Доступність посилання

logo-print
05 грудня 2016, Київ 04:37

“Віра без справ мертвою є...”


Віктор Єленський

Аудіозапис програми:

Київ, 9 травня 2006 року

Віктор Єленський: Коли є свобода вибору – обирають свободу! На хвилях радіо “Свобода” “Свобода совісті”!

Сьогодні в нашій програмі – Церкви України у Другій Світовій війні – служіння в стражданні; чи вільна совість в Україні? Українській Мінюст вважає, що ні і пропонує звільняти від військової служби не лише за релігійними, але й за моральними переконаннями; як ведеться тим, хто обирає невійськову службу і що роблять для суспільства ці люди?

Це “Свобода совісті” та її ведучий Віктор Єленський.

Друга Світова війна почалася для Церков України та їхніх вірних з так званого “золотого вересня” 1939 року. Радянська окупація принесла із собою не тільки арешти й депортації, але й атеїстичну кампанію.

Втім, режим усвідомлює значення релігії для українців Волині і Галичини. На духовенство накладаються великі податки, у школі вчать про те, що Бога немає, але церкви майже не закривають. Натомість вже тоді накреслюються шляхи знищення Греко-католицької церкви.

В день нападу нацистського Рейху на СРСР місцеблюститель московського патріаршого престолу митрополит Сергій говорить, що православна церква завжди розділяла долю народу і закликає до спротиву загарбникам. Він підкреслює, що прогресивне людство оголосило Гітлеру священну війну за християнську цивілізацію, за свободу совісті і релігії.

Підозріливий Сталін відправляє Сергія до Ульяновська і два роки забороняє йому повертатися до Москви. Йому не треба свобода совісті і релігії, але й план щодо Російської церкви у вождя ще теж не готовий. План, за яким “Российская церковь” має перетворитися на “Русскую”, головну церкву головного народу і бути вмонтованою у амбіційний неоімперський проект з погонами і мундирами, пан-православною Москвою і великодержавними акціями і риторикою, - так от, цей план визріє в Сталіна пізніше.

Що ж стосується церковної політики нацистів на окупованій території України, то, на думку професора Віктора Бондаренка, вона була підпорядкована ширшим планам Гітлера на Сході.

Віктор Бондаренко: Гітлерівці, які окупували Україну, зовсім не були прихильниками українського духовного відродження, як про це йшлося у пропагандистських летючках.

Альфред Розенберг, глава Східного міністерства, був переконаним ворогом християнства. Католицтво він ненавидів за його спротив тоталітаризму і відданість єдиному екстериторіальному центрові. Усі спроби греко-католиків проповідувати у Великій Україні, беззастережно присікалися.

У православ’ї Розенберг бачив етнографічний культ, який слід підтримувати доти, доки він не претендує на статус центра консолідації того чи іншого окупованого народу.

Нацисти нацьковували духовенство різних церков одне на одне і зробили все, щоби унеможливити об’єднання Української автокефальної православної церква з автономною Православною церквою під омофором Московського патріархату, яка утворилася в Україні 1941 року.

Митрополит Андрей Шептицький, який вітав прихід німецьких військ, дуже швидко пересвідчився у справжніх намірах нацистів. Уже 1 серпня 1941 року Західна Україна була приєднана до генерал-губернаторства, а українські політичні діячі заарештовані.

Віктор Єленський: От що писав Митрополит Андрей Шептицький зі Львова наприкінці серпня 1942 року папі Римському Пію ХІІ:

„Сьогодні ціла країна погоджується, що німецький режим є, можливо, ще більшим злом, ніж большевицький, майже диявольським. Вже майже рік не минає і дня без найжахливіших злочинів, вбивств і переворотів...

Сільському населенню нав’язаний режим рабства; практично всіх молодих людей насильно вивозять до Німеччини працювати на фабриках та фермах. У селян відбирають все, що вони вирощують, і від всіх вимагають подвоїти продукцію. Покарання за купівлю чи продаж безпосередньо через виробника – смерть”.


НКВСівці розстріляли одного брата Шептицького, гестапівці іншого. Сам митрополит міг бути розстріляний під час окупації неодноразово. Коли протестував проти знищення євреїв і просив не залучати до цих акцій української поліції; коли оприлюднив послання “Не убий”; коли закликав вірних до милосердя, або писав папі Пію ХІІ про злочини окупаційної влади; коли, зрештою, особисто ховав євреїв...

Церква стала справжнім прихистком для мільйонів українців на окупованій території. Вони масово відкривали зачинені і сплюндровані храми. У Київській єпархії, де у 1941 році було лише три діючих церкви, до кінця окупації відкрилося майже 800. У донесеннях абверу йдеться про масові хрещення у ріках і Чорному морі, про релігійну ревність принаймні 80% населення окупованої України.

Втім, сталінський режим, який охоче використовував релігійні почуття у найдраматичніші дні війни і благав братів й сестер про захист, вже у 1944 році почав видавати постанови про посилення антирелігійної пропаганди і формування наукового світогляду.

Про це варто б пам’ятати сучасним міфотворцям, які поширюють сказання про “явлення” Сталіну князя Данили Московського із наказом у жодному разі не здавати Москву. Чи про самого Сталіна, який нібито сповідався перед смертю патріархові Алексію І, чи навіть про явлення Миколи ІІ радянським солдатам на східцях рейхстагу...

І до, і після Другої Світової війни напруження між життям і смертю, правдою і брехнею, між войною і миром лишається непереносимим. Певно, для кожної особи, яка вдивляється у себе і у своїх ближніх. І, можливо, особливо для тих, кому сумління не дозволяє вдаватися до насильства.

Буквально напередодні цьогорічного свята Перемоги Міністерство юстиції запропонувало надати українським громадянам право на альтернативну службу не лише за релігійними, але й за моральними переконаннями. Власне, усвідомлення справедливості самого права людини не брати в руки зброю через свої глибинні внутрішні переконання старше за всі декларації й конвенції з прав людини.

Християни відмовлялися віддавати кесареві те, що належить Богові, тобто своє сумління, яке не дозволяло їм воювати, вже майже дві тисячі років тому. Але кесарь, точніше держави, погодилися замінити військовий тягар цивільною службою порівняно недавно.

Лише 1903 року вперше австралійський Закон про оборону проголосив повне звільнення від військової служби осіб, які відмовилися носити зброю.

Між іншим, в Іспанії право на альтернативну службу існує тільки з 1988 року, а в Швейцарії з 1996. Тому впровадження альтернативної служби в Україні вже на другий рік незалежності стало дійсно серйозним демократичним кроком. Скористатися з цього права в Україні цілком реально. Це зробив, наприклад, член релігійної організації свідків Єгови Андрій Копачовець.

Що таке для нього невійськова служба? Розповідає кореспондентка радіо “Свобода” Леся Штогрин.

Леся Штогрин: Для шістдесятишестирічної Ганни Станіславівни взути навіть більші на кілька розмірів черевики нестерпна мука. Хворі ноги не дають спокою вже дванадцять років, останні три з яких бабуся майже не ходить.

Ганна Станіславівна: До того дійшло, що мені потрібно вставляти протез. А тут ще до того ще й зламала руку. Я ще не можу, бо рука в гіпсі. Толку нема ніякого. Розумієте?

Леся Штогрин: І якби не Андрій, який, проходить альтернативну службу у патронажній службі Червоного Хреста України і навідується до Ганни Станіславівни майже щодня, жінка мабуть не вижила б.

Ганна Станіславівна: Тут такі були проблеми. Що якби не він, то... Я і зараз не можу до туалету піти, бо нема як рукою вчепитися, а тут ще й коліно болить дуже. Він мені багато допомагає. Відколи вже то за хлібом я нікуди не виходжу і з хати не виходжу. Він мене виручає з великого горя. Це золота дитина.

Леся Штогрин: Вже сім місяців поспіль Андрій раз на два дні прибирає у напівзруйнованій квартирі Ганни Станіславівни, приносить бабусі їжу і допомагає переодягатися. І не їй одній. Одиноких хворих літніх людей під опікою Андрія близько двох десятків. Інколи доводиться навіть рятувати їм життя.

Андрій Копачовець: Якось так сталось, що у мене бабуся втратила свідомість. І причому я не бачив того, як це сталося. Я бачу просто вона лежить на кухні. І все. Я не знаю, що з нею, може в неї інфаркт? Виявилося, що тиск піднявся. Я її поклав на стілець, викликав швидку.

Леся Штогрин: “Але така служба набагато краща за звичайну військову,” - впевнений хлопець.

Андрій Копачовець: Тому, що ці люди чекають на тебе. Вони вже знають, що має прийти альтернативник, і зустрічають мало не з тортами. Найпоширеніша назва моя – це дитино, дитино, допоможи принести там щось.

Тут все ж таки і легше від військової служби, а може й ні. Але я знаю, що я допомагаю людям.

А коли в мене гвинтівка в руках і я на націлений на люди, то навряд чи я допоможу цій людині, якщо її застрелю. А тут хоча б я знаю, що я допомагаю реально людям.

Леся Штогрин: Голова Червоного Хреста Оболонського району Києва Зоя Власенко дуже жалкує, що такий альтернативник, як тут говорять, у них всього один. Тому, аби допомогти всім, хто допомоги потребує, Андрієві доводиться працювати по десять годин на день.

Зоя Власенко: У них дуже велике навантаження. І, ви знаєте, в попередні роки один алтернативник сказав, що невідомо кому тяжче, а чи тому, хто там у військовій частині, чи тут, коли приходиш додому до хворого і бачиш ці жахи і переймаєшся тим болем, і переживаєш все те, що переживає цей хворий. Тому тут дійсно ще невідомо кому легше.

Леся Штогрин: У всьому є свої переваги та недоліки. На відміну від солдат звичайної військової служби, ті, хто проходять альтернативну службу, живуть у себе вдома і отримують зарплатню у триста п’ятдесят гривень.

Щоправда, служити на так званих державовигідних роботах їм потрібно у півтора рази довше.

Віктор Єленський: Експерти давно звертали увагу українських законодавців на таку обставину. У міжнародних угодах йдеться не просто про відмову від військової служби з релігійних переконань, а про відмову з огляду на сумління особи. Тобто, на її моральні, філософські, етичні й навіть політичні переконання.

Право на відмову від військової служби з міркувань власної совісті, що ґрунтуються не тільки на релігійних переконаннях, надається громадянам переважної більшості західноєвропейських країн. Україна ж поки надає таке право лише за релігійними переконаннями і лише вірним тих релігійних спільнот, яких перелічено у постанові Кабміну від 10 листопада 1999 року.

І от Міністерство юстиції розробило законопроект, що пропонує надати українським громадянам право на альтернативну службу також за переконаннями совісті.

Говорить міністр юстиції України Сергій Головатий.

Сергій Головатий: У нас на сьогоднішній день є тільки релігійні переконання. Ми розширили можливості, де записали “на сонові моральних переконань”. Окрім релігійних. Тому, що тут так само дискримінація, адже якщо релігійні, то тільки віруючі. А атеїсти?

Віктор Єленський: Втім, багато хто в Україні переконаний – захист Батьківщини священний обов’язок, який не може бути знехтуваний ніким.

З Львівської області кореспондент радіо “Свобода” Галина Терещук.

Галина Терещук: Молодий Ярослав з родини Дутків теж мав свої переконання, коли вступив до лав Української повстанської армії. Ці переконання допомогли йому встояти і під час війни, і після неї, коли він зазнав страшних переслідувань.

Ярослав Дудка: Поклик, ідея, клич “Здобуду українську державу або згину!” - отой дух кликав. За кого йшли? За свій народ, за націю.

Галина Терещук: Ветеран вважає, що українська держава потребує захисту, відданості всіх своїх громадян і могутню армію.

Ярослав Дудка: Така армія як була за Союзу, то не армія. Якщо солдат збирав бульбу, то не є армія. Солдат має нести службу, вивчати воєнну справу. Як будемо мати свою державу, все буде добре. Нині в Україні забагато вір. І те, що кажуть, що не можуть брати зброю через релігію чи є моральні застереження, то мене не цікавить. Молода людина має йти в армію, відслужити, вивчити все.

Галина Терещук: Лонгин Заланський родом з Хмельниччини у 19 років пішов на фронт. Обороняв Тернопіль. Уже літній чоловік розповів, що у ньому був присутній великий дух патріотизму. Мама йому дала батькову вишиванку і впродовж війни Лонгин Заланський її зберіг. Чоловік переніс важкі поранення.

Лонгин Заланський: Тоді був такий патріотизм, молоді люди бажали йти в армію, ніхто не відсторонювався. А зараз немає патріотизму. Не виховується по школах. Патріотизм ослаб. Має бути краще. Має бути міцна армія і духом, і зброєю. Мають йти служити молоді люди за бажанням.

Галина Терещук: Про брак патріотизму сьогодні серед молодих людей в Україні говорить архієпископ Львівський і Галицький Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом Августин (Маркевич), який очолює синодальний відділ по взаємодії зі Збройними силами України.

За його словами, спочатку треба виплекати гордість за своє військо, позбутися масового ухиляння від служби, а вже опісля запроваджувати альтернативну службу.

Августин (Маркевич): Як показала історія і сьогодення, православні і католики сприймають як норму виконання службового обов’язку.

Щодо послідовників невеликих релігійних угрупувань, нових течій, що вважають, що не можна служити, то це їхня справа.

Мені прикро, що це вважається, згідно зі стандартами європейськими, нормою. Чому хтось може йти в армію, а хтось уникає? Не можна допускати спекуляцію у цьому випадку. Ніби повноцінний член суспільства, а головний священний обов’язок відкидається. Але є свобода совісті - нам Господь заповідав нікого не заставляти.

Галина Терещук: Дискусії тривають, а на Львівщині дедалі більше молодих людей бажають служити у війську.

Віктор Єленський: Відтепер дискусії перенесуться до Верховної Ради. Від парламентарів залежатиме, чи зможуть українці не тільки за релігійними, але й за моральними переконаннями обирати невійськову службу.

Це була “Свобода совісті” та її ведучий Віктор Єленський.

До наступного вівторка, шановні слухачі!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG