Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 19:35

“Країна Інкогніта”: Іван Світличний.


Сергій Грабовський

Аудіозапис програми:

Київ, 11 березня 2006 року.

І знову з вами радіожурнал “Країна Інкогніта”. Знову ми вирушаємо в країну історії, в країну приголомшливих, але не рідко забутих подій, тих подій, сліди, яких затер час і тих, які наказано було забути. В ефірі радіожурнал “Країна Інкогніта”.

Сергій Грабовський

І знову з вами – журналіст Радіо “Свобода” Сергій Грабовський і доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників Максим Стріха.

Максим Стріха

Вітаємо вас, шановні слухачі!

Сергій Грабовський

Діяч, особистість, достойник культури. Наскільки приблизні і неповні ці означення, коли йдеться про одну із найлюдяніших постатей української культури 60-х років ХХ-го століття.

Ми – мужчини, й за кодексом честі ми чинимо – Не для вигод і пільг, не для слави й хвали. Є високий, шляхетний закон між мужчинами: Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

Підла наволоч рано богує без спротиву, Рве зубами, де жирно, де кайф, де калим. Ми їй ребра полічимо, віку вкоротимо. Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

Ми, мужчини, на інших кивати не любимо. Кажеш, гиді багато? А ви де були? Ми спитаєм, як слід, і себе не забудемо: Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

Ти – мужчина? Ти – справжній мужчина? Прекрасно. Хай вітри, хай шторми, хай дев’яті вали, Стій, мов скеля, й пильнуй наш девіз, наше гасло: Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?


Іван Світличний народився 20-го вересня 1929-го року у селі Половинкиному на півночі Луганщини. Він навчався у середній школі у Старобільську, на українському відділенні філологічного факультету Харківського університету та в аспірантурі Інституту літератури у Києві. Після закінчення навчання Світличний вчителював, згодом працював у Києві в академічних інститутах та в редакціях літературних журналів.

Він був автором численних мовознавчих, літературознавчих та публіцистичних статей, складав вірші, перекладав твори Бодлера, Беранже, Лафонтена, Незвала, Словацького, Максимович, Норвіда.

Одночасно Світличний став одним з організаторів та неформальних лідерів тодішнього українського руху. Він виступав з протестами проти репресій влади щодо дисидентів, поширював літературу так званого “самвидаву”, був серед засновників Клубу творчої молоді у Києві.

Влітку 1965-го року за свої виступи проти політики русифікації та правозахисну діяльність Світличний був звільнений з роботи, а 30 серпня вперше заарештований і ув’язнений на 8 місяців. Після виходу із в’язниці він був позбавлений можливості працювати за фахом та публікувати власні твори, тож надалі навіть свої переклади друкував під псевдонімами.

Максим Стріха

Цю коротку біографію Івана Світличного підготував Віталій Пономарьов.

Наразі ця біографія урвалася на першому арешті, який став спонукою до написання одного з найпринизливіших віршів Василя Стуса “Не можу я без посмішки Івана”. Але на момент цього арешту Іван Світличний уже став безумовним авторитетом однієї з найяскравіших постатей українського шістдесятницва.

Сергій Грабовський

До нашої розмови телефоном підключається одна із учасниць культурних і політичних процесів тих років, літературознавець Михайлина Коцюбинська.

Михайлина Коцюбинська

Звернуся до характеристики Василя Стуса. Василь Стус назвав його “доброокий”, а ще - “добровусий”, “вусате сонечко моє”. Широко відомий написаний під враженням першого арешту Світличного у шістдесят п’ятому році Стусів вірш-зітхання, вірш-зойк “Не можу я без усмішки Івана”:

Іваночку! Ти чуєш, доброокий? Їй-бо, не знаю, що я зле зробив. Чого ж бо й досі твій поріг високий ані відчув, ані переступив?

Уже в цих поетичних рядках не можна не відчути відблисків того світла, яке випромінювала особа Івана Світличного в 60-ті роки. Його “високий поріг” ніколи не відлякував людей, навпаки, вабив їх. Шістдесятницький Ренесанс на Україні якщо й не починався від цього порогу, то в багатьох суттєвих проявах зосереджувався навколо нього.

Невеличке помешкання на Уманській, 35 стало осередком інтенсивного духовного життя, неофіційним Клубом творчої молоді Тут почували себе як удома - Василь Симоненко, Іван Драч, Опанас Заливаха, Алла Горська, Галина Севрук і Василь Стус, Іван Дзюба і Юрій Бадзьо.

Тут ми відкривали для себе Плужника, Антонича, Зерова. Тут вітали кожний паросток нонконформістського українського мистецтва, тут знайшов всій духовний дім Василь Симоненко. Світличний був його першим критиком і порадником, пускав у світ його захалявні твори.

Тут у цій хаті записувався на плівку симоненків “Злодій” та інші поезії завдяки чому його голос зберігся для нащадків. І не лише його голос. Івана фонотека вбирала в себе голоси багатьох молодих із тих, що починали в 60-ті - Голобородька, Воробйова. Всіх не перелічиш.

Недавно я відчула на собі, як за висловом Сверстюка голос Стуса доходить до нас поступово, як світло далекої зірки. Несподівано такий був для мене сюрприз у Львові. Мені дали одну з касеток, десятки разів переписаних з квартири Івана Світличного.

І я почула не дуже якісний запис, але я почула живий голос Льолі Світличної, яка оголошує: Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Василь Стус. І цілий величезний блок віршів Василя Стуса, який ніде більше не записаний – пролунав.

Тут усі знаходили теплу усмішку, підбадьорливе слово, життєдайний духовний (та й не лише духовний!) харч, невибагливу, але безвідмовну ночівлю. Тут було зібрано практично все, що видавали в той час.

Тож в історії української культури значення цих по-житейському надто скромних, якщо не сказати вбогих за сучасними стандартами, але духовно багатих пенатів важко переоцінити.

Пісня

Сергій Грабовський

Михайлина Коцюбинська продовжує свою розповідь

Михайлина Коцюбинська

Василь Стус писав із табору: “Великий мій уклін сонечку вусатому, низький уклін - безвусим господарям, де я мав стільки теплих розмов і мовчань. Згадую стіни, завантажені книгами і гравюрами, керамікою й книгами - думну сутінь, де добре мислилося й почувалося. Їй-Богу ж, коли є в Києві найрідніші закамарки, то один із них - там, у ластів’ячому гнізді, під самим дахом”.

Я, як очевидець насмілюсь ствердити, що практичне здійснення Іваном Світличним свого покликання, як критика, наставника молодого покоління, було навіть більш вагомим і значущим за його літературно критичний доробок. Звичайно, з поправкою просто він не встиг реалізувати на папері в друкові свій потенціал. Ось один лише факт.

У січні 71-го року Світличний прийшов на обговорення поезії Миколи Воробйова в малий зал спілки письменників, з магнітофоном Весна. Записав усі виступи, передрукував на істотні ще й поклав до окремої папочки разом з передрукованими віршами й листами Воробйова. Завдяки чому все це, зокрема, блискучий виступ Стуса на обговорення збереглося для історії.

Світличний був живим містком між Східною і Західною Україною, між Києвом і з Львовом. Один з перших він здійснив і утвердив живий, творчий зв’язок з діаспорою в супереч офіційній ідеології - Зіна Ґеник Березовська, Віра Вовк, Анна-Галя Горбач чи не найближчі. А їх було багато, тих рідних душ. Зворушливе відчуття єдності, радість, взаємозбагачення.

Максим Стріха

У цій розповіді Михайлини Коцюбинської живий подих можливо найпрекраснішого в цьому столітті покоління української культури представники якого могли вночі у вільний від основної роботи час прискіпливо розшифровувати виступи ще зовсім молодих поетів, щоб зберегти їх для вічності і представники якого ще вірили в соціалізм з людським обличчям.

Сергій Грабовський

Наш колега Віталій Пономарьов закінчує розповідь про життя і діяльність Івана Світличного.

Віталій Пономарьов

12-го січня 1972-го року Світличний був заарештований вдруге. Звинувачений в “антирадянській аґітації і пропаганді” та в “антирадянському націоналістичному світогляді”, він був засуджений до семи років ув’язнення та п’яти років заслання.

Світличний відбував покарання у двох концтаборах суворого режиму у Пермській області і там теж був одним із лідерів руху опору. На засланні він перебував у селі Усть-Кані на Алтаї. Він повернувся до Києва вже важко хворим у січні 1983-го року. Через 7 років була видана його перша і єдина прижиттєва збірка віршів під назвою “Серце для куль і для рим”. Іван Світличний помер шістдесяти трьох років 25-го жовтня 1992-го року.

Максим Стріха

Останні роки життя Світличного, були страшними, він міг потримати в руках видану таки його книжку “Серце для куль і для рим”, але вже не міг сказати жодного слова про те, що він про цю книжку думає.

Неслухняні голови наголо стинають. Зітнуть – і ходи-но без голови. Голови стинають – в шиї не питають, Кажуть – так і треба. Ґав не лови.

Що за безголів’я, що життя немає Неслухняним головам ніколи й ніде... Хто пильнує голову, той її не має, А хто має – той на плаху кладе.

Голову покласти – ще не значить впасти. Горда й з пліч не падає нижче трави. Гірше, як на плаху нічого покласти. Гірше, браття, жити без голови.


Сергій Грабовський

Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський. Вірші Івана Світличного читав Кирило Булкін, він же виконав свою пісню на слова Беранже у перекладі Світличного.

Хай вам щастить!

Говорить Радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG