Доступність посилання

ТОП новини

“Виміри життя”: Українські письменниці: тяглість і перервність літературних традицій.


Надія Степула

Аудіозапис програми. Перша частина: Аудіозапис програми. Друга частина:

(Скорочена версія. Повну версію слухайте в аудіо записі.)

Київ, 4 березня 2006 року.

Надія Степула

“Традиції – то прогрес у минулому. В майбутньому сам прогрес стає традицією” – писав Едуард Ерріо, французький політик і вчений. – Чи ця “формула” дійсна стосовно традицій, усталених творчістю жінок-письменниць в українській літературі? Спробуємо з”ясувати – у новому випуску “Вимірів життя”. Вітаю вас, дорогі слухачі, на хвилі СВОБОДИ! З вами – автор і ведуча, - я, Надія Степула.

Українські письменниці – тяглість і перервність літературних традицій – така наша нинішня тема, підказана життям. Цими днями безшелесно тихо відсвяткували в Україні 135-ту річницю від Дня народження Лесі Українки. Дата ця – не цілком ювілейна, але знакова у тому розумінні, що висвітлила певні тенденції. До свята не видані нові книги, свято не сколихнуло культурний простір країни помітними урочистостями. Власне, в святкових заходах взяли участь головним чином окремі письменники, літературознавці, працівники музеїв та “Просвіти”, деякі інші - “зацікавлені”. Перевидань творів Лесі Українки теж не з”явилося. Повне зібрання творів письменниці було видане ще в радянські часи. 12-томник – у 1979 році. Не всі драми Лесі Українки досі поставлені на сцені. Інтерес до цих творів, правда, не згасає – зокрема, в Італії, де молоді режисери освоюють і по-новітньому інтерпретують драматичний спадок Лемі Українки.

Рідна країна, замріяна в пошуках перемін на краще, здається, не зауважила, як опинилася у вирі подій, далеких від акцентів літературних і культурних загалом. Але окремі вияви шани все ж відбулися. Навіть такі прості, як “літературні читання” – мають велике значення у часі, котрий відділяє творчість Лесі Українки від нинішнього дня і живе, очевидно, за своїми законами.

Леся Українка, як і її попередниці та наступниці, уособлює своєю творчістю значний культурний набуток. Традиційно цей набуток називають скарбами, створеними письменницями. Поділ на жіночу та чоловічу творчість уже мало де зберігся. Принаймні, у розвинених західних країнах такого поділу не існує. Можливо, ще в латиноамериканській літературі письменницькі набутки таким трибом діляться. Але тяглість традицій творчості українок – то щось окреме, своєрідний феномен, що наближує навіть найбільш віддалених до часу теперішнього...

Справі такого наближення слугують і нові книги. Професор львівського Національного університету імені Івана Франка Іван Денисюк нещодавно видав книгу про Лесю Українку. З професором Денисюком зустрічалася моя колега зі Львова Галя Терещук Галя Терещук.

Надія Степула

Свого часу Ольга Кобилянська започаткувала в українській літературі жанр так званого “безсюжетного твору”. Дещо пізніше такий жанр став чи не основним для цілого покоління французьких літераторів, - у Франції предтечею їх була Наталі Сарот. Про Ольгу Кобилянську, як і про багатьох інших письменниць колишньої доби – Юлію Шнайдер-Уляну Кравченко, Наталену Королеву чи Христю Алчевську, як і про літературних їх посестер, які жили і творили дещо пізніше, нині згадують в основному до круглих дат. Більшість із цих письменниць, окрім власне написання літературних творів, займалися питаннями “Просвіти” або просто просвіти – коли ще організації під такою назвою не було. Проводили офіційні чи неофіційні літературні вечори, утворювали своєрідні “клуби”, салони тощо, - де дискутувалися питання літературні і не тільки. Деякі з цих традицій обірвалися назавжди ще в минулому столітті. Декотрі – живуть і досі.

Література, зокрема авангардною і навіть епатажно-виклично “сучасна”, все ж базується на здобутках попередників. Принаймні, пам"ятає про їхній вплив.

Хоч, напевно традиція не є рівною лінією, "червоною ниткою", а якимось таким ніби пунктиром, або – променем, що з”являється, осяює та знову ховається у хмарі часу ... Принаймні, про що можна говорити достеменно, так це про те, що жінки-письменниці в сучасній українській літературі присутні досить вагомо, - вважає мій колега Павло Вольвач, який спілкувався із відомими представницями сучасної української літератури – письменницями Євгенією Кононенко та Теодозією Зарівною, що поговорити про тяглість чи проминальність традицій. – Послухаймо:

Павло Вольвач

Як на мене, говорити про якийсь особливий “жіночий” стиль представників слабкої статі в літературі не доводиться. Наприклад, якщо говорити про мужність, про маскулінну енергію, то її ніколи не бракувало українським письменницям, що й давало підстави називати декого з них більшими чоловіками вітчизняної літератури, ніж самі чоловіки. Втім, всі люди різні, і підводити Якщо вже й говорити про якусь “жіночу” традицію, то це хіба про те, що в усі часи українські літераторки не були масовкою на письменницьких подіумах. А надто ж, якщо говорити про часи теперішні. Тим цікавіше послухати думки самих представниць кращої половини людства. Скажімо, відомої письменниці Євгенії КОНОНЕНКО. До речі, в її творах “жіночі” чи то пак, “феміністичні” теми увагою не обділені. Але Бог з ними, з темами. Слово пані Євгенії.

До речі, в її творах “жіночі” чи то пак, “феміністичні” теми увагою не обділені. Але Бог з ними, з темами. Слово пані Євгенії.

Євгенія Кононенко

Якщо вести від Лесі Українки, очевидна перерва була. Ну, радянські часи перервали, ну, загалом все. Зокрема, якщо брати й той самий гендерний аспект, то в радянські часи в українській літературі було досить мало жіночих імен. Єдина видатна письменниця – це Ірина Вільде була, і то вона була маловідомою. Але це, мабуть, стосується, не тільки жіночої літератури. До речі, в період “розстріляного відродження”, там майже не було жіночих імен. Якщо ми будемо говорити про сучасну літературу : жінки мого покоління і молодші за мене, бо зараз уже визначають певне обличчя літеретури дівчата, які за віком могли б бути моїми дочками. Це винятково проза. Як говорять видавці, це те, що добре продається. Бо зараз у нас ринок, товар, і цього не треба боятися. Ну і, вони популярні у дівчат, студенток, у читачок, та й у читачів також.

Павло Вольвач

Ну от Ви – Євгенія Кононенко, Ви відчуваєте себе якоюсь мірою продовжувачкою того, що в літературі робила ну, скажімо, Ольга Кобилянська?

Євгенія Кононенко

Ох-х, ну – це важке запитання. Критики повинні побачити в моїх романах якусь спорідненість. Я пишу тому, що мені пишеться, а не тому, що я відчуваю якусь відповідальність перед українською літературою. Я не буду казати, що я відчуваю якісь посили від класики.

Павло Вольвач

Пані Євгеніє, от Ви прохопилися, що люди мало читають. Чому так? Це загальна тенденція – втарата цікавості до літератури?

Євгенія Кононенко

Так, це загальна тенденція. Ну, жінки читають більше. Взагалі, видавці орієнтуються зараз на жіночого читача. Обличчя літератури – це жінки, які пишуть, і жінки, які читають.

Павло Вольвач

Дякую Вам. Нагадаю, це була Євгенія КОНОНЕНКО, відомий український прозаїк, авторка романів “Імітація”, та інших.

Але проза існує не лише в літературі, а й у житті. Зокрема, й у письменницькому. І це, напевно, чи не найтриваліша і найтривкіша з традицій... Отож, що думає про все це поет та прозаїк Теодозія ЗАРІВНА?

Теодозія Зарівна

Жіноцтво було представлене, є і буде представлене. Просто жінці настільки важко пробиватися...

Павло Вольвач

А коли було важче пробиватися: тоді, за часів Лесі Українки, чи зараз?

Теодозія Зарівна

Ну, мабуть, однаковісінько. Літературі треба платити дуже велику ціну, чи жінці, чи чоловікові. А так, як... Ну, ми не будемо говорити цих банальних речей, що перед жінкою завжди стоїть дуже великий вибір. Мене попросили, щоб я дала інтерв”ю в такий щорічник “Вежа”. І там були такі запитання. От, яку ви любите слухати музику, коли пишете, який має бути пейзаж з вікна, чи ви любите пити каву чи чай, скільки чекаєте надхнення... Я почала, гм-м, сміятися. Тому що, щоб сісти написати, то я мушу зробити абсолютно все спочатку, що маю зробити як мама, дружина, господиня, людина, котра має якийсь клапоть землі під Києвом і там треба, попри людське око, посадити квітки, цибулю і ще там щось. От. А потім залишається шматочок часу, і за цей час ти мусиш бути письменником.

Павло Вольвач

Дякую сердечно. Нагадаю, це була думка письменниці Теодозії Зарівної.

Надія Степула

Ніхто спеціально не цікавився, напевно,тим, наскільки серед українського письменства жінок більше чи менше, ніж чоловіків. Проте простий перегляд офіційних довідників Національної Спілки письменників України засвідчує, що письменниць – набагато менше. Це – факт, який начебто існує сам по собі. Та, хоч за офіційними довідниками чоловіків-письменників приблизно удесятеро більше, проте за останнє десятиліття книг, написаних і виданих письменницями – теж удесятеро більше! Напевно, письменниці останнім часом плідніше пишуть і ивдають свої твори....

Разом з тим є безліч інших фактів, котрі цю різницю певним чином “затушовують”. І, здається, настають часи, коли про поділ на “жіночу” та “чоловічу” літературу в Україні перестануть говорити. Бодай – літературознавці.

В усякому разі, цього року такі явища, як “жіноча проза”, “жіноча поезія” і так далі були проігноровані, скажімо, Комітетом з Національної премії імені Тараса Шевченка. – Вищу національну нагороду в галузі літератури не отримала жодна представниця зі згалданої арифметичної більшості. Можливо, що Комітет, як ніколи, мав рацію. А, можливо, дискусія на цю тему в літературних та інших колах ще відбудеться...

Прискіпливим критичним оком на характерні ознаки так званого “жіночого обличчя” теперішньої літератури глянув кандидат філософських наук, заступник головного редактора журналу “Сучасність” – Сергій Грабовський.

Сергій Грабовський

Якщо взяти статистику, то висновки будуть невтішними. Найбільше з-поміж творчості жінок-авторок в Україні читають детективи Марининої та Донцової, при цьому щиро вважаючи їх “своїми”, “отєчестєнними” письменницями. Що ж стосується літераторок із українським громадянством, то серед них на одні з провідних місць останнім часом вирвалися Лада Лузіна й Ірена Карпа (одна пише російською, інша – українською мовами), які завдячують своїй популярності не в останню чергу тим, що додають щось скандальне не тільки у свої тексти, а і в життя. Хоча, слід сказати, можливо, що значно більше еротичної чуттєвості у текстах зовсім інших авторок – Марії Матіос чи Ірен Роздобудько. А, може, й у зовсім молодих авторок, котрі варті уваги не завдяки текстам, а тільки завдяки відчутним у цих текстах почуттям, які ще належно не опрацьовані, не пережиті, не о-словлені и не ви-словлені.

Хоча, з іншого боку, як знайдеш оте національне ґетто – ятки з суч.укр.літ., себто свіжонадрукованою і недавно виплеканою та написаною продукцією на славетному київському книжковому ринку “Петрівка”, як погортаєш книги, як переглянеш списки – десятки авторок, тематичне розмаїття, вміння писати, відчутно вище за середнє і посереднє, одне слово, нормальний літературний процес нормальної європейської країни, - виникає відчуття якоїсь дурної фантасмагорії: і чого ще не вистачає тим читачам? Бо ж пишуть українські жінки як так звану “жіночу” й феміністичну, так і просто “круту” авторську прозу, про поезію мовчу, тут працюють і класики, і авторки середнього віку та високопрофесійного рівня, і юні й не зовсім юні дебютантки. Аби був настрій у читача, точніше, на кожен настрій знайдеться своє і піднесене, і єхидне римоване слово.

І при всьому тому домінують в Україні Мариніна та Донцова, про котрих часом запитують: а чи правда, що то просто вивіски на “виробничих артілях”, які щороку здають на-гора п‘ять, а то й вісім книжок? Остаточну відповідь на подібні запитання, мабуть, дасть тільки академічна “Історія літератури ХХІ століття”, але одне ясно: про жодну україномовну письменницю такого не запитають. Бо то не надто прибуткова (м‘яко кажучи) і не надто престижна справа – писати, розраховуючи максимально на наклад у кілька тисяч (як виняток – кілька десятків тисяч, з перевиданнями) примірників навіть найгеніальніших речей, тоді як стати королевою книжкового ринку (чи базару?) постсовєтського простору можна, зробивши лиш один крок: писати “великим и могучим”, щоб там були танкісти і чекісти, олігархи й археологи, й обов‘язково хепі енд на потребу публіки. А якщо і трапиться щось українське, то у гротескних тонах.

Але наші авторки тримаються, і навіть російськомовні здебільшого не збиваються на відпрацьовані стандарти московської попси. Такий от стоїцизм, коли пишеш не для слави чи заробітку, а тому що ти мусиш писати, одержима українським словом, - чи не в тім живе традиція, започаткована ще від Лесі Українки й Ольги Кобилянської, коли безмір творчості ламає й ламає мури колоніальної культури?

Надія Степула

Знаки запитань, очевидно, залишаються.

Саме явище під назвою «жіноча літературна творчість” з’явилося в Україні, як кажуть фахівці від літератури, в 19 столітті. Та й тоді - не тільки в Україні. Одну зі своїх лекцій професор Національного університету “Києво-Могилянська академія”, доктор філологічних наук Володимир Панченко назвав так: “Український жоржсандизм”. Вже сама назва говорить про паралелі з відомою французькою письменницею Жорж Санд.

Про те, як творився цей пласт української культури, Володимир Панченко розповів моєму колезі Тарасові Марусику.

Тарас Марусик

За роки незалежности в Україні вийшло небагато книжок, присвячених визначним українкам. Принаймні, мені відомі два видання: одне давніше за редакцією Надії Самуляк та Галини Дацюк. Інше - “Українки в історії” – Це понад 300-сторінкове ілюстроване видання за редакцією Валентини Борисенко містить розділи “Українка в традиційному суспільстві”, “Визначні українки-вчені новітньої доби 19-20 століть”, “В обороні національних прав”, “Жінки в українській літературі”, “Мисткині” та “Наші сучасниці”.

Ми ж з професором Панченком, автором десятка книжок з історії української літератури 19-20 століть, розмовляємо про неперервність культурної традиції, жінок-письменниць і як це формувалося на українському ґрунті.

В творчості Марка Вовчка, починаючи з 60-их років 19 століття, каже професор Панченко, з’явилися феміністичні мотиви. На його думку, вона – представниця “жоржсандівської” лінії в українському письменстві, коли йдеться про зумисне акцентування на жіночих питаннях.

Питання, які вони порушували, стосувалися жіночих прав, щоб позбутися, як каже Володимир Панченко, отого фатального “бермудського трикутника” з трьох “к”: “кіндер, кюхе, кірхе” – “діти, кухня, церква”. Саме в цьому трикутнику була замкнута жіноча доля: 0:19 сек.

Я запитав професора Панченка, як пов’язувалися і перепліталися ті наголоси на жіночих проблемах, які робили письменниці, з неперервністю української культурної традиції.

Народницька і соціалістична ідеології передбачали різні форми емансипації – соціальної, національної і жіночої. В цьому зв’язку Володимир Панченко згадав віршований твір Івана Франка “На склоні віку”, в якому він, фактично, підвів підсумки 19 століття, наголосивши на отих формах емансипацій як характеристиках того часу.

В 60-их роках минулого століття в серії “Бібліотека поета” вийшла антологія “30 українських поетес”, яку дуже швидко змели з прилавків книгарень. Це було перше таке зібрання, де найповніше була репрезентована жіноча творчість в основному 19 століття.

До речі, 20-і роки минулого століття, відомі безпрецедентним вибухом творчости українських письменників у різних жанрах – прозі, поезії, драматургії, визначалися винятково чоловічим обличчям. Жінки на якийсь час зникли з літературно-культурного обрію, щоб відродитися в наступні десятиріччя – і теж вибухово. Згадаймо хоча б два імені: Олену Телігу та Ліну Костенко.

Надія Степула

Щодо імен, котрі закликає “згадати” мій колега Тарас Марусик, то імена ці в одному ряду об”єднані в першу чергу своїм буттям, яке долає небуття. Ім”я Олени Теліги – печальне й осяйне – долає небуття уже з-поза виміру життя. Ім”я Ліни Костенко – без сумніву, знакове для української літератури, як і ім”я Лесі Українки,- долає небуття у кожній хвилі буття. Проживаючи в часі, коли рідний народ “шукає в геніях себе”, за її словами, - Ліна Костенко проживає водночас у вимірі, коли народ не має надто багато часу для пошуку геніїв, бо зайнятий пошуками хліба насущного. Творчість Ліни Костенко залишається зразком поезії найвищого гатунку і феноменальним прикладом того, як подібний зразок може не мати апологетів.

А ще – прикладом того, як література і життя в Україні живуть у різних вимірах – вимірах, котрі, здається, не перетинаються. - Традиційно це, чи ні?... Дорогі слухачі, Шукайте відповідей самі ! А Виміри життя відзвучали. З вами були автор і ведуча – Надія Степула та звукорежисер – Наталя Антоненко. Дякуємо за увагу. Радійте життю і залишайтеся на хвилі СВОБОДИ!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG