Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 14:39

“Виміри життя”: Національна премія імені Тараса Шевченка.


Надія Степула

Аудіозапис програми. Перша частина: Аудіозапис програми. Друга частина:

(Скорочена версія. Повну версію слухайте в аудіо записі.)

Київ, 25 лютого 2006 року.

Надія Степула

В Україні Національна премія імені Тараса Шевченка залишається найпрестижнішою. А саме дійство, пов”язане з її присудженням – найбільшою інтригою в царині культури. З року в рік ця інтрига охоплює певну частину суспільства – дуже вузьку, щоправда. Про що це свідчить? Чому навколо цієї премії виникає щоразу більше запитань, на котрі немає відповідей?

- Про це – у ВИМІРАХ ЖИТТЯ – розкажуть і лавреати, і номінанти, і просто причетні до культури України знакові її постаті.

Із року в рік присудження Шевченківської премії, котра ще з радянських часів була державною, а віднедавна стала Національною, викликає безліч різних нарікань. Цього року на здобуття премії було висунуто безпрецедентну кількість номінантів. Отже, вибір ускладнився.

Обговорюють отримання цієї премії вже не тільки в Україні. Про це свідчать публікації, а також надіслані до Комітету з премії листи з інших країн. Один такий відкритий лист було опубліковано в Інтернеті на сайті Maydan.org.ua

Член Спілки українських письменників Словаччини, графік Тарас Мурашко оприлюднив аргументовану документально думку про те, що один із номінантів – власне український письменник зі Словаччини – був агентом колишньої державної безпеки тодішньої Чехословаччини. Окрім того, пан Мурашко визначив творчість номінта як – цитую “посередню”, закликаючи в жодному разі не присуджувати номінантові цієї премії, звернувшись про це зі своєю заявою до – цитую – “...всіх тих, кому не байдуже відновлене обличчя України і хто намагається утримати добре ім”я своєї країни”.

Очевидно, подібних листів навряд чи було більше. Але й цей один засвідчує непросте зацікавлення українською національною найвищою нагородою вже не тільки на теренах України.

В самій Україні обговорення традиційно передбачає з”яву схвальних публікацій, рецензій, відгуків на номіновані твори. Подібних заяв із закликами НЕ ДАТИ тому чи іншому номінантові цю премію пригадати важко.

Із перебігом новітніх уже часів деякі проблеми, котрі виникають у зв”язку з присудженням Національної премії імені Шевченка, вирізьблюються особливо яскраво.

Послухаймо роздуми про це заступника головного редактора журналу “Сучасність” Сергія Грабовського:

Сергій Грабовський

Перш, ніж вести мову про Шевченківську премію, яка є вищою державною (а реально – державно-громадською) відзнакою для достойників української культури, поставимо наче елементарне запитання: а чим є ця сама культура? А відтак – кого можна вважати її достойником? Найпростіша, мабуть, виглядатиме така відповідь – до української культури належить усе, написане українською мовою. Але тут виникає щонайменше дві проблеми. По-перше, як визначити українськість “мови” танцю, архітектури чи симфонічної музики? По-друге, а чи тільки українською мовою послуговувалися в минулому і послуговуються нині літератори чи кінематографісти України? І що робити з кримськотатарськими літераторами? Чи їх слід апріорі виключити з числа претендентів на Шевченківську премію? Отже, друга настанова випливає зі сказаного начебто сама собою: до української культури належить усе, створене в Україні в цій царині. Проте чи слід у такому разі зараховувати до українського культурного надбання відверто антиукраїнські, чорносотенні, російсько-шовіністичні опуси, створені на території України? Чи є українськими твори єврейської культури, так само написані на українських теренах, де проігноровано сам факт існування України? І, головне, як бути з творчістю розсіяних по всьому світу українців?

Та це лише найпростіша з проблем, які постають перед нами тоді, коли ми ведемо мову про Шевченківську премію. Інша проблема, тісно пов‘язана з попередньою, - яким повинне бути творіння митця, щоб вважатися визначним досягненням національної культури? Іншими словами, в чому саме воно має бути реалізоване? Яких висот мусить сягати досягнення достойників національної культури, щоб їх домінували на премію? Де той об‘єктивний масштаб, та лінійка, що нею можна виміряти грандіозність культурного феномену?

І тут ми неминуче стикаємося з тим, що близько 20 років тому відзначав Іван Дзюба: українська національна культура не досягла цілісності, належної для культури великого європейського народу. У ній відсутні не тільки необхідні фрагменти, а й цілі пласти, без яких неможливе нормальне функціонування культурної системи. Чи можна говорити, наприклад, про існування українських бестселерів, коли наклади художніх книг зазвичай не перевищують кількох тисяч примірників, у виняткових випадках – кількох десятків тисяч? І це на 46-мільйонну націю? А де мірило успіху музичних творів, коли, скажімо, симфонічний концерт “живцем” чуло тільки кілька тисяч людей, бо виконувався він кілька разів, а записи його можна купити хіба що у Києві та Львові? Ну, а про українське кіно за відсутності українського кінопрокату взагалі якось говорити соромно – навіть ті твори, які одержують призи на міжнародних кінофестивалях, не доходили і не доходять до українського глядача, хіба що крім постійних відвідувачів київського Будинку кіно.

А якщо з якимось твором узагалі знайомі тільки кілька сотень чи навіть тисяч людей – чи може він вважатися вершиною національної культури, навіть у разі, якщо так вважають експерти? Якщо цей твір не справив впливу на свідомість десятків мільйонів співгромадян, хоч і міг би за своїм потенціалом це зробити, але ці співгромадяни надійно заблоковані від висот української культури “Русским радио” та детективами Дар’ї Донцової, - що взагалі тоді говорити про національну культуру? Чи Шевченківська премія такому творові – це наче вінок на могилу нездійсненої надії з цвинтаря розстріляних ілюзій? І чи взагалі варто давати премію Шевченка – генія, який став і масовим, і елітарним водночас, - тим, хто не зворушив, образно кажучи, ані плебс, ані патриціїв, нікого, крім купки фахівців?

І насамкінець. Чи може претендувати на статус національної премія, вручення якої не стає подією навіть другого рівня у житті нації? Церемонія нагородження якої не конкурує на телебаченні бодай із “Золотим грамофоном”, перетворюючись на щось правильно-нудне, тоді як сам Шевченко у своєму житті і творчості бував будь-яким, але тільки не “правильним”, і тільки не занудним?

Запитань більше, аніж можливих відповідей. А тим часом чергові лауреати вже визначені, і більшість серед них – ті, чиї прізвища невідомі навіть більшій частині освіченого загалу. Хоча, мабуть, не так з вини цього загалу, як унаслідок тих причин, що й досі роблять українську націю та культуру неповними й недобудованими.

Надія Степула

Підтвердженням думки про те, що найвища нагорода в царині культури “не стає подією навіть другого рівня в житті нації”, як сказав Сергій Грабовський, може стати той простий факт, що на другий день після останнього – третього і вирішального - туру відбору, коли вже лавреати були визначені – в українській пресі не з”явилося жодного слова про це. Можна було довідатися про що завгодно – про приїзд до Києва чергової московської “зірки” тамтешнього “розливу”, про те, хто з шоу-менів сусідньої держави з ким живе, а з ким думає розійтися, про що завгодно. Перечитавши кільканадцять видань, інформації про одну з визначальних подій року в національній культурі, - про присудження Шевченківської премії рядові достойників знайти не вдалося....

Чим є нині Шевченківська премія для самих лавреатів – з числа тих, хто нею встиг уже натішитися? Що змінює ця премія у їхньому власному житті, а що – в літературному й письменницькому житті в широкому розумінні – загалом?

З цими та іншими питаннями мій колега Павло Вольвач звернувся до одного з цьогорічних номінантів Тараса Федюка та чинного лавреата Шевченківської премії Євгена Пашковського.

Павло Вольвач

На відміну від Тараса Федюка, який лишень номінується на Шевченківську, прозаїк Євген ПАШКОВСЬКИЙ – чинний лавреат, майже забронзовілий класик. Без його творів, таких як, наприклад, “Безодня”, “Вовча зоря” чи роману-есею “Щоденний жезл”, за який Пашковський і удостоївся найвищої літературної нагороди, культурна картина України була б неповною. А що змінило лавреатство в його особистому житті? Зрештою, як премія позначається на соціальному статусі ощасливленого письменника?

З цими питаннями я добився до Євгена Пашковського. Зв”язок мобільний, не зовсім якісний, але який він може бути в житомирській глушині, на бАтьківщині Євгена, де він пасічникує, зрідка навідуючись до Києва? Отож, премія...

Євген Пашковський

Вона швидше відправляє його на той світ. Тому що письменником-лауреатом треба бути на відповідному побутовому рівні, який премія не забезпечує. Вона є одноразовою гуманітарною допомогою, і то дуже дрібною. Декілька депутатських зарплат на сьогоднішній день. Колись, нагадаю, премія тягнула за собою тисячні тиражі, переклади на інші мови, а з цього всього складалися наші бібліотеки. Тепер, коли я, наприклад, лауреат, мені дзвонять діти – з університетів, зі шкіл, і кажуть: “Де знайти вашу книжку?” І я вмираю від сорому, так, як я не вмирав досі. Тобто, я цій премії настільки радий, як власній мотузці, на якій я маю повіситися. За це я глибоку дякую попередній владі і теперішній: за державну премію, яка закопує мене швидше, ніж царський уряд колись закопував Шевченка. Діти України не мають читати книжок, які я написав на свою голову... Я кажу це абсолютно спокійно і зі співчуттям до тих лавреатів, які мають її отримати.

Павло Вольвач

Пане Євгене, тобто, власне, не так і важливий грошовий еквівалент премії. А значно важливішим є те, що відбувається потому. Яка система уваги до письменника створюється, так?

Євген ПАШКОВСЬКИЙ: Ну, а навіщо ж вона створюється. Це ж державна премія, національне визнання дає... Національне ставлення повинно тягнути за собою і загальнонаціональні справи. Йдеться про відповідні тиражі за 100 тисяч, які були при НЕУКРАЇНСЬКІЙ владі. То УКРАЇНСЬКА влада, я думаю, повинна розкошелюватися на сто і з лишнім тисяч. Тому що бібліотек у нас достатньо, вони не заповнені жодною достойною книгою за останні 15 років. Я стояв на цьому, й стою. А коли доросте до цього українська влада, то мене вже хвилює найменше. Україна починається з української книги, а не з українських “депутякал”, і не з українських псевдопрезидентів.

І мене хвилює, чи є українська книга в українських родинах, в домашніх бібліотеках, в шкільних, сільських, вузівських бібліотеках – оце мене хвилювало, хвилює і буде хвилювати, бо я на це працюю. А хто повинен це втілювати?.. Колись спитали таке ж саме Олеся Терентійовича Гончара. А він каже: “Продайте кілька танків і видайте книжки!” У нас продали всю армію, все розікрали – а на книжки не найшлося! То це не Україна, а українська погибель.”

Павло Вольвач

Нагадаю, це була думка Євгена Пашковського, письменника, лауреата Шевченківської премії 2000-го року. Надія Степула

Шевченківську премію отримують не тільки письменники, а й художники, архітектори, композитори , - представники різних царин в житті культури і науки.

Чи змінюється і як змінюється життя людей, котрі удостоєні Шевченківської премії? Чи увага до їхньої творчості суспільства зросла?

Композитор Юрій Ланюк, лауреат Шевченківської премії 2005 року, розповів, що на жаль, його музикою не стали більше цікавитись, не запитували про те, де можна придбати компакт диски, не популяризується музика й у ЗМІ. ЦЕ взагалі тенденція сучасного українського суспільства радше цікавитись матеріальною стороною, але аж ніяк не творчістю Про те як почувається лавреат Шевченківської премії Юрій Ланюк, запитувала композитора моя колега зі Львова Галина Терещук.

Надія Степула

Головну інтригу цьогорічного визначення того, хто з достойників вартує найвищої національної нагороди, по “гарячих слідах” з”ясовував мій колега Тарас Марусик:

Своїми думками поділилися Голова Комітету з Національної премії імені Тараса Шевченка поет Роман Лубківський, а також лпавреати Шевченківської премії – доктор філології Микола Жулинський, Голова Оіги меценатів Михайло Слабошпицький та Президент Пен-клубу Євген Сверстюк.

За кілька днів імена нових лавреатів Національної премії імені Шевченка, вже відомі сьогодні, будуть оприлюднені. Це буде дійство, приурочене до Дня народження Кобзаря.

І хочеться сподіватися, що ці імена таки будуть знаковими. Що твори їхні будуть читатися чи звучати, чи просто жити в різних вимірах ще довго – не тільки в 21 столітті. Що твори ці піднесуть чашу української культури до уст не лише рідної, а й світової спільноти. Відкриють цікавий, ориганальний, своєрідний - непроминальний український світ іншим світам.

Виміри життя відзвучали, дорогі слухачі.

З вами були автор і ведуча – Надія Степула та звукорежисер – Наталя Антоненко.

Дякуємо за увагу. Радійте життю І залишайтеся на хвилі СВОБОДИ!

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG