Аудіозапис програми:
Київ, 30 травня 2006 року
Папа Іван Павло ІІ став першим главою
Католицької церкви, який увійшов до
мусульманської мечеті.
Віктор Єленський: Коли є свобода вибору – обирають свободу!
На хвилях радіо “Свобода” щотижнева програма “Свобода совісті” та її ведучий Віктор Єленський.
Відносини мусульман із націями, сформованими у християнських традиціях, ніколи не були простими. Промов, статей і грубезних томів, про те, що, звісно, ці відносини треба будувати виважено і, сказати б, правильно не бракує. Але що таке “правильно”? До ладу ніхто не знає.
Сьогодні ми говоритимемо про проблеми християнсько-мусульманського діалогу, і про відсутність цього діалогу ми теж говоритимемо.
Початок ХХІ століття неспростовно довів, що відносини між християнською й ісламською цивілізаціями дуже ще довго визначатимуть драматургію цілих глав майбутньої історії людства.
Спіраль цієї драматургії розкручується, загрожуючи, стрімко, з жахливою часом невідворотністю, яка в друзки розносить і принцип політичної коректності, й багато які інші “правильні”, але вчорашні уявлення.
Світ не став жити й мислити однаково попри те, що в Нью-Йорку, Каїрі чи Стамбулі продають одні й ті самі марки сигарет й сорти чіпсів. Відмінності між християнською та ісламською цивілізаціями в глобальному селі ХХ ст. зменшилися набагато меншою мірою, ніж це можна було б виснувати, спираючись на чисто зовнішні показники, як-от сприйняття ісламськими країнами західних технологій, моделей одягу та усіляких штучок, які роблять життя комфортнішим.
На деяких ділянках лінії безпосередньої зустрічі цих цивілізацій вона відбувається у тотально ворожій атмосфері.
Ліванський філософ Атійя згадував про те, як він входив дитиною у світ дорослих, і яким виявлявся для дитини цей світ:
“Християни против мусульман – це було моє перше уявлення про відносини в людській спільноті. В шість-сім років мій розум уявляв собі весь світ розділеним на мусульман і християн, ворожих один одному”.
“Я люблю тебе Ліване, моя країна, я люблю твою північ і твій південь, я люблю твою землю розшматовану вогнем і динамітом,” - співає ліванська співачка Фейруз про свою батьківщину, яка не раз ставала місцем кривавого зіткнення між визнавцями Ісуса і Магомета.
До повного християнсько-мусульманського примирення на Близькому Сході все ще дуже далеко.
Між тим конфлікт між християнами й мусульманами в Нігерії 2000 року суцільно зруйнував місто Кадуну. 400 осіб загинуло, 200 тисяч стали біженцями, 80 тисяч лишились без даху над головою.
На шляху зіткнення “двох Кипрів”, грецько-православного та турецько-мусульманського, стоять, принаймні до 15 червня цього року, 900 миротворців ООН.
Нарешті, колишня Югославія, де, за гірким зауваженням одного журналіста, людей спільного походження і мови розділили релігія, в яку вони, схоже, не вірять.
Війна, де по різні боки фронтів опинилися православні, католики і мусульмани, вибухнула зовсім близько від найбільших європейських столиць. Її вели вчорашні сусіди й співгромадяни. І вели не за допомогою комп’ютерної зброї, яка вражає далекого абстрактного ворога. Ні, вони чули крики і бачили кров один одного.
Після цієї війни світ, який вважає себе цивілізованим, не міг не здригнутися від усвідомлення руйнівного потенціалу загроженого релігійного почуття.
Далі про це наш бєлградський кореспондент Михайло Рамач.
Михайло Рамач:У воєнні роки православна iєрархiя повнiстю пiдтримувала режим сербського президента Слободана Мiлошевича та його план створити велику Сербiю.
Католицька iєрархiя у Хорватії так само завзято заохочувала хорватiв боротися проти сербської агресії.
А в Боснiї i Герцеговинi, де більшiсть населення становлять слов’яни, котрi сповiдують iслам, деякi iмами в своїх проповiдях та в пресi стали виступати з фундаменталiстських мусульманських позицiй.
Нормалiзацiя вiдносин мiж новими державами, що виникли на територiї екс-Югославiї, впливала на полiпшення мiжконфесiйних вiдносин. Православна та католицька церкви й представники iсламської громади в Сербiї, скажiмо, спiвпрацювали в пiдготовцi шкiльних програм з навчання релiгiї.
Мiжрелiгiйнi відносини найкращi на високому рiвнi. В Белградi православний патрiарх та католицький митрополит традицiйно вiтають один одного з церковними святами. Вони так само вiтають мусульман з Байрамом та iншими святами. Ієрархи пiд час зустрiчей виступають за розумiння й толерантнiсть.
Однак, у сербськiй пресi час вiд часу можна прочитати матерiали, де всі мусульмани ототожнюються із фундаменталiстами. А в боснiйських газетах навзаєм iнодi пишуть про православний фундаменталiзм.
Незважаючи на закони, якi всiм громадянам країн колишньої Югославiї гарантують свободу релiгiї, серед населення переважають упередження та стереотипи. Експерти пояснють, що це наслiдок вiйн та полiтизацiї церков. У воєннi роки урядам була необхiдна пiдтримка з церков i мечетей. Тоді їм не заважало втручання релiгiйних дiячiв у полiтичнi справи.
Про якi ж стереотипи йде мова? Серби пiд впливом нацiоналiстичних кiл мусульман називають турками, вiдсталими та такими, що неспроможнi сприйняти цінності сучасної цивiлiзацiї. А мусульмани дорiкають сербам, що їхнє християнство зводиться до дотримування певних звичаїв, та що їхнє духовенство беззастережно запроваджує державну полiтику.
У центрi Сараєва, столиці Боснiї i Герцеговини, поруч стоять мечеть, православний храм та католицький кафедральний собор, символи мирного співжиття трьох релiгiй. Проте в регіоні в дев’яності роки були підпалені й зруйновані сотні церков та мечетей. В Косовi православні церкви й монастирі досі охороняють міжнародні миротворчі сили.
Отож, не вистачає ухвалити вiдповiднi закони. Так само недостатні формальні зустрічі та толерантнi заяви ієрархів. Необхідно, на думку політологів та релiгiєзнавцiв, щоби релігія залишилася особистою справою кожного громадянина.
Віктор Єленський: Але навіть на початку ХХІ століття релігія дуже часто постає не як приватна справа, а як спосіб життя, як сув’язь, що сполучає людину з мертвими, живими і ненародженими, із землею і кров’ю, із батьківською хатою і рідними могилами. Тоді не тільки образа на адресу релігії, але й намір полишити її сприймаються як смертний гріх.
Відомо, наприклад, що 1948 року, під час прийняття Загальної декларації прав людини, представники цілої низки мусульманських країн скаржилися на труднощі, які становили для них вимоги 18-ої статті декларації. Ця стаття проголошувала свободу совісті і те, що така свобода обумовлює право не лише сповідувати релігію за вільним вибором кожного, але й вільно змінювати свої переконання. Це право і досі не виглядає для ви знавців ісламу беззастережним.
От що говорить з цього приводу голова Духовного управління мусульман України шейх Ахмет Тамім.
Ахмет Тамім: Іслам, так же, як, на мою думку, й інші релігії, вважає, що той, хто відмовився від своєї віри, не має переконань.
Але бували випадки, коли ті, хто зрікалися ісламу, продовжували жити в мусульманському суспільстві. Інколи в людини виникає потреба змінити іслам на іншу релігію, і тоді з цією людиною проводять дискусії.
Але якщо людина вийшла з ісламу й виявляє вороже ставлення до цієї релігії, тоді ми захищаємо нашу віру.
І з методів захисту релігії є те, що називається вбивством, але це останнє, що можна зробити. Релігія закликає до діалогу, дискусії та переконування.
Віктор Єленський: Ісламський світ з враженого христоцентризмом погляду видається недорозвинутим, невиправдано жорстоким, антиліберальним і замкненим.
Ісламська цивілізація в кінцевому підсумку не визнає права людини вірити в те, у що вона прагне вірити, змінювати свої релігійні переконання, вільно поширювати власні релігійні погляди. Колективні святощі цієї цивілізації беззастережно вищі за особисті прагнення, і замах на ці святощі чи то у формі публічного споживання алкоголю або навіть прихованого у Саудівській Аравії чи в Об’єднаних Еміратах, чи у відкритому жіночому обличчі в Ірані, чи в читанні Біблії у деяких арабських країнах суворо карається.
Салман Рушді, автор “Сатанинських віршів”, з 1987 р. переховується від убивць, що намагаються виконати вирок аятоли Хомейні про покарання поета смертю. В Лівії, Пакистані, Саудівській Аравії щороку виносяться смертні вироки особам, звинуваченим у зраді ісламу і блюзнірстві.
Цивілізаціям важко сприймати одна одну. І на це немає ради. Можна, звісно, без упину повторювати, що в нас багато спільного, що і християнські, і мусульманські священні книги закликають до миру і до збереження дару життя. Але можна і спробувати вимогливо подивитися й на те, що нас розділяє.
Проректор Київської духовної семінарії Української православної церкви Київського патріархату В’ячеслав Стрельцов вважає, що відмінності між двома гілками Авраамістичної релігії не є антагоністичними. Він взагалі не вважає, що конфлікт між християнами і мусульманами є релігійним.
В’ячеслав Стрельцов: В цілому конфлікту не існує як релігійного, тому що вчення і християнське, і мусульманське веде до однієї мети, до спасіння. Віровчення подібне, традиції подібні, тому немає ніякого конфлікту.
На мою думку, більше спричинено факторами політичними, геополітичними, етнічними і місцевими на тій чи іншій території, на якій знаходяться ці дві релігійні групи.
Віктор Єленський: Чи направду лінії поділу заторкують глибинні структури особи і роблять накопичення ідіосинкразії один до одного неуникненним фізіологічним процесом.
Якщо це так, то слід визнати, що представники обох цивілізацій відмінні навіки і їм не зійтись, за Кіплінгом, ніколи.
Якщо ж ми визнаємо, що людина у найвищих своїх виявах єдина і сягає єдиного, незбагненного для посейбіччя кореня, тоді спробуємо відкинути ті нашарування, що замулюють усвідомлення спільне походження. Звісно, це буде довга, звивиста і, можливо, хвороблива путь, але не встати на неї сьогодні вже не можна.
Захід не може сприйняти становище жінки в ісламському світі, цензуру, повсюдні порушення людських прав і демократичних свобод. Західні інтелектуали вказують на набагато вищу економічну продуктивність своїх суспільств, кращу якість життя, більшу політичну стабільність і привабливість своїх країн для вихідців з усього світу, часто виводячи ці переваги над ісламським світом з наріжних засад християнської, точніше, католицько-протестантської культури.
Адвокати ж мусульманських цінностей говорять, що культури слід оцінювати не лише по вершинах їхніх здобутків, але й по глибинах падіння. Ісламські країни все ж таки не знали, ані фашизму італійського зразка, ані нацизму німецького зразка, ані комунізму радянської, камбоджійської, північнокорейської чи китайської моделей.
Президент Українського центру ісламознавства Микола Кирюшко вважає, що демократія може набирати відмінних форм і те, що ці форми виглядають суттєво інакше, ніж європейські, не позбавляє їх значущості.
Микола Кирюшко: Ми знаємо лише одну модель демократії – це західноєвропейська, яка народилася з ранньобуржуазними відносинами. Але існують інші моделі демократії.
Ми сприймаємо ісламський світ часто як світ, де панує повна ієрархічність, повна підлеглість. Це абсолютно не відповідає істині. Там існує своє уявлення про демократію.
Мусульманські громади є дуже демократичними. Вони вільно обирають собі керівників. На відміну від багатьох християнських спільнот, особливо традиційних ієрархічних церков, де призначають духовних осіб, мусульмани обирають своїх лідерів самостійно. В країнах, в тих, які побудовані за шаріатом, мають свої окремі уявлення про механізми підтримання демократії і порядку.
Конституційне право у багатьох ісламських країнах є дуже розвиненим. Існують демократичні інститути, просто вони діють на інших принципах, ніж ми звикли. Тому казати, що ісламський світ є антидемократичним, то це просто неточні знання.
Внутрішні механізми перерозподілу суспільного продукту в ісламських країнах набагато ефективніші, ніж вони існують, скажімо, у нас. Милостиня є одним із стовпів ісламу. Це саме механізм, який передбачає перерозподіл частини ВВП на користь бідних.
Коли я познайомився з ідеями ісламських банків, я був вражений ідеєю справедливості, яка в них закладена. Коли людина працює з нашим банком, то банк сам визначає йому певні умови. Ісламські банки діють не на ідею одержання проценту, там є рівна співучасть у розподілі прибутку. Коли я здаю якусь суму грошей на депозит, то я домовляюся не про проценти, а про співучасть у прибутку. Якщо прибутку не буде, то я нічого не матиму, але якщо прибуток буде великий, то мені дадуть не 10-11%, а я буду мати обумовлену долю в цьому прибутку.
Це дійсно інший спосіб життя, інший порядок життя. Треба з ним знайомитися, а можливо, й дещо звідти брати.
Віктор Єленський: Це була програма “Свобода совісті” та її ведучий Віктор Єленський.
У наступному випуску ви почуєте. Яким буде християнство через п’ятдесят, сто років? Чи уздоровить раціональний Захід східна духовність? Чи вслухатимуться у слова священика наші правнуки? Що буде з релігією, і чи взагалі вона має майбутнє?
До наступного вівторка, шановні слухачі!
Говорить радіо “Свобода”!
Київ, 30 травня 2006 року
Папа Іван Павло ІІ став першим главою
Католицької церкви, який увійшов до
мусульманської мечеті.На хвилях радіо “Свобода” щотижнева програма “Свобода совісті” та її ведучий Віктор Єленський.
Відносини мусульман із націями, сформованими у християнських традиціях, ніколи не були простими. Промов, статей і грубезних томів, про те, що, звісно, ці відносини треба будувати виважено і, сказати б, правильно не бракує. Але що таке “правильно”? До ладу ніхто не знає.
Сьогодні ми говоритимемо про проблеми християнсько-мусульманського діалогу, і про відсутність цього діалогу ми теж говоритимемо.
Початок ХХІ століття неспростовно довів, що відносини між християнською й ісламською цивілізаціями дуже ще довго визначатимуть драматургію цілих глав майбутньої історії людства.
Спіраль цієї драматургії розкручується, загрожуючи, стрімко, з жахливою часом невідворотністю, яка в друзки розносить і принцип політичної коректності, й багато які інші “правильні”, але вчорашні уявлення.
Світ не став жити й мислити однаково попри те, що в Нью-Йорку, Каїрі чи Стамбулі продають одні й ті самі марки сигарет й сорти чіпсів. Відмінності між християнською та ісламською цивілізаціями в глобальному селі ХХ ст. зменшилися набагато меншою мірою, ніж це можна було б виснувати, спираючись на чисто зовнішні показники, як-от сприйняття ісламськими країнами західних технологій, моделей одягу та усіляких штучок, які роблять життя комфортнішим.
На деяких ділянках лінії безпосередньої зустрічі цих цивілізацій вона відбувається у тотально ворожій атмосфері.
Ліванський філософ Атійя згадував про те, як він входив дитиною у світ дорослих, і яким виявлявся для дитини цей світ:
“Християни против мусульман – це було моє перше уявлення про відносини в людській спільноті. В шість-сім років мій розум уявляв собі весь світ розділеним на мусульман і християн, ворожих один одному”.
“Я люблю тебе Ліване, моя країна, я люблю твою північ і твій південь, я люблю твою землю розшматовану вогнем і динамітом,” - співає ліванська співачка Фейруз про свою батьківщину, яка не раз ставала місцем кривавого зіткнення між визнавцями Ісуса і Магомета.
До повного християнсько-мусульманського примирення на Близькому Сході все ще дуже далеко.
Між тим конфлікт між християнами й мусульманами в Нігерії 2000 року суцільно зруйнував місто Кадуну. 400 осіб загинуло, 200 тисяч стали біженцями, 80 тисяч лишились без даху над головою.
На шляху зіткнення “двох Кипрів”, грецько-православного та турецько-мусульманського, стоять, принаймні до 15 червня цього року, 900 миротворців ООН.
Нарешті, колишня Югославія, де, за гірким зауваженням одного журналіста, людей спільного походження і мови розділили релігія, в яку вони, схоже, не вірять.
Війна, де по різні боки фронтів опинилися православні, католики і мусульмани, вибухнула зовсім близько від найбільших європейських столиць. Її вели вчорашні сусіди й співгромадяни. І вели не за допомогою комп’ютерної зброї, яка вражає далекого абстрактного ворога. Ні, вони чули крики і бачили кров один одного.
Після цієї війни світ, який вважає себе цивілізованим, не міг не здригнутися від усвідомлення руйнівного потенціалу загроженого релігійного почуття.
Далі про це наш бєлградський кореспондент Михайло Рамач.
Михайло Рамач:У воєнні роки православна iєрархiя повнiстю пiдтримувала режим сербського президента Слободана Мiлошевича та його план створити велику Сербiю.
Католицька iєрархiя у Хорватії так само завзято заохочувала хорватiв боротися проти сербської агресії.
А в Боснiї i Герцеговинi, де більшiсть населення становлять слов’яни, котрi сповiдують iслам, деякi iмами в своїх проповiдях та в пресi стали виступати з фундаменталiстських мусульманських позицiй.
Нормалiзацiя вiдносин мiж новими державами, що виникли на територiї екс-Югославiї, впливала на полiпшення мiжконфесiйних вiдносин. Православна та католицька церкви й представники iсламської громади в Сербiї, скажiмо, спiвпрацювали в пiдготовцi шкiльних програм з навчання релiгiї.
Мiжрелiгiйнi відносини найкращi на високому рiвнi. В Белградi православний патрiарх та католицький митрополит традицiйно вiтають один одного з церковними святами. Вони так само вiтають мусульман з Байрамом та iншими святами. Ієрархи пiд час зустрiчей виступають за розумiння й толерантнiсть.
Однак, у сербськiй пресi час вiд часу можна прочитати матерiали, де всі мусульмани ототожнюються із фундаменталiстами. А в боснiйських газетах навзаєм iнодi пишуть про православний фундаменталiзм.
Незважаючи на закони, якi всiм громадянам країн колишньої Югославiї гарантують свободу релiгiї, серед населення переважають упередження та стереотипи. Експерти пояснють, що це наслiдок вiйн та полiтизацiї церков. У воєннi роки урядам була необхiдна пiдтримка з церков i мечетей. Тоді їм не заважало втручання релiгiйних дiячiв у полiтичнi справи.
Про якi ж стереотипи йде мова? Серби пiд впливом нацiоналiстичних кiл мусульман називають турками, вiдсталими та такими, що неспроможнi сприйняти цінності сучасної цивiлiзацiї. А мусульмани дорiкають сербам, що їхнє християнство зводиться до дотримування певних звичаїв, та що їхнє духовенство беззастережно запроваджує державну полiтику.
У центрi Сараєва, столиці Боснiї i Герцеговини, поруч стоять мечеть, православний храм та католицький кафедральний собор, символи мирного співжиття трьох релiгiй. Проте в регіоні в дев’яності роки були підпалені й зруйновані сотні церков та мечетей. В Косовi православні церкви й монастирі досі охороняють міжнародні миротворчі сили.
Отож, не вистачає ухвалити вiдповiднi закони. Так само недостатні формальні зустрічі та толерантнi заяви ієрархів. Необхідно, на думку політологів та релiгiєзнавцiв, щоби релігія залишилася особистою справою кожного громадянина.
Віктор Єленський: Але навіть на початку ХХІ століття релігія дуже часто постає не як приватна справа, а як спосіб життя, як сув’язь, що сполучає людину з мертвими, живими і ненародженими, із землею і кров’ю, із батьківською хатою і рідними могилами. Тоді не тільки образа на адресу релігії, але й намір полишити її сприймаються як смертний гріх.
Відомо, наприклад, що 1948 року, під час прийняття Загальної декларації прав людини, представники цілої низки мусульманських країн скаржилися на труднощі, які становили для них вимоги 18-ої статті декларації. Ця стаття проголошувала свободу совісті і те, що така свобода обумовлює право не лише сповідувати релігію за вільним вибором кожного, але й вільно змінювати свої переконання. Це право і досі не виглядає для ви знавців ісламу беззастережним.
От що говорить з цього приводу голова Духовного управління мусульман України шейх Ахмет Тамім.
Ахмет Тамім: Іслам, так же, як, на мою думку, й інші релігії, вважає, що той, хто відмовився від своєї віри, не має переконань.
Але бували випадки, коли ті, хто зрікалися ісламу, продовжували жити в мусульманському суспільстві. Інколи в людини виникає потреба змінити іслам на іншу релігію, і тоді з цією людиною проводять дискусії.
Але якщо людина вийшла з ісламу й виявляє вороже ставлення до цієї релігії, тоді ми захищаємо нашу віру.
І з методів захисту релігії є те, що називається вбивством, але це останнє, що можна зробити. Релігія закликає до діалогу, дискусії та переконування.
Віктор Єленський: Ісламський світ з враженого христоцентризмом погляду видається недорозвинутим, невиправдано жорстоким, антиліберальним і замкненим.
Ісламська цивілізація в кінцевому підсумку не визнає права людини вірити в те, у що вона прагне вірити, змінювати свої релігійні переконання, вільно поширювати власні релігійні погляди. Колективні святощі цієї цивілізації беззастережно вищі за особисті прагнення, і замах на ці святощі чи то у формі публічного споживання алкоголю або навіть прихованого у Саудівській Аравії чи в Об’єднаних Еміратах, чи у відкритому жіночому обличчі в Ірані, чи в читанні Біблії у деяких арабських країнах суворо карається.
Салман Рушді, автор “Сатанинських віршів”, з 1987 р. переховується від убивць, що намагаються виконати вирок аятоли Хомейні про покарання поета смертю. В Лівії, Пакистані, Саудівській Аравії щороку виносяться смертні вироки особам, звинуваченим у зраді ісламу і блюзнірстві.
Цивілізаціям важко сприймати одна одну. І на це немає ради. Можна, звісно, без упину повторювати, що в нас багато спільного, що і християнські, і мусульманські священні книги закликають до миру і до збереження дару життя. Але можна і спробувати вимогливо подивитися й на те, що нас розділяє.
Проректор Київської духовної семінарії Української православної церкви Київського патріархату В’ячеслав Стрельцов вважає, що відмінності між двома гілками Авраамістичної релігії не є антагоністичними. Він взагалі не вважає, що конфлікт між християнами і мусульманами є релігійним.
В’ячеслав Стрельцов: В цілому конфлікту не існує як релігійного, тому що вчення і християнське, і мусульманське веде до однієї мети, до спасіння. Віровчення подібне, традиції подібні, тому немає ніякого конфлікту.
На мою думку, більше спричинено факторами політичними, геополітичними, етнічними і місцевими на тій чи іншій території, на якій знаходяться ці дві релігійні групи.
Віктор Єленський: Чи направду лінії поділу заторкують глибинні структури особи і роблять накопичення ідіосинкразії один до одного неуникненним фізіологічним процесом.
Якщо це так, то слід визнати, що представники обох цивілізацій відмінні навіки і їм не зійтись, за Кіплінгом, ніколи.
Якщо ж ми визнаємо, що людина у найвищих своїх виявах єдина і сягає єдиного, незбагненного для посейбіччя кореня, тоді спробуємо відкинути ті нашарування, що замулюють усвідомлення спільне походження. Звісно, це буде довга, звивиста і, можливо, хвороблива путь, але не встати на неї сьогодні вже не можна.
Захід не може сприйняти становище жінки в ісламському світі, цензуру, повсюдні порушення людських прав і демократичних свобод. Західні інтелектуали вказують на набагато вищу економічну продуктивність своїх суспільств, кращу якість життя, більшу політичну стабільність і привабливість своїх країн для вихідців з усього світу, часто виводячи ці переваги над ісламським світом з наріжних засад християнської, точніше, католицько-протестантської культури.
Адвокати ж мусульманських цінностей говорять, що культури слід оцінювати не лише по вершинах їхніх здобутків, але й по глибинах падіння. Ісламські країни все ж таки не знали, ані фашизму італійського зразка, ані нацизму німецького зразка, ані комунізму радянської, камбоджійської, північнокорейської чи китайської моделей.
Президент Українського центру ісламознавства Микола Кирюшко вважає, що демократія може набирати відмінних форм і те, що ці форми виглядають суттєво інакше, ніж європейські, не позбавляє їх значущості.
Микола Кирюшко: Ми знаємо лише одну модель демократії – це західноєвропейська, яка народилася з ранньобуржуазними відносинами. Але існують інші моделі демократії.
Ми сприймаємо ісламський світ часто як світ, де панує повна ієрархічність, повна підлеглість. Це абсолютно не відповідає істині. Там існує своє уявлення про демократію.
Мусульманські громади є дуже демократичними. Вони вільно обирають собі керівників. На відміну від багатьох християнських спільнот, особливо традиційних ієрархічних церков, де призначають духовних осіб, мусульмани обирають своїх лідерів самостійно. В країнах, в тих, які побудовані за шаріатом, мають свої окремі уявлення про механізми підтримання демократії і порядку.
Конституційне право у багатьох ісламських країнах є дуже розвиненим. Існують демократичні інститути, просто вони діють на інших принципах, ніж ми звикли. Тому казати, що ісламський світ є антидемократичним, то це просто неточні знання.
Внутрішні механізми перерозподілу суспільного продукту в ісламських країнах набагато ефективніші, ніж вони існують, скажімо, у нас. Милостиня є одним із стовпів ісламу. Це саме механізм, який передбачає перерозподіл частини ВВП на користь бідних.
Коли я познайомився з ідеями ісламських банків, я був вражений ідеєю справедливості, яка в них закладена. Коли людина працює з нашим банком, то банк сам визначає йому певні умови. Ісламські банки діють не на ідею одержання проценту, там є рівна співучасть у розподілі прибутку. Коли я здаю якусь суму грошей на депозит, то я домовляюся не про проценти, а про співучасть у прибутку. Якщо прибутку не буде, то я нічого не матиму, але якщо прибуток буде великий, то мені дадуть не 10-11%, а я буду мати обумовлену долю в цьому прибутку.
Це дійсно інший спосіб життя, інший порядок життя. Треба з ним знайомитися, а можливо, й дещо звідти брати.
Віктор Єленський: Це була програма “Свобода совісті” та її ведучий Віктор Єленський.
У наступному випуску ви почуєте. Яким буде християнство через п’ятдесят, сто років? Чи уздоровить раціональний Захід східна духовність? Чи вслухатимуться у слова священика наші правнуки? Що буде з релігією, і чи взагалі вона має майбутнє?
До наступного вівторка, шановні слухачі!
Говорить радіо “Свобода”!
