Аудіозапис програми:
Київ, 18 лютого 2006 року.
І знову з вами радіожурнал “Країна Інкогніта”. Знову ми вирушаємо в країну історії, в країну приголомшливих, але не рідко забутих, подій, тих подій, сліди яких затер час і тих, які наказано було забути. В ефірі радіожурнал “Країна Інконіта”.
>
Сергій Грабовський
І знову з вами ми – журналіст Радіо “Свобода” Сергій Грабовський і доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників Максим Стріха.
Максим Стріха
Вітаємо вас, шановні слухачі!
Сергій Грабовський
Історія України у масовому сприйнятті – річ досі часом украй абсурдна, коли, скажімо, Надєжда Крупська для багатьох українських громадян – “своя”, “вітчизняна”, “отечественная” діячка, а от, скажімо, Софія Русова – “чужа”, “западенка”, “бандерівка”.
Максим Стріха
Ці дві жінки були знаковими постатями як у політиці, так і у педагогіці. І їхній внесок був вагомим у те, що робилося, з одного боку, в радянській Росії, а згодом в СРСР, з іншого боку в незалежній Україні, а далі в тій віртуальній Україні, яку плекали ті, хто зумів врятуватися з під радянського чоботу по чужих світах. І внесок цей був зовсім різним, сказати б – діаметрально протилежним.
Коли Надія Крупська, дружина Володимира Ульянова-Леніна, поставила свій не малий, справді очевидний хист на службу тоталітарній політиці і так само тоталітарній педагогіці, коли вона сприяла утвердженню відновленої під іншими прапорами імперії, то Софія Русова в той самий час стала на захист пригнобленої імперією нації, брала участь у діяльності демократичних політичних сил та організацій, доклала зусиль до творення сучасної національної педагогіки.
Сергій Грабовський
Слово має наш колега Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Софія Русова народилася 18-го лютого 1856-го року у родинному маєтку Олешні на півночі Чернігівщини. Її батько Федір Ліндфорс був з походження шведом, а мати Анна Жарве – француженкою. Від дев’яти років Софія мешкала у Києві і тут закінчила гімназію. Разом із своєю сестрою Марією вона заснувала перший у місті дитячий садок, а згодом – і школу для дорослих.
Вісімнадцяти років Софія переїхала до Санкт-Петербурґа і там невдовзі взяла шлюб з українським етнографом та фольклористом Олександром Русовим. Разом із чоловіком вона готувала повний текст “Кобзаря” Тараса Шевченка у двох томах до видання у Празі. За деякий час подружжя оселилося на хуторі біля Борзни на Чернігівщині, Софія працювала там акушеркою, а пізніше вчителювала у школі в Олешні.
1881-го року Русова була заарештована за зв’язки з народовольцями і після звільнення постійно перебувала під наглядом поліції. Вона працювала в українських громадах Києва, Одеси, Харкова, Херсона, Чернігова, Полтави, організовувала українські школи, очолювала Учительську Спілку.
1902-го року поліція висилила Русових з України, вони оселилися у Петербурзі і повернулися до Києва тільки через 6 років. Софія викладала тут педагогіку на Вищих Жіночих Курсах і у Фребелівському педагогічному інституті та французьку мову у Комерційному інституті, видавала педагогічний журнал “Світло”.
“Кайдани поневолення не так легко скидаються, вчорашні раби не стають одразу свідомим громадянством. Для такої великої зміни потрібен не тільки час, що завжди посуває наперед розвиток громади й особи відповідно вимогам творчого життя – потрібне виховання, що тільки й має змогу дати нам нове громадянство”.
Сергій Грабовський
Про Софію Русову розповідає історик Володимир Сергійчук.
Володимир Сергійчук
Це людина, яка перебуваючи в українському середовищі, народившись в українському середовищі, вона прихилилася до нього, вона органічно зрештою увійшла в українське середовище, і не зважаючи на те, що вона була чужинкою за походженням, вона сприйняла всі болі українського народу, і стала в проводі української еліти.
