіддю на це була куля в скроню. А далі була загибель більшості членів “ВАПЛІТЕ”, і перехід зацілілої меншості в роль вірних колаборантів режиму, як того ж Павла Тичини. Хоча ніщо не минає просто так.

Уже в повоєнні роки дуже цікавими літературними текстами нагадав про себе колишній “ваплітянин” Олександр Довженко. Уже в 60-ті пише свої “Розповіді про неспокій” Юрій Смолич.

Саме “ВАПЛІТЕ” як явище літературне повертається в Україну лише в часи горбачовської перебудови. Повертається завдяки архівові вивезеному неодмінним секретарем “ВАПЛІТЕ” Аркадієм Любченком закордон. Повертається завдяки друкованим тоді текстам Хвильового і Йогансена.

Сьогодні “ВАПЛІТЕ” є пам’яткою доби, коли його учасники щиро вірили, що можна побудувати пролетарську літературу з національним обличчям, коли націонал-комунізм гуманний був дискурсом тодішніх українських інтелектуалів. Не їхня вина, що дальші події показали, що комунізму з людським обличчям бути не може.

Сергій Грабовський

Вели радіожурнал Країна Інкоґніта Максим Стріха і Сергій Грабовський.

Фрагменти документів “ВАПЛІТЕ” читав Олександр Шевчук. Хай вам щастить.

Говорить радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG