Аудіозапис програми:
Київ, 17 травня 2006 року.
Сергій Грабовський: І знову з вами ми – журналіст радіо “Свобода” Сергій Грабовський і доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників Максим Стріха.
Максим Стріха: Доброго вечора вам, шановні слухачі!
Сергій Грабовський: В історії України не раз бувало так, що запеклі суперечності між її регіонами ставали причинами тяжкої національної катастрофи.
Максим Стріха: У 1620-30 роки київські книжники народили ідею величезної ваги – про тяглість історичну від княжого Києва аж до дня сьогоднішнього. Через те Київський митрополит Сильвестр Косів вітав Б.Хмельницького, переможця, під Святою Софією саме як нащадка тієї державної київської потуги.
Держава Богдана Хмельницького мислилася її конструкторами, очевидно, як спадкоємець того княжого Києва. І відтак сам Б.Хмельницький природним способом бачив її частинами: і всі етнографічні українські землі аж по Вислу, і землі білоруські. Згадаймо епізод про присягу шляхти Пинського повіту, з якого починає своє відоме дослідження “Україна на переломі” В.Липинський.
Пробував об’єднати всі українські землі під однією булавою і інший великий український діяч, пізніший сучасник Б.Хмельницького Петро Дорошенко. Але не дарма ту історичну смугу ще сучасники називали Руїною. Часом аж чотири гетьмани, висунуті різними силами і різними регіонами країни, змагалися за булаву, за контроль над всією територією.
А потім якось погодилися, що існує окремо Лівобережжя у спілці з Москвою, що існує окремо Правобережжя під зверхністю польських королів. Запоріжжя певний час намагалося балансувати між цими потугами. А ще ж була й Оттоманська Порта, яка впродовж трьох останніх десятиліть 17 століття контролювала Поділля.
Різні групи козаків воювали на боці всіх трьох цих держав, часом вважаючи, що цим вони якнайкраще захищають інтереси свого козацького стану.
Сергій Грабовський: Наслідком такої боротьби за владу і за свої інтереси між різними угрупованнями тодішньої української політичної нації, уособленої передусім козацтвом і шляхтою, стала справді Руїна. Україна опинилася поділеною між Річчю Посполитою, Московським царством та Оттоманською Портою. Перші дві геополітичні потуги й оформили угодою між собою поділ України. Без участі самих українців, які на той час втратили можливість грати самостійну роль на міжнародній арені, яку вони грали у часи Б.Хмельницького і П.Дорошенка.
Перед мікрофоном наш колега Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов: Наприкінці квітня 1686 року до Москви прибуло посольство від короля Речі Посполитої Яна Третього Собєського на чолі з послами Гжимултовським та Огінським. Упродовж трьох тижнів вони провадили мирні переговори з московською делегацією, очолюваною Василем Голіциним. Нарешті, 16 травня обидві делегації від імені своїх монархів підписали так званий «Вічний мир».
Договір базувався на засадах Андрусівського перемир’я 1667 року і складався з преамбули та тридцяти трьох статей. Сторони погодилися поділити між собою українські землі по Дніпру. Польська сторона визнала такими, що належать Московському царству, всю Лівобережну Україну, Київ з околицями, Запоріжжя і Сіверщину з містами Черніговом та Стародубом. За відмову від претензій на Київ Москва виплатила Варшаві компенсацію в розмірі 146 тисяч рублів.
Натомість московська сторона визнала такими, що належать Речі Посполитій, Полісся, Волинь та Галичину. Поділля залишалося під владою Туреччини, і тільки 1699 року за Карловицькою мирною угодою воно було передане Польщі.
Сторони домовилися залишити нейтральною і незаселеною величезну смугу між Києвом, Дніпром, Чигирином та Південним Бугом, що спорожніла через війни упродовж тридцяти восьми років.
Московщина анулювала свої попередні мирні угоди з Кримським ханством та Туреччиною і приєдналася до антитурецької «Священної Ліги» у складі Речі Посполитої, Австрійської імперії, Ватикану та Венеціанської республіки.
Сторони зобов’язалися не укладати сепаратного миру з Османською імперією, а Москва пообіцяла виступити проти Кримського ханства. І вже наступного року московська армія під командуванням князя Голіцина та козаки гетьмана Івана Самойловича здійснили безрезультатний похід на Крим.
Максим Стріха: Отже, «вічний мир» закріпив поділ України, який, щоправда, був реальним фактом і кілька десятиліть перед тим.
“Вічний мир” встановив реальну ціну місту Києву. Ніколи, ні до того, а ні після того воно не було оцінене з такою точністю. Але найголовніше, що він проклав вододіл між історичним розвитком Лівобережжя (саме воно лишалося здебільшого малоросійською отчизною нашою для козацьких літописців 18 століття, що стали врешті-решт сполучною ланкою між давніми київськими книжниками і творцями автономістських, а згодом державницьких концепцій вже століття наступного) і між розвитком Правобережжя.
Сергій Грабовський: Аналіз угоди та її наслідків продовжує професор Михайло Кірсенко, котрий вважає “вічний мир” “трагічним уроком” для України.
Михайло Кірсенко: Стосунки між Москвою і Військом Запорізьким завжди були асиметричні. З точки зору формальної, звичайно, домінувала Москва, бо мала харизматичну династію (хай вже там яку, але формально вважалась) і державний статус, тоді як Військо Запорізьке було все ж таки військом повстанчим. Хмельницький міг тільки мріяти про те, щоб дорівнятися статусом Кромвелю і очолити новий державний утвір.
З іншого боку, асиметрія була і зворотна, тому що сила козацька приблизно вдвічі перевищувала збройні сили Московського царства. Ця асиметрія абсолютно не влаштовувала Кремль, який, звичайно, був зацікавлений в тому, щоб зменшити цю силу і перетравити те, що він був здатний перетравити на той час, а використати козаків не на Правобережжі, а скажімо, в Білорусі. Що йому успішно і пощастило зробити.
Щодо самої цієї події, то “вічний мир” 1686 року, звичайно, не був ані вічним, тому що вічного нічого не буває, тільки за назвою, ані миром, а перемир’ям, тому що втручання у внутрішні справи Речі Посполитої з московського боку тривали й надалі. І у 18 столітті фактично Річ Посполита перетворилася на залежну державу від Російської імперії.
Сам “вічний мир” становив одну з трагедій для України. Він фіксував фактичне становище, але закладав дуже небезпечні прецеденти на майбутнє.
Раніше за Андрусівським перемир’ям 1667 року, яке в основному підтверджував “вічний мир”, але дещо модифікував його умови, за Андрусівське перемир’ям, Київ тільки на короткий час залишався під московськими воєводами. Тепер Річ Посполита остаточно втрачала його. Новий кордон проходив на Васильківщині біля села Митниця. Я думаю, що ті, хто їздив по старій дорозі на Умань і Білу Церкву, мусять знати це село. Невипадково воно мало таку назву.
Залишалася пусткою широка смуга дуже родючого чорнозему на Правобережжі. Пізніше сама Річ Посполита порушувала цю угоду, тому що вона була зацікавлена в залученні поселенців і в охороні кордону. Так, власне, створилися пізніше чотири правобережні полки на чолі з найвідомішим полковником Семеном Палієм.
Цей мир дещо змінив статус Запоріжжя, Запорізької Січі і вольностей Війська Запорізького. Якщо раніше вони являли собою щось на зразок кондомініуму за Андрусівське перемир’ям, тобто перебували в залежності і від Москви, і від Варшави, відповідно козацтво мало змогу щоразу вирішувати, під ким йому вигідно, це класичний випадок феодальної подвійної лояльності або подвійного васалітету, коли васал може обирати між двох сюзеренів, то тепер було чітко закріплено, що Запоріжжя залежить від Москви.
Хоч ця залежність поки що була слабенькою, але в цьому вже були закладені передумови того, що сталося через 90 років, тобто ліквідація Запоріжжя і знищення Січі, і інкорпорація цих земель до складу імперії.
Нарешті, за цим миром було передбачено, що Московське царство включається в зусилля так званої Священної Ліги по боротьбі з Османською імперією по витісненню її з Балкан, з східного Середземномор’я і з Чорного моря.
Теоретично за таким стереотипом це відповідало начебто інтересам православ’я в боротьбі проти ісламу і так далі, а фактично це знов-таки створювало передумови для остаточного розриву таких цікавих стосунків між Запоріжжям і татарами, коли вони не тільки билися, але й мирилися, а часом виступали і союзниками. Не тільки за часів Хмельницького і його побратима Тугай-бея Перекопського, але й раніше і пізніше.
Зараз московські історики знайшли дуже цікаві документи, коли порубіжні воєводи московські ще до Хмельницького скаржилися царю, що вони відбилися б від татар, але їм допомагали Черкаси з вогненим боєм, і вони відбилися б від Черкас, але їм допомагали татари з кіннотою. Тобто, це була не тільки ворожнеча, але й часом і союзництво.
Тепер, коли рішучо Москва пішла на південь воювати і відповідно виходити на Чорне море широким фронтом, то це створило передумови того, щоб знов-таки через 90 років було придушено і Польщу, і Україну, і Крим. Таким чином на суперечностях між цими трьома силами зіграла четверта сила, імперська сила, яка в результаті восторжествувала.
Це дуже цікаві, трагічні і корисні уроки з історії для тих, хто вміє їх вилучати.
Максим Стріха: Окреслена «вічним миром» границя по Дніпру з невеликими відхиленнями на Правобережжі між Ірпенем і Стугнею з Києвом посередині пролягла не лишень на мапі України, вона пролягла по людських долях, адже в розпал тієї, петрівської війни з Карлом XII надійшов, зокрема, наказ про усунення з Києво-Могилянської академії всіх студентів, народжених у Речі Посполитій. Вони мусили терміново перетнути кордон у зворотному напрямку. І тодішній ще перфект академії, згодом один із відомих діячів петрівських реформ Теофан Прокопович сумлінно цей наказ виконав.
Сергій Грабовський: Максиме, складається враження, що боротьба між різними ідейними течіями тодішньої політичної нації та різними регіонами України призвела врешті-решт до того, що свої, так би мовити, стали більш чужими для української еліти, ну для різних її відламів, аніж володарі та політична еліта інших країн, для котрих насправді українці були лише знаряддям, гарматним м‘ясом у загарбницьких планах.
Максим Стріха: Це цілком природно, бо ніколи не буває лютіших ворогів, аніж ті, хто вчора були союзниками.
Але я хотів би звернути увагу на колосальні світоглядні зрушення, які сталися внаслідок “вічного миру”.
Якщо для тих таки київських книжників 1620-30 років все-таки такою великою, не метафізичною тією вітчизною була княжа Русь, реальною вітчизною сьогоднішньою була Річ Посполита з її вольностями, де належалося лишень ствердити права козацької нації, і тих книжників лякала сама думка про варварську Московію, для козацьких літописців кінця 17-18 століть, що творили на Лівобережжі, зверхність московського сюзерену починає мислитися як щось природне.
Ні, звичайно, погано, коли ці московські сюзерени руйнують вольності, коли обмежують права, визначені давніми пунктами Б.Хмельницького, але однак проти цього бунтувати не належиться.
І лишень анонімний автор “Історії русів” вклав у вуста наказного гетьмана Полуботка промову з українською державницькою концепцією. Хоч, звичайно, ця промова народилася в останній треті 18 століття, бо реальний Полуботок нічого такого подібного проголосити не міг.
І нарешті, за цим всім лишилася доля українського Правобережжя, відданого на поталу тим самим польським магнатам, проти яких повставав Хмельницький. І врешті-решт згадаймо, що в 1787 року саміт, сучасною термінологією, Катерини Другої і Станіслава Понятовського відбувся в Каневі, на тодішній польській території.
Україна на Правобережжі, здавалося, була вже мертвою. Але саме тут вона трошки згодом, за якісь чверть століття по тому самітові народила Шевченка.
Сергій Грабовський: Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський.
Говорить радіо “Свобода”!
Київ, 17 травня 2006 року.
Сергій Грабовський: І знову з вами ми – журналіст радіо “Свобода” Сергій Грабовський і доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників Максим Стріха.
Максим Стріха: Доброго вечора вам, шановні слухачі!
Сергій Грабовський: В історії України не раз бувало так, що запеклі суперечності між її регіонами ставали причинами тяжкої національної катастрофи.
Максим Стріха: У 1620-30 роки київські книжники народили ідею величезної ваги – про тяглість історичну від княжого Києва аж до дня сьогоднішнього. Через те Київський митрополит Сильвестр Косів вітав Б.Хмельницького, переможця, під Святою Софією саме як нащадка тієї державної київської потуги.
Держава Богдана Хмельницького мислилася її конструкторами, очевидно, як спадкоємець того княжого Києва. І відтак сам Б.Хмельницький природним способом бачив її частинами: і всі етнографічні українські землі аж по Вислу, і землі білоруські. Згадаймо епізод про присягу шляхти Пинського повіту, з якого починає своє відоме дослідження “Україна на переломі” В.Липинський.
Пробував об’єднати всі українські землі під однією булавою і інший великий український діяч, пізніший сучасник Б.Хмельницького Петро Дорошенко. Але не дарма ту історичну смугу ще сучасники називали Руїною. Часом аж чотири гетьмани, висунуті різними силами і різними регіонами країни, змагалися за булаву, за контроль над всією територією.
А потім якось погодилися, що існує окремо Лівобережжя у спілці з Москвою, що існує окремо Правобережжя під зверхністю польських королів. Запоріжжя певний час намагалося балансувати між цими потугами. А ще ж була й Оттоманська Порта, яка впродовж трьох останніх десятиліть 17 століття контролювала Поділля.
Різні групи козаків воювали на боці всіх трьох цих держав, часом вважаючи, що цим вони якнайкраще захищають інтереси свого козацького стану.
Сергій Грабовський: Наслідком такої боротьби за владу і за свої інтереси між різними угрупованнями тодішньої української політичної нації, уособленої передусім козацтвом і шляхтою, стала справді Руїна. Україна опинилася поділеною між Річчю Посполитою, Московським царством та Оттоманською Портою. Перші дві геополітичні потуги й оформили угодою між собою поділ України. Без участі самих українців, які на той час втратили можливість грати самостійну роль на міжнародній арені, яку вони грали у часи Б.Хмельницького і П.Дорошенка.
Перед мікрофоном наш колега Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов: Наприкінці квітня 1686 року до Москви прибуло посольство від короля Речі Посполитої Яна Третього Собєського на чолі з послами Гжимултовським та Огінським. Упродовж трьох тижнів вони провадили мирні переговори з московською делегацією, очолюваною Василем Голіциним. Нарешті, 16 травня обидві делегації від імені своїх монархів підписали так званий «Вічний мир».
Договір базувався на засадах Андрусівського перемир’я 1667 року і складався з преамбули та тридцяти трьох статей. Сторони погодилися поділити між собою українські землі по Дніпру. Польська сторона визнала такими, що належать Московському царству, всю Лівобережну Україну, Київ з околицями, Запоріжжя і Сіверщину з містами Черніговом та Стародубом. За відмову від претензій на Київ Москва виплатила Варшаві компенсацію в розмірі 146 тисяч рублів.
Натомість московська сторона визнала такими, що належать Речі Посполитій, Полісся, Волинь та Галичину. Поділля залишалося під владою Туреччини, і тільки 1699 року за Карловицькою мирною угодою воно було передане Польщі.
Сторони домовилися залишити нейтральною і незаселеною величезну смугу між Києвом, Дніпром, Чигирином та Південним Бугом, що спорожніла через війни упродовж тридцяти восьми років.
Московщина анулювала свої попередні мирні угоди з Кримським ханством та Туреччиною і приєдналася до антитурецької «Священної Ліги» у складі Речі Посполитої, Австрійської імперії, Ватикану та Венеціанської республіки.
Сторони зобов’язалися не укладати сепаратного миру з Османською імперією, а Москва пообіцяла виступити проти Кримського ханства. І вже наступного року московська армія під командуванням князя Голіцина та козаки гетьмана Івана Самойловича здійснили безрезультатний похід на Крим.
Максим Стріха: Отже, «вічний мир» закріпив поділ України, який, щоправда, був реальним фактом і кілька десятиліть перед тим.
“Вічний мир” встановив реальну ціну місту Києву. Ніколи, ні до того, а ні після того воно не було оцінене з такою точністю. Але найголовніше, що він проклав вододіл між історичним розвитком Лівобережжя (саме воно лишалося здебільшого малоросійською отчизною нашою для козацьких літописців 18 століття, що стали врешті-решт сполучною ланкою між давніми київськими книжниками і творцями автономістських, а згодом державницьких концепцій вже століття наступного) і між розвитком Правобережжя.
Сергій Грабовський: Аналіз угоди та її наслідків продовжує професор Михайло Кірсенко, котрий вважає “вічний мир” “трагічним уроком” для України.
Михайло Кірсенко: Стосунки між Москвою і Військом Запорізьким завжди були асиметричні. З точки зору формальної, звичайно, домінувала Москва, бо мала харизматичну династію (хай вже там яку, але формально вважалась) і державний статус, тоді як Військо Запорізьке було все ж таки військом повстанчим. Хмельницький міг тільки мріяти про те, щоб дорівнятися статусом Кромвелю і очолити новий державний утвір.
З іншого боку, асиметрія була і зворотна, тому що сила козацька приблизно вдвічі перевищувала збройні сили Московського царства. Ця асиметрія абсолютно не влаштовувала Кремль, який, звичайно, був зацікавлений в тому, щоб зменшити цю силу і перетравити те, що він був здатний перетравити на той час, а використати козаків не на Правобережжі, а скажімо, в Білорусі. Що йому успішно і пощастило зробити.
Щодо самої цієї події, то “вічний мир” 1686 року, звичайно, не був ані вічним, тому що вічного нічого не буває, тільки за назвою, ані миром, а перемир’ям, тому що втручання у внутрішні справи Речі Посполитої з московського боку тривали й надалі. І у 18 столітті фактично Річ Посполита перетворилася на залежну державу від Російської імперії.
Сам “вічний мир” становив одну з трагедій для України. Він фіксував фактичне становище, але закладав дуже небезпечні прецеденти на майбутнє.
Раніше за Андрусівським перемир’ям 1667 року, яке в основному підтверджував “вічний мир”, але дещо модифікував його умови, за Андрусівське перемир’ям, Київ тільки на короткий час залишався під московськими воєводами. Тепер Річ Посполита остаточно втрачала його. Новий кордон проходив на Васильківщині біля села Митниця. Я думаю, що ті, хто їздив по старій дорозі на Умань і Білу Церкву, мусять знати це село. Невипадково воно мало таку назву.
Залишалася пусткою широка смуга дуже родючого чорнозему на Правобережжі. Пізніше сама Річ Посполита порушувала цю угоду, тому що вона була зацікавлена в залученні поселенців і в охороні кордону. Так, власне, створилися пізніше чотири правобережні полки на чолі з найвідомішим полковником Семеном Палієм.
Цей мир дещо змінив статус Запоріжжя, Запорізької Січі і вольностей Війська Запорізького. Якщо раніше вони являли собою щось на зразок кондомініуму за Андрусівське перемир’ям, тобто перебували в залежності і від Москви, і від Варшави, відповідно козацтво мало змогу щоразу вирішувати, під ким йому вигідно, це класичний випадок феодальної подвійної лояльності або подвійного васалітету, коли васал може обирати між двох сюзеренів, то тепер було чітко закріплено, що Запоріжжя залежить від Москви.
Хоч ця залежність поки що була слабенькою, але в цьому вже були закладені передумови того, що сталося через 90 років, тобто ліквідація Запоріжжя і знищення Січі, і інкорпорація цих земель до складу імперії.
Нарешті, за цим миром було передбачено, що Московське царство включається в зусилля так званої Священної Ліги по боротьбі з Османською імперією по витісненню її з Балкан, з східного Середземномор’я і з Чорного моря.
Теоретично за таким стереотипом це відповідало начебто інтересам православ’я в боротьбі проти ісламу і так далі, а фактично це знов-таки створювало передумови для остаточного розриву таких цікавих стосунків між Запоріжжям і татарами, коли вони не тільки билися, але й мирилися, а часом виступали і союзниками. Не тільки за часів Хмельницького і його побратима Тугай-бея Перекопського, але й раніше і пізніше.
Зараз московські історики знайшли дуже цікаві документи, коли порубіжні воєводи московські ще до Хмельницького скаржилися царю, що вони відбилися б від татар, але їм допомагали Черкаси з вогненим боєм, і вони відбилися б від Черкас, але їм допомагали татари з кіннотою. Тобто, це була не тільки ворожнеча, але й часом і союзництво.
Тепер, коли рішучо Москва пішла на південь воювати і відповідно виходити на Чорне море широким фронтом, то це створило передумови того, щоб знов-таки через 90 років було придушено і Польщу, і Україну, і Крим. Таким чином на суперечностях між цими трьома силами зіграла четверта сила, імперська сила, яка в результаті восторжествувала.
Це дуже цікаві, трагічні і корисні уроки з історії для тих, хто вміє їх вилучати.
Максим Стріха: Окреслена «вічним миром» границя по Дніпру з невеликими відхиленнями на Правобережжі між Ірпенем і Стугнею з Києвом посередині пролягла не лишень на мапі України, вона пролягла по людських долях, адже в розпал тієї, петрівської війни з Карлом XII надійшов, зокрема, наказ про усунення з Києво-Могилянської академії всіх студентів, народжених у Речі Посполитій. Вони мусили терміново перетнути кордон у зворотному напрямку. І тодішній ще перфект академії, згодом один із відомих діячів петрівських реформ Теофан Прокопович сумлінно цей наказ виконав.
Сергій Грабовський: Максиме, складається враження, що боротьба між різними ідейними течіями тодішньої політичної нації та різними регіонами України призвела врешті-решт до того, що свої, так би мовити, стали більш чужими для української еліти, ну для різних її відламів, аніж володарі та політична еліта інших країн, для котрих насправді українці були лише знаряддям, гарматним м‘ясом у загарбницьких планах.
Максим Стріха: Це цілком природно, бо ніколи не буває лютіших ворогів, аніж ті, хто вчора були союзниками.
Але я хотів би звернути увагу на колосальні світоглядні зрушення, які сталися внаслідок “вічного миру”.
Якщо для тих таки київських книжників 1620-30 років все-таки такою великою, не метафізичною тією вітчизною була княжа Русь, реальною вітчизною сьогоднішньою була Річ Посполита з її вольностями, де належалося лишень ствердити права козацької нації, і тих книжників лякала сама думка про варварську Московію, для козацьких літописців кінця 17-18 століть, що творили на Лівобережжі, зверхність московського сюзерену починає мислитися як щось природне.
Ні, звичайно, погано, коли ці московські сюзерени руйнують вольності, коли обмежують права, визначені давніми пунктами Б.Хмельницького, але однак проти цього бунтувати не належиться.
І лишень анонімний автор “Історії русів” вклав у вуста наказного гетьмана Полуботка промову з українською державницькою концепцією. Хоч, звичайно, ця промова народилася в останній треті 18 століття, бо реальний Полуботок нічого такого подібного проголосити не міг.
І нарешті, за цим всім лишилася доля українського Правобережжя, відданого на поталу тим самим польським магнатам, проти яких повставав Хмельницький. І врешті-решт згадаймо, що в 1787 року саміт, сучасною термінологією, Катерини Другої і Станіслава Понятовського відбувся в Каневі, на тодішній польській території.
Україна на Правобережжі, здавалося, була вже мертвою. Але саме тут вона трошки згодом, за якісь чверть століття по тому самітові народила Шевченка.
Сергій Грабовський: Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський.
Говорить радіо “Свобода”!