Вона була серед тих, хто почав зрештою відродження української освіти національної, зрештою вона зі своїм чоловіком також не українцем за походженням, почала сприяти українському визвольному рухові. І як одна з таких особливих прикмет на цьому шляху, я назвав би її, безпосередньо участь разом з своїм чоловіком, -це надання свого приміщення в Полтаві, у березні 1900-го року, де якраз і виступив Микола Міхновський зі своїм знаменитим маніфестом самостійної України.
Максим Стріха
Справді Софія Русова, не мала жодної краплі української крові. Чоловік її не був етнічним українцем, хоч був членом старої Громади від її початку і так само переслідувався царською владою саме за свою українськість. Було їх у старій Громаді дуже багато людей із віднайденим українським корінням або із свідомо обраною українською ідентичністю.
Назвімо, хоча б дві хрестоматійні постаті хлопоманів -Володимира Боніфатійовича Антоновича і Тадея Ростиславовича Рильського. Але ж скільки поряд із ними було тих “землячків” - малоросів. Прихильників українських пісень під чарку і галушки, і водночас вірних слуг імперії, тоді царської, а згодом радянської.
Сергій Грабовський
І знову слово історику. Про сина Софії та Олександра Русових Михайла розповідає Ігор Гирич.
Ігор Гирич
Син Софії Русової і Олександра Русова – Михайло, його називають серед чотирьох людей, які заснували революційну українську партію. І згадок людей, які знали Михайла, то випливає, що він був людина дуже знана, багато дуже зробила саме для постання цієї партії, він жив в той час на Лівобережній Україні.
Ця партія складалась фактично з полтавчан. Серед засновників був Дмитро Антонович, Боніфатій Камінський, Андрій Жук і один з найактивніших був саме Русов. Деякі навіть його вважають, а не Антоновича, скажімо, душею в цій організації. І людина, яка, власне, стояла на таких самостійницьких позиціях і одна з тих, яка звернулася до Міхновського з проханням написати відому брошуру “Самостійна Україна”.
На жаль, життя його склалося не дуже вдало. Він досить рано захворів, десь уже в середині 900-х років, хвороба мозку в нього почалася, він дуже довго мучився, і десь три-чотири роки він, фактично, згас і в 1909 році він помер.
Десь він прожив близько 30-ти років. Він хотів займатися історією. Я знаю, що існують його листи до Михайла Грушевського, де він просив його допомогти написати якусь працю, яка б ознайомлювала, скажемо, західного читача з питаннями історії, політики України. І він таку працю писав, але так і не встиг її написати.
Сергій Грабовський
Настає нова доба. Софія Русова, попри свій уже не юний вік, бере активну участь в Українській революції. Вона була обрана до Центральної Ради і працювала у її постійно діючому органі – Малій Раді. Далі Русова очолювала урядовий департамент дошкільної та позашкільної освіти, займалася українізацією шкіл, викладала педагогіку у Кам’янець-Подільському університеті. З 1922-го року вона змушена була емігрувати з України.
"Прощай, рідна, дорога Україно. Кидаю тебе з одним палким бажанням усі свої старі сили віддати на визволення Твого народу, щоб знову пишалася Ти й волею, і наукою, і багатством".
Віталій Пономарьов
Русова створила власну систему національного виховання, вона була автором букваря та читанки і шкільних підручників з географії та французької мови. Серед її наукових праць – твори з педагогіки та студії з творчості Гоголя, Сковороди, Шевченка, Тагора, Лисенка, Олеся, Драгоманова та Квітки-Основ’яненка.
Русова була також співзасновницею українського жіночого руху, очолювала Українську Національну Жіночу Раду та Всесвітній Союз Українок. Її книга «Наші визначні жінки» стала одним з перших досліджень творчості українських письменниць.
Від 1922-го року Софія Русова мешкала у Галичині, потім у Відні та Празі, викладала педагогіку в Українському Педагогічному Інституті. Вона померла вісімдесяти чотирьох років у Празі 5-го лютого 1940-го року.
Максим Стріха
Доля Софії Русової по еміграції склалася, з одного боку щасливіше, ніж можна було передбачити. Адже, якби вона лишилася в Україні, напевне їй би був прямий шлях щонайменше на лаву підсудних у процесі СВУ, а ймовірніше, що розправилися б з нею і раніше в одному з процесів середини 20-х. Хоча звичайно ж не чулася вона там комфортно в Галичині, а згодом у Празі, бо ж прагнула працювати саме для великої України.
Однак те, що вона встигнула зробити увійшло у золотий фонд української педагогіки і виявилося справді дуже потрібним тим подвижникам, які почали розвивати цю педагогіку вже тоді, коли Україна стала незалежною.
Сергій Грабовський
Був один епізод в еміграційній діяльності Софії Русової, до якого ми хочемо привернути особливу увагу. Коли до Європи почали масово надходити вістки про страшний голодомор у Радянській Україні, 15-го лютого 1933-го року Українська Національної Жіноча Рада у Празі видала відозву до всіх народів світу, щоб вони звернули увагу на жахливий стан населення в Україні, щоб Міжнародний Червоний Хрест прийшов на допомогу голодуючим. Заяву підписала професор Софія Русова, голова Національної Ради жінок України. Дещо пізніше вона говорила:
“Українські жінки, об’єднані на еміграції в Національній Жіночій Раді, безсильні подати нещасному населенню жодну допомогу. Українська еміграція відгороджена від свого народу страшним більшовицькими загорожами – ні звідти до нас, ні від нас на Україну не перелетить і пір''ячко. Наша кореспонденція з рідними накликає на них жорстокі переслідування. Ми не можемо послати кіло рижу, хоча б і за ту величезну ціну, яку встановили самі большевики, граючися з голодним людом, як кіт з мишою, щоб не підвести наших рідних, наших сестер та їх дітей під страшні кари. Ми можемо лише правдиво освідомлювати культурний світ з тими страховищами, що провадяться поза тими мурами.”
Сергій Грабовський
А Надєжда Крупська у цей самий час закликала совєтських піонерів брати приклад з Павліка Морозова, котрий уславився своїми доносами в ҐПУ на батька-куркуля та інших родичів.
Максим Стріха
Довге життя Софії Русової було по справжньому подвижницьким. Перші дитсадки разом із сестрою Марією, вона заснувала у 15 років. Отже, за тим було ще 69 років неперервної і дуже плідної праці на педагогічній ниві. І не тільки власне на педагогічній, а так само і на державницькій, бо Софія Русова посідала велику посаду у Міністерстві освіти уряду української держави. Водночас, безумовно, громадською, а почасти, очевидно, і державною діяльністю можна вважати її головування в Українській національній жіночій Раді.
Очевидно, перші по-справжньому масштабні й впливові в українській жіночій організації. Який урок Софії Русової для нас теперішніх? Очевидно, після всього сказаного було б уже банальним говорити про те, що вона показала нам урок подвижництва,справжнього служіння своєму народові.Який власне став її з вибору, з усвідомленого морального обов’язку, бо ж була вона за батьком шведкою, за матір’ю француженкою.
Це є кращим прикладом для віх тих патріотів, хто сьогодні дуже любить залазити в родоводи до 8-го коліна, вишукуючи там українськість чи неукраїнськість. Українськість - є справою вчинків, справою громадянської позиції, а не справою крові.
Досі на мапі Києва є декілька вулиць Надії Крупської, і на Лівому березі, і на тих селищах, які було приєднано до Києва під час розширення міської межі. На той самий час на карті міста немає бодай однієї маленької вулиці Софії Русової. Може в тому і полягає проблема сьогоднішньої України, яка досі так остаточно і не може визначитися, хто ж є її питомою своєю. Дружина кривавого диктатора Володимира Ульянова Надія Крупська і Софія Русова, яка досі для багатьох лишилася чужинкою, бандерівкою, українською буржуазною націоналісткою.
Коли Україна зробить нарешті свій остаточний вибір на користь Софії Русової, то, очевидно, і дальший рух її до Європи буде значно простішим.
Сергій Грабовський
Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський.
Наступного тижня ми рушимо далі у світ загадок і забутих сторінок української історії!
Говорить Радіо “Свобода”!
Київ, 18 лютого 2006 року.
І знову з вами радіожурнал “Країна Інкогніта”. Знову ми вирушаємо в країну історії, в країну приголомшливих, але не рідко забутих, подій, тих подій, сліди яких затер час і тих, які наказано було забути. В ефірі радіожурнал “Країна Інконіта”.
>
Сергій Грабовський
І знову з вами ми – журналіст Радіо “Свобода” Сергій Грабовський і доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників Максим Стріха.
Максим Стріха
Вітаємо вас, шановні слухачі!
Сергій Грабовський
Історія України у масовому сприйнятті – річ досі часом украй абсурдна, коли, скажімо, Надєжда Крупська для багатьох українських громадян – “своя”, “вітчизняна”, “отечественная” діячка, а от, скажімо, Софія Русова – “чужа”, “западенка”, “бандерівка”.
Максим Стріха
Ці дві жінки були знаковими постатями як у політиці, так і у педагогіці. І їхній внесок був вагомим у те, що робилося, з одного боку, в радянській Росії, а згодом в СРСР, з іншого боку в незалежній Україні, а далі в тій віртуальній Україні, яку плекали ті, хто зумів врятуватися з під радянського чоботу по чужих світах. І внесок цей був зовсім різним, сказати б – діаметрально протилежним.
Коли Надія Крупська, дружина Володимира Ульянова-Леніна, поставила свій не малий, справді очевидний хист на службу тоталітарній політиці і так само тоталітарній педагогіці, коли вона сприяла утвердженню відновленої під іншими прапорами імперії, то Софія Русова в той самий час стала на захист пригнобленої імперією нації, брала участь у діяльності демократичних політичних сил та організацій, доклала зусиль до творення сучасної національної педагогіки.
Сергій Грабовський
Слово має наш колега Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Софія Русова народилася 18-го лютого 1856-го року у родинному маєтку Олешні на півночі Чернігівщини. Її батько Федір Ліндфорс був з походження шведом, а мати Анна Жарве – француженкою. Від дев’яти років Софія мешкала у Києві і тут закінчила гімназію. Разом із своєю сестрою Марією вона заснувала перший у місті дитячий садок, а згодом – і школу для дорослих.
Вісімнадцяти років Софія переїхала до Санкт-Петербурґа і там невдовзі взяла шлюб з українським етнографом та фольклористом Олександром Русовим. Разом із чоловіком вона готувала повний текст “Кобзаря” Тараса Шевченка у двох томах до видання у Празі. За деякий час подружжя оселилося на хуторі біля Борзни на Чернігівщині, Софія працювала там акушеркою, а пізніше вчителювала у школі в Олешні.
1881-го року Русова була заарештована за зв’язки з народовольцями і після звільнення постійно перебувала під наглядом поліції. Вона працювала в українських громадах Києва, Одеси, Харкова, Херсона, Чернігова, Полтави, організовувала українські школи, очолювала Учительську Спілку.
1902-го року поліція висилила Русових з України, вони оселилися у Петербурзі і повернулися до Києва тільки через 6 років. Софія викладала тут педагогіку на Вищих Жіночих Курсах і у Фребелівському педагогічному інституті та французьку мову у Комерційному інституті, видавала педагогічний журнал “Світло”.
“Кайдани поневолення не так легко скидаються, вчорашні раби не стають одразу свідомим громадянством. Для такої великої зміни потрібен не тільки час, що завжди посуває наперед розвиток громади й особи відповідно вимогам творчого життя – потрібне виховання, що тільки й має змогу дати нам нове громадянство”.
Сергій Грабовський
Про Софію Русову розповідає історик Володимир Сергійчук.
Володимир Сергійчук
Це людина, яка перебуваючи в українському середовищі, народившись в українському середовищі, вона прихилилася до нього, вона органічно зрештою увійшла в українське середовище, і не зважаючи на те, що вона була чужинкою за походженням, вона сприйняла всі болі українського народу, і стала в проводі української еліти.
Вона була серед тих, хто почав зрештою відродження української освіти національної, зрештою вона зі своїм чоловіком також не українцем за походженням, почала сприяти українському визвольному рухові. І як одна з таких особливих прикмет на цьому шляху, я назвав би її, безпосередньо участь разом з своїм чоловіком, -це надання свого приміщення в Полтаві, у березні 1900-го року, де якраз і виступив Микола Міхновський зі своїм знаменитим маніфестом самостійної України.
Максим Стріха
Справді Софія Русова, не мала жодної краплі української крові. Чоловік її не був етнічним українцем, хоч був членом старої Громади від її початку і так само переслідувався царською владою саме за свою українськість. Було їх у старій Громаді дуже багато людей із віднайденим українським корінням або із свідомо обраною українською ідентичністю.
Назвімо, хоча б дві хрестоматійні постаті хлопоманів -Володимира Боніфатійовича Антоновича і Тадея Ростиславовича Рильського. Але ж скільки поряд із ними було тих “землячків” - малоросів. Прихильників українських пісень під чарку і галушки, і водночас вірних слуг імперії, тоді царської, а згодом радянської.
Сергій Грабовський
І знову слово історику. Про сина Софії та Олександра Русових Михайла розповідає Ігор Гирич.
Ігор Гирич
Син Софії Русової і Олександра Русова – Михайло, його називають серед чотирьох людей, які заснували революційну українську партію. І згадок людей, які знали Михайла, то випливає, що він був людина дуже знана, багато дуже зробила саме для постання цієї партії, він жив в той час на Лівобережній Україні.
Ця партія складалась фактично з полтавчан. Серед засновників був Дмитро Антонович, Боніфатій Камінський, Андрій Жук і один з найактивніших був саме Русов. Деякі навіть його вважають, а не Антоновича, скажімо, душею в цій організації. І людина, яка, власне, стояла на таких самостійницьких позиціях і одна з тих, яка звернулася до Міхновського з проханням написати відому брошуру “Самостійна Україна”.
На жаль, життя його склалося не дуже вдало. Він досить рано захворів, десь уже в середині 900-х років, хвороба мозку в нього почалася, він дуже довго мучився, і десь три-чотири роки він, фактично, згас і в 1909 році він помер.
Десь він прожив близько 30-ти років. Він хотів займатися історією. Я знаю, що існують його листи до Михайла Грушевського, де він просив його допомогти написати якусь працю, яка б ознайомлювала, скажемо, західного читача з питаннями історії, політики України. І він таку працю писав, але так і не встиг її написати.
Сергій Грабовський
Настає нова доба. Софія Русова, попри свій уже не юний вік, бере активну участь в Українській революції. Вона була обрана до Центральної Ради і працювала у її постійно діючому органі – Малій Раді. Далі Русова очолювала урядовий департамент дошкільної та позашкільної освіти, займалася українізацією шкіл, викладала педагогіку у Кам’янець-Подільському університеті. З 1922-го року вона змушена була емігрувати з України.
"Прощай, рідна, дорога Україно. Кидаю тебе з одним палким бажанням усі свої старі сили віддати на визволення Твого народу, щоб знову пишалася Ти й волею, і наукою, і багатством".
Віталій Пономарьов
Русова створила власну систему національного виховання, вона була автором букваря та читанки і шкільних підручників з географії та французької мови. Серед її наукових праць – твори з педагогіки та студії з творчості Гоголя, Сковороди, Шевченка, Тагора, Лисенка, Олеся, Драгоманова та Квітки-Основ’яненка.
Русова була також співзасновницею українського жіночого руху, очолювала Українську Національну Жіночу Раду та Всесвітній Союз Українок. Її книга «Наші визначні жінки» стала одним з перших досліджень творчості українських письменниць.
Від 1922-го року Софія Русова мешкала у Галичині, потім у Відні та Празі, викладала педагогіку в Українському Педагогічному Інституті. Вона померла вісімдесяти чотирьох років у Празі 5-го лютого 1940-го року.
Максим Стріха
Доля Софії Русової по еміграції склалася, з одного боку щасливіше, ніж можна було передбачити. Адже, якби вона лишилася в Україні, напевне їй би був прямий шлях щонайменше на лаву підсудних у процесі СВУ, а ймовірніше, що розправилися б з нею і раніше в одному з процесів середини 20-х. Хоча звичайно ж не чулася вона там комфортно в Галичині, а згодом у Празі, бо ж прагнула працювати саме для великої України.
Однак те, що вона встигнула зробити увійшло у золотий фонд української педагогіки і виявилося справді дуже потрібним тим подвижникам, які почали розвивати цю педагогіку вже тоді, коли Україна стала незалежною.
Сергій Грабовський
Був один епізод в еміграційній діяльності Софії Русової, до якого ми хочемо привернути особливу увагу. Коли до Європи почали масово надходити вістки про страшний голодомор у Радянській Україні, 15-го лютого 1933-го року Українська Національної Жіноча Рада у Празі видала відозву до всіх народів світу, щоб вони звернули увагу на жахливий стан населення в Україні, щоб Міжнародний Червоний Хрест прийшов на допомогу голодуючим. Заяву підписала професор Софія Русова, голова Національної Ради жінок України. Дещо пізніше вона говорила:
“Українські жінки, об’єднані на еміграції в Національній Жіночій Раді, безсильні подати нещасному населенню жодну допомогу. Українська еміграція відгороджена від свого народу страшним більшовицькими загорожами – ні звідти до нас, ні від нас на Україну не перелетить і пір''ячко. Наша кореспонденція з рідними накликає на них жорстокі переслідування. Ми не можемо послати кіло рижу, хоча б і за ту величезну ціну, яку встановили самі большевики, граючися з голодним людом, як кіт з мишою, щоб не підвести наших рідних, наших сестер та їх дітей під страшні кари. Ми можемо лише правдиво освідомлювати культурний світ з тими страховищами, що провадяться поза тими мурами.”
Сергій Грабовський
А Надєжда Крупська у цей самий час закликала совєтських піонерів брати приклад з Павліка Морозова, котрий уславився своїми доносами в ҐПУ на батька-куркуля та інших родичів.
Максим Стріха
Довге життя Софії Русової було по справжньому подвижницьким. Перші дитсадки разом із сестрою Марією, вона заснувала у 15 років. Отже, за тим було ще 69 років неперервної і дуже плідної праці на педагогічній ниві. І не тільки власне на педагогічній, а так само і на державницькій, бо Софія Русова посідала велику посаду у Міністерстві освіти уряду української держави. Водночас, безумовно, громадською, а почасти, очевидно, і державною діяльністю можна вважати її головування в Українській національній жіночій Раді.
Очевидно, перші по-справжньому масштабні й впливові в українській жіночій організації. Який урок Софії Русової для нас теперішніх? Очевидно, після всього сказаного було б уже банальним говорити про те, що вона показала нам урок подвижництва,справжнього служіння своєму народові.Який власне став її з вибору, з усвідомленого морального обов’язку, бо ж була вона за батьком шведкою, за матір’ю француженкою.
Це є кращим прикладом для віх тих патріотів, хто сьогодні дуже любить залазити в родоводи до 8-го коліна, вишукуючи там українськість чи неукраїнськість. Українськість - є справою вчинків, справою громадянської позиції, а не справою крові.
Досі на мапі Києва є декілька вулиць Надії Крупської, і на Лівому березі, і на тих селищах, які було приєднано до Києва під час розширення міської межі. На той самий час на карті міста немає бодай однієї маленької вулиці Софії Русової. Може в тому і полягає проблема сьогоднішньої України, яка досі так остаточно і не може визначитися, хто ж є її питомою своєю. Дружина кривавого диктатора Володимира Ульянова Надія Крупська і Софія Русова, яка досі для багатьох лишилася чужинкою, бандерівкою, українською буржуазною націоналісткою.
Коли Україна зробить нарешті свій остаточний вибір на користь Софії Русової, то, очевидно, і дальший рух її до Європи буде значно простішим.
Сергій Грабовський
Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський.
Наступного тижня ми рушимо далі у світ загадок і забутих сторінок української історії!
Говорить Радіо “Свобода”!
