Київ, 13 травня 2006 року.
Сергій Рахманін: - Щиро вітаю всіх, хто слухає нас!
Як завжди о цій порі, “Звуки життя: дійова особа”, спільний проект Радіо Свобода та “Нашого радіо”.
Мене звати Сергій Рахманін.
І найближчу годину я буду вашим співрозмовником. І не лише я.
Сьогодні в нас дуже цікавий гість, людина, яку можна вважати культовою постаттю взагалі в українській ментальності, якщо хочете. І людина, яка найкраще підходить під термін “дійова особа”, тому що дієвість і надійність є однією з найважливіших рис його вдачі.
Отже, радий вітати в нашій студії відомого музиканта, митця, філософа - Святослава Вакарчука.
Сергій Рахманін, Святослав Вакарчук
Святослав Вакарчук: - Добрий день!
- Добрий день!
Я нагадаю, що наш ефір є прямим. Отже, ви можете поставити нашому гостеві питання просто в прямому ефірі. Задля цього варто лише зняти слухавку і набрати номер 489-09-39. Нагадаю, для тих, хто не знає, код Києва – 044.
Отже, хто такий Святослав Вакарчук? Кожний має свою власну відповідь на це питання. Ми вирішили перепитати пересічних киян, щоб довідатися, хто для них є Святослав Вакарчук.
Отже, точка зору народу.
Респондент (переклад): - Довге волосся, чорне.
Респондент (переклад): - Це той, що ...
Респондент (переклад): - З “Океану Ельзи”.
Респондент: - А-а. Це нормальний тип. У нього нормальна музика, він нормально співає, у нього нормальні пісні, одягається...
Респондент (переклад): - ...стиль у нього чудовий.
Респондент (переклад): - Це керівник групи. Так? Вокаліст. Невисокого росту. Дуже чарівний. Приємний хлопець. Довге волосся, кучеряве. Великі, виразні очі.
Респондент (переклад): - У нього такий специфічний імідж.
Респондент (переклад): - Він став набагато краще виглядати останнім часом. Раніше він мені не був симпатичний, як чоловік, а в останній час я дивлюся на нього і радію.
Респондент (переклад): - Я не люблю на нього дивитися.
Респондент: - Тоді, коли він у першому кліпі сидів у холодильнику, він мені більше набагато подобався, ніж тепер, в останньому, з тими bodybuilder-жінками.
Респондент: - Дуже така цікава людина, якби і зовні така, ну, така, неординарна...
Респондент (співає) : - “Хто ти є, ти вкрала моє життя і не віддала”...
Респондент (співає) : - “Я їду додому, до тебе додому” ...
Респондент (співає) : - “Де ви є, хто ви є, падаємо доки є сили”...
- Отже, глас народу. Ми щойно його почули. Симпатичний, приємний хлопчик, специфічний, що нормально співає рок. Це я, так би мовити, синтезую все те, що ми почули.
І треба відзначити відразу, що музика “Океану Ельзи” є справді специфічною, але, що найцікавіше і найдивніше, вона є абсолютно різною, у неї дуже розмаїта слухацька аудиторія. Її слухають в різних регіонах, в різних куточках не тільки України і охоче наспівують її.
Аудиторію її справді важко оцінити якимось одним словом, це різні прошарки населення, різні вікові групи, і в цьому є певний феномен групи “Океан Ельзи”. Коли свого часу Пономарьов казав, що єдина група, яка може безболісно зібрати повний “Палац спорту” в Києві – це “Океан Ельзи”, він, безумовно, мав рацію.
Але в мене питання трошки інше. Справа в тому, що останній альбом “Глорія”, якщо я не помиляюся, Ви записували його два з половиною місяці.
Святослав Вакарчук: - Приблизно, два місяці.
- Два місяці, але відбився він за шість годин, за шість годин він став “платиновим”. Коли в мене в ефірі був Олег Скрипка, він казав, що, в принципі, найбільш запитаними виконавцями в Україні є “Океан Ельзи” і Руслана . Тому що в них гарне продюсування.
Ви пояснили б феномен “Океану Ельзу” справді виключно гарним продюсуванням?
Святослав Вакарчук: - Я думаю, що тут справді непроста ситуація. І в кожного свої погляди на різні проблеми, свої смаки. І мені здається, що “Океан Ельзи” – це не запитана музика, “Океан Ельзи” – це музика, яка або йде в резонанс з чиєюсь ментальністю, душею, совістю, якщо хочете, чи не йде.
І менш всього я чи мої колеги ставимо собі за ціль відбитися за одну годину, як Ви сказали, в продажі. Ми насправді не те, щоб не чекали, а й не ставили собі цього за ціль. Я думаю, що з комерційної точки зору оцінювати “Океан Ельзи” було б дуже однобоко і, напевне, неадекватно, недоречно.
“Океан Ельзи” створювався і далі існує, в першу чергу, як власне задоволення музикантів від того, що вони роблять. І дуже приємно, коли наше власне задоволення, себто наші думки, наші емоції, збігаються з тим, що відчувають люди.
І продюсування тут грає не найбільш визначну роль, тим більше, що, наскільки я знаю, “ВВ” свій останній альбом записували два роки, наприклад. Тобто, два місяці - це дуже короткий термін для цього. Більше того, я б сказав інакше: “Океан Ельзи” не є тією групою, яку більше всього крутять по радіо чи по телебаченню, якої є скрізь найбільше.
“Океану Ельзи” відчувається навколо багато, тому що його реально слухають люди. І це створює враження, що скрізь є один “Океан Ельзи”. По великому рахунку, якщо ви подивитеся пісні, які звучать по телебаченню або радіо, то є значно більше українських виконавців, яких можна почути більше по радіо, по телебаченню. Але, на жаль, не вдома чи не на дисках машин, чи на касетах.
- А чому не слухають українську музику або чому її слухають набагато менше, ніж хотілося б усім нам? Про це ми поговоримо трішки пізніше. Але безумовним фактом є те, що “Океан Ельзи” справді слухають, слухають охоче, і не лише в Україні, але й, наприклад, у Москві - про що зараз нам розкаже Микита Швед.
Микита Швед (переклад) : - Справа в тому, що, як і будь-яка інша рок-група, стала відомою завдяки (не те, щоб завдяки) роботі з режисером Сергієм Балабановим. Це є лакмусовим папірцем для рок-групи. Наприклад, якщо рок-група засвітилася у роботі з цим режисером, фільми якого стали дуже відомими, то це, якщо не гарантований, то дуже великий шанс на успіх. Так було з групами “Бі-2”, так було з Арбеніною, Земфірою тощо.
“Океан Ельзи” досить давно працює з Балабановим. Це були фільми “Брат”, “Брат-2”, після цього вони презентували свої платівки у Москві одна за одною. По-моєму, у 2000-му році, коли вони презентували свій альбом у клубі “16 тонн” (це популярний московський рок-клуб), вони забили повністю клуб, після цього вони приїжджають на такі культові рок-фестивалі “Нашествіє”, “Максідром”.
Цього року вони теж будуть на “Максідромі”, і саме цього року там буде міжнародний фестиваль. Цього року їх також номінували на “MузTV”, по-моєму, їх уперше номінували як найкращий рок-гурт.
Платівки групи “Океан Ельзи” у Москві можна без проблем придбати у музичних крамницях. Побачити плакат, що гурт буде у Москві, це просто спокійно.
- Отже, це був погляд з Москви. Свого часу Пономарьов казав про те, що багато в чому успіх “Океан Ельзи” та “ВВ” був пов’язаний з тим, що вони свого часу дуже вдало розкрутилися у Москві, і за рахунок цього їм це додало популярності в Україні.
Я так розумію, що Ви не погоджуєтесь з цією точкою зору?
Святослав Вакарчук: - Я думаю, що багато причин в тому, чому “ВВ” і “Океан Ельзи” стали популярні в Москві. Це те, що вони роблять хорошу, щиру музику.
- Я абсолютно з цим погоджуюсь. Але існує проблема, яку ми трошки з Вами зачепили. Я знаю, скажімо, скаржилися ті ж самі “Мандри” або ті ж самі “Гайдамаки”, або “Тартак”, що для них, аби влаштувати якийсь тур, обов’язково потрібно причепитися до якоїсь російської групи розкрученої, яка, як на мене, набагато менш талановитою є.
Але для них справді є проблемою відшукати продюсера, відшукати фінанси, відшукати можливість проїхати навіть Україною туром, поспівати гарних пісень.
У чому проблема? Чому в нас бракує справжніх, професійних продюсерів у шоу-бізнесі?
Святослав Вакарчук: - Я думаю, що проблема не в тому, що бракує професійних продюсерів, а проблема в тому, що музиканти мусять розуміти, що єдине і найбільш компетентне джерело того, щоб зрозуміти, чого вони варті – це смаки публіки. І ніхто поки що іншого велосипеда не придумав.
І якщо тебе люблять, знають і насправді сприймають масово, то не буде жодного аргументу на заваді того, що ти не можеш поїхати в тур сам.
Я думаю, що це дуже негативна практика, коли наші, особливо деякі рекламні власники, або маркетологи торговельних марок відомих створюють так звані спонсорські тури із залученням багатьох українських виконавців, а потім раптом “хедлайнером” цієї всієї тусовки стає хтось з російських виконавців, який (з Вами повністю згодний) дуже часто не просто не є кращим, а який ще й поступається - і щодо впливу, і щодо популярності.
Можливо, це проблема тісного контакту менеджменту цих артистів з людьми, які приймають рішення. Я думаю, що групи “Танок на Майдані Конго” чи “Тартак” значно популярніші, ніж ті, з ким вони мусять їздити поруч.
І це проблема, в тому числі, їхнього менеджменту. Якщо вам пропонують такі позиції - просто відмовтеся. Один раз відмовитися, другий раз відмовитися - на третій раз почнуть інакше сприймати. Так робимо і робили завжди ми. Тут нема жодної занадто жорсткої позиції стосовно до когось. Це просто реальність, яка має існувати.
В Україні є свої популярні українські виконавці. І так само, як я вже багато раз в розмовах чув про книжку, і так само я чую про музику, що нема талановитих музикантів. Це неправда, вони є, і, більше того, їх слухають люди. Так само є талановиті письменники – їх читають.
Проблема в тому, що люди, які займаються ними, повинні розуміти, що своє - найкраще. Оця політична воля, якщо хочете, вона повинна присутня бути в людей, які заробляють гроші на українському продукті. І перше бажання має бути не зробити якомога швидше, а прорахувати так, щоб потім можна було заробляти більше.
А заробляти більше потім можна тільки тоді, коли твої будуть номер “один”. А для цього потрібно деколи чимось жертвувати, поступатися, а не приймати будь-які пропозиції.
А в тому й проблема, що є велика кількість людей, від яких так чи інакше залежить доля української книжки, доля української музики, доля української культури взагалі.
Святослав Вакарчук: - Абсолютно.
- І що у всіх них бракує політичної волі?
Справа в тому, що різні авторитетні люди: Ви, зокрема, Скрипка, Жадан - я знаю безліч людей, які намагалися пробити певні пільги для українських книговидавців, для українських музикантів, зокрема, наприклад, збити ціни на квитки. Це не є нормальним, якщо квиток коштує 300 гривень при тому, що в США, за середньої заробітної плати у 3000 тисячі доларів, квиток коштує 30.
Невже неможливо переконати? Невже Ви силою свого авторитету не можете цього зробити?
Святослав Вакарчук: - Ні. Ми тут трошки підмінюємо поняття. Справа в тому, що ціни на квитки - це є реальна ситуація в запитуваності того чи іншого артиста. Якщо вони дорогі - значить ринок пише правильну ціну на квитки. І тут нічого зробити з цим не можна. Інша справа, якщо ціни на квитки великі, а приходить півзали – оце питання. Тоді чому так робиться?
На щастя, ми і менеджмент, який працює з нашою групою, не допускає таких моментів. Більше того, ми дуже часто влаштовуємо концерти абсолютно благодійні. Також запрошуємо людей, наприклад, дітей з інтернатів і так далі, людей, які не мають доступу фінансового для того, щоб вони залучилися до нашої музики.
Але ти називаєш авторитетних людей - Жадана, Скрипку чи мене, а ті люди, вони вже зробили в своєму щось, вони добились успіху. І вони показують собою, своїм прикладом іншим: робіть так само - ви теж будете успішними. Основним критеріям для успіху все-таки, я вважаю, можливо, не єдиним, але основним, який контролює цей процес, - це талант і той продукт, який ти в кінці-кінців пропонуєш.
Тому що всі решта речей - це все-таки виправдання себе або своєї нездатності щось зробити. У всьому світі працює ринковий принцип - тебе сприймають і люблять, ти стаєш потрібний, дорогий, тобою займаються і так далі. Ти нікому не потрібний - значить тоді ти робиш мистецтво для себе.
І справжній митець мусить розуміти: він готовий до того, щоб прожити все життя голодним. Якщо він готовий до того (я говорю це так, тому що ми так починали), тоді він має чекати свого часу або не чекати його. Для мене успіх ніколи не був самоціллю і те, що він є, зараз я сприймаю це як певний збіг обставин. Слава Богу, що так сталося. Було б інакше, я б усе одно робив музику.
- Дякую. Отже це був рецепт успіху від Святослава Вакарчука. Робіть так само, як Вакарчук – будете успішними!
Маємо дебютний телефонний дзвінок.
Слухач: - Доброго дня, пане Святославе!
Це Вам телефонують із Закарпаття. У мене є таке питання. Коли Ви будете зі своїми концертами у нас?
Святослав Вакарчук: - Мені завжди приємно чути людей із Закарпаття, бо я сам народився в Мукачевому, тому, можна сказати, що це моя друга Батьківщина, оскільки в принципі я вважаю себе львів’янином, але народився там.
Ви знаєте, ідуть переговори про те, щоб концерт відбувся не пізніше, ніж наприкінці літа. Де це буде: в Мукачевому чи в Ужгороді - мені важко сказати. Але не виключаю такої можливості, я думаю, що ми приїдемо.
- Тепер у нас чергова оповідка, оповідка зі США, де також охоче слухають “Океан Ельзи” і не менш охоче купують їхні альбоми.
Отже, Марта з Балтімора та Андріан з Вашингтону поділяться з вами власними враженнями про концерти “Океану Ельзи” на терені США.
Марта з Балтімора: - Коли ми прийшли до зали, було настільки багато людей! І тут він починає співати пісню “Я бачу навколо, я їду додому, до тебе додому”. Ця пісня наскільки рідна для багатьох із нас, особливо для мене. І, власне, все, що я могла отримати під час тієї пісні, це закрити очі і уявити собі Україну, і уявити собі вокзали, і поля, і людей.
Особливо, коли перший раз у Нью-Йорку публіка дуже, дуже довго чекала, щоб він вийшов і привітався, і дав автографи. І в Америці це є загальноприйнята подія після концертів, коли співаки виходять і знайомляться, принаймні, хоч з кількома особами з публіки. І цього не сталося, і багато хто був дуже незадоволений.
Ми чекаємо його, особливо у Вашингтоні. Я думаю, що вашингтонська публіка, українці, з великим задоволенням побачили б його в столиці. Всього доброго і чекаємо знов.
Андріан з Вашингтону: - Всі знають про “Океан Ельзи”. Всі слухають і кожний має компакт-диск не тільки тому, що вона україномовна, але така жвава і всім подобається. Варто їхати 5 годин на один вечір з Вашингтона до Нью-Йорка, щоб піти на той концерт і ще почекати на самому концерті. Просто було досить жваво, всі танцювали. Ми не давали їм майже піти зі сцени. Ми із Славком пару разів віталися, тому що в нас спільна знайома Ірина. Від неї і від мене передавайте Славкові великий привіт. І очікую нових компакт-дисків.
- Це було враження українських американців, американських українців, як хочете називайте, про “Океан Ельзи” та їхню творчість.
Там був один момент про деяку зверхність?
Святослав Вакарчук: - Я хочу якраз пояснити. Справа в тім, що концерт у Нью-Йорку почався значно пізніше з тієї причини, що коли ми приїхали в зал, апаратура навіть не те, що не була готова, а її навіть ніхто не збирався ставити. Там вийшов певний misunderstanding (англійською).
І наші техніки власноруч, вся наша технічна команда, повністю зібрала сцену. І тому вийшла затримка з концертом.
З приводу того, чому не спілкувалися після. Ми спілкувались, просто, мабуть, не з усіма, тому що з великою частиною наших шанувальників ми встигли поспілкуватися. Можливо, були різні люди, які чекали з різних боків. Ми завжди це робимо, і ці звинувачення я публічно відкидаю. Щоправда, дійсно негарно, коли люди змушені чекати довго на концерт.
Однак, інакше, якщо б вони не чекали, то вони б чули “напівсирий” “Океан Ельзи”.
- Вважається, що влада, гроші, слава псують дуже швидко, псують абсолютно всіх. Ти можеш спростувати або підтвердити цю тезу?
Святослав Вакарчук: - Я можу сказати трошки інакше. У мене є певна своя теорія, яка каже, що є три випробовування в людини. Випробовування грошима є найпростішим, і людина, яка не піддається спокусі грошей, це дуже слабка людина.
Наступним випробовуванням є слава, це вже не всі можуть пройти. Але є такі люди, яким вдається, і я дуже стараюся стати такою людиною і дуже хотів би нею стати.
І останнє, найбільш складне випробовування - влада. Я знаю одиниці таких, як покійний Іван-Павло ІІ, які пройшли це випробовування з повною честю. Це святі люди, насправді. Ось це випробовування, я не знаю...
- Ось саме тому ти відмовився від активної політичної діяльності?
Святослав Вакарчук: - У тому числі, більше навіть тому, що думаю, що це не на часі для всіх. І я значно корисніший і потрібніший в першу чергу собі, а в другу чергу всім цим мільйонам людей, які нас слухають, як музикант.
- А я думаю, що всі ці люди тільки зраділи від того, що “Океан Ельзи” і Святослав Вакарчук, зокрема, не відволікаються на політику, займаються суто творчими питаннями, в тому числі і той слухач, який зараз на дроті.
Слухачка (переклад) : - Добрий день!
Мене звуть Яна. Я з Харкова.
Мені дуже подобаються Ваші пісні, подобається, як Ви їх виконуєте. Але дуже хочеться побачити Ваші очі не тільки тоді, коли переключаєш телевізор і дивишся кліп. Є у Вас DVD із записом концертів чи кліпів?
Святослав Вакарчук: - Велике дякую.
Я думаю, що ми обов’язково випустимо DVD, і ми це зробимо не пізніше цієї осені. Однак, я думаю, що найкраще побачити очі один одного на концертах. Тому я запрошую вас всіх на концерт. До речі, в Харкові, наскільки я знаю, 30-го травня в нас таки буде великий концерт.
- Отже ви самі мали змогу переконатися, що Святослава Вакарчука слухають у різних куточках нашої країни.
І вкотре в цьому пересвідчитися ви зможете після розповіді наших регіональних кореспондентів - Галини Терещук зі Львова, Володимира Притули з Криму і Вікторії Маренич з Харкова, які розкажуть про ставлення до Вакарчука і “Океану Ельзи” в різних українських землях.
Галина Терещук : - Вакарчука у Львові знають і люблять. Я якось провела опитування серед студентів Національного університету імені Франка, чи знають вони Вакарчука.
Відповіді розділилися, одні сказали, що це їхній ректор, але більшість таки відповіли: “Улюблений співак”.
Тандем популярності батька і сина нероздільний і можна довго сперечатися, а хто ж кому додає слави, хто більш відомий у Львові.
Не знаю, чи Славко пам’ятає перші виступи на телевізійному фестивалі “Мелодія” у Львові (такого українського конкурсу для молодих нині бракує саме в культурній столиці), тоді мені вперше вдалося познайомитися з музикантом та “Океаном Ельзи”.
Тоді гурт вельми вирізнявся серед усіх учасників. Послухати цей колектив приходили сотні вдячних шанувальників, які і надалі залишаються йому вірними.
Та й взагалі Славкові пощастило з цією стабільною вірністю і любов’ю його шанувальників. Голос Вакарчука звучить сьогодні у львівських кав’ярнях, автомобілях. Його впізнають на вулиці.
Володимир Притула : - Електрик Наріман, який щойно мені зробив освітлення в гаражі, не встигає відповідати на дзвінки замовників. Рінгтон “Океану Ельзи” в його мобільному телефоні з’явився не так давно.
Але після цього замовлення йому сипляться один за одним. Наріман каже, що якось його діти хотіли поставити йому діджея Бебеку чи щось інше кримськотатарське, проте він відмовився.
За його словами, він любить “Океанів” і вірить, що їхній рінгтон приносить йому удачу, а з нею - добробут. Наріман каже, що вже примітив: як тільки звечора на якомусь каналі почує “Океан Ельзи”, то на ранок отримає вигідне замовлення.
Олександр Чорноморов - невтомний борець з українізацією Криму - кілька місяців тому зізнався мені, що любить слухати “Океан Ельзи” та “Воплі Відоплясова”.
А зовсім нещодавно він розповів, що пісня “Я не здамся без бою” дуже допомагала йому під час важкої виборчої кампанії.
Вікторія Маренич: - Про те, що пісня жити і будувати усім допомагає, нас навчили ще за радянських часів. А чи є такою сучасна українська пісня і як ставляться до української естради харків’яни?
Респондентка (переклад): - Я дуже люблю “Океан Ельзи”, причому давно. Коли вони намагаються бути схожими на європейських, російських, якихось інших виконавців, вони втрачають усю свою привабливість.
Респондент (переклад): - Звичайно, гарна музика, ритмічна. Але краще б вони під цю музику підібрали якісь більш-менш невигадливі слова, тому що з цими словами воно якось не звучить, особливо українською мовою.
Респондент): - Це одна з моїх найулюбленіших сучасних груп. Творчість дуже подобається. Всі пісні дуже подобаються.
Вікторія Маренич: - До речі, “Океан Ельзи” відвідає Харків 30 травня. Концерт відбудеться у Палаці спорту – найбільшому концертному майданчику міста.
- Отже, ми продовжуємо, і я пропоную вам не здаватися без бою і слухати нашу програму.
Святослав Вакарчук: - Прямо тут роблять цілі безкоштовні соціологічні дослідження.
- Слухай, я б на твоєму місці передзвонив би до Нарімана і взяв би свою частку від доходів, які він отримує, завдячуючи твоїй пісні.
Святослав Вакарчук: - Я з радістю віддам йому десятку. Я радий, що наші пісні допомагають людям і в таких, скажімо так, незвичних ситуаціях і в повсякденному житті. Для мене це просто приємність, і слава Богу, що це так.
- Отже, хочете збільшити свої статки – телефонуйте за номером 489-09-39 і беріть благословення у Святослава Вакарчука.
Ти казав про те, що різні люди, яких я згадував, той же Жадан, той же Скрипка, той же Вакарчук – вони багато чого зробили для власної успішності, для успішності країни.
Але от цікаві дуже статті в “Дзеркалі тижня”, які відкрили нам Вакарчука з іншого боку, якщо хочете, філософа.
Ти писав про те, що хочеться зробити щось, аби продемонструвати, що Україна все робить задля спільної єдності і формування спільних цінностей.
І, зокрема, була пропозиція зробити рекламу книгочитання на правах соціальної реклами. Ти казав, що ти готовий внести свій внесок у цю благородну справу - зібрати людей, залучити бізнесменів.
Хотілось би почути, наскільки просунувся цей проект.
Святослав Вакарчук: - Цей проект більше, ніж просунувся, він уже на стадії розробки. Уже є команда, яка буде працювати над ним. Це люди, які працюють і в рекламному бізнесі, і в продакшені, це і “Форум книговидавців”, який долучиться до цієї справи.
Я от буквально сьогодні спілкувався з Олександрою Коваль. Ми мали цікаву розмову на цю тему.
Я думаю, що мої і взагалі “Океану Ельзи” дружні стосунки з українськими телеканалами дають можливість сподіватися, що ця реклама буде спочатку зроблена, буде цікавою і вона буде успішно демонструватися.
Я взагалі вважаю, що проблема освіченості, читання і взагалі науки і освіти є найбільш стратегічно важливою і найбільш кричущою проблемою зараз в Україні, навіть значно серйознішою, ніж, можливо, нехай мене вибачать мої колеги, проблема культури.
Тому що зі співами і танцям, і малюванням в Україні ніколи не було проблем. І їх не буде, я впевнений. А от читати ми таки стаємо все менше і менше. І це мене дуже непокоїть.
- Саме тому Святослав Вакарчук дуже любить цитувати фразу, яка викарбувана на фронтоні Львівського університету: “Освічені люди є окрасою Батьківщини”, саме тому він пропонує українським студентам відмовитись від комп’ютера.
Святослав Вакарчук: - Ні, я не пропоную відмовитись від комп’ютера. Я пропоную їм для того, щоб більше читати, трошки менше працювати за комп’ютером.
Комп’ютер - це інструмент для роботи, а книжка - це інтелектуальне задоволення.
- А ти можеш розповісти, хто з відомих людей зголосився на твою пропозицію, хто братиме участь у цій рекламі?
Святослав Вакарчук: - Я скромно скажу, що ми почнемо з мене. А я думаю, що тоді це само по собі, як пропозиція до співпраці.
Я хочу зробити пілотний цей проект, зробити його, запустити, показати всім. І я думаю, що далі проблем з відомими обличчями не буде. Слава Богу, в Україні багато людей, яких люблять і шанують.
Це не тільки музиканти, це і спортсмени, це і інші діячі культури: письменники, актори.
- Зі свого боку зичу успіху. Ми маємо наступного слухача і наступне питання. Отже, Ви в ефірі.
Слухачка: - Добрий день. Вітаю всіх вас. І у мене запитання до пана Вакарчука. Чи є Ви дійсно послом миру ООН? І якщо це так, яким чином це сталося і все таке інше?
Святослав Вакарчук: - Це так. Особливо на “І все таке інше” легко відповідати.
Слухачка: - Щодо цього саме.
(переклад)
І крім питання я ще хотіла сказати, що мені дуже приємно, що той співак, який мені подобається, як він виконує пісні, як він пише і все таке подібне, він ще має достатньо високий інтелект.
Святослав Вакарчук: - Дякую. Для мене це теж велика радість, що люди сприймають мене не тільки як музиканта. Тому що я хотів би і своїм прикладом, і прикладом свого життя показати, що без освіти і без інтелектуального рівня мало можна добитися чогось.
І зараз настане епоха інтелектуальних і освічених людей. І нахабство, і хитрість, і пихатість мають залишитися в минулому.
І нехай ті люди, які досягли успіху цим способом, мають його зараз при собі. Але епоха нових людей – це епоха інтелекту, розуму, епоха зовсім інших цінностей.
Я в цьому абсолютно впевнений. А стосовно того, як я став послом доброї волі ООН. Мені запропонувала Програма розвитку Організації Об’єднаних Націй, запропонувала стати ним. Для мене це була честь. Я згодився. Все.
- Наскільки є успішною ця діяльність?
Святослав Вакарчук: - Ми провели проект, який був теж ініційований мною, це зустрічі зі студентами провідних українських вищих навчальних закладів, які пройшли по всій Україні.
Я дістав величезне задоволення від спілкування. І обов’язково логічним завершенням буде звіт про ці зустрічі, можливо, навіть у формі знову ж таки статті.
Слухачка(переклад): - Вітаю. Мене звати Розанна. Перше, що хотіла сказати, це привітати Святослава з днем народження, що буде незабаром. Побажати йому здоров’я, творчих успіхів, а також родинного щастя.
У мене до нього є одне запитання. Публіка вважає Вас уже успішним у професії. Яких Ви хочете досягти успіхів у музичній творчості? Яка у Вас планка?
Святослав Вакарчук: - Дякую велике. Ви знаєте, у творчості не буває планки. У творчості є бажання просто робити щось нове. І не можна оцінити, що краще, що гірше.
У нас 11 років існує група, і я мені тяжко сказати, що є пісні, які б я краще не робив. Кожен етап є цікавим по-своєму, кожен етап дає справжнє задоволення, якщо ти робиш це по-щирому, якщо ти робиш це від душі.
Тому “планка” - це не те слово, яке треба використовувати в творчості. Я би просто хотів постійно займатися музикою і діставати від неї задоволення.
А, можливо, певна річ поза музикою, яку я б я хотів осягнути в матеріальному сенсі – це подорожі, де тільки можна. Я дуже люблю подорожувати, хотілося б побувати у всіх найвіддаленіших, найцікавіших куточках світу.
А що стосується моралі, ви знаєте, все життя треба жити за принципом “Пізнай себе”. Я кожен день пізнаю себе і знову ж таки розумію, що тут планки теж не має, і це безмежне пізнання себе.
І я все життя хотів би жити пізнаючи. Взагалі, людиною і світом, прогресом керує цікавість і жага до пізнання.
- Цікаво. От було питання, яке прийшло до нас електронною поштою: “Де джерело натхнення “Океану Ельзи”?” І я тебе бачив на багатьох концертах, причому абсолютно різних гуртів та виконавців, таких різних, як “Акваріум”, Ніно Катамадзе, Омара Портуондо.
От ти береш щось, переймаєш з того, що чуєш? Це просто такий глядацький інтерес чи це професійний інтерес?
Святослав Вакарчук: - Я дуже рідко ходжу на концерти як професіонал, тому що я не люблю у когось щось брати. Я думаю, що те, про що говорили люди в Києві чи в інших містах, що оригінальний стиль – це пов’язане з тим, що ми намагаємось робити все самі.
І, можливо, ти, як губка, сприймаєш все, що є навколо, просто тому що воно є навколо. І не проходять безслідно побачені фільми, почута музика, спілкування з людьми. Але це робиться не спеціально.
Я ніколи не ходжу на концерти подивитися, як хтось щось робить. Я ходжу тільки на ті концерти, на яких я отримую справжнє задоволення від цієї музики.
- Але в тебе різні смаки, судячи з того, які концерти ти відвідуєш.
Святослав Вакарчук: - Я скажу, що мені не всі концерти подобаються, скажімо, на концерті Омара Портуондо я не тримав такого задоволення, як у свій час на Сезарії Еворі.
Зате на концерті Ніно Катамадзе я просто був у захваті від того, як вона співає. Взагалі я вважаю, що це одна з найцікавіших співачок в світі, яких я чув. Це моя особиста думка, і вона може бути моєю особистою.
Бувають концерти, з яких я з середини можу піти. Такі теж є. Просто мені нецікаво. І навіщо я буду себе силувати, якщо мені нецікаво.
Так само я вважаю, що на моєму концерті хтось не має бути до кінця тільки з поваги. Тобі нецікаво - ти можеш встати і піти. Це нормально абсолютно.
- Ти знаєш, я з розумінням і повагою поставився до вчинків - твого і Скрипки, - коли ви, фактично, відокремились від чистої політики, хоча я знаю, що мали купу пропозицій.
Але в принципі ви все одно були дотичними, причетними до політичних певних подій. Хоча будь-який музикант у такій ситуації ризикує. Я читав рецензію на концерт “Океану Ельзи” в Москві (це під час підтримки альбому “Глорія”), і зазвичай російські сайти були переповнені гратуляціями до “Океану Ельзи”.
А тут якраз більшість рецензій, з тих, що я читав, були критичними. Писали, що вже Вакарчук не той, не та енергетика, альбом в принципі ніякий, він є “платиновим” тільки тому, що це вже певний бренд.
Я це особисто сприймав саме як пригальмовану реакцію на твою активну позицію під час революції. Ти сам не шкодуєш, що саме за рахунок причетності до політики дещо втрачаєш у слухацькій аудиторії?
Святослав Вакарчук: - Спочатку я прокоментую ситуацію по Росії. “Океан Ельзи” зібрав Палац спорту “Лужники” в Москві у лютому цього року, чого раніше не робили ні ми, ні жоден інший російський, ні мало який український виконавець.
Це сталося саме зараз після виходу альбому “Глорія”. Тому я б думав, що конкретна критика і любов аудиторії – це різні речі. Це раз.
А друге, я не шкодую ні за жодну секунду того часу, що я провів на Майдані, бо я робив це не заради політики, не заради політичної кар’єри, а заради перемоги правди, і я стояв там тому, що мені хотілося, щоб мій голос був почутий, щоб у нас у країні людей не обманювали – і так далі, і так далі.
Вся ця риторика відома. Вона є абсолютно виправданою і з моральної, і з будь-якої іншої точки зору.
З приводу того, чи забрало це популярність? Я так не думаю. Соціологічні опитування показують, що це не так.
І тому я про це теж не говорив би. У когось є певний політичний негатив. Я чув багато речей типу “Я не підтримую ваші погляди, але я люблю вашу музику”. Це нормальна реакція нормальних європейців. Я ж не маю усім подобатися у всьому. В мене є, в кінці-кінців, власні специфічні чи не властиві кожному українцю погляди на життя.
Але в той момент я підтримував не конкретні політичні погляди, а взагалі світогляд – світогляд правди, чесності, відкритості, європейський світогляд, такий, який зараз панує в нашій країні.
А стосовно дистанціювання від політики. Я ще раз повторюю: я в неї і не заглиблювався. Можливо, в моменти, коли я часто був поруч з політиками, хтось подумав, що я ним став.
Я думаю, що політиків багато, а “Океан Ельзи” один.
- Абсолютно погоджуюся, а від себе хочу додати, що знаю багатьох людей, які намагаються вчити українську мову саме завдячуючи “Океану Ельзи”.
Серед них, як не смішно, є один з найбільших українофобів – відомий російський політтехнолог Марков, який свого часу в інтерв’ю визнав, що при всій своїй, м’яко кажучи, неповазі до України та української культури, він охоче слухає “Океан Ельзи” і навіть намагається вчити українську мову саме за її текстами.
Слухачка: - Доброго дня, Святославе. У мене таке запитання. Я колишня львів’янка. Вже півроку полтавчанка. Як я знаю, спостерігала, люблять Вас як у Львові, так і в Полтаві, в Києві і будь-де.
Чи є для Вас різниця в публіці в різних регіонах в Україні, і чи надаєте Ви перевагу регіонам в Україні? Дякую за запитання.
Святослав Вакарчук: - За запитання дякую все таки Вам. Відповідь дуже проста. В Україні я і група “Океан Ельзи” не бачимо жодної різниці між будь-яким куточком України щодо реакції публіки і сприйняттям нас. Це і Крим, і Львів, і Київ, і Харків, і Донецьк, і будь-який регіон України.
Я думаю, що саме наша музика є одним з контраргументів тим політикам-провокаторам, які пробують, особливо перед виборами, розігрувати карту різної ментальності в нас у країні, різних країн –Заходу і Сходу і так далі.
І на своїх концертах, і на зустрічах зі студентами я переконався, що це абсолютна нісенітниця.
Не існує двох україн. Існує дві історично відокремлені в державному сенсі цього слова частини однієї, абсолютно ментально і культурно однієї країни, яка зараз, слава Богу, і, сподіваюсь, назавжди є єдиною, розвивається в одному руслі, одними темпами і живе одними тими самими, найголовніше, психічними очікуваннями.
Це те, що об’єднує людей, – звичайні, прості цінності. В тому числі, любов до “Океану Ельзи” і до футболу, за який ми зараз будемо всі уболівати – за нашу команду. Ці речі об’єднують всіх.
І коли я чув, особливо перед виборами, кожного дня про те, як нам об’єднати країну, мені здається, що сама фраза, коли кожен день всі розказують, як нам об’єднати країну, ми самі себе програмуємо на те, що нам її треба об’єднувати. Не об’єднувати треба країну, а менше говорити про роз’єднання! І тоді все буде нормально. Вибачте, що так одразу відреагував.
- Цікава відповідь. А у нас чергове цікаве питання. Марина з Києва. Слухаємо.
Респондентка: - Невідомо, з ким він є зараз. Просто цікаво, у нього є дівчина?
- Отже це було питання, записане на вулиці. Марина цікавилась, чи є у Вакарчука дівчина. Я думаю, що це багатьох непокоїть.
Святослав Вакарчук: - Всі мають знати: у мене є сім’я. Я маю кохану людину, я дуже її люблю і дуже її поважаю, і завдячую багато в чому, в тому числі, в мене зараз є її моральна і не тільки моральна підтримка.
- Дякую. Змушений ще раз повернутись до політики, тому що це питання не можна оминути. Знову ж таки, пошлюся на зустріч зі Скрипкою, який нещодавно був у нашому ефірі, він висловив думку, що негаразди в нашій політиці багато в чому пов’язані з тим, що політикам бракує смаку.
У Вас, я знаю, є трошки інша точка зору. От у статті, про яку я вже згадував, у “Дзеркалі тижня”, Ви писали, що “Патріотизм і національну гордість закладають культура і освіта”.
Далі Ви розвивали цю тему, писали, що якраз нашій політиці бракує патріотизму справжнього, справжньої національної гідності. Чи не означає це, що нашим політикам бракує культури і освіти?
Святослав Вакарчук: - Абсолютно означає. І нехай комусь жорсткими здадуться мої слова, але проблема в тому, що в політику на початку 90-их прийшли люди двох типів: перші люди – це колишня партійна номенклатура, яка, як відомо, ніколи освіченістю не визначалась, а друга – це найбільш запопадливі і найбільш, я б сказав, пробивні люди, які на початку 90-их мали час, і їхні моральні принципи дозволяли їм швидко пробивати собі дорогу.
Як правило, ці люди теж не витрачали зайвого часу для читання книжок, для самоосвіти. І зараз ми приходимо до ситуації, коли політикум взагалі, я не кажу про конкретних осіб, взагалі політикум, як такий, є неосвічений, не є настільки інтелектуально високим, глибоким і потужним, як, скажімо, є їхні європейські колеги.
От у цьому і проблема. Безумовно, є непересічні особистості, безумовно, є дуже професійні і глибокі люди. Але, на жаль, поки що якщо про політикум говорити не тільки навіть як про вулицю Грушевського, а як про кожну районну раду і міську раду в нашій країні, на жаль, ситуація є такою, що багато хто з них просто є неосвіченими.
І я абсолютно відповідаю за свої слова, я знаю, про що я говорю.
Так от моя думка така, що ці люди, їхнє завдання - принести нам не добробут і принести нам не нові знання, бо, на жаль, я не дуже вірю в те, що вони це можуть зробити, їхнє завдання – це сконсолідувати свої, принаймні, людські якості і створити такі умови в цій країні для розвитку особистості, щоб наступне покоління виросло зовсім інакше освіченим, з зовсім інакшою глибиною сприйняття і світу, і своєї країни, і проблематики. І воно вже буде щось робити.
- Я надіюсь, що наступна генерація справді буде українською.
Святослав Вакарчук: - Сучасна влада, за що я радий, вона розуміє, що її завдання – полити ґрунт правильно. От вона поливає ґрунт.
Все, що сталося після революції, показує, що люди можуть говорити, що хочуть, писати, що хочуть, вибирати, кого хочуть – це теж дуже важливий плюс, і за нього не треба забувати.
Коли хтось каже, що зараз велика проблема сучасної влади, я думаю, що це велике достоїнство, що ці умови є створені. Інша справа, що чекати дива від цих людей, які зараз керують країною, я б не став. А брав би кожному, закатував рукави і робив би свою справу власну.
- Що ж, Вакарчук, принаймні, є послідовним. Пам’ятаю його інтерв’ю одній московській газеті. Його запитали: “Чи не жалкуєте Ви, що підтримали Помаранчеву революцію, позаяк рівень життя в Україні не підвищився?” Він слушно відповів, що ми боролися не за рівень життя – боролися за свободу.
І я абсолютно погоджуюся, що ця влада має створити певні умови. Якщо вона це зробить, то низький їй буде уклін за це.
Останнє питання: Пономарьов казав про те, що, якби йому дали десяток юристів і згоду – він би створив в українському шоу-бізнесі справжню українську революцію за один місяць.
Чи потрібна українському шоу-бізнесу революція, і за скільки б ти її створив?
Святослав Вакарчук: - Я думаю, що революції всі Україна вже зробила. У найближчий час Україні потрібна копітка праця і еволюція. А революції відбуваються не так часто.
І свою ми вже зробили. З приводу бажання Сашка, я думаю, що треба просто брати і робити. Я думаю, що у нього є можливість взяти цих юристів і робити свою справу.
Я думаю, що кожен з нас повинен на своєму місці робити свою справу цікаво й гарно, як, наприклад, робиш ти. Для мене це велика честь – спілкуватися з відомим журналістом. І я вважаю, що приклад таких людей, як ти, показує, що кожен може тихенько і якісно робити свою справу.
- Розумієш, хочеться все-таки більшого. Я залюбки створив би революцію в українській журналістиці. Але у мене для цього немає ресурсів.
Святослав Вакарчук: - Революція в українській журналістиці відбулася на Майдані, разом зі всією іншою революцією, коли журналісти каналів, які змушені були під різними обставинами пропагувати не завжди правдиві цінності, прийшли і обурились публічно, і сказали: “Ми цього не будемо більше робити”.
З того часу я більше не бачу такої несвободи слова в Україні. І не згоден, що в Україні продовжуються певні утиски. Я дивлюся новини політичні зараз і ті, які були кілька років тому – це кардинально різні речі. Кожен канал говорить, що він хоче, і кожна газета пише, що вона хоче. Так і має бути в нормальній країні.
- Останнє питання коротке: ти щаслива людина?
Святослав Вакарчук: - Кожен день ми мусимо прагнути до щастя, і я прагну до нього і сподіваюся, що я на правильній дорозі.
Сергій Рахманін, Святослав Вакарчук
- Отже, це була щаслива людина - Святослав Вакарчук. З ним спілкувалась трошки менш щаслива людина - Сергій Рахманін. Це була програма “Звуки життя”.
Святослав Вакарчук: - Чому ж так?
- Так склалося історично. Я просто більший скептик на відміну від тебе.
Маю надію, що ми побачимось, почуємось і порозмовляємо наступного тижня, як завше о 17.00. У спільному проекті “Нашого Радіо” та Радіо Свобода, який має назву “Звуки життя: дійова особа”.
До наступної зустрічі! Нехай вам усім щастить!
Сергій Рахманін: - Щиро вітаю всіх, хто слухає нас!
Як завжди о цій порі, “Звуки життя: дійова особа”, спільний проект Радіо Свобода та “Нашого радіо”.
Мене звати Сергій Рахманін.
І найближчу годину я буду вашим співрозмовником. І не лише я.
Сьогодні в нас дуже цікавий гість, людина, яку можна вважати культовою постаттю взагалі в українській ментальності, якщо хочете. І людина, яка найкраще підходить під термін “дійова особа”, тому що дієвість і надійність є однією з найважливіших рис його вдачі.
Отже, радий вітати в нашій студії відомого музиканта, митця, філософа - Святослава Вакарчука.
Сергій Рахманін, Святослав Вакарчук- Добрий день!
Я нагадаю, що наш ефір є прямим. Отже, ви можете поставити нашому гостеві питання просто в прямому ефірі. Задля цього варто лише зняти слухавку і набрати номер 489-09-39. Нагадаю, для тих, хто не знає, код Києва – 044.
Отже, хто такий Святослав Вакарчук? Кожний має свою власну відповідь на це питання. Ми вирішили перепитати пересічних киян, щоб довідатися, хто для них є Святослав Вакарчук.
Отже, точка зору народу.
Респондент (переклад): - Довге волосся, чорне.
Респондент (переклад): - Це той, що ...
Респондент (переклад): - З “Океану Ельзи”.
Респондент: - А-а. Це нормальний тип. У нього нормальна музика, він нормально співає, у нього нормальні пісні, одягається...
Респондент (переклад): - ...стиль у нього чудовий.
Респондент (переклад): - Це керівник групи. Так? Вокаліст. Невисокого росту. Дуже чарівний. Приємний хлопець. Довге волосся, кучеряве. Великі, виразні очі.
Респондент (переклад): - У нього такий специфічний імідж.
Респондент (переклад): - Він став набагато краще виглядати останнім часом. Раніше він мені не був симпатичний, як чоловік, а в останній час я дивлюся на нього і радію.
Респондент (переклад): - Я не люблю на нього дивитися.
Респондент: - Тоді, коли він у першому кліпі сидів у холодильнику, він мені більше набагато подобався, ніж тепер, в останньому, з тими bodybuilder-жінками.
Респондент: - Дуже така цікава людина, якби і зовні така, ну, така, неординарна...
Респондент (співає) : - “Хто ти є, ти вкрала моє життя і не віддала”...
Респондент (співає) : - “Я їду додому, до тебе додому” ...
Респондент (співає) : - “Де ви є, хто ви є, падаємо доки є сили”...
- Отже, глас народу. Ми щойно його почули. Симпатичний, приємний хлопчик, специфічний, що нормально співає рок. Це я, так би мовити, синтезую все те, що ми почули.
І треба відзначити відразу, що музика “Океану Ельзи” є справді специфічною, але, що найцікавіше і найдивніше, вона є абсолютно різною, у неї дуже розмаїта слухацька аудиторія. Її слухають в різних регіонах, в різних куточках не тільки України і охоче наспівують її.
Аудиторію її справді важко оцінити якимось одним словом, це різні прошарки населення, різні вікові групи, і в цьому є певний феномен групи “Океан Ельзи”. Коли свого часу Пономарьов казав, що єдина група, яка може безболісно зібрати повний “Палац спорту” в Києві – це “Океан Ельзи”, він, безумовно, мав рацію.
Але в мене питання трошки інше. Справа в тому, що останній альбом “Глорія”, якщо я не помиляюся, Ви записували його два з половиною місяці.
Святослав Вакарчук: - Приблизно, два місяці.
- Два місяці, але відбився він за шість годин, за шість годин він став “платиновим”. Коли в мене в ефірі був Олег Скрипка, він казав, що, в принципі, найбільш запитаними виконавцями в Україні є “Океан Ельзи” і Руслана . Тому що в них гарне продюсування.
Ви пояснили б феномен “Океану Ельзу” справді виключно гарним продюсуванням?
Святослав Вакарчук: - Я думаю, що тут справді непроста ситуація. І в кожного свої погляди на різні проблеми, свої смаки. І мені здається, що “Океан Ельзи” – це не запитана музика, “Океан Ельзи” – це музика, яка або йде в резонанс з чиєюсь ментальністю, душею, совістю, якщо хочете, чи не йде.
І менш всього я чи мої колеги ставимо собі за ціль відбитися за одну годину, як Ви сказали, в продажі. Ми насправді не те, щоб не чекали, а й не ставили собі цього за ціль. Я думаю, що з комерційної точки зору оцінювати “Океан Ельзи” було б дуже однобоко і, напевне, неадекватно, недоречно.
“Океан Ельзи” створювався і далі існує, в першу чергу, як власне задоволення музикантів від того, що вони роблять. І дуже приємно, коли наше власне задоволення, себто наші думки, наші емоції, збігаються з тим, що відчувають люди.
І продюсування тут грає не найбільш визначну роль, тим більше, що, наскільки я знаю, “ВВ” свій останній альбом записували два роки, наприклад. Тобто, два місяці - це дуже короткий термін для цього. Більше того, я б сказав інакше: “Океан Ельзи” не є тією групою, яку більше всього крутять по радіо чи по телебаченню, якої є скрізь найбільше.
“Океану Ельзи” відчувається навколо багато, тому що його реально слухають люди. І це створює враження, що скрізь є один “Океан Ельзи”. По великому рахунку, якщо ви подивитеся пісні, які звучать по телебаченню або радіо, то є значно більше українських виконавців, яких можна почути більше по радіо, по телебаченню. Але, на жаль, не вдома чи не на дисках машин, чи на касетах.
- А чому не слухають українську музику або чому її слухають набагато менше, ніж хотілося б усім нам? Про це ми поговоримо трішки пізніше. Але безумовним фактом є те, що “Океан Ельзи” справді слухають, слухають охоче, і не лише в Україні, але й, наприклад, у Москві - про що зараз нам розкаже Микита Швед.
Микита Швед (переклад) : - Справа в тому, що, як і будь-яка інша рок-група, стала відомою завдяки (не те, щоб завдяки) роботі з режисером Сергієм Балабановим. Це є лакмусовим папірцем для рок-групи. Наприклад, якщо рок-група засвітилася у роботі з цим режисером, фільми якого стали дуже відомими, то це, якщо не гарантований, то дуже великий шанс на успіх. Так було з групами “Бі-2”, так було з Арбеніною, Земфірою тощо.
“Океан Ельзи” досить давно працює з Балабановим. Це були фільми “Брат”, “Брат-2”, після цього вони презентували свої платівки у Москві одна за одною. По-моєму, у 2000-му році, коли вони презентували свій альбом у клубі “16 тонн” (це популярний московський рок-клуб), вони забили повністю клуб, після цього вони приїжджають на такі культові рок-фестивалі “Нашествіє”, “Максідром”.
Цього року вони теж будуть на “Максідромі”, і саме цього року там буде міжнародний фестиваль. Цього року їх також номінували на “MузTV”, по-моєму, їх уперше номінували як найкращий рок-гурт.
Платівки групи “Океан Ельзи” у Москві можна без проблем придбати у музичних крамницях. Побачити плакат, що гурт буде у Москві, це просто спокійно.
- Отже, це був погляд з Москви. Свого часу Пономарьов казав про те, що багато в чому успіх “Океан Ельзи” та “ВВ” був пов’язаний з тим, що вони свого часу дуже вдало розкрутилися у Москві, і за рахунок цього їм це додало популярності в Україні.
Я так розумію, що Ви не погоджуєтесь з цією точкою зору?
Святослав Вакарчук: - Я думаю, що багато причин в тому, чому “ВВ” і “Океан Ельзи” стали популярні в Москві. Це те, що вони роблять хорошу, щиру музику.
- Я абсолютно з цим погоджуюсь. Але існує проблема, яку ми трошки з Вами зачепили. Я знаю, скажімо, скаржилися ті ж самі “Мандри” або ті ж самі “Гайдамаки”, або “Тартак”, що для них, аби влаштувати якийсь тур, обов’язково потрібно причепитися до якоїсь російської групи розкрученої, яка, як на мене, набагато менш талановитою є.
Але для них справді є проблемою відшукати продюсера, відшукати фінанси, відшукати можливість проїхати навіть Україною туром, поспівати гарних пісень.
У чому проблема? Чому в нас бракує справжніх, професійних продюсерів у шоу-бізнесі?
Святослав Вакарчук: - Я думаю, що проблема не в тому, що бракує професійних продюсерів, а проблема в тому, що музиканти мусять розуміти, що єдине і найбільш компетентне джерело того, щоб зрозуміти, чого вони варті – це смаки публіки. І ніхто поки що іншого велосипеда не придумав.
І якщо тебе люблять, знають і насправді сприймають масово, то не буде жодного аргументу на заваді того, що ти не можеш поїхати в тур сам.
Я думаю, що це дуже негативна практика, коли наші, особливо деякі рекламні власники, або маркетологи торговельних марок відомих створюють так звані спонсорські тури із залученням багатьох українських виконавців, а потім раптом “хедлайнером” цієї всієї тусовки стає хтось з російських виконавців, який (з Вами повністю згодний) дуже часто не просто не є кращим, а який ще й поступається - і щодо впливу, і щодо популярності.
Можливо, це проблема тісного контакту менеджменту цих артистів з людьми, які приймають рішення. Я думаю, що групи “Танок на Майдані Конго” чи “Тартак” значно популярніші, ніж ті, з ким вони мусять їздити поруч.
І це проблема, в тому числі, їхнього менеджменту. Якщо вам пропонують такі позиції - просто відмовтеся. Один раз відмовитися, другий раз відмовитися - на третій раз почнуть інакше сприймати. Так робимо і робили завжди ми. Тут нема жодної занадто жорсткої позиції стосовно до когось. Це просто реальність, яка має існувати.
В Україні є свої популярні українські виконавці. І так само, як я вже багато раз в розмовах чув про книжку, і так само я чую про музику, що нема талановитих музикантів. Це неправда, вони є, і, більше того, їх слухають люди. Так само є талановиті письменники – їх читають.
Проблема в тому, що люди, які займаються ними, повинні розуміти, що своє - найкраще. Оця політична воля, якщо хочете, вона повинна присутня бути в людей, які заробляють гроші на українському продукті. І перше бажання має бути не зробити якомога швидше, а прорахувати так, щоб потім можна було заробляти більше.
А заробляти більше потім можна тільки тоді, коли твої будуть номер “один”. А для цього потрібно деколи чимось жертвувати, поступатися, а не приймати будь-які пропозиції.
А в тому й проблема, що є велика кількість людей, від яких так чи інакше залежить доля української книжки, доля української музики, доля української культури взагалі.
Святослав Вакарчук: - Абсолютно.
- І що у всіх них бракує політичної волі?
Справа в тому, що різні авторитетні люди: Ви, зокрема, Скрипка, Жадан - я знаю безліч людей, які намагалися пробити певні пільги для українських книговидавців, для українських музикантів, зокрема, наприклад, збити ціни на квитки. Це не є нормальним, якщо квиток коштує 300 гривень при тому, що в США, за середньої заробітної плати у 3000 тисячі доларів, квиток коштує 30.
Невже неможливо переконати? Невже Ви силою свого авторитету не можете цього зробити?
Святослав Вакарчук: - Ні. Ми тут трошки підмінюємо поняття. Справа в тому, що ціни на квитки - це є реальна ситуація в запитуваності того чи іншого артиста. Якщо вони дорогі - значить ринок пише правильну ціну на квитки. І тут нічого зробити з цим не можна. Інша справа, якщо ціни на квитки великі, а приходить півзали – оце питання. Тоді чому так робиться?
На щастя, ми і менеджмент, який працює з нашою групою, не допускає таких моментів. Більше того, ми дуже часто влаштовуємо концерти абсолютно благодійні. Також запрошуємо людей, наприклад, дітей з інтернатів і так далі, людей, які не мають доступу фінансового для того, щоб вони залучилися до нашої музики.
Але ти називаєш авторитетних людей - Жадана, Скрипку чи мене, а ті люди, вони вже зробили в своєму щось, вони добились успіху. І вони показують собою, своїм прикладом іншим: робіть так само - ви теж будете успішними. Основним критеріям для успіху все-таки, я вважаю, можливо, не єдиним, але основним, який контролює цей процес, - це талант і той продукт, який ти в кінці-кінців пропонуєш.
Тому що всі решта речей - це все-таки виправдання себе або своєї нездатності щось зробити. У всьому світі працює ринковий принцип - тебе сприймають і люблять, ти стаєш потрібний, дорогий, тобою займаються і так далі. Ти нікому не потрібний - значить тоді ти робиш мистецтво для себе.
І справжній митець мусить розуміти: він готовий до того, щоб прожити все життя голодним. Якщо він готовий до того (я говорю це так, тому що ми так починали), тоді він має чекати свого часу або не чекати його. Для мене успіх ніколи не був самоціллю і те, що він є, зараз я сприймаю це як певний збіг обставин. Слава Богу, що так сталося. Було б інакше, я б усе одно робив музику.
- Дякую. Отже це був рецепт успіху від Святослава Вакарчука. Робіть так само, як Вакарчук – будете успішними!
Маємо дебютний телефонний дзвінок.
Слухач: - Доброго дня, пане Святославе!
Це Вам телефонують із Закарпаття. У мене є таке питання. Коли Ви будете зі своїми концертами у нас?
Святослав Вакарчук: - Мені завжди приємно чути людей із Закарпаття, бо я сам народився в Мукачевому, тому, можна сказати, що це моя друга Батьківщина, оскільки в принципі я вважаю себе львів’янином, але народився там.
Ви знаєте, ідуть переговори про те, щоб концерт відбувся не пізніше, ніж наприкінці літа. Де це буде: в Мукачевому чи в Ужгороді - мені важко сказати. Але не виключаю такої можливості, я думаю, що ми приїдемо.
- Тепер у нас чергова оповідка, оповідка зі США, де також охоче слухають “Океан Ельзи” і не менш охоче купують їхні альбоми.
Отже, Марта з Балтімора та Андріан з Вашингтону поділяться з вами власними враженнями про концерти “Океану Ельзи” на терені США.
Марта з Балтімора: - Коли ми прийшли до зали, було настільки багато людей! І тут він починає співати пісню “Я бачу навколо, я їду додому, до тебе додому”. Ця пісня наскільки рідна для багатьох із нас, особливо для мене. І, власне, все, що я могла отримати під час тієї пісні, це закрити очі і уявити собі Україну, і уявити собі вокзали, і поля, і людей.
Особливо, коли перший раз у Нью-Йорку публіка дуже, дуже довго чекала, щоб він вийшов і привітався, і дав автографи. І в Америці це є загальноприйнята подія після концертів, коли співаки виходять і знайомляться, принаймні, хоч з кількома особами з публіки. І цього не сталося, і багато хто був дуже незадоволений.
Ми чекаємо його, особливо у Вашингтоні. Я думаю, що вашингтонська публіка, українці, з великим задоволенням побачили б його в столиці. Всього доброго і чекаємо знов.
Андріан з Вашингтону: - Всі знають про “Океан Ельзи”. Всі слухають і кожний має компакт-диск не тільки тому, що вона україномовна, але така жвава і всім подобається. Варто їхати 5 годин на один вечір з Вашингтона до Нью-Йорка, щоб піти на той концерт і ще почекати на самому концерті. Просто було досить жваво, всі танцювали. Ми не давали їм майже піти зі сцени. Ми із Славком пару разів віталися, тому що в нас спільна знайома Ірина. Від неї і від мене передавайте Славкові великий привіт. І очікую нових компакт-дисків.
- Це було враження українських американців, американських українців, як хочете називайте, про “Океан Ельзи” та їхню творчість.
Там був один момент про деяку зверхність?
Святослав Вакарчук: - Я хочу якраз пояснити. Справа в тім, що концерт у Нью-Йорку почався значно пізніше з тієї причини, що коли ми приїхали в зал, апаратура навіть не те, що не була готова, а її навіть ніхто не збирався ставити. Там вийшов певний misunderstanding (англійською).
І наші техніки власноруч, вся наша технічна команда, повністю зібрала сцену. І тому вийшла затримка з концертом.
З приводу того, чому не спілкувалися після. Ми спілкувались, просто, мабуть, не з усіма, тому що з великою частиною наших шанувальників ми встигли поспілкуватися. Можливо, були різні люди, які чекали з різних боків. Ми завжди це робимо, і ці звинувачення я публічно відкидаю. Щоправда, дійсно негарно, коли люди змушені чекати довго на концерт.
Однак, інакше, якщо б вони не чекали, то вони б чули “напівсирий” “Океан Ельзи”.
- Вважається, що влада, гроші, слава псують дуже швидко, псують абсолютно всіх. Ти можеш спростувати або підтвердити цю тезу?
Святослав Вакарчук: - Я можу сказати трошки інакше. У мене є певна своя теорія, яка каже, що є три випробовування в людини. Випробовування грошима є найпростішим, і людина, яка не піддається спокусі грошей, це дуже слабка людина.
Наступним випробовуванням є слава, це вже не всі можуть пройти. Але є такі люди, яким вдається, і я дуже стараюся стати такою людиною і дуже хотів би нею стати.
І останнє, найбільш складне випробовування - влада. Я знаю одиниці таких, як покійний Іван-Павло ІІ, які пройшли це випробовування з повною честю. Це святі люди, насправді. Ось це випробовування, я не знаю...
- Ось саме тому ти відмовився від активної політичної діяльності?
Святослав Вакарчук: - У тому числі, більше навіть тому, що думаю, що це не на часі для всіх. І я значно корисніший і потрібніший в першу чергу собі, а в другу чергу всім цим мільйонам людей, які нас слухають, як музикант.
Слухачка (переклад) : - Добрий день!
Мене звуть Яна. Я з Харкова.
Мені дуже подобаються Ваші пісні, подобається, як Ви їх виконуєте. Але дуже хочеться побачити Ваші очі не тільки тоді, коли переключаєш телевізор і дивишся кліп. Є у Вас DVD із записом концертів чи кліпів?
Святослав Вакарчук: - Велике дякую.
Я думаю, що ми обов’язково випустимо DVD, і ми це зробимо не пізніше цієї осені. Однак, я думаю, що найкраще побачити очі один одного на концертах. Тому я запрошую вас всіх на концерт. До речі, в Харкові, наскільки я знаю, 30-го травня в нас таки буде великий концерт.
- Отже ви самі мали змогу переконатися, що Святослава Вакарчука слухають у різних куточках нашої країни.
І вкотре в цьому пересвідчитися ви зможете після розповіді наших регіональних кореспондентів - Галини Терещук зі Львова, Володимира Притули з Криму і Вікторії Маренич з Харкова, які розкажуть про ставлення до Вакарчука і “Океану Ельзи” в різних українських землях.
Галина Терещук : - Вакарчука у Львові знають і люблять. Я якось провела опитування серед студентів Національного університету імені Франка, чи знають вони Вакарчука.
Відповіді розділилися, одні сказали, що це їхній ректор, але більшість таки відповіли: “Улюблений співак”.
Тандем популярності батька і сина нероздільний і можна довго сперечатися, а хто ж кому додає слави, хто більш відомий у Львові.
Не знаю, чи Славко пам’ятає перші виступи на телевізійному фестивалі “Мелодія” у Львові (такого українського конкурсу для молодих нині бракує саме в культурній столиці), тоді мені вперше вдалося познайомитися з музикантом та “Океаном Ельзи”.
Тоді гурт вельми вирізнявся серед усіх учасників. Послухати цей колектив приходили сотні вдячних шанувальників, які і надалі залишаються йому вірними.
Та й взагалі Славкові пощастило з цією стабільною вірністю і любов’ю його шанувальників. Голос Вакарчука звучить сьогодні у львівських кав’ярнях, автомобілях. Його впізнають на вулиці.
Володимир Притула : - Електрик Наріман, який щойно мені зробив освітлення в гаражі, не встигає відповідати на дзвінки замовників. Рінгтон “Океану Ельзи” в його мобільному телефоні з’явився не так давно.
Але після цього замовлення йому сипляться один за одним. Наріман каже, що якось його діти хотіли поставити йому діджея Бебеку чи щось інше кримськотатарське, проте він відмовився.
За його словами, він любить “Океанів” і вірить, що їхній рінгтон приносить йому удачу, а з нею - добробут. Наріман каже, що вже примітив: як тільки звечора на якомусь каналі почує “Океан Ельзи”, то на ранок отримає вигідне замовлення.
Олександр Чорноморов - невтомний борець з українізацією Криму - кілька місяців тому зізнався мені, що любить слухати “Океан Ельзи” та “Воплі Відоплясова”.
А зовсім нещодавно він розповів, що пісня “Я не здамся без бою” дуже допомагала йому під час важкої виборчої кампанії.
Вікторія Маренич: - Про те, що пісня жити і будувати усім допомагає, нас навчили ще за радянських часів. А чи є такою сучасна українська пісня і як ставляться до української естради харків’яни?
Респондентка (переклад): - Я дуже люблю “Океан Ельзи”, причому давно. Коли вони намагаються бути схожими на європейських, російських, якихось інших виконавців, вони втрачають усю свою привабливість.
Респондент (переклад): - Звичайно, гарна музика, ритмічна. Але краще б вони під цю музику підібрали якісь більш-менш невигадливі слова, тому що з цими словами воно якось не звучить, особливо українською мовою.
Респондент): - Це одна з моїх найулюбленіших сучасних груп. Творчість дуже подобається. Всі пісні дуже подобаються.
Вікторія Маренич: - До речі, “Океан Ельзи” відвідає Харків 30 травня. Концерт відбудеться у Палаці спорту – найбільшому концертному майданчику міста.
- Отже, ми продовжуємо, і я пропоную вам не здаватися без бою і слухати нашу програму.
Святослав Вакарчук: - Прямо тут роблять цілі безкоштовні соціологічні дослідження.
- Слухай, я б на твоєму місці передзвонив би до Нарімана і взяв би свою частку від доходів, які він отримує, завдячуючи твоїй пісні.
Святослав Вакарчук: - Я з радістю віддам йому десятку. Я радий, що наші пісні допомагають людям і в таких, скажімо так, незвичних ситуаціях і в повсякденному житті. Для мене це просто приємність, і слава Богу, що це так.
- Отже, хочете збільшити свої статки – телефонуйте за номером 489-09-39 і беріть благословення у Святослава Вакарчука.
Ти казав про те, що різні люди, яких я згадував, той же Жадан, той же Скрипка, той же Вакарчук – вони багато чого зробили для власної успішності, для успішності країни.
Але от цікаві дуже статті в “Дзеркалі тижня”, які відкрили нам Вакарчука з іншого боку, якщо хочете, філософа.
Ти писав про те, що хочеться зробити щось, аби продемонструвати, що Україна все робить задля спільної єдності і формування спільних цінностей.
І, зокрема, була пропозиція зробити рекламу книгочитання на правах соціальної реклами. Ти казав, що ти готовий внести свій внесок у цю благородну справу - зібрати людей, залучити бізнесменів.
Хотілось би почути, наскільки просунувся цей проект.
Святослав Вакарчук: - Цей проект більше, ніж просунувся, він уже на стадії розробки. Уже є команда, яка буде працювати над ним. Це люди, які працюють і в рекламному бізнесі, і в продакшені, це і “Форум книговидавців”, який долучиться до цієї справи.
Я от буквально сьогодні спілкувався з Олександрою Коваль. Ми мали цікаву розмову на цю тему.
Я думаю, що мої і взагалі “Океану Ельзи” дружні стосунки з українськими телеканалами дають можливість сподіватися, що ця реклама буде спочатку зроблена, буде цікавою і вона буде успішно демонструватися.
Я взагалі вважаю, що проблема освіченості, читання і взагалі науки і освіти є найбільш стратегічно важливою і найбільш кричущою проблемою зараз в Україні, навіть значно серйознішою, ніж, можливо, нехай мене вибачать мої колеги, проблема культури.
Тому що зі співами і танцям, і малюванням в Україні ніколи не було проблем. І їх не буде, я впевнений. А от читати ми таки стаємо все менше і менше. І це мене дуже непокоїть.
- Саме тому Святослав Вакарчук дуже любить цитувати фразу, яка викарбувана на фронтоні Львівського університету: “Освічені люди є окрасою Батьківщини”, саме тому він пропонує українським студентам відмовитись від комп’ютера.
Святослав Вакарчук: - Ні, я не пропоную відмовитись від комп’ютера. Я пропоную їм для того, щоб більше читати, трошки менше працювати за комп’ютером.
Комп’ютер - це інструмент для роботи, а книжка - це інтелектуальне задоволення.
- А ти можеш розповісти, хто з відомих людей зголосився на твою пропозицію, хто братиме участь у цій рекламі?
Святослав Вакарчук: - Я скромно скажу, що ми почнемо з мене. А я думаю, що тоді це само по собі, як пропозиція до співпраці.
Я хочу зробити пілотний цей проект, зробити його, запустити, показати всім. І я думаю, що далі проблем з відомими обличчями не буде. Слава Богу, в Україні багато людей, яких люблять і шанують.
Це не тільки музиканти, це і спортсмени, це і інші діячі культури: письменники, актори.
- Зі свого боку зичу успіху. Ми маємо наступного слухача і наступне питання. Отже, Ви в ефірі.
Слухачка: - Добрий день. Вітаю всіх вас. І у мене запитання до пана Вакарчука. Чи є Ви дійсно послом миру ООН? І якщо це так, яким чином це сталося і все таке інше?
Святослав Вакарчук: - Це так. Особливо на “І все таке інше” легко відповідати.
Слухачка: - Щодо цього саме.
(переклад)
І крім питання я ще хотіла сказати, що мені дуже приємно, що той співак, який мені подобається, як він виконує пісні, як він пише і все таке подібне, він ще має достатньо високий інтелект.
Святослав Вакарчук: - Дякую. Для мене це теж велика радість, що люди сприймають мене не тільки як музиканта. Тому що я хотів би і своїм прикладом, і прикладом свого життя показати, що без освіти і без інтелектуального рівня мало можна добитися чогось.
І зараз настане епоха інтелектуальних і освічених людей. І нахабство, і хитрість, і пихатість мають залишитися в минулому.
І нехай ті люди, які досягли успіху цим способом, мають його зараз при собі. Але епоха нових людей – це епоха інтелекту, розуму, епоха зовсім інших цінностей.
Я в цьому абсолютно впевнений. А стосовно того, як я став послом доброї волі ООН. Мені запропонувала Програма розвитку Організації Об’єднаних Націй, запропонувала стати ним. Для мене це була честь. Я згодився. Все.
- Наскільки є успішною ця діяльність?
Святослав Вакарчук: - Ми провели проект, який був теж ініційований мною, це зустрічі зі студентами провідних українських вищих навчальних закладів, які пройшли по всій Україні.
Я дістав величезне задоволення від спілкування. І обов’язково логічним завершенням буде звіт про ці зустрічі, можливо, навіть у формі знову ж таки статті.
Слухачка(переклад): - Вітаю. Мене звати Розанна. Перше, що хотіла сказати, це привітати Святослава з днем народження, що буде незабаром. Побажати йому здоров’я, творчих успіхів, а також родинного щастя.
У мене до нього є одне запитання. Публіка вважає Вас уже успішним у професії. Яких Ви хочете досягти успіхів у музичній творчості? Яка у Вас планка?
Святослав Вакарчук: - Дякую велике. Ви знаєте, у творчості не буває планки. У творчості є бажання просто робити щось нове. І не можна оцінити, що краще, що гірше.
У нас 11 років існує група, і я мені тяжко сказати, що є пісні, які б я краще не робив. Кожен етап є цікавим по-своєму, кожен етап дає справжнє задоволення, якщо ти робиш це по-щирому, якщо ти робиш це від душі.
Тому “планка” - це не те слово, яке треба використовувати в творчості. Я би просто хотів постійно займатися музикою і діставати від неї задоволення.
А, можливо, певна річ поза музикою, яку я б я хотів осягнути в матеріальному сенсі – це подорожі, де тільки можна. Я дуже люблю подорожувати, хотілося б побувати у всіх найвіддаленіших, найцікавіших куточках світу.
А що стосується моралі, ви знаєте, все життя треба жити за принципом “Пізнай себе”. Я кожен день пізнаю себе і знову ж таки розумію, що тут планки теж не має, і це безмежне пізнання себе.
І я все життя хотів би жити пізнаючи. Взагалі, людиною і світом, прогресом керує цікавість і жага до пізнання.
- Цікаво. От було питання, яке прийшло до нас електронною поштою: “Де джерело натхнення “Океану Ельзи”?” І я тебе бачив на багатьох концертах, причому абсолютно різних гуртів та виконавців, таких різних, як “Акваріум”, Ніно Катамадзе, Омара Портуондо.
От ти береш щось, переймаєш з того, що чуєш? Це просто такий глядацький інтерес чи це професійний інтерес?
Святослав Вакарчук: - Я дуже рідко ходжу на концерти як професіонал, тому що я не люблю у когось щось брати. Я думаю, що те, про що говорили люди в Києві чи в інших містах, що оригінальний стиль – це пов’язане з тим, що ми намагаємось робити все самі.
І, можливо, ти, як губка, сприймаєш все, що є навколо, просто тому що воно є навколо. І не проходять безслідно побачені фільми, почута музика, спілкування з людьми. Але це робиться не спеціально.
Я ніколи не ходжу на концерти подивитися, як хтось щось робить. Я ходжу тільки на ті концерти, на яких я отримую справжнє задоволення від цієї музики.
Святослав Вакарчук: - Я скажу, що мені не всі концерти подобаються, скажімо, на концерті Омара Портуондо я не тримав такого задоволення, як у свій час на Сезарії Еворі.
Зате на концерті Ніно Катамадзе я просто був у захваті від того, як вона співає. Взагалі я вважаю, що це одна з найцікавіших співачок в світі, яких я чув. Це моя особиста думка, і вона може бути моєю особистою.
Бувають концерти, з яких я з середини можу піти. Такі теж є. Просто мені нецікаво. І навіщо я буду себе силувати, якщо мені нецікаво.
Так само я вважаю, що на моєму концерті хтось не має бути до кінця тільки з поваги. Тобі нецікаво - ти можеш встати і піти. Це нормально абсолютно.
- Ти знаєш, я з розумінням і повагою поставився до вчинків - твого і Скрипки, - коли ви, фактично, відокремились від чистої політики, хоча я знаю, що мали купу пропозицій.
Але в принципі ви все одно були дотичними, причетними до політичних певних подій. Хоча будь-який музикант у такій ситуації ризикує. Я читав рецензію на концерт “Океану Ельзи” в Москві (це під час підтримки альбому “Глорія”), і зазвичай російські сайти були переповнені гратуляціями до “Океану Ельзи”.
А тут якраз більшість рецензій, з тих, що я читав, були критичними. Писали, що вже Вакарчук не той, не та енергетика, альбом в принципі ніякий, він є “платиновим” тільки тому, що це вже певний бренд.
Я це особисто сприймав саме як пригальмовану реакцію на твою активну позицію під час революції. Ти сам не шкодуєш, що саме за рахунок причетності до політики дещо втрачаєш у слухацькій аудиторії?
Святослав Вакарчук: - Спочатку я прокоментую ситуацію по Росії. “Океан Ельзи” зібрав Палац спорту “Лужники” в Москві у лютому цього року, чого раніше не робили ні ми, ні жоден інший російський, ні мало який український виконавець.
Це сталося саме зараз після виходу альбому “Глорія”. Тому я б думав, що конкретна критика і любов аудиторії – це різні речі. Це раз.
А друге, я не шкодую ні за жодну секунду того часу, що я провів на Майдані, бо я робив це не заради політики, не заради політичної кар’єри, а заради перемоги правди, і я стояв там тому, що мені хотілося, щоб мій голос був почутий, щоб у нас у країні людей не обманювали – і так далі, і так далі.
Вся ця риторика відома. Вона є абсолютно виправданою і з моральної, і з будь-якої іншої точки зору.
З приводу того, чи забрало це популярність? Я так не думаю. Соціологічні опитування показують, що це не так.
І тому я про це теж не говорив би. У когось є певний політичний негатив. Я чув багато речей типу “Я не підтримую ваші погляди, але я люблю вашу музику”. Це нормальна реакція нормальних європейців. Я ж не маю усім подобатися у всьому. В мене є, в кінці-кінців, власні специфічні чи не властиві кожному українцю погляди на життя.
Але в той момент я підтримував не конкретні політичні погляди, а взагалі світогляд – світогляд правди, чесності, відкритості, європейський світогляд, такий, який зараз панує в нашій країні.
А стосовно дистанціювання від політики. Я ще раз повторюю: я в неї і не заглиблювався. Можливо, в моменти, коли я часто був поруч з політиками, хтось подумав, що я ним став.
Я думаю, що політиків багато, а “Океан Ельзи” один.
- Абсолютно погоджуюся, а від себе хочу додати, що знаю багатьох людей, які намагаються вчити українську мову саме завдячуючи “Океану Ельзи”.
Серед них, як не смішно, є один з найбільших українофобів – відомий російський політтехнолог Марков, який свого часу в інтерв’ю визнав, що при всій своїй, м’яко кажучи, неповазі до України та української культури, він охоче слухає “Океан Ельзи” і навіть намагається вчити українську мову саме за її текстами.
Слухачка: - Доброго дня, Святославе. У мене таке запитання. Я колишня львів’янка. Вже півроку полтавчанка. Як я знаю, спостерігала, люблять Вас як у Львові, так і в Полтаві, в Києві і будь-де.
Чи є для Вас різниця в публіці в різних регіонах в Україні, і чи надаєте Ви перевагу регіонам в Україні? Дякую за запитання.
Святослав Вакарчук: - За запитання дякую все таки Вам. Відповідь дуже проста. В Україні я і група “Океан Ельзи” не бачимо жодної різниці між будь-яким куточком України щодо реакції публіки і сприйняттям нас. Це і Крим, і Львів, і Київ, і Харків, і Донецьк, і будь-який регіон України.
Я думаю, що саме наша музика є одним з контраргументів тим політикам-провокаторам, які пробують, особливо перед виборами, розігрувати карту різної ментальності в нас у країні, різних країн –Заходу і Сходу і так далі.
І на своїх концертах, і на зустрічах зі студентами я переконався, що це абсолютна нісенітниця.
Не існує двох україн. Існує дві історично відокремлені в державному сенсі цього слова частини однієї, абсолютно ментально і культурно однієї країни, яка зараз, слава Богу, і, сподіваюсь, назавжди є єдиною, розвивається в одному руслі, одними темпами і живе одними тими самими, найголовніше, психічними очікуваннями.
Це те, що об’єднує людей, – звичайні, прості цінності. В тому числі, любов до “Океану Ельзи” і до футболу, за який ми зараз будемо всі уболівати – за нашу команду. Ці речі об’єднують всіх.
І коли я чув, особливо перед виборами, кожного дня про те, як нам об’єднати країну, мені здається, що сама фраза, коли кожен день всі розказують, як нам об’єднати країну, ми самі себе програмуємо на те, що нам її треба об’єднувати. Не об’єднувати треба країну, а менше говорити про роз’єднання! І тоді все буде нормально. Вибачте, що так одразу відреагував.
- Цікава відповідь. А у нас чергове цікаве питання. Марина з Києва. Слухаємо.
Респондентка: - Невідомо, з ким він є зараз. Просто цікаво, у нього є дівчина?
- Отже це було питання, записане на вулиці. Марина цікавилась, чи є у Вакарчука дівчина. Я думаю, що це багатьох непокоїть.
Святослав Вакарчук: - Всі мають знати: у мене є сім’я. Я маю кохану людину, я дуже її люблю і дуже її поважаю, і завдячую багато в чому, в тому числі, в мене зараз є її моральна і не тільки моральна підтримка.
- Дякую. Змушений ще раз повернутись до політики, тому що це питання не можна оминути. Знову ж таки, пошлюся на зустріч зі Скрипкою, який нещодавно був у нашому ефірі, він висловив думку, що негаразди в нашій політиці багато в чому пов’язані з тим, що політикам бракує смаку.
У Вас, я знаю, є трошки інша точка зору. От у статті, про яку я вже згадував, у “Дзеркалі тижня”, Ви писали, що “Патріотизм і національну гордість закладають культура і освіта”.
Далі Ви розвивали цю тему, писали, що якраз нашій політиці бракує патріотизму справжнього, справжньої національної гідності. Чи не означає це, що нашим політикам бракує культури і освіти?
Святослав Вакарчук: - Абсолютно означає. І нехай комусь жорсткими здадуться мої слова, але проблема в тому, що в політику на початку 90-их прийшли люди двох типів: перші люди – це колишня партійна номенклатура, яка, як відомо, ніколи освіченістю не визначалась, а друга – це найбільш запопадливі і найбільш, я б сказав, пробивні люди, які на початку 90-их мали час, і їхні моральні принципи дозволяли їм швидко пробивати собі дорогу.
Як правило, ці люди теж не витрачали зайвого часу для читання книжок, для самоосвіти. І зараз ми приходимо до ситуації, коли політикум взагалі, я не кажу про конкретних осіб, взагалі політикум, як такий, є неосвічений, не є настільки інтелектуально високим, глибоким і потужним, як, скажімо, є їхні європейські колеги.
От у цьому і проблема. Безумовно, є непересічні особистості, безумовно, є дуже професійні і глибокі люди. Але, на жаль, поки що якщо про політикум говорити не тільки навіть як про вулицю Грушевського, а як про кожну районну раду і міську раду в нашій країні, на жаль, ситуація є такою, що багато хто з них просто є неосвіченими.
І я абсолютно відповідаю за свої слова, я знаю, про що я говорю.
Так от моя думка така, що ці люди, їхнє завдання - принести нам не добробут і принести нам не нові знання, бо, на жаль, я не дуже вірю в те, що вони це можуть зробити, їхнє завдання – це сконсолідувати свої, принаймні, людські якості і створити такі умови в цій країні для розвитку особистості, щоб наступне покоління виросло зовсім інакше освіченим, з зовсім інакшою глибиною сприйняття і світу, і своєї країни, і проблематики. І воно вже буде щось робити.
- Я надіюсь, що наступна генерація справді буде українською.
Святослав Вакарчук: - Сучасна влада, за що я радий, вона розуміє, що її завдання – полити ґрунт правильно. От вона поливає ґрунт.
Все, що сталося після революції, показує, що люди можуть говорити, що хочуть, писати, що хочуть, вибирати, кого хочуть – це теж дуже важливий плюс, і за нього не треба забувати.
Коли хтось каже, що зараз велика проблема сучасної влади, я думаю, що це велике достоїнство, що ці умови є створені. Інша справа, що чекати дива від цих людей, які зараз керують країною, я б не став. А брав би кожному, закатував рукави і робив би свою справу власну.
- Що ж, Вакарчук, принаймні, є послідовним. Пам’ятаю його інтерв’ю одній московській газеті. Його запитали: “Чи не жалкуєте Ви, що підтримали Помаранчеву революцію, позаяк рівень життя в Україні не підвищився?” Він слушно відповів, що ми боролися не за рівень життя – боролися за свободу.
І я абсолютно погоджуюся, що ця влада має створити певні умови. Якщо вона це зробить, то низький їй буде уклін за це.
Останнє питання: Пономарьов казав про те, що, якби йому дали десяток юристів і згоду – він би створив в українському шоу-бізнесі справжню українську революцію за один місяць.
Чи потрібна українському шоу-бізнесу революція, і за скільки б ти її створив?
Святослав Вакарчук: - Я думаю, що революції всі Україна вже зробила. У найближчий час Україні потрібна копітка праця і еволюція. А революції відбуваються не так часто.
І свою ми вже зробили. З приводу бажання Сашка, я думаю, що треба просто брати і робити. Я думаю, що у нього є можливість взяти цих юристів і робити свою справу.
Я думаю, що кожен з нас повинен на своєму місці робити свою справу цікаво й гарно, як, наприклад, робиш ти. Для мене це велика честь – спілкуватися з відомим журналістом. І я вважаю, що приклад таких людей, як ти, показує, що кожен може тихенько і якісно робити свою справу.
- Розумієш, хочеться все-таки більшого. Я залюбки створив би революцію в українській журналістиці. Але у мене для цього немає ресурсів.
Святослав Вакарчук: - Революція в українській журналістиці відбулася на Майдані, разом зі всією іншою революцією, коли журналісти каналів, які змушені були під різними обставинами пропагувати не завжди правдиві цінності, прийшли і обурились публічно, і сказали: “Ми цього не будемо більше робити”.
З того часу я більше не бачу такої несвободи слова в Україні. І не згоден, що в Україні продовжуються певні утиски. Я дивлюся новини політичні зараз і ті, які були кілька років тому – це кардинально різні речі. Кожен канал говорить, що він хоче, і кожна газета пише, що вона хоче. Так і має бути в нормальній країні.
- Останнє питання коротке: ти щаслива людина?
Святослав Вакарчук: - Кожен день ми мусимо прагнути до щастя, і я прагну до нього і сподіваюся, що я на правильній дорозі.
Сергій Рахманін, Святослав ВакарчукСвятослав Вакарчук: - Чому ж так?
- Так склалося історично. Я просто більший скептик на відміну від тебе.
Маю надію, що ми побачимось, почуємось і порозмовляємо наступного тижня, як завше о 17.00. У спільному проекті “Нашого Радіо” та Радіо Свобода, який має назву “Звуки життя: дійова особа”.
До наступної зустрічі! Нехай вам усім щастить!
