Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 00:48

“Країна Інкогніта”: Москвофільство.


Сергій Грабовський

Аудіозапис програми:

Київ, 11 лютого 2006 року.

І знову з вами радіожурнал “Країна Інкогніта”. Знову ми вирушаємо в країну історії, в країну приголомшливих і забутих подій, тих подій, сліди, яких затер час і тих, які наказано було забути. В ефірі радіожурнал “Країна Інконіта”.

Сергій Грабовський

І знову з вами ми – журналіст Радіо “Свобода” Сергій Грабовський і доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників Максим Стріха.

Максим Стріха

Вітаємо вас, шановні слухачі!

Сергій Грабовський

Чи можна уявити собі, що галицькі інтелігенти у своїй масі не так давно – за історичними мірками – вважали себе представниками одного народу з москвичами та тверяками?

Звучить пісня у виконання Белая Русь, Малая Русь – дети великой России

Максим Стріха

У Росії впродовж ряду останніх століть – ідея єдності всіх “Русей” або всіх слов‘ян під егідою Москви. У сусідніх народів був рух назустріч. Але ми не будемо, як дехто робить, його одразу брати й засуджувати. Ми спробуємо зрозуміти москвофілію, чи, що майже те ж саме, русофілію, хоча москвофілія більш точне слово.

Сергій Грабовський

У минулій передачі ми вели мову про феномени малоросійства і русофільства у трактуванні визначного українського мислителя ХХ століття Євгена Маланюка. Не слід плутати малоросійство з москвофільством та русофільством, застерігав Маланюк, бо ж москвофільство на голову вище, оскільки є певним напрямом національної політики, а малоросійство — це втеча і від політики, і від усього властиво національного (при залишенні лише безпечних елементів етнографічного характеру).

Зараз важко уявити, що 150 років тому практично вся галицька, буковинська та закарпатська інтелігенція обстоювала свою непорушну єдність з великим російським народом, намагалася говорити між собою і писати великоросійською мовою, у крайньому разі церковнослов‘янською (жива українська мова допускалася лише у стосунках із простолюдом), культурно, а почасти і політично орієнтувалася на Росію і головно на Москву як на сакральний центр, на такий собі третій Рим. Важко уявити і те, що сто років тому москвофіли Галичини конкурували з українськими силами в цій австрійській провінції, мали свою розвинену мережу просвітніх закладів, спортивно-пожежних (насправді парамілітарних) дружин, видань, мали свою політичну партію – Русская народная партия, і на 12 українських послів до галицького сейму було 8 москвофільських. Перед мікрофоном професор Ярослав Грицак.

Ярослав Грицак

Галицьке русофільство, як течія, є надзвичайно складна. Тут одразу для початку треба сказати, що існує дуже багато спрощень як в науковій літературі, так і свідомості, щодо цього феномену. Найголовніше спрощення таке, що галицьких русофілів бачать як агентів Москви і москвофілії, не заперечуючи, що такі русофіли були, їх було дуже багато, вони з часом були дуже голосні. Разом треба сказати, що це не було головною метою чи віссю, навколо якої крутилося галицьке русофільство.

Ідеалом русофільства була не політична Росія чи політична Російська імперія, радше якась така спільнота Росії, яка є традиційна спільнота з вартостями, де важливий елемент відіграє церковна, релігійна ідеологія, Русь, умовно кажучи, золотих куполів Києва і Москви, але ніколи не є Русь Санкт-Петербургу не в сенсі імперії, а в сенсі якоїсь такої уявної консервативної утопії. Це була головна риса, яка об’єднувала різні групи, які входили в це русофільство.

Протягом більшості свого існування галицькі русофіли досить мирилися з українським рухом. На нижніх рівнях, скажімо, села могли співпрацювати з українцями, навіть не робили суттєвих різниць. Для них Україна також була Руссю.

Максим Стріха

Сьогодні ми звикли говорити про Галичину, як про український П’ємонт. Якщо ми повернімося років на 160-170 назад, то ситуація буде іншою. На той час, коли в Харкові виходить “Український вісник” чи “Український журнал”, коли до Києва приїхали ті, хто за кілька років створять Кирило-Мефодіївське братство, на Галичині досі видають книжки не звичні для нас шрифтом, а церковно-слов’янською кирилицею, при чому це є офіційна настанова консисторії греко-католицької церкви, і тривають дискусії про національну тотожність.

Коли виходить “Русалка Дністрова” – перший збірник літературний, друкований народною мовою Головацького, Шашкевича, Вагилевича, то це справляє враження вибуху. Але не сприймається більшістю тодішніх інтелектуалів і священиків, бо про тодішніх росіян говорили як про націю хлопа і попа, бо інших освічених українських верств там не існувало.

Натомість оця нація хлопа і попа в своїх елітних верствах намагається плекати такий химерний варіант ідентичності, сказати б, загально руської, хоч і політично (не обов’язково російсько-імперської, але ця течія так була), з химерною мовою, якою самі її носії вважали російською, але яка насправді нагадувала російську вельми віддалену.

Промова доктора Амброзія Яновського на засіданні Галицько-Руської Матиці 27 серпня 1870 року

Високопочтенноє і світлоє собраніє! Двадцять літ минуло, як я іміл честь в общом собранію високопочтенних і світлих членов галіцко-руской матиці промовляти. Великою честію уважаю для себе і днесь то, що мні яко заступнику предсідателя вами ізбраного виділа припало тут повітати вас, вседостойнійшиї мужі, яко діятелей на ниві просвіщенія нашого народа. С радостним чувством забираю я слово, в ту торжественную минуту, в которую на ваш суд виходят результати пятилітніх трудов управляющого виділа літературного соєдінєнія галіцко-руской матиці.


Максим Стріха

Сьогодні цю химерну мову прийнято називати язичієм. Приклад, що пролунав – початок промови доктора Амброзія Яновського на засіданні Галицько-Руської Матиці 27 серпня 1870 року, я взяв з літературного збірника видаваного Галицько-Руської матицею у Львові в друкарні Ставропігійного інституту.

Треба сказати, що тоді фактично всі культурні галицькі установи перед заснуванням Товариства імені Шевченка в 1873 році було окуповано москвофілами і всі вони пропагували приблизно таку мову. Один з лідерів москвофілів Богдан Дідицький написав дуже веселу як на сьогодні книжечку “Як малорусу вуічітся в одін час говоріть по-великорускі”.

Щоправда, як свідчать очевидці, сам Богдан Дідицький, доживши до 80 років, по-російському як слід вивчитися так і не зміг. Але цією мовою писали вірші. Це не обов’язково були вірші проросійські. Послухаймо як лунає початок цілком проукраїнської історичної повісті із ХVІ віку “Гальшка, острожская княжна”, яку написав Іван Гушалевич у Львові 1883 року.

Помеж лугов і пестрих і зелених Горинь ріка беззлобна в даль пливьот І задумчівая с волн пробужденних Она, унилий шопот роздайот. Лише когда сніги, леди весною Пригнанни з близких гір, лісов, полєй В єі русло неправильной тропою Влетят сливаяся с єі струєй; Ілі когда із лєж Карпатскіх снєжних, Возстанєт дожділіво облако, На сівер с юга, кочуя с безбрежних Своіх путєй, протянув громово Покривало на вишинах воздушних, Бросаєт тучей, громом і дождем; Тогда то Горинь на лугах окружних Являєтся с захмуреним лицем.

Сергій Грабовський

Власне, від початку існує два різновиди москвофілів: одне обстоює факт існування українців, русинів, рутенців, як певного підрозділу великого російського народу, при тому, що істина – в Москві. Друге відгалуження – цілковите, повне злиття з росіянами, немає жодних українців, не те що як нації, навіть як етносу, галичани та закарпатці – це все одно, що калужці чи рязанці, і справжня мова розмовна галичан – це мова російська. Такі русофіли остаточно виокремились із загального потоку трохи більше, ніж 100 років тому. Професор Ярослав Грицак продовжує.

Ярослав Грицак

Справжнє русофільство, москвофільство з’явилося досить пізно, як масова течія, наприкінці 90-тих років ХІХ ст.. так звані новокурсники, які дійсно вимагали, що треба перейти на російську, а не якійсь там “общеруську церковно-слов’янську мову”, на так звану “мову Пушкіна”. Почали говорити, що Галичина – це частина Росії. Ця течія потім себе дуже горезвісно прославила під час першої окупації російської, під час Першої світової війни, але багато з тих людей, які не були новокурсниками, які були просто русофілами, коли виїжджали до Росії, нарешті, бачили цей омріяний ідеал, то дуже розчаровували про це.

Є про це спогади Стояновича, який був переконаним русофілом. Одної поїздки до Росії було достатньо його переконати, що краще бути українцем, ніж русофілом, тому що та Росія, насправді, нічого пропонувати не може.

Один з найбільш відомих галицьким русофілів, дуже активний, Іван Наумович, який втік потім з Галичини, бо боявся переслідування. Я читав його листи з Києва, де він буквально плаче, що куди він попав, що йому там робити. Ті всі ідеали, які він виміряв, не мають нічого спільного з тими ідеалами. Це не є та традиційна чиста Русь, про яку вони так мріяли.

Сергій Грабовський

Уже напередодні Першої світової війни москвофіли почали відчутно програвати змагання з українським табором, хоч мали дуже добру грошову, кадрову й організаційну підтримку ззовні, з Російської імперії, яка мала на меті накласти руку на Галичину, - і від польських правих політичних кіл, які використовували москвофілів як зручне знаряддя у боротьбі з українським табором, попри анти польську риторику москвофілів. Перша світова війна. 1914. У Києві утворений Карпаторусский освободительный комитет. Після зайняття Львова комітет передав повноваження Русскому народному совету. Москвофіли у 1914-15 роках брали активну участь у розбудові адміністрації Галичини та викоріненні українства.

Після залишення росіянами Галичини чимало москвофілів з родинами подалося в евакуацію (головний осідок – Ростов-на-Дону). Вони побачили реальність Російської імперії, побачили різницю між українцями та росіянами наочно і чимала кількість із них стала свідомими українцями, беручи участь у побудові УНР та ЗУНР, борючись у лавах укр. армій. Дехто – до червоних українців пристав. І знову слово має професор Грицак

Ярослав Грицак

Галицьке русофільство потім уже еволюціонувало в різні течії. Одна з їх частини переорієнтувалися на Радянський Союз, не Радянський Союз Сталіна, а на Радянський Союз нової утопії. Значна частина їх ввійшла в КПЗУ, але потім почала дуже скоро розчаровуватися в 1939 році, коли прийшла московська влада, і вони побачили, що з тієї утопії нічого немає. В кінці кінців ця течія виродилася в таке невелике товариство, яке ще досі пам’ятають у Львові, які ще в 60-тих роках збиралась, старших панів, поважних, колишніх радників віденських, які збиралися і згадували за склянкою чаю в певний день на приватній квартирі, якби було добре, аби цей проект здійснився і, на жаль, нічого з нього не сталося.

Сергій Грабовський

До речі, батько знаного комуністичного публіциста Ярослава Галана Олександр зустрічав хлібом-сіллю імператора Ніколая ІІ у Львові 1915 року, а Ярослав Галан вірно служив Сталіну.

Максим Стріха

Постає питання, чи взагалі були на Галичині комуністи українці? Чи то просто москвофільство – і тоді в 20-ті і сьогодні? Адже і сьогодні комуністи збирають в областях 1-2%.

Москвофільство почалося, як цікавий націєтворчий проект, хоча такий, що не мав нічого спільного з реальною панівною тенденцією усвідомлення українцями Галичини своєї єдності з великим українським народом.

Але дуже швидко це виродилося справді на політичний проект, який існував на пожертви петербурзького уряду. Саме так його висміяв у своєму вірші “Воссоєдіненний галичанин. Промова” визначний український сатирик Володимир Cамійленко ще 1890 року.

Москвофільство давно потрапило в архів цікавинок, хоч і не надто веселих української історії. Супроводжувало його багато трагічних постатей. Згадаймо того ж таки Галана-молодшого, який за москвофільські зальоти свого батька і власні комуністичні симпатії заплатив життям, як тепер виглядає зовсім не від рук українських буржуазних націоналістів.

Сергій Грабовський

Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський.

Залишайтеся з нами!

Говорить радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG