Доступність посилання

06 грудня 2016, Київ 12:43

“5 хвилин з Віталієм Пономарьовим”: Леся Українка.


Віталій Пономарьов 25 лютого 1871 року народилася українська поетеса, перекладач та критик Леся Українка. У сучасній їй літературі вона була самотньою і виглядала справжньою гостею з майбутнього, а сьогодні її поезія видається на диво актуальною. Розповідає Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов: - Ким є Леся Українка для нинішніх киян?

Перехожа 1: - Поетеса. Народилася у місті Новоград-Волинському – її батьківщина там. От, і пам’ятник їй збудували такий великий-великий біля виконкому.

Перехожа 2: - (Сміється) Це у школярів питайте. Видатна українська поетеса.

Перехожа 3: - Письменниця українська.

Віталій Пономарьов: Леся Українка (справжні ім’я та прізвище – Лариса Косач) народилася 135 років тому у місті Новограді-Волинському. Вона була дочкою української письменниці Олени Пчілки, а філософ, політик і письменник Михайло Драгоманов доводився Лесі рідним дядьком і справив значний вплив на формування її світогляду. Своє дитинство Леся провела на Волині – у родинному маєтку в селі Колодяжному, в Ковелі та Луцьку, від тринадцяти років вона мешкала у Києві та у місті Гадячі на Полтавщині. П’яти років Леся почала компонувати невеликі музичні п’єси, а дев’яти років написала свій перший вірш, назвавши його «Надія»:

«Ні долі, ні волі у мене нема, Зосталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну, Поглянути ще раз на рідну країну,

Поглянути ще раз на синій Дніпро, – Там жити чи вмерти, мені все одно;

Поглянути ще раз на степ, могилки, Востаннє згадати палкії гадки...

Ні долі, ні волі у мене нема, Зосталася тільки надія одна».


Через свою хронічну хворобу – туберкульоз кісток, – Леся Українка навчалася вдома та часто і надовго виїздила на лікування до Криму, Італії, Греції, Австрії, Німеччини, Швейцарії, Болгарії, Єгипту та Грузії. Вона володіла дванадцятьма іноземними мовами і перекладала вірші Гейне, Міцкевича, Байрона, Ґюґо, Гомера. Вперше Леся опублікувала свої вірші тринадцяти років, через два роки вона видала збірку своїх перекладів творів Миколи Гоголя, а дев’ятнадцяти років написала для своїх молодших сестер підручник «Стародавня історія східних народів». Поетеса створила загалом понад двадцять драм, видала три книги поезії, писала казки, балади, поеми, повісті, оповідання, критичні та публіцистичні статті. Найвідомішою серед її творів є драма-феєрія «Лісова пісня».

«Лукаш: А чом же в тебе очі не зелені? Та ні, тепер зелені... а були, як небо, сині... О! Тепер вже сиві, як тая хмара... ні, здається, чорні чи, може, карі... ти таки дивна!

Мавка: Чи гарна ж я тобі?

Лукаш: Хіба я знаю?

Мавка: А хто ж те знає?

Лукаш: Ет, таке питаєш!..

Мавка: Чому ж сього не можна запитати?».


Говорить поетеса Людмила Таран.

Людмила Таран: Леся Українка сфокусовує ті проблеми, які донині актуальні для нашої української культури. І Леся Українка опирається бути канонізованою. Я пригадую її чудові слова про те, що українським поетам слід би було якийсь час заборонити писати національно-патріотичні вірші – може, вони скоріше б навчилися версифікації, тобто дбати про високу культуру, а не гнатися за тим, що колись називали «рупором ідей». І на жаль, проблеми, які зачепила Леся Українка, вони донині для нас залишаються актуальними: це є проблема імперської культури, її стосунок до культури колоніальної – ми досі у вирі цих проблем.

Віталій Пономарьов: Леся Українка померла сорока двох років у грузинському місті Сурамі. Через 3 роки її прах був перепохований у Києві. Говорить професор Віра Агеєва.

Віра Агеєва: Впродовж останнього десятиліття Леся Українка стала майже культовою постаттю, я би сказала, сучасної української культури. Ми дуже багато говоримо про Лесю Українку тому, що з’вилася можливість прочитати те, що раніше в неї не прочитували, зокрема її, скажімо, феміністичні тенденції. Так що наше звернення до Лесі Українки – це звернення до традиції, яка несподівано виявляється дуже сучасною сьогодні. І ми відчитуємо у неї – скажімо, можна відчитати дуже багато паралелей в творчості Лесі Українки і в творчості Оксани Забужко. Сучасні жінки-письменниці продовжують багато з того, що почала говорити вона 100 років тому.

«О, не журися за тіло! Ясним вогнем засвітилось воно, чистим, палючим, як добре вино, вільними іскрами вгору злетіло. Легкий, пухкий попілець ляже, вернувшися, в рідну землицю, вкупі з водою зростить там вербицю, – стане початком тоді мій кінець».
XS
SM
MD
LG