Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 07:39

Мій Чорнобиль...


Віктор Єленський

Ліквідатори 731-го батальйону. Сидить Віктор Єленський, стоїть Олександр Луйк. О.І.Луйк став відомим токсикологом, доктором медичних наук, членом-кореспондентом НАН України. Він помер 2000 р., на 54-му році життя.
Мій Чорнобиль – це зловісна пилюка, намети, неоковирні білі капці і сюрреалістичний напис над будівлею управління: “Чернобыльская АЭС имени Ленина работает на коммунизм!”

Мій Чорнобиль – це хлопці з 731-го батальйону, тоді всі ще молоді й дужі, засмаглі неприродною синьо-сірою засмагою – від свинцю, що його викидало жерло реактора. Нас, солдат і офіцерів резерву “збили” у
На деяких її ділянках радіація сягала тоді сотень рентген

Жодних захисних засобів, окрім армійських респіраторів, у нас не було.
спецбатальйон впродовж однієї травневої ночі. Спочатку казали, що ми дезактивуватимемо села 30-километрової зони, потім з’ясувалося, що йдеться про роботу на самій станції. На деяких її ділянках радіація сягала тоді сотень рентген. Ми не знали тоді, що від пекельного атому по-справжньому нічого не убезпечує і що ані київське, ані московське начальство до ладу не відає, що саме треба робити. Ми просто знімали грунт на території ЧАЕС – там, де це не могли робити екскаватори. Лопатами, приблизно на лопатне лезо, і вантажили прип’ятську землю у металеві контейнери, в куби метр на метр. Потім ці куби везли на поховання до сховища, яке цілком офіційно звалося могильником. Жодних захисних засобів, окрім армійських респіраторів, у нас не було. Байки про свинцеві жилети, суперчоботи, а також про горілку й вино, яке нібито видавали кожному, хто працював тоді на станції, я почув, повернувшись до Києва.

Мій Чорнобиль – це станційний сморід, ящик “Миргородської” на роту, яка гризе землю під 3-м енергоблоком (за нами мали йти шахтарі), прапорці в їдальні, якими огороджували найбільш небезпечні місця і заборонні знаки “На
Військовий квиток з карткою обліку радіоактивного опромінювання
узбіччя не ступати!”.

... те, що ми везли на своїх чоботах, одязі і волоссі до Києва дійсно не можна було пускати.


Накопичувачі, які мали рахувати наші рентгени, виходили з ладу. Щит з силуетом людини, котрий використовувався на станції у “мирний час” (до нього треба було притиснутися, щоби побачити позначені ліхтариками забруднені місця), лише жалібно вищав. Дозу опромінювання визначали так: зміна виходила на ділянку і дозиметрист знімав показники. Якщо дозиметр вказував, скажімо, 6 рентген на годину, то за півгодини роботи записували три рентгени. Працювали ми цілий день, зміни виходили на півгодини, потім півгодини в приміщенні, де рівень опромінювання був нижче, ніж на дворі і де можна було зняти респіратор. Потім – нова зміна.

...Нас довго не хотіли випускати з зони – те, що ми везли на своїх чоботах, одязі і волоссі до Києва дійсно не можна було пускати. Наш автобус мили біля Іванкова, потім біля Вишгорода, але все одно пересадили в якийсь цивільний автобус. Потім почалися шпиталі, київські, харківські і московські лікарні, аналізи крові, щось недобре з еритроцитами та електроцитами... Ми стали всіх дратувати, бо не вірили, що архів нашого батальйону знищений через переопромінювання паперів (!), а з нами все гаразд. Що наші хлопці вмирають у 30-35 років не внаслідок Чорнобилю, а через випадковий збіг обставин. Червонопикі дядьки і дами з шиньйонами втомилися нам пояснювати, що до станції вони нас не доправляли і справжні чорнобильці – не ми, а ті, хто керував постачанням до зони тушонки й гречки.

Ми вже поховали командира, його заступника і багатьох-багатьох хлопців, яким не було й сорока. Ми ходимо по кабінетах, стовбичимо в пікетах; лежимо під крапельницями, зрештою живемо. І 26-го наш день. Ми збираємось, часом насилу пізнаємо один одного і згадуємо зовсім негероїчні речі. Чорне сонце Прип’яті наприклад, або шалене, просто нестямне цвітіння бузку. Ніколи не бачив я такого бузку, як 1986 року в зоні навколо Чорнобильської станції.
Військовий квиток з карткою обліку радіоактивного опромінювання

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG