Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 02:40

“Вечірня Свобода”: 17-та річниця виведення радянських військ з Афганістану: український погляд.


Кирило Булкін Гості: Володимир Сіроштан - заступник голови Української Спілки ветеранів Афганістану; Станіслав Речинський - журналіст.

Аудіозапис програми. Перша частина: Аудіозапис програми. Друга частина:

Київ, 15 лютого 2006 року.

(Скорочена версія. Повну версію “Вечірньої Свободи” слухайте в аудіо записі.)

Кирило Булкін:

Ви слухаєте “Вечірню Свободу”. У студії ведучий Кирило Булкін. Вітаю вас!

Сьогодні наша тема така: “17-та річниця виведення радянських військ з Афганістану: погляд з України”.

У студії двоє людей, які на власній шкурі відчули, що таке війна в Афганістані. Це заступник голови Української спілки ветеранів Афганістану Володимир Сіроштан та журналіст Станіслав Речинський.

Вітаю вас, шановні гості, і дякую за участь у програмі!

Для слухачів зазначу, що якщо ви слухаєте нас на радіо “Київ” (98 ФМ), то це програма в запису, всі інші чують нас у прямому ефірі.

Нагадую наш телефон: 490-29-05. Чекаємо на ваші дзвінки!

Отже, до теми. Сьогодні виповнюється 17 років від дня виведення радянських військ з Афганістану.

У цей день в Україні вшановують не лише ветеранів-афганців, а й узагалі учасників бойових дій на території інших держав. А ще ця дата змушує знову прислухатися до відлуння афганської війни, яке й сьогодні неабияк чути в Україні. Як саме - про це говоритимуть сьогодні наші гості.

А моє перше запитання прозвучить, можливо, дещо банально, але це буде спроба з’ясувати саме індивідуальний погляд - не партійний, не корпоративний, не державний. Отже, чим є сьогоднішній день для вас, шановні гості? Володимир Сіроштан: Колись до Дня Перемоги з’явилася пісня “Это праздник со слезами на глазах…” Ці слова мають безпосереднє відношення і до сьогоднішнього дня.

Третій рік поспіль у нашій країні вшановуються взагалі учасники бойових дій на території інших країн. Сьогоднішній день стосується не тільки афганців, а й ветеранів-інтернаціоналістів, клишніх воїнів-інтернаціоналістів.

Станіслав Речинський: Це ще й день пам’яті по імперії, яка загинула, по армії, якої вже не існує. В ньому є і якась ностальгія. В ті роки я був солдатом строкової служби. Для мене був тоді Афганістан - це “апокаліпсис now”. А потім з роками він якось потроху перетворився на “9 роту” Бондарчука. Тобто, це молодість, це безумовно світлий день.

Володимир Сіроштан: Щодо ностальгії, то була досить популярна пісня, яка зараз в афганському середовищі зустрічається: “Нам не хватало воздуха на горных перевалах, мечтали о воде мы в пустыне Регистана, кричали мы от боли на койках медсанбата, но все-таки по-доброму мы помним наш Афган...”

Кирило Булкін: Такі індивідуальні погляди наших гостей на сьогоднішній день, день виведення радянських військ з Афганістану.

А зараз я пропоную послухати матеріал кореспондента радіо “Свобода” Володимира Ляшка.

Володимир Ляшко: “Афган”, як ветерани називають ту війну, зачепив в Україні багатьох. По багатьох сім’ях він пройшовся трагічним і важким котком “похоронок” чи сумнозвісним “вантажем-200”, як шифрували тоді в радянській армії при транспортуванні труни з загиблими воїнами.

Киянин В’ячеслав Веселов, який у розпал афганської війни жив у Йошкар-Олі, що в Російській Федерації, пригадує, як до міста почали прибувати перші труни з загиблими. Це було несподівано і страшно. Він почав діяти.

В’ячеслав Веселов: Я провів таку акцію. Написав петицію на ім’я Михайла Сергійовича Горбачова і зібрав 2 тисячі підписів. Ходив по вулицях в Йошкар-Олі, ходив по квартирах і показував шкільні зошити з підписами. А там було написано: “Здрастуйте, шановний Михайло Сергійовичу! Ми, радянські громадяни, вимагаємо негайно вивести війська з Афганістану”. А далі йшло багато-багато підписів з метою припинити кровопролиття.

Володимир Ляшко: Звертання до всесильного Генсека партії закінчилося всілякими переслідуваннями, залякуваннями і “психушками”. І така доля чекала на багатьох. Побував у далекому Афганістані і столичний голова Олександр Омельченко. Під час урочистостей з нагоди річниці він розповів, що в 1987- 89 роках побував у Кабулі, Кандагарі як радник-консультант.

Олександр Омельченко: Я сьогодні розумію, що ми перед такими людьми ще в боргу. Ми все зробимо, щоб їхнє життя було привабливим, щоб вони себе добре відчували в нашій великій столичній київській сім’ї. А сьогодні, згадуючи втрати, треба все-таки жити заради життя.

На їхньому прикладі наші політики та історики повинні робити висновки, що помилки обходяться дуже дорого. Бо найдорожче - це життя.

А сьогодні для живих я хочу сказати: “Слава героям!” І хай живуть заради життя!

Володимир Ляшко: У столиці, зрозуміло, легше знайти якісь кошти для матеріальної допомоги афганцям, на периферії - набагато важче.

“Життя колишніх воїнів і їхніх сімей нелегке,” - каже голова Баришівської, що на Київщині, районної організації ветеранів Афганістану, полковник запасу Сергій Рощин.

Під час воєнних дій він вертольотом доставляв боєприпаси, перевозив ранених і убитих. Сергій Рощин обурюється ставленням держави до воїнів.

Сергій Рощин: На сьогоднішній день Верховною Радою закон затвердили: при родах матері дають 8 тисяч гривень, а ту дитину, яку вона виховувала 18 років, і в 18 років дитину забирають захищати інтереси держави, і коли дитина гине, приходять сюди матері і одержують всього 29 гривень щомісячної допомоги за загиблого сина чи дочку. Це дуже несправедливо!

Інваліди першої групи, афганці, одержують 150 гривень пенсії. Це ж теж несправедливо.

Володимир Ляшко: Звернення, котрі ветерани відправляли раніше у Кабмін та Верховну Раду, поки що залишилися без відповіді. Розповів колишній офіцер: “Допомагаємо один одному. Як можемо, так і живемо”.

Кирило Булкін: У матеріалі, який ми щойно почули, ішлося, зокрема, й про соціальні проблеми ветеранів Афганістану.

Шановні гості, яким ви бачите справедливе вирішення цих проблем? Які потрібні для цього кошти? Де їх брати?

Володимир Сіроштан: Знаєте, мені довелося два рази бути в Афганістані, і другий раз - безпосередньо на виводі військ (знаменитий міст через Аму-Дар’ю, Термез, Громово). Я йшов з останньою колоною, і коли ми вийшли, і нас не зустріли ні вищі чини Москви, і 40-а армія була, як кажуть, розпущена, і популярною все-таки була пісня, вибачте: “И встречала плевком в лицо потерявшая совесть Родина”. Ось з тих радянських часів плювки ми і маємо, проблеми до сьогоднішнього дня.

Ми в свій час зрозуміли, що треба гребти, мабуть, всім разом, щоб нас не зносило, тому ми об’єдналися командно. Все-таки боремось за соціальні права своїх побратимів, в першу чергу, сім’ї загиблих і інвалідів.

Кирило Булкін: Яким Ви бачите оптимальний варіант вирішення соціальних проблем афганців? Зрозуміло, ті суми, які були названі в попередньому матеріалі, дійсно мізерні. А які, на Вашу думку, заходи потрібні були, які суми були б нормальними з огляду на стан афганців, і чи є у Вас бачення того, звідки ці кошти можна залучити?

Володимир Сіроштан: Звичайно, ми розуміємо, що наша держава сьогодні не в самому кращому економічному стані. Ми не маємо можливості, та й навіть права, порівнювати.

У США є міністерство у справі ветеранів, його річний бюджет 92 мільярди доларів. А ми розформували в минулому році навіть державний Комітет у справах ветеранів України. Звичайно, претендуємо на щось мінімальне. До останнього часу сім’ї загиблих отримували 29 гривень. Ви знаєте, це знущання. В інвалідів проблема, з життя пішло вже майже в три рази більше афганців,ніж загинуло на тій десятилітній війні. Це й психічні зриви, а часто економічні, соціальні, побутові негаразди.

Кирило Булкін: Пане Речинський, яке Ваше бачення, поки що візьмімо соціальний і економічний аспект, чи здатна сьогодні українська держава якось покращити забезпечення афганців і знайти якийсь резерв фінансовий?

Станіслав Речинський: Я думаю, що це можливо виключно у передвиборчий період, тобто, це як було спекуляцією з боку політиків на цій темі, так воно й залишиться. Справа в тому, що тут радикальне протиріччя. В цій державі взагалі військо не потрібне, а раз не потрібно військо, то не потрібно й ветеранів.

Кирило Булкін: А чому Ви вважаєте, що державі взагалі військо не потрібне?

Станіслав Речинський: Тому що я бачу, що твориться з нашим військом, це вже не військо, воно не боєздатне, не в змозі захищати свою країну, тому і не потрібні ветерани.

Кирило Булкін: Ще ось таке запитання. Сьогодні фотовиставка в Українському домі під назвою цікавою: “Афганістан: український рахунок”. Це відповідає і назві нашої сьогоднішньої програми: “Український погляд на 17-ту річницю введення радянських військ з Афганістану”, і інші проблеми, пов’язані з цим.

Я хотів би почути від Вас, у чому саме український погляд – це український рахунок і чи є відмінність( і в чому) між афганцями України і афганцями Росії, Білорусі?

Володимир Сіроштан: Відмінність є, звичайно. Взагалі, український афганський рух організований. Ми унікальні, таких організацій, як наша, немає на просторах СНД в жодній колишній радянській республіці .Там протистояння, там розбірки (про це знають, і до вибухів доходило, і таке інше), в нас цього не має. У нас досить безальтернативна організація, більше того, ми пішли далі. От Ви про фотовиставку сказали, яку ми організували і показуємо всьому народу, демонструємо. Так от, ми там сьогодні провели знаковий захід, підписали угоду про співробітництво між ветеранськими організаціями: миротворців різних розвідок, тобто екстримних таких організацій (26 сьогодні підписалось), і ми в подальшому взаємодіємо.

Кирило Булкін: В студії був ведучий Кирило Булкін. Дякую, вам панове за участь у розмові, дякую, вам шановні слухачі усім, хто телефонував, усім, хто просто слухав. Розшифровка на сайті www.radiosvoboda.ua

До нових зустрічей!

Говорить радіо “Свобода”!

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG