Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 12:43

Книжковий світ України – проблеми і перспективи.


Надія Степула

Аудіозапис програми:

Київ, 26 травня 2006 року.


Надія Степула: “Дім, у якому немає книг, подібний до тіла, покинутого душею,” – цю думку висловив Цицерон ще в 50-ті роки до нашої ери. Відтоді про книжку і її буття в світі людей не перестають говорити філософи, письменники, політики і просто люди.

Яке місце книжки в нинішньому житті України? Чи помітно впливають вітчизняні та зарубіжні книги на це життя? Які перспективи самого книговидання? Про все у новому випуску “Вимірів життя”.

Вітаю вас, дорогі слухачі, на хвилі “Свободи”! З вами автор і ведуча Надія Степула.

“Цілий світ, за винятком тільки диких націй, керується книгами,” – писав колись Вольтер. Поступ людського розвитку і справді був би малоймовірним без книг. У них знання давніх цивілізацій та обриси новітніх технологій.

Але найголовніше, напевно, у книгах – це ті версії пошуків істин, які в них з’являються: від “Пророцтва гончара”, написаного у третьому тисячолітті до нашої ери, міфів Месопотамії про Гільгамеша та фестських дисків, пам’ятника егейської цивілізації (досі не розшифрованих) і до “Гамлета”, “Кобзаря” чи поезій Стуса.

І саме за пошук істини, викладений у книгах, найбільше потерпали впродовж століть і самі книги, і їх автори. Книги горіли у вогні інквізицій, горіли й автори. Або сиділи у в’язницях за те, що пишуть. Але потреба книжки для людей не зникала. Тому й нині, в час існування комп’ютерів та Інтернету, книговидання продовжує бути однією з розвинутих і прибуткових галузей. У світі. У багатьох країнах.

Чи і в Україні теж? На це питання почасти можна відповісти, послухавши письменників, видавців, філософів, дипломатів.

Спочатку почуємо відомих і, можна сказати, “модних” в країні письменників. Це брати Капранови. З ними розмовляв колега Павло Вольвач.

Павло Вольвач: Проблема української книжки вам надзвичайно близька. І ви, як на мене, головні ворохобники у цій сфері, ви вічно підкладаєте якийсь динаміт під владу, щось ви палите, організовуєте. Щось змінилося у вашому житті? Легше чи важче стало?

Дмитро Капранов: Це вже, знаєте, якесь гасло, як раніш було “Cлава партії – слава народу”.

Проблеми української книжки ... От коли перше слово відпаде, і будемо говорити просто про українську книжку, то ми будемо вважати, що... На жаль, на сьогодні воно ще не відпало. Ми, правда, не вважали, що люди вийдуть з Майдану і кожен купить по книжці, а влада раптом кинеться ухвалювати закони...

Павло Вольвач: Ну, власне, закони не змінилися, так?

Віталій Капранов: Ні, нічого не змінилося.

Павло Вольвач: Але Президент змінився. Він, кажуть, читаючий?

Віталій Капранов: Ну, він в курсі. Це ми переконалися особисто. Він прийшов і на виставку до Верховної Ради, він прийшов і в Адміністрацію Президента.

Павло Вольвач: А з депутатами, до речі, “нє сложилось”, я чув?

Дмитро Капранов: Не багато було депутатів, тобто ті люди, які й так читають і купують.

Віталій Капранов: Ну, ви ж знаєте той старий анекдот про ветеринара, якому корова сказала: “А поговорити?” Тобто, ми хотіли в результаті все-таки поговорить і з депутатами, і з Кабінетом Міністрів, бо те, що вони звертають увагу, то це добре, розмови поки що нема. Нема діалогу.

Павло Вольвач: Дмитре і Віталію, що мусить змінитися в цьому світі, щоб вам як видавцям було добре?

Віталій Капранов: Перша проблема – це окупація іноземним виробником нашого ринку.

Дмитро Капранов: Український видавець не захищений. 9 із 10 книжок які продаються сьогодні в Україні, завезені до нас із-за кордону.

І друга ключова проблема – це проблема книгарень, а саме, приміщень. Бо сьогодні для того, щоб відкрити книгарню на комерційних засадах, просто не вистачить ніякою виручки.

Віталій Капранов: В нас якось не склалося, хтось зурочив українську книжку. Як тільки в нас якісь надії на позитивні зміни, тут починається політична веремія, і про нас забувають, тому що є важливіші справи.

Павло Вольвач: А що потрібно братам Капрановим як письменнику?

Віталій Капранов: Ой, як письменнику братам Капрановим треба, щоб вони припинили свою політичну діяльність як видавці і сіли за комп’ютер.

Дмитро Капранов: У нас є видавництво, ми повинні видавати інших авторів. Крім того у нас є книготоргівельна компанія, яка покликана все це діло продавати.

На жаль, нам доводиться сьогодні займатися всім одночасно. І тому на осінь плануємо видати свою лише третю книгу. Буде називатися “Розмір має значення” і буде присвячена розвінчуванню всіх українських міфів, починаючи від культу дівочої цноти і закінчуючи національними проблемами з нашими сусідами.

Віталій Капранов: Ми там добряче пройшлися по всіх больових точках української свідомості.

Дмитро Капранов: Насправді, це детектив.

Надія Степула: Щойно в центрі Москви відкрили бібліотеку української літератури. Це вже друга така бібліотека. Перша відкрилася в Москві на початку минулого століття, а у 1938 році тодішній радянський уряд її ліквідував.

Працюють подібні заклади в різних країнах. Відомі університети США, Канади, Італії мають українські книгозбірні. Все це додає оптимізму. Як і те, що українську книжку перекладають багатьма мовами світу, даруючи їй нове життя.

Днями у Львові на зустрічі українських і фінських письменників з’ясувалося, що фінською мовою недавно перекладені книги Олександра Довженка та Юрія Андруховича. Цікавий вибір авторів, чи не так?

Цей факт підштовхнув колегу Галину Терещук до пошуків відповіді на питання: “Чи знають і за кордоном, і в самій Україні не тільки про окремих, а й про “та інших” письменників, чиї книги все ж виходять від Львова до Донецька?”

Галина Терещук: Під час зимових, літніх, весняних вакацій до Львова приїжджає багато туристів, зокрема із різних регіонів України.

Гурти молоді можна зустріти на вулицях, у музеях та кав’ярнях. Але останнім часом вони натовпами заходять в українські книгарні, що розташовані у самісінькому центрі міста. Ба більше того, ще до відкриття книжкового магазину молоді люди очікують перед дверима.

Молодь зі східних теренів не приховує свого здивування від наповнених книжкових крамниць лише літературою українською мовою. Чимало прізвищ українських письменників вони чули краєм вуха, але придбати їхні книжки у себе на Донеччині, Луганщині чи Київщині не можуть.

Таку ситуацію директор львівського видавництва «Піраміда» Василь Гутковський пояснює відсутністю в Україні мережі книгорозповсюдження. У рік «Піраміда» видає близько 30 нових книжок українською мовою.

Василь Гутковський: На сьогодні мають з’явитись кілька потужних гравців –гуртовиків, які б мали вести розмову з видавцями і контактувати з роздрібною торгівлею в Донецьку, Харкові, Одесі і так далі.

Одна із причин, що книгарні у тих містах не є зацікавлені в літературі українською мовою. Це відсутність державної політики. Можливо, на законодавчому рівні необхідно запровадити необхідність присутності української книги. Скажімо, книгарня, яка торгує українською книжкою, мала б мати певні пільги. У тій ситуації мусить бути регулювання з боку держави.

Галина Терещук: Однак львівське видавництво не скаржиться на брак попиту на свої книжки, які видає українською мовою.

З кожним роком спостерігається тенденція до збільшення тиражів. Якщо раніше 500 примірників вважалось багато, нині тираж становить 3-4 тисячі.

Однак видавництва могли б краще розвиватись, а точніше, то збільшувати продаж книг у 7-10 разів, якби мали можливість отримувати кредити у банках, як, скажімо, у сусідній Польщі.

Втім, українські банки не видають позики під таку заставу, як добра українська книжка. Для банків це не аргумент. Тому нарощувати асортимент чи тиражі складно при нинішній фінансовій можливості видавництв.

Василь Гутковський: Ринок хоче доброї книжки. Ми впевнені, що вона продаватиметься. Для нас був лише один проект провальний у сенсі продажу – це “Коронація слова”. Усі інші дуже добре продаються і є прибуткові. Це книги таких авторів, як Матіос, Габор, Винничук, Терещук і ще низка письменників.

Галина Терещук: Видавати українську книжку сьогодні в Україні уже не є збитковою справою. І вже бодай цей факт тішить шанувальників української книжки.

Надія Степула: Із примітними проблемами, котрі стосуються життя української книжки в Україні, можна ознайомитись, відвідавши першу-ліпшу книжкову крамницю чи ринок. У Києві чи Житомирі, Жмеринці чи Хусті.

Побувавши в “специфічному”, як його називають і письменники, і політики місті Севастополі, цими проблемами перейнявся кандидат філософських наук, заступник головного редактора журналу “Сучасність” Сергій Грабовський.

Сергій Грабовський:

Протираючи окуляри хусточкою, покупець чистісінькою російською мовою запитав власника книгарні: “Чи є у вас продукція київського видавництва “Основи”? Не менш літературною російською мовою власник книжкової крамниці відповів: “Я не маю і не збираюсь мати жодних контактів із Києвом. Я працюю тільки з Москвою і Пітером”.

Описана сцена сталася минулого літа у Севастополі, тому самому місті флотської слави. І не треба думати, що власник зазначеної крамниці був самотній у своєму ставленні до української книги. Бо ж у місті в принципі не можна інакше, як випадково, купити ніяких надрукованих в Україні книг.

За двома винятками: перший виняток – це підручники та довідкова література; другий – дуже специфічна продукція низки харківських видавництв, як-от: твори Адольфа Гітлера та Альфреда Розенберга, “Протоколи сіонських мудреців” та інші тексти антисемітського спрямування. Зрештою, антихристиянська література.

Друга категорія книг – виключно російською мовою; серед друкованих в Україні підручників трапляються й україномовні. При цьому не вдалося знайти, скажімо, книг київського видавництва “Дух і літера”, а серед них чимало російськомовних, ба, написаних такими визначними російськими вченими, як покійний академік Аверінцев.

Утім, очевидно, проблема не тільки у мові та місці видання книжок. Науковий редактор журналу “Морська держава”, політолог Ігор Лосєв стверджує, що у Севастополі неможливо купити ряд книг з військово-політичної історії ХХ століття, виданих у Москві чи у Санкт-Петербурзі, а саме тих книг, де висловлена критична оцінка діяльності Сталіна, Жукова, Комуністичної партії, ЧК-НКВД-КҐБ.

Отож виникають закономірні запитання: чи й справді немає попиту на україномовну книгу у певних регіонах України, а чи йдеться про штучно організовану блокаду цієї книги?

Севастополь – це дуже специфічний регіон України. Але і Донбас специфічний регіон, і Одеса, і Харків. Власне, і Київ – це у плані книговидання і книгопоширення вельми специфічний регіон, адже може здатися, що чи не найбільш затребувана тут продукція видавництва Міжрегіональної академії управління (МАУП), а це продукція, як відомо, дуже й дуже специфічного ґатунку.

Отож, як видається, до того, щоб поширення книжкової продукції в Україні регулювалося справді співвідношенням попиту й пропозиції, щоб попит ґрунтувався на всебічній інформації про книги, а пропозиція обумовлювалася не фінансовими вливаннями з-за кордону, то до цього ще йти і йти.

Надія Степула: Серед безлічі книг, які виходять у світі, українським питанням присвячено небагато. Одна з них має саме таку назву: “Українське питання”. Її написав Ланселот Лоутон, британський журналіст, один із засновників та активних учасників створеного в 1935 році Англо-українського комітету.

В книжці, випущеній двома мовами, уміщені промова “Українське питання”, виголошена на засіданні при Палаті громад Великої Британії в 1935 році, та стаття “Україна: найбільша проблема Європи”, надрукована в 1939 році в журналі “Східна Європа та сучасна Росія”, який видавав сам Лоутон.

Про це видання та його особливості колега Тарас Марусик.

Тарас Марусик: Книжка Ланселота Лоутона - це цілком оригінальний і несподіваний для західного європейця погляд на українську історію, культуру і мову, а особливо на становище української нації, затиснутої між кількома імперіями та державами.

Цікавою є передісторія видання. Розповідає Сергій Кот.

Сергій Кот: Це було дуже просто. Мені трапилося посилання в емігрантській українській пресі, а це були “Українські вісті” (Чикаго), що такий матеріал десь існує.

Але цитати, які були опубліковані, вони були настільки цікаві, настільки прихильні до України, що, відверто кажучи, я не наважувався щось брати і робити з цим матеріалом без англомовного оригіналу.

Тому кілька років забрали пошуки оригіналу. За допомогою українців, які працюють в бібліотеці Конгресу США вдалося все-таки розшукати і доповідь першу, яка була зроблена в 1935 році в стінах британського парламенту цього журналіста, і його другу доповідь датовану 1939 роком.

Тарас Марусик: Тексти Ланселота Лоутона настільки проукраїнські, що, очевидно, для “Хомів невіруючих” автори цього видавничого проекту вирішили зробити його двомовним.

Сергій Кот: Це сторонній погляд на Україну. Це погляд острівного британського журналіста, який зацікавився, що це за народ живе, якого більше 48 мільйонів, і він надзвичайно глибоко почав копати.

Це була колосальна праця, яку він перетопив у собі і виніс абсолютно своє, власне бачення української історії, українського етносу. Він говорить про декілька періодів української державності. Першою державою українського народу називає Київську Русь з центром в Києві.

Цей журналіст говорить про стратегічне значення України на Європейському континенті і в світовому вимірі.

Тарас Марусик: Ось що Ланселот Лоутон писав у 1935 році:

“Стирання з лиця землі” проводилося так успішно, що для більшої частини світу Україна залишилася тільки в поезії та переказах. Завжди й незмінно вважалося, що якщо вона десь колись і була, то вже давно похована на кладовищі мертвих і забутих націй.

Щоб отак у добу високорозвиненого зв’язку та видатних інтелектуальних досягнень можна було створити ілюзію, ніби потужна, жива нація ніколи не існувала, а якщо й існувала, то щезла кілька сот років тому, - це може здатися неймовірним...

Отже українська проблема – це приклад одного з найбільших політичних шахрайств у нашій історії”.


Надія Степула: Посол Великобританії в Україні Роберт Брінклі на презентації книжки “Українське питання” Ланселота Лоутона сказав:

Роберт Брінклі: Я вважаю знаменним, що в тридцяті роки, коли над Британією і всією Європою нависла загроза нацистського режиму Гітлера, в Лондоні знайшлися діячі державного виміру, які переймалися долею українців і думали про їхнє майбутнє місце в Європі. Ланселот Лоутон взяв собі за мету покласти край суцільному невігластву стосовно України, як він каже, “народу, зовсім невідомого Заходові. Лоутон говорить про замовчування народу, який за давнім правом належить до родини європейських націй.

Надія Степула: Книжка в Україні впродовж століть мусила виборювати собі місце і на книжкових полицях, і в душах людей. Триває цей тернистий її шлях і досі у зв’язку з проблемами і фінансовими, і економічними, і навіть політичними, як про це говорять експерти.

Усе це потребує зусиль для подолання. Зусиль цілісних і невідкладних і тих, хто пише книги, і хто видає, хто їх продає і дарує бібліотекам, хто пропагує їх вдома чи перекладає і рекламує за кордоном.

Спільними зусиллями світ книжки в Україні можна допровадити до стану, який би можна було назвати “барвистим і цікавим”. Очевидно, перспективи такого стану все ж існують.

Дякую за увагу, шановні слухачі!

“Виміри життя” відзвучали.

З вами були автор і ведуча Надія Степула та звукорежисер Наталя Антоненко.

Радійте життю і залишайтеся зі “Свободою”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG