Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 16:30

Весняне українське село (соціокультурні аспекти).


Надія Степула

Аудіозапис програми:

(Скорочена версія. Повну версію слухайте в аудіо записі.)

Київ, 14 квітня 2006 року.

Надія Степула

Магію маленької грудочки рідної землі спізнали мільйони – їх називають селянами. Як живеться нині українському селу - в новій весні, в столітті надій та перспектив?

Україна починалася із села – цього давно ніхто не заперечує. Оспіване у піснях, описане в поезії та прозі, різнолике село додає свою лепту до творення історії країни. Водночас в силу багатьох причин залишається незбагненним. І в часи високих технологій та цивілізаційних здвигів багато в чому є іншим світом – світом, де існують свої виміри життя. Село Потелич на Львівщині , як і всі інші села від заходу до сходу, від півночі до півдня – очікує весни з нетерпінням. Адже прихід весни дарує нові надії.

У селі, де святкують свята за старим і новим стилями, де запалюють свічки на могилах і воїнам УПА, і радянським солдатам, і німецьким воякам, де знають по кілька мов – бо так склалося життя, селяни мають свою філософію та своє бачення майбутнього. З ними спілкувалася моя колега зі Львова.

Галя Терещук:

Близько 70 кілометрів віддаляє Потеличі від Львова. Aби туди доїхати потрібно подолати добрячі ями на дорогах. Втім мандрівка того варта… У минулому Потеличі було містечком, яке у своїх записах згадує польський історик 15 століття Ян Длугош: «Потилич висока гора в белзкій землі, річкою Потиличем оточена, цим ім»ям назване місто, в якому є певний визначний замок».

Нині річка називається Телиця і місцеві мешканці розповідають легенду, як господар не вберіг телицю від води і вона втопилась у водовороті. Потеличі розташовані в неймовірно мальовничому куточку. Тут кілька ставів, довкола ліси, рівнини, і скелі. Тут був осередок гончарства в Західній Україні. Мешкали у селі 50 гончарів, вони мали свою гончарську вулицю і були людьми доволі впливовими.Про гончарне мистецтво в селі забули. Свідченням того наскільки духовно багатим було це село є той факт, що в Потеличах були 4 дерев»яні церкви. У селі мешкали українці, поляки, євреї. Донині зберігся один унікальний храм Святого Духа, дві сторожові вежі та дзвіниця. Це пам’ятки архітектури 16-17століть, які належать до найдавніших дерев»яних будівель, що ще збереглись в Україні. Зруб церкви збудований з чотирьох боків соснових колод, які з»єднані дерев»яними тиблями та кутовими врубками. Практично дерев»яна будова не зазнала деформації, наскільки майстерно збудована. Унікальний потелицький стінопис «Страсті Господні» вражає 25 біблійними сюжетами. Про давню і багату історію у селі нагадують і кам»яні стовпи в»їздних доріг ще з 17 століття.

У ці весняні дні в Потеличі приїжджає чимало поляків та німців. У цьому селі відчутно трагедію і біль минулої війни. Згадує мешканка села пані Ганна.

«І поляків пам’ятаю, і червоних, і упівців, і німців. Бувало приходять подивитись до хати подивитись на годину. Пильнувала після війни за цвинтарем. Ну й що, німці це чи ні. Це ж люди, вони загинули».

У селі три цвинтарі. На південному поховані борці за волю України. Праворуч від цвинтаря в комуністичні часи спорудили пам’ятний знак радянським солдатам. А на західному пагорбі ще в 1941 року німці заклали інший цвинтар, на території якого впродовж війни масово ховали вояків вермахту. Сюди останніми роками продовжують привозити останки німецьких солдатів, знайдені у містах і селах Західної України. Попри те, що німецького військового цвинтаря в Потеличах офіційно не відкрито й досі, він вражає чистотою та впорядкованістю.

Надія Степула

Село Халеп”я на Київщині поблизу відомого всім Трипілля увійшло коли не в історію, то, принаймні, в літературу. Розкішні краєвиди і цікаві долі його мешканців описані в багатьох книгах. Тут живе справді багато письменників, є й актори та музиканти, які проміняли всі зваби столичного побуту на можливість слухати солов”їв не в записі, а крізь відчинене вікно. Таких куточків уже навряд чи віднайдеш не лише в Європі, а й у самій Україні. Село неподалік від столиці, та зваба лісів, пагорбів, озер залишається первісною. Тримаючи багатьох за самісіньке серце. То й живуть тут. Мешкає в Халеп”Ї і письменник Василь Трубай, з яким мій колега Павло Вольвач поговорив про виміри сільського життя:

Василь Трубай:

Село, взагалі, асоціюється з землею. І найбільша проблема це, певно, земельна. Зараз ідуть великі війни розділення землі, особливо ця земля, яка близька до Києва. Величезна проблема у сільських рад, бо засилля бізнесменів із великими грішми, всякі шляхи шукають, під виробництво беруть, під все на світі... Пересічний селянин цим переймається – ну, розумний селянин, певно, який хоч трошки думає про майбутнє, про своїх дітей.

Павло Вольвач:

До речі, хотів спитати: за межі не б”ються?

Василь Трубай:

Ну, як дурні, то б’ються трохи...

Павло Вольвач:

Ну, а гасло: “Чия земля? Калитчина!”- ще не актуальне?

Василь Трубай:

Ні, ще не актуальне, цього ще немає, але люди надзвичайно сильно переймаються, щоб сільські землі залишилися селянам, за свою землю...

Велика проблема – виїзд молоді геть із села. Залишаються здебільшого п’янички, село вимирає.

Павло Вольвач:

Ну, а зараз чого молодь тікає з села. Якщо раніше – праця найманого працівника в кологоспі, то тепер все ж своє: бери й господарюй?

Василь Трубай:

Тому що в підвішеності ще все. Немає визначеності з землею, толком. Паї роздали людям, а людина нічого не може з паєм зробить, він не може ні подарувать цей пай, ні продать нікому, нічого.

Ще така проблема у селі, дуже актуальна: заселення міськими людьми, які з землею не дуже... знають, як її обробить. Така навіть тенденція: от раніше, люди як? Іду я кудись – я віника поставив під двері, і це, значить, відомом, що в хаті нікого немає. А я собі пішов в магазин, прийшов, і все нормально. Зараз віником уже хату не закриєш, зараз хату треба закривать на замок на добрячий. Кольсь в селі як? Як узнають, що син злодій, щось украв – йому ж в селі не буде життя. Він же ні на кому не жениться, бо ніхто дочку не віддасть за злодія... А зараз все це нівелювалося. І засилля міських, як розбещені трохи, які вже ці традиції сільські не підтримують.

Теж дуже велика проблема: зараз рушаться всі ці вікові традиції українського села як форпосту мови української. Приїжджають на літо ті ж сини цих старих людей, що залишилися в селі, і їхні діти приїжджають сюди, і це все стає “зглищено”, як казав Пашковський, зрусифіковано. Навіть село уже... Мій син приходить додому, йому п”ятий рік, він починає уже говорить всілякі русизми, він спілкується з тими дітьми.

Ну, а з приводу клубів, дозвілля – ну, це теж все порушено, зараз нема нічого. Все порушено...

Павло Вольвач:

Василю, в чому якісь перспективи села, якщо вони є?

Василь Трубай:

Я думаю, коли вірішиться проблема з землею і людина буде знати, шо це моє навіки, я думаю, це дуже сильно зрушить з місця. І ще, мені здається, що треба величезні дотації кинуть сюди: в землю, в село. Допомогти. А саме по собі, воно вже не може відродиться, вже там все повмирало... Вже старі ці люди мені тільки легенди розказують, і то добре, що я ще ходжу та їх записую...

Надія Степула

Краси українському селу не бракує. Особливо навесні – коли зеленіють сади, піняться цвітом, а поля рясніють паростками майбутнього врожаю... Але й клопотів не бракує селу, і проблем вистачає. Це – спільні, очевидно, для всіх сіл проблеми, які означені, розв”язанням яких стурбовані всі – від влади до ентузіастів. Стан медицини у селі , стан освіти, культури, життя сільських бібліотек і клубів, стан доріг та багато іншого часто впирається у слово “бракує”. – Бракує лікарів, учителів, комп”ютерів, підручників, книжок... Бракує коштів.

Та все ж “село залишається чинником Х українського буття” – каже кандидат філософських наук Сергій Грабовський, пропонуючи краплю оптимізму:

Сергій Грабовський

Українське село вважають колискою української нації. На початку ХХ століття ідеолог сіонізму, Володимир (Зеєв) Жаботинський із відвертою заздрістю писав: “Український народ зберiг недоторканим те, що є головним, непереможним опертям нацiональної душi: село. Народовi, чиє корiння мiцно й густо вп’ялося на величезному теренi в суцiльну рiдну землю, нема чого боятися за свою племiнну душу, хоч би що виробляли по мiстах з бiдолашними паростями його культури, з його мовою та його поетами”. КЦ З українського села у минулі часи виходили ті, хто йшов у культурницький та політичний хрестовий похід – відвойовувати захоплені чужими імперіями міста.

А що ж зараз? Навіть на карпатській полонині, підгортаючи сіно, файна гуцульська дівка слухає попсові пісеньки тією мовою, яка у сучасному світі чомусь зветься “російською”, хоча має небагато спільного з мовою та культурою Достоєвського, Чехова й Буніна. А буковинські села ще недавно розривалися від повторюваних у динаміках слів “офіцєри-россіянє”, а зараз – від “єдінства славян”.

Про Центральну ж Україну і говорити не випадає. Часом аж просто дивно, яким робом за роки незалежності тут збереглося ще щось питомо українське у селі. Адже коли майже всі телеканали крутять серіали про “спільну вітчизну”, “славетну слов‘янську історію” чи “мочіння чеченців”, чи здатна сільська молодь утримати незіпсутою національну душу – ту саму, яка в часи Жаботинського викликала його заздрість? Тепер радше українська інтелігенція заздрить ізраїльтянам, як ті змогли поставити національне виховання й плекання культури.

Але все ж таки село залишається чинником Х українського буття, недооціненим ані політиками (які згадують про нього тільки під вибори), ані економістами (для яких загадкою є здатність селян виживати за будь-яких обставин), ані українознавцями, які описують сучасне село за книгами минулого століття. І хоча ви навряд чи зустрінете у Центральній Україні молодшу за 60 років селянку, яка вживає слово “слоїк”, і хоча волосся часом стає дибки від тієї мови, якою спілкується між собою сільська дітлашня, і хоча корів і свиней у селах стає все менше, а свинства – все більше, соціокультурний потенціал села не сходить на пси. Ще раз варто повторити – село залишається чинником Х українського буття. Хоча, звичайно, за минулі сто років його душу немало мордували. Але хіба навесні не хочеться вірити у новий розквіт українського села як надійної опори всієї будови національного буття?

(звучить фрагмент пісні “Душі криниця” – “Я поїду у село...”

Надія Cтепула Вірити справді хочеться. І щоб “нагородою за віру була змога побачити те, у що віримо”, як мовив колись Аврелій Августин.

Виміри життя відзвучали, шановні слухачі. З вами були – автор і ведуча – Налдія Степула та звукорежисер – Наталя Антоненко.

Радійте життю і залишайтеся зі Свободою!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG