Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 00:15

Чорнобиль крізь призму культури.


Аудіозапис програми:

(Скорочена версія. Повну версію слухайте в аудіо записі.)

Київ, 28 квітня 2006 року.

Надія Степула

Забута дорога
Історія людських потрясінь відбита у мистецтві. Людині властиво відтворювати у слові, на полотні, у музиці – всіма доступними засобами- те найістотніше, що пронизало душу. Не завжди це - історія щасливих потрясінь. Простір культури заповнений і літописами катаклізмів. Наприклад, Чорнобиль.

Про Чорнобильську катастрофу крізь призму культури - літератури, мистецтва – у нинішніх “Вимірах життя”.

Вітаю вас, дорогі слухачі, на хвилі Свободи. З вами автор і ведуча – Надія Степула.

Минуло 20 літ, а досі вся правда, істина про Чорнобильську трагедію – невідома. З”являються нові свідчення, щось відкривають архіви, щось – спогади.

Та від самого початку творився своєрідний літопис цієї катастрофи у слові художньому. Більшість письменників, митців тодішньої України не просто відгукнулися на виклик. Бо й писати про Чорнобиль не було просто в тих умовах – ще радянського часу.

Для Володимира Яворівського, який одним із перших відгукнувся на Чорнобильську трагедію романом “Марія з полином наприкінці століття”, Чорнобиль усе розділив на “до” і “після”. І не лише в літературі, а й у житті.

Володимир Яворівський

Це страшно, це болючо, торкаєшся – і відразу обпікає твою уяву. Тому, що у тім, що написано мною, дуже мало вигаданого. Вигадані імена, вигадані ситуації, але не вигадано біль, не вигадано крик, не вигадано саму трагедію. Іноді здається, що одне абсолютно непомітно переходить в інше, а інше, так само, непомітно переходить з літератури в життя, з життя в літературу, бо, чесно кажучи, я все збираюся з духом, збираюся з часом, щоб написати другу частину роману “Марія з полином наприкінці століття”. Якщо перша написана на рівні свіжої рани, яка буквально, от щойно, хтось полосонув, то другу хотілося б написати спокійніше, з дистанції, під певною часовою оптикою. Річ, може, таку навіть, десь біблейсько-філософську. Як ця ж таки Марія повертається в зону і, власне, відроджує життя. Тобто, як після потопу, як після велетенської катастрофи, вона все-таки повертається, як самоселка повертається до цієї отчої хати, до кладовища з родинними могилами, пучками десь перебирає цю землю, обмиваючи її, відмиваючи від радіації. Просто, ну, старшенно хочеться написати цю другу частину. Дуже багато якихось начерків, поворотів там сюжетних, але на превеликий жаль просто забракло часу для того, щоб цю річ докінчити.

І є, звичайно, ну, не інший, а той самий Чорнобиль. Це та біда, яка продовжується в часі, це новий виток чорнобильський, який будоражить суспільну свідомість української нації. Сьогодні маємо уже нові проблеми, які виникли, уже пост-катастрофічні, так би я сказав. Це проблема того ж самого саркофага. З”ясувалося – оскільки я очолював свого часу слідчу комісію по дослідженню причин і наслідків Чорнобильської катастрофи, і робив з цього приводу доповідь, - з”ясувалося, що сам Чорнобиль побудовано у такому невигідному, непридатному для атомної станції місці, що навіть якби дуже тяжкий ворог шукав місця, то він ніколи б не знайшов того, що знайшли наші нібито вчені... Україна лежить на гранітному такому щиті, і з”ясувалося, що саме в районі Чорнобиля є розлам цього всього. І саме в цьому місці, де є розлам оцього щита, збудована Чорнобильська атомна станція. Уявіть саму вагу її – а вона збудована на дуже драглистих ґрунтах, – а тепер уявіть ще тисячі тонн саркофагу, а тепер уявімо, що поверх цього саркофагу буде будуватися ще один саркофаг. Тобто, виникає абсолютно реальна загроза: як це все закріпити, щоб це все не провалилось, там, де Рудий ліс, там, де 800 цих тимчасових ядерних сховищ... Через те проблема залишається колосальною. Що робити із тими ж тимчасовими сховищами? Із тою ж технікою, з вертольотами, які фонять сьогодні так само, як це було в 1986-му році? Куди це все дівати? Де його ховати? Що робити з цими відходами нашого пального, яке Росія сьогодні не приймає? Тобто: з відстанню, з часом, я б сказав би, що навіть чорнобильська проблема не зменшилася, вона тільки видозмінилася.

Надія Степула

Віталій Микульський - письменник, полковник у відставці, фахівець з хімічного захисту і радіаційної безпеки. Пише поезію, та впродовж п”яти років писав художньо-документальну книгу “Ліквідатори”. Віталій Микульський пише про військових хімікв, які першими приборкували атомного монстра. Це – конкретні люди: генерал-полковник пікалов (помер у 2001 році), генерал-лейтенант Юхновець (помер у 2000 році), генерал-лейтенант Різатдінов і багато інших. Багатьох із них уже немає на білому світі.

Головний герой повісті “Сектор №3” – полковник Олексій Слюсаренко - через кілька літ він стане генерал-майором, - котрий у перші дні аварії, як начальник хімічних військ округу, відряджав спеціалістів і приймав складні необхідні ухвали.

У повісті “Доля, обпечена Чорнобилем”, автор розповідає про заступника командуючого Прикарпатським військовим округом з охброєння, генерала-майора Володимира Падалку. Він забезпечував автомобільним транспортом евакуацію населення, організовував підвезення продуктів, води.... Віталій Микульський змушує читача замислитися над проблемами ядерної Із Віталієм Микульським спілкувалася моя колега зі Львова –

Галина Терещук

Коли серед населення уже поширювались різні чутки про трагедію на ЧАЕС, начальник штабу говорив полковнику Микульському, що той дарма панікує. Влада і преса мовчали, але у той час посадовці уже повивозили свої родини. Довший час про участь військових, особливо хіміків, в ліквідації наслідків катастрофи замовчували. Більшість генералів та полковників не виконували накази Москви, а просто рятували людей і ухвалювали рішення на місці. Про це Віталій Микульський пише у своїй книзі. Воїни - хіміки були першими, хто ліквідував наслідки трагедії. Більшість з них уже немає в живих.

Віталій Микульський

Обвуглені руки померлих дерев Встромилися в чорнії тучі, Із космосу чорного чується рев, Розбурханий, чорно-пекучий. Маленька церковця скликає живих, Що десь доокіл заховались, Обгорене тіло дубів вікових Чорнобильську землю кривавить.

Я написав правду у своїй книжці. Мене генерали критикували за те, що я «опустив» радянську армію. Але я сам служив і все бачив, знаю цю армійську кухню. Я знаю ще 60-ті роки. Я пишу про людей, яких уже немає в живих. Ніби були здорові хлопці,але чорнобиль таки вплинув. Я пишу про людей, які приймали основні рішення, від чого залежало багато. Генерал Різітдінов не виконав вказівку Москви - відіслати молодих солдатів у зону великої радіації.

Чорнобильські дзвони тривожно гудуть- Молебень за вмерлих сьогодні… У чорній одежі кадіки бредуть- Дотягувати духом не годні.


Галина Терещук

Найважче, розповів Віталій Микульський, було дивитись на людей, яких виселяли з їхніх рідних домівок. Вони спершу нічого не могли збагнути, що діється. Села стали мертвими, залишились хіба що старі люди. Письменник описує село Вільче. У дні ліквідації чорнобильської трагедії там відбувалось весілля. Молоді і гості стояли серед безлюдного села і кланялись пекучому сонцю, яке немов заніміло і вказувало про недоречність свята. Присутні вели себе так, ніби живуть востаннє на світі – не співали, а краяли свої серця. Їх не цікавило майбутнє, завтрашнього дня не існувало… Люди, які спершу не розуміли масштаби трагедії, згодом впали у розпач, вони почувались покинутими і самотніми.

Власне засмучені обличчя й людські очі найбільше вражали Віталія Микульського, тому він і вирішив, що про Чорнобиль треба писати і говорити…

Віталій Микульський

Найважливіше були люди. Я пишу про цю трагедію, аби про неї знали правду. Пригадую, як зупинили автобус з людьми, заміряли , а там страшний рівень радіації. Люди покинули його і втекли. Ця соціалістична система виконання плану і стала причиною трагедії. Не можна було так швидко цю станцію збудувати.Чорнобиль і сьогодні небезпечний. Саркофаг у жахливому стані…Трагедія може повторитись.

Галина Терещук

Чорнобильська аварія, обпалена радіацією місцевість, жовтий ліс у травні, зарості, з яких проглядається дах покинутого будинку, безлюдні дороги- часто приходять у снах Віталієві Микульському. А ще сняться друзі, більшість з яких, отримавши величезні дози радіації, уже повмирали …

Віталій Микульський

Чорнобиль – це вічна планети печать, У серці народу-пречорна печаль.

Надія Степула

Окрім книг прози, віршів та поем, кінофільмів і картин, присвячених Чорнобильській трагедії, існує і своєрідний чорнобильський фольклор.

Етнограф Олексій ДОЛЯ щороку відвідує Чорнобильську зону, спілкується із самоселами – хоча насправді це люди, які живуть на своїй землі. Поліщуки, сильні духом, які не злякалися ані катастрофи, ані того факту, що опинились “у зоні” – каже О. Доля. Саме ці люди і є творцями сучасного чорнобильського фольклору:

Олексій Доля

“Народ творив, як кажуть, і у радості і в горі. Так само і тут: коли сталась ота трагедія, насильне виселення – це те, що для людей було незрозуміло: чому вони, які споконвіку були поліщуками, чому вони стали самоселами. Так їх називають – самоселами, називають – біженцями, і вони (мешкають) у зоні. І коли люди чують, що вони живуть у зоні, і коли люди знають, що їх перейменували на самоселів – незрозуміло чому, адже люди живуть у своїй хаті, яку побудували їхні батьки або вони своїми руками будували, або їхні діди побудували – то чомусь вони самосели...

Поминальний хрест споруджений 1996 р. в селі Журба до 10-ої річниці чорнобилської катастрофи. Такі хрести також стоять в селах Липські Романи та Деркачі.
Багато речей для них незрозумілі і тому при таких умовах, звичайно, народ творить. І я сказав оце – “у радості і в горі” – і згадую села у зоні: село Деркачі, село Липські Романи (це Овруцький район). Це Полісся. І у тих селах, при в’їзді у село, стоять хрести, які складені з п’яти хрестів. Тобто, один хрест складається з 5 хрестів і табличка під хрестом: “Люди добрі, поклоніться тим, хто у радості і горі жив тут і більше ніколи сюди не повернеться”. І тому, звичайно, можна говорити дуже багато – ті люди, які лишилися там, творять. І ті, які виїхали, творять, тому що вони по-своєму те передають, бо люди хочуть все те сказати, що у них наболіло. Я вважаю, що фольклор переважно творився в екстремальних умовах, коли люди в стані такому неспокійному, незвичайному стані, вони творять, вони складають щось там простіше чи складніше. І так само тут. Я просто дуже багато чув віршів і пісень, складених тими людьми, які живуть у зоні. Є вірші і пісні, складені тими людьми, які виїхали, яких вивезли – і вони оце своє, що у них є усередині у душі, вони кажуть віршами і піснями співають”.

(Звучить вірш у виконанні самоселки та фрагмент пісні пані Цевко: коли її вивезли 1986 року на Кіровоградщину, мама лишалась вдома, - в Зоні... І донька з мамою, співаючи кожна в своєму краї цю пісню, подумки спілкувалися... пісня стала своєрідним “звуковим листом”)

Надія Степула

Митці, поети, літописці зправіку намагалися відгадати хід подій – історія культури знає ряд творів, своєрідних передбачень і пророцтв, зокрема, передбачень чогось апокаліптичного, загрозливого. Ще в першому столітті нашої ери наавіть існував жанр літератури під назвою “апокаліпсис”.Фантастичні видіння відбитті в одкровеннях христичнських святих. У пізніших століттях аматори та майстри слова не раз заглядали у прірву будуччини, а та прірва дивилася їм в очі. З”явилася фантастика – і хоч це була тільки фантастика, та й вона застерігала, передбачала, дивуючи містичними збігами. Особливо – у столітті минулому. Саме тому столітті, коли вибухнув Чорнобиль...

Про один із таких збігів пригадує заступник головного редактора журналу “Сучасність”

Сергій Грабовський

У середині 1980-тих років, коли догнивав розвинений соціалізм, а затим і поряд з ним несміливо почала спинатися на ноги перебудова, великою популярністю серед молоді користувалися клуби любителів фантастики. І не лише серед молоді, а і серед інтелектуалів старшого і середнього віку. Адже йшлося про цілком легальні, хоча й не надто схвалювані владою осередки культурного життя, де можна було під виглядом написання та обговорення фантастики вести мову про болючі проблеми як навколишньої радянської цивілізації, так і всього світу. Не дивно, що у популярному тоді київському клубі любителів фантастики “Світовид” брав активну участь і я.

Якось ми традиційно зібралися, щоб послухати ще ніде не надруковане оповідання одного з членів клубу й обговорити його. На жаль, не пам‘ятаю ані прізвища автора оповідання (здається, він згодом виїхав за кордон), ані всіх деталей сюжету, пам‘ятаю головне – йшлося про тяжку аварію на атомній електростанції, яку влада (ясна річ, ідеться про якусь західну країну) приховує від населення. Рятуючись від наслідків аварії і від злочинної влади, люди йдуть уночі через радіоактивний ліс, з його зловісними світними плямами холодного атомного вогню. Хтось гине, хтось рятується – але лише на певний час, адже всі зазнали невидимого радіаційного удару...

В обговоренні оповідання, серед інших, підвівся мій знайомий, який часом їздив лектором товариства “Знання” на периферію (був колись і такий підробіток), і заявив приблизно таке:

Слухайте, фантастика фантастикою, а от на Чорнобильській АЕС, куди я недавно їздив, тріщини у стінах енергоблоків, а тим часом мулярі та все начальство розкішні будинки з краденого бетону та цементу набудували. І головне, все поруч з реакторами, якщо рвоне – вони ж самі кісток не зберуть!

Не пам‘ятаю, хто там ще щось говорив, але обговорювали це фантастичне оповідання про аварію на вигаданій атомній станції в акурат 25 квітня 1986 року...

Надія Степула

За 20 літ, відколи сталася Чорнобильська катасрофа, світ змінився. Постала і нова Україна. Але чорна Чорнобильська мітка назавжди залишилася на полотні української долі.

Навесні прилітають журавлі до тих місць, куди прилітали їхні журавлині предки. Прилітають і в Чорнобильську Зону. Гніздяться на покинутих подвір”ях. І все виглядають людей – де вони? Де – з теплими домашніми вогнищами, з калиновими колисками, з веселими і тужними піснями? Журавлі усе ще сподіваються, що люди тут знову житимуть...

(Звучить фрагмент пісні про журавлів, які передають вітання рідній землі своєю журавлиною мовою)

Чорнобиль залишається все ще поза межами людського розуміння всієї його суті і значення, отже – і поза межами культури, адже головна книга про нього досі не написана, головний фільм – не знятий....

“Виміри життя” відзвучали, дорогі слухачі. З вами були автор і ведуча – Надія Степула та звукорежисер – Наталя Антоненко.

Радійте життю.

І залишайтеся зі Свободою!

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG