Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 12:28

Дійова особа: відомий актор Богдан Бенюк


Сергій Рахманін Київ, 1 липня 2006 Сергій Рахманін: Доброго усім вечора!

З вами, як завжди о цій порі, я, Сергій Рахманін, і програма “Звуки життя: дійова особа”, спільний проект Радіо Свобода та Нашого радіо.

Сьогодні у нас у гостях дуже цікава людина. Людина, безумовно, дієва, людина, яку, напевно, немає особливого сенсу представляти, але, поза тим, я пропоную вам невеличкий ребус, невеличку загадку.

Богдан Бенюк
Зараз про цю людину розкажуть пересічні кияни, яких ми опитували на вулицях столиці, а ви спробуєте здогадатися, хто ж він такий є.

Отже, точка зору населення – портрет нашого гостя.

Респондент: Веселий такий, добренький. Ну, такий не дуже високий. По телебаченню він вів якісь передачі і в театрі, забула, як вистава називається, але точно бачила...

Респондент: Ну, чули. Ти, що в школі ніколи не дивився шоу “Самотнього Бенюка”? Це все, що мені про нього відомо – людина з гумором.

Респондент: Невисокий такий, повненький, але дуже такий цікавий, гуморний...

Респондент: Я його пам’ятаю в кафе бачив. Як його змалювати? Ну, вже людина якби доволі солідно виглядає, завжди охайний він, мені здається. І є трошки пузо, трошки лисуватий, іноді носив вуса, я пам’ятаю, бороду. Здається по очах, що він відверта людина, життєрадісна.

Сергій Рахманін: Отже, думаю, що ви вже здогадалися. Тим більше, у одній з відповідей була підказка, навіть назване було прізвище.

Отже, я радо вітаю в нашій студії Богдана Бенюка.


Богдан Бенюк: Добрий вечір!

Бачиш, все таки, коли люди знають своїх героїв, і з їхньої думки починає обростати мій персонаж. Виявляється, що я вуса носив, виявляється, що я вже лисий, виявляється, що я високий і стрункий. А насправді я дійсно пузатий, маленький, але зате добрий і гарний.

Сергій Рахманін: Ну, там було життєрадісний, наскільки я пам’ятаю, відвертий. Я думаю, що ми матимемо змогу переконатися в тому, наскільки наш сьогоднішній гість є життєрадісним, наскільки він є відвертим.

Проблема, яку зачіпали ми нещодавно в одній із програм – це проблема українського мистецтва, як такого, і, зокрема, кіномистецтва, театрального мистецтва.

Трошки пізніше ми довідаємося, чи часто наші слухачі відвідують театри. Але, от Ваше враження, як актора, чи можна говорити про якийсь бум, чи навпаки про певний спад? Наскільки охоче сьогодні український глядач відвідує театри?


Богдан Бенюк: Я мушу сказати, якщо взяти все населення України у відсотковому відношенні, то до театру десь ходить, в середньому, 6-8% від загальної кількості людей. І оті 6-8% і складають основну ту когорту людей, які були хоч один раз в театрі або, принаймні, два рази ходили до театру, або їм театр сподобався, або ні.

Але гріх було б зараз, наприклад, жалітися театру, що не ходять люди до нашого театру Франка чи там до інших. Навпаки, йдуть дуже добре, і відвідування театрів зараз навпаки стало... Тільки немає реклами.

От єдине, що театр потребує ще більшого загального, так би мовити, дослідження, щоб про нього знали. Тому що театр все-таки, кажу, він вариться у своїй кухні, і в цій кухні ходять ті самі глядачі. Що я маю на увазі?

Справжні театрали по декілька разів ходять на одну й ту саму виставу, бо цікаво людині дивитися, як на сцені зароджується прямо на його очах життя. І це надзвичайно цікавий процес. Тим і відрізняється від кіно, де все зафіксовано, де ти ніколи не зможеш щось змінити вправо чи вліво. А в театрі якраз, якщо ти прийшов на одну виставу, потім через три місяці прийшов на цю саму виставу, то ти вже бачиш її зовсім інакшу, там вже зовсім інші речі для тебе виявляються.

Сергій Рахманін: Це зрозуміло. Але зараз ми згадували київські театри, які все-таки в привілейованому становищі: і театр Лесі України, і театр Франка, і Театр на Лівому березі, де є блискучі актори, блискучі режисери, без перебільшення, хоча йому, наприклад, такої реклами, як провідним київським театрам. Він не відчуває браку глядачів, але якщо казати про провінційні театри, то там є справжній занепад.

І був експеримент, як на мене, дуже цікавий і дуже корисний Жолдака, який поїхав до Харкова, і там народ, населення, глядач почав ходити в театр, він почав дивитися українські вистави. Це було незрозуміло, незбагненно, але було це страшенно цікаво – це був експеримент.

Чому, з Вашої точки зору, держава не в змозі поширити цей експеримент, зробити з цього не експеримент, а явище, зробити з цього тенденцію?


Борис Бенюк: Я думаю, що це не після Жолдака почали ходити до театру в Харкові.

Сергій Рахманін: Ні, я просто навів його, як приклад. Просто цей театр... Я сам з Харкова родом, в мене дуже багато там друзів, вони казали, що, в принципі, не можна було казати, що цей театр був дуже запитаним. Там все-таки бракувало глядачів, там ходили на якесь певне явище. Тобто, потрібним був поштовх.

Я з Вами згоджуюся, що потрібна реклама, потрібні гроші. Бізнес не охоче поки-що вкладає гроші. Чому держава цього не робить?


Богдан Бенюк: Держава й не може цього робити, вона й не повинна цього робити. Мені здається, що скоро в часі буде переміна якась, однозначно, у плані дотацій всіх театрів. Тому що держава не може собі дозволити таку величезну кількість театрів впасти, вести і давати кошти на це.

Театр повинен сам на себе заробляти, хоч це звучить зараз так, і мене багато артистів мабуть будуть після цього не любити, але рано чи пізно обов’язково ми звернемось до того, що в театрі ім. Івана Франка повинно працювати не сто артистів, а тридцять артистів, які будуть заробляти на себе і будуть нормально працювати.

Сергій Рахманін: І годувати театр.

Богдан Бенюк: І будуть годувати театр, правильно, бо багато зараз є баласту, який, на жаль, є в кожному театрі. А ми зараз з Вами не можемо судити про периферійний театр, тому що там є свій глядач, там є також свої улюбленці. І в тому ж самому театрі ім. Шевченка або “Березіль”, або ще, як хочете його назвіть, але він має свою історію, має свого вболівальника.

А те, що Жолдак проводив там якісь свої експерименти, так воно тому і називається експеримент. Бо через три роки цей експеримент забувається і відходить, все-таки повертаються до тих речей, які вже роками здобуті в театрі, до тієї форми подачі театрального матеріалу, який роками вже апробований. А експеримент, він і є експеримент.

Сергій Рахманін: Погоджуюся, але тут проблема трошки в іншому. Я абсолютно погоджуся з Вами, що немає сенсу утримати таку силу силенну театрів, які держава просто не в змозі прогодувати і, мабуть, немає сенсу її годувати.

Я безмежно далека від цієї сфери людина, і я хочу почути Вашу точку зору, як фахівця, як експерта, як людину, занурену в це середовище.

Чи потрібне нам взагалі Міністерство культури? Яку функцію воно виконує? Чи потрібні нам численні держкомітети, відділи, які опікуються, начебто опікуються, цими питаннями? Невже не з’явилася потреба все-таки, якщо хочете, на ринкову платформу, на ринковий ґрунт все це перевести?


Богдан Бенюк: Ну, я не знаю, я не хочу виглядати зараз дилетантом, я не буду рубати вже з плеча і казати, що з огляду на останні події, революційність духу, який в нас є, що треба валити Міністерство, забороняти і відкривати щось нове.

Не знаю, просто варто, мабуть, змінити саму структуру тих людей, які працюють в тому міністерстві. Так само, як будь-яка людина, яка працює, неважливо, де: на радіо, на телебаченні, в театрі - якщо вона не на своєму місці і робить все проти цього організму, то від таких людей треба позбавлятися.

І в переважній більшості в Міністерстві культури України, в Адміністрації Президента нашого працюють ті люди, які працюють не на Президента, не на культуру (у Міністерстві культури) і так далі.

Сергій Рахманін: Так я зауважу. Це вже відбувається за третього Президента поспіль, тому я й питаю, чи є сенс у цій структурі, чи повинна вона вмерти сама по собі?

Богдан Бенюк: Це неможливо змінити. Якби це революційно відбулося і революційно взяли й завалили це приміщення, а потім, як співали (колись нас вчили): “Ми новий світ побудуємо”, якби це було так легко робити, то, мабуть, би це зробили на другий день.

А поза-як є багато людей, які зацікавлені в тому, щоб ці процеси гальмувалися, так само, як з тими процесами, які повинні на реорганізацію театру працювати... Прийшли ми в Міністерство культури, наприклад, почали заявляти про якісь певні речі, які повинні бути для того, щоб мінялося керівництво в театрі, для того, щоб оголосили конкурси на заміщення вакантних посад, а виявляється, це табу, яке роками прикривається Міністерством, і посада директора або там якогось художнього керівника, чи керівника театру, якщо він щось такого не зробить ультра-соціального якогось страшного, то вважай, що ця професія йому забезпечена, робота ця забезпечена до того часу, поки його ногами вперед не винесуть з цього колективу.

Сергій Рахманін: Є ще одна проблема, і про цю проблему Ви особисто згадали в одному з недавніх інтерв’ю. Ви казали, що Україна відчуває величезний брак акторів. Тобто, начебто, сила-силенна вузів продукує щороку акторів, а куди вони діваються - це величезна загадка.

Чому в нас немає акторів, куди вони діваються?


Богдан Бенюк: Ні, чому? Актори є. Ніхто не каже, що їх немає, вони є. І тому їх випускають, в першу чергу, найперша школа - це Театральний інститут ім. Карпенка-Карого, вірніше, він уже університет.

І всі ті регіональні відділення, які повідкривалися, як гриби після дощу, з різноманітною школою, тому що ми не можемо відповідати за якість того викладання і тієї освіти, яку вони отримують, але є факультети акторські, акторів є сила-силенна.

Справа в тому, що вони не мають виходу і не мають виходу заявити себе. Оце - проблема номер один. Тому що в кіно, яке знімається, беруть акторів десь там на якісь загальні плани, там на масовку. А театри так само не поповнюються молоддю, в основному це - середнє покоління в театрі, і наш театр старий.

Сергій Рахманін: Тобто, проблема не у відсутності акторів, а у відсутності для них можливості проявити себе. Я правильно зрозумів?

Богдан Бенюк: Абсолютно правильно.

Сергій Рахманін: Як це можна змінити, Вам як здається?

Богдан Бенюк: Я думаю, що є багата історія становлення нових театрів, які були, наприклад, в столиці театральної Мекки (їх таких дві, вважається – це Лондон і Москва), то в Москві відкривалися просто нові театри.

І ті люди, які зуміли відкривати нові театри на курсах своїх, які вони випускали, (такі педагоги, як Табаков, який “Табакерку” так відкрив, і багато інших), так і повинно бути, такий процес, ніхто в світі нічого іншого не придумав.

Сергій Рахманін: Українці в змозі робити щось подібне, чого для цього бракує?

Богдан Бенюк: Рано чи пізно, щось примусить самих тих студентів-артистів, які закінчують...

Сергій Рахманін: Організовуватися і створювати.

Богдан Бенюк: Безумовно. В них іншого виходу просто не буде. Їх примусить сам процес, як кажуть.

Сергій Рахманін: Тобто, їх змусить це робити проблема самовиживання? Я вірно зрозумів?

Богдан Бенюк: Так.

Сергій Рахманін: Віток акторів дуже великий з України?

Богдан Бенюк: Ні.

Сергій Рахманін: Тобто, вони не тікають, вони не намагаються шукати...?

Богдан Бенюк: Справа в тому, що немає куди тікати. Якщо ти знаєш добре англійську мову, якщо ти знаєш добре російську мову, то ти можеш поїхати в іншу країну десь там працювати. Якщо ти мовою маєш територіальну свою якусь дію, що ти можеш працювати, як артист, то ти нікуди не дінешся з території України, ти мусиш тут бути. Такі були приклади, коли, пам’ятаєш, із Москви повиїжджали багато артистів в Ізраїль.

Сергій Рахманін: А потім поверталися.

Богдан Бенюк: А потім верталися назад, тому що їм потрібна публіка, і все, тут нікуди від цього дітися.

Сергій Рахманін: Ну, ще вони відчували просто чуже середовище. Пам’ятаю, багато інтерв’ю-оповідок про те, що вони справді... Ще один нюанс, про нього ми поговоримо трошки пізніше, а зараз я хочу просто почути ствердну чи негативну відповідь.

Проблеми у театрі, які зараз з’явилися з точки зору оглядачів певних, пов’язані з політизованістю театрів, тобто дуже багато людей намагаються так чи інакше пов’язувати театр і політику. Це справді має місце така тенденція чи ні?


Богдан Бенюк: Така тенденція в нас завжди була притаманна театру. Не може бути театр поза політикою. Якщо пригадати ті роки Радянського Союзу, то театр обов’язково відмічався кожного року новою виставою, яка була з нагоди там енного з’їзду або якоїсь події політичного життя, обов’язково ці вистави випускалися.

Сергій Рахманін: Але це ж неприродно?

Богдан Бенюк: Чому? Ми старалися випускати, наприклад, і природні вистави, які були присвячені, наприклад, там з’їзду. Я пригадую, що я в такий...

Сергій Рахманін: Ну, це радянські часи. Я, маю на увазі, все-таки теперішній час.

Богдан Бенюк: А тепер немає такого. Ніхто тебе не заставляє ставити виставу до дня народження Івана Франка, в якого буде в серпні місяці, ніхто цього не говорить, і театри можуть не ставити.

Сергій Рахманін: Зараз Резнікович пов’язує проблеми, які в нього виникли з його, скажімо так, анґажованістю Партією регіонів. Як на мене, це виглядає кумедно, але менше з тим. Якби Резнікович не пхався до політики, даруйте за брутальний вислів, то, можливо, й не було у театрах таких проблем, так чи ні?

Богдан Бенюк: Я думаю, що тут Резніковича заставили запхатися в політику. В нього іншого виходу не було, поза-як війна, яка йшла минулого року з його театром, примусила його просто прийняти якусь позицію і стати під якусь руку, щоб його захищали. Так що тут заставили люди.

Але, я думаю, що кожний актор, кожний працівник, який працює у мистецтві, який з мистецтвом пов’язаний, не може бути поза політикою. Все-рівно повинен бути громадяном і мати якісь свої уподобання і щось захищати в цьому житті. Обов’язково. Інакше, ти інертний стаєш і абсолютно нікому не цікавий.

Сергій Рахманін: Пане Богдане, я пропоную все-таки ще трошки поговорити про театри, якщо Ви, звичайно, не заперечуєте. І перед тим я хотів би почути точку зору наших слухачів.

Отже, наші кореспонденти опитували людей на вулицях, намагаючись довідатись, як часто вони відвідують театри. Отже, послухаємо, що з цього вийшло.

Респондент: В театрі? Це ще напевно у школи було, років три тому. В кіно? Місяців три тому.

Респондент: Останній раз була на “Майстрі і Маргариті” в Івана Франка.

Респондент: Давно було. Краще не питайте. В кіно?

Респондент: В театри ходжу частіше, місяців три тому. Дай Бог пам’ять, що ж я дивився в нашому Івана Франка? Не пам’ятаю.

Респондент: Як це давно було. Боже, який це фільм був? Так “Нічна варта – 2” точно дивилася, а після того не пам’ятаю, чи дивилася чи ні. В театрі давно не була.

Респондент: Це було, зараз скажу, в березні місяці на Лівобережній. Так і називалось “Стороннім вхід заборонений”. Зараз я згадаю. “Ласкаво просимо”? Ні, не “Ласкаво просимо”. Ну, ми не згадаємо назву, що приховувати.

Респондент: В театрі, чесно? Не була ніколи. Хочу.

Респондент: В театрі? Місяця три тому був, але до цього також дуже довго не був в театрі. Я не пам’ятаю вже назву.

Сергій Рахманін: Бачите, в принципі, зрозуміло, що це не є репрезентативне опитування. Але зрозуміло, що молодь, якщо Ви чули, то там переважно були молоді люди, вони не дуже охоче відвідують театри.

В мене питання в зв’язку з цим таке. От Ви, як актор, я розумію, що коли Ви на сцені, у Вас немає особливо часу розглядати своїх глядачів, але менше з тим, я думаю, що Ви маєте якесь уявлення, хто Вас дивиться.

Молоді поменшало чи побільшало останнім часом? Бо є враження, що молодь в нас не читає і не відвідує театри, і з часом ми отримуємо якусь таку яму величезну, культурну, якщо хочете.


Богдан Бенюк: Тут ще залежить від того, де ця дитина чи молоді люди вчилися, в якій школі. Бо, наприклад, якщо взяти нашу столицю, то є школи, де потужно відвідують театри. І, власне, щасливі ті молоді люди, які попадуть в хороший театр та ще й на хорошу виставу.

Бо, коли оцей магнетизм відбувається на першій виставі, і цей манок зацікавленості потім вистрілює багато, багато разів, по ходу того життя, коли ти йдеш в театр, бо це тобі подобається. Це просто не пощастило цим молодим людям, що вони ніколи не були в театрі. А, може, й були, але, бачите, не можуть запам’ятати, що вони дивилися, тому що в пам’яті воно не залишилося. Значить, це були якісь такі моменти нецілісного кайфу від того, що повинен отримувати глядач, який приходить до театру.

А молоді зараз в театрі більше. І яке б ми інтерв’ю зараз не слухали, але, судячи з того, як, хто приходить до театру ім. Івана Франка чи на наші вистави Театральної компанії “Бенюк і Хостікоєв”, я ж дивлюся в залу, хто там сидить. І в мене є час це роздивитися, тому що я ще й продюсерством займаюся, обов’язково повинен знати, хто там в залі сидить. Так я можу сказати, що якраз молоді збільшилось, вони дуже добре йдуть до театру.

Сергій Рахманін: Як Ви ставитися до такого вимушеного заробітчанства українських акторів, які змушені не тільки в масовках зніматися у серіалах переважно російських, але й зніматися у рекламі?

Ну Ви самі і селітру рекламували дуже переконливо, настільки переконливо, що я сам хотів її купити, але не зрозумів, для чого вона мені. І Національну лотерею Ви рекламували, хоча після цього казали, що Ви не граєте в азартні ігри з державою, і якщо якийсь дурень замість того, аби купити хлібинку додому, купить лотерейний квиток за гривню, то це його особиста проблема. Але робили Ви це абсолютно переконливо.

Це заробітчанство (я без іронії, без брутальності це слово вживаю) - це вимушений процес і наскільки тривалий у часі? Коли справді актори будуть запитані у гарних проектах телевізійних, кіношних, а не тільки в рекламах?


Богдан Бенюк: Це можна чекати все життя, і можна ніколи не дочекатися.

Сергій Рахманін: Ну, передчуття у Вас же є, як у людини, яка...?

Богдан Бенюк: Я тоді зараз скажу. Чекати того моменту, що з’явиться той режисер або той продюсер, який полюбить того чи іншого артиста, буде його розкручувати, як артиста, а цей артист ще попаде до шмиги всім глядача, що на нього будуть ходити й дівчата, які інтерв’ю давали, будуть згадувати, що вони дивилися не на “Брат – 2” а ходили там на якогось українського артиста такого-то й такого, будуть називати ці прізвища.

Це утопія сидіти і чекати, це неможливо. Я з самого дитинства знаю, що заробляти чесно гроші - це непогано, це абсолютно нормальна річ. І та людина, яка вміє і заробляє ці кошти, то це нічого такого осудливого немає.

Інша справа, що хотілося, безумовно, щоб ти весь час був у великих проектах зайнятий, в театральних проектах, в кіно-проектах, мав би за це великі гонорари. Але поза-як цього немає, то артисти в переважній більшості вимушені працювати і заробляти гроші не в бандитських якихось там об’єднаннях, а в нормальних речах, де повинні бути акторські руки: і озвучувати мультики, і фільм-серіали озвучувати, і вести презентацію, і вміти концерти вести, і у виставах брати участь, і в якихось виставах поза театром - це ті речі, які притаманні артистам. Тут нічого поганого нема.

Я тільки радію тим людям, які вміють свій талант пристосувати і знайти, що цей талант приносить їм подвійну користь. Вони ловлять кайф від цієї роботи так за цю роботу ще їм і гроші платять.

Сергій Рахманін: Зрештою, але все-таки, знаєте, хотілося б, щоб у нас були не тільки гарно зроблені реклами з гарними акторами, а й ще, наприклад, гарні фільми. Скажімо, пан Приходько, ми не так давно спілкувалися, він стверджував, що в Україні кіно є, от українське кіно як явище.

Є багато людей, які цю тезу ставлять під сумнів, стверджуючи, що в українського кіно, якщо не брати поодинокі стрічки, а, в принципі, як явище, його зараз нема. Вам яка з цих двох точок зору до вподоби?


Богдан Бенюк: Ну, знімаються фільми, знімається багато. Наскільки воно українське – це знак запитання, з якої сторони підходити до цієї теми. Якщо підходити збоку того, що вони випускаються на території України, але за гроші якоїсь іншої держави, то це вже фільм неукраїнський.

Сергій Рахманін: Добре. Давайте, умовно кажучи, була “Чорна рада”, був “Нескорений” - різні фільми абсолютно, але їх, умовно кажучи, можна називати українськими. Була “Штольня”, було “Прорвемось”. Як би Ви оцінили якість цих фільмів? Їх можна називати стрічками, які несоромно показувати поза межами рідного терену, байдуже де?

Богдан Бенюк: Я скажу, що якість з’являється тільки тоді, коли є кількість, а з цієї кількості можна тоді робити якість. А поза-як у нас фільми, які можна прорахувати на двох руках, то говорити про те, якої якості ці фільми і яке це українське кіно, і чи українське воно – немає сенсу. І не треба цього робити, вони є: сильніші, гірші, слабші, відверто слабкі, але їх повинна бути така кількість, щоб з тієї кількості якраз почала формуватися якість. Іншого способу просто не придумали.

Багато країн продукує величезну кількість ширпотребних всіляких речей, але серед тих речей трапляються потім шедеври, які потім дивляться всі і кажуть: “от, яке гарне французьке кіно, ох, які американці молодці”. А скільки там поганого є.

Сергій Рахманін: Зрозуміло. Але у нас поки-що, як один знайомий називав, що це навіть ширнетреб, а не ширпотреб. Я з Вами погоджуюся, але в чому проблема українського кіно? В тому, що бракує нормальних людей, які...

Богдан Бенюк: Як би ти був такий розумний і я такий розумний, ми б з тобою вивели цю формулу, то мабуть...

Сергій Рахманін: Ну давай ми подумаємо і зробимо.

Богдан Бенюк: Формули такої не придумали. Так само, як ніхто не знає звідки з’являється кохання, на якому етапі воно з’являється. Якби вивести цю формулу, то тоді б не треба було нам жити.

Сергій Рахманін: Це не технологія, це процес. Там же можна розрахувати?

Богдан Бенюк: Не можна. Не можна, тому що це процес і творчий процес.

Сергій Рахманін: Підґрунтя зробити, підмурок, на якому все буде це базуватися?

Богдан Бенюк: Не знаю. Як на мене, мені здається, що все-таки все повинно йти від духовності людини. Якщо цю роботу будь-яку роблять духовно-багаті люди та ще й ті люди, які вболівають за цю землю, де вони живуть, то тоді може бути якийсь результат.

Сергій Рахманін: Оце інше питання. І, до речі, воно, безпосередньо, пов’язане з тим, що ми щойно обговорювали. Добре. Важко вигадати формулу, як зробити якісне кіно, але можна зробити певні кроки, аби прискорити цей процес. У нас поки-що немає нового Шевченка чи нового Косинки, чи нового Зерова. Маю надію, що вони з’являться найближчим часом.

Але в Україні, це доведений медичний факт, дуже важко видати українську книжку. Правда? Чому у нас так багато російських книжок? Не тому, що вони кращі, а тому, що вони дешевші. Правильно?


Богдан Бенюк: Все правильно. Дуже простий приклад. Ви прийдіть на вокзал, і, як каже моя знайома: “Наш ребьонок коштує 30 гривень, а моя дитина коштує 120”.

Сергій Рахманін: Мені не треба розказувати, в мене дитина, в мене величезна проблема купити їй українську книжку. Якщо мені вдається її знайти, то ця книжка видана або в Білорусії, або в Росії.

І я не можу цього зрозуміти. Це вже не пошук кохання, це пошук технологій. Невже так важко цій державі зробити два-три кроки на зустріч тому, аби в Україні з’явилась українська книжка, аби бодай видавець міг видавати ці книжки, і тоді, можливо, з’являться і таланти. В чому проблема? Я не можу зрозуміти.


Богдан Бенюк: Ця проблема надзвичайно складніша, і ми не розберемося знову з тобою. Тому що в мене є кум мій Іван Малкович, який має дитяче видавництво “Абабагаламага”, і в нього блискучі книжки, ти ж знаєш.

Сергій Рахманін: Знаю, так.

Сергій Рахманін і Богдан Бенюк у студії
Богдан Бенюк: Але зараз, скільки ми не говоримо про те, що треба піти на зустріч видавцям українським, забрати величезну кількість всіляких податків, які обкладені нашою українською книжкою, і тому вона така дорога виходить.

Але виявляється цей процес гальмується вище десь на урядових рівнях. Значить, хтось зацікавлений в тому, щоб ті процеси не пішли, значить, хтось стриже якісь купони з цього, що книжка українська не виходить, що легше привести російську книжку видати її великим накладом. Мабуть хтось має якісь дивіденди з цього.

І тут треба, щоб розібралося СБУ (Служба Бенюків України), щоб вона все-таки розібралася в цьому в цьому питанні. І ці питання обов’язково піднімати треба на глядача і все розказувати, бо інакше в нас все робиться втемну.

Ми живемо втемну, Президент наш дуже поганий, виходячи з усіх друкованих видань, які видаються. Він поганий, ніхто його не оббілює ніколи, навіть дивно, але його ті люди, які працюють у нього в Комітеті, які повинні цим в першу чергу займатися і казати, що, наприклад, там сьогодні Президент подарував комусь квітку. Та про це повинні всі газети писати, що він квітку подарував, щоб люди знали.

А виявляється багато всіляких речей, які він робить нормальних, вони про це не знають, тільки що погане, то ми знаємо. І так само у будь-якій галузі, увіткніть пальцем все, що погано, воно набагато цікавіше.

Сергій Рахманін: Це проблема. В принципі, є логіка журналістики, що “good news – no news”, тобто добра новина - це відсутність новин. Але це інша справа. Те, про що ти говориш - це, в принципі, проблема України, не тільки Президента. Це проблема України, яка не може себе подавати, бо ми маємо безліч талантів все ще маємо.

Богдан Бенюк: Я ж кажу...

Сергій Рахманін: І ми не вміємо себе подавати.

Богдан Бенюк: Ні, ні це про талант тих людей, які працюють на певних посадах.

Сергій Рахманін: Правильно.

Богдан Бенюк: Чому? Дивися. Твою програму, яка виходить на Радіо Свобода, чому її слухають і Свобода думає про слухача, про те, як розширити якусь там аудиторію? Чому про це не думають ті люди, які сидять на великих посадах і чому вони думають, що ця посада це є подарунок якийсь, і чому вони думають, що, наприклад, з цієї посади крок вліво, крок вправо це є розстріл, чому не робити ті потуги, ті речі, які б тільки сприяли тому, щоб нове щось з’являлося, чому не посунути тих людей, які абсолютно зашкарублі сидять, у яких вже мізки по шкалі не рухаються нікуди, чому не приходять ті молоді до театру Івана Франка, молодь та не з’являється, яка повинна потім бути майбутнім нашого театру.

Це величезна кількість запитань, на які ніхто знову ж не може дати відповідь. Бо ніхто ж не знає, як це: від міністра культури і вище візьміть до віце-прем’єра по культурі. Ніхто цього не дає, тому що зрушити оцю всю глибу, це виявляється надзвичайно складно, всі бояться, тому що будь-яку ланку рушиш - на тебе величезна кількість прокльонів тих людей, які попадають під оці обламки отієї структури, яку ти завалиш. І ти будеш потім мати оцю всю енергетику, яка буде погана на тебе йти, і людина просто хворіє, погано себе почуває.

Для того, щоб обминути це все, люди стараються не чіпати. Отак ця структура стоїть - так хай і стоїть, і хай так і живемо. Ну, заробляємо собі по якихось там рекламах, Бенюк там ходить десь там по якихось візитах, по якихось день народженнях, весілля комусь проведе ну, і нехай там і буде. Ходять оці люди по Хрещатику, які кажуть: “Ну, він товстенький, маленький, веселий чувак тай і все, ну такий класний артист”.

Та тому, що наших артистів не знають, та й все. Тому що будь-яке телебачення ви включіть, будь-який канал, там хто завгодно, тільки українських артистів ти не знаєш, або в другій, третій ночі показують раптом Івана Миколайчука фільм, або Костя Петровича, Царство їм Небесне, фільм, або Бенюк іноді з Хостікоєвим десь там появиться чи Ступка вкінці, десь там вночі. Хто це дивиться? Це, що для тих хворих людей, які вже спати ні з ким не можуть? Як поміняти логіку?

Сергій Рахманін: Є інший приклад, наводжу приклад абсолютно останній. З’явився фільм американський “Тачки”, я не пам’ятаю його автентичну американську назву, він дубльований, зокрема, українською мовою, тобто основний для нашого ринку робили російською, але дублювали українською.

Мій знайомий, який живе поруч зі мною в будинку, він хотів сина повести на цей мультик, але він не зміг цього зробити. Чому? Бо він йде або дуже рано вранці, коли дитина ще спить, або пізно ввечері, коли дитина вже спить.


Богдан Бенюк: От цього директора кінотеатру... Оце є проблема в директорі кінотеатру. Тому що директор кінотеатру повинен бути національно свідомим в першу чергу, і всі решта людей, від яких залежать кінотеатри, повинні зробити максимум всяких зручностей, щоб українською мовою фільми йшли в найкращий, в супер час. От і все.

Сергій Рахманін: Вони думають про свій заробіток, вони вважають, що українською не будуть дивитися.

Богдан Бенюк: Ти ж пам’ятаєш, як менше року тому, коли віце-прем’єр сказав, що повинно 20% фільмів озвучуватися українською мовою. Скільки одразу сказали: “Та ви що, це неможливо, ви що, це скільки грошей треба!”

П’ятнадцять років смоктали гроші з українського глядача, то це нормально заробили собі. А тепер, щоб переставити на рейки інші, виявляється, це треба супер-апаратуру, немає артистів, кому озвучити, фуфло це. Просто треба віддати зайву гривню, а зайву гривню зі своєї кишені... Дуже хороше сказав один мій товариш: “Любов кожного з нас до України вимірюється глибиною своєї власної кишені”.

От, коли ти витягуєш цю гривню зі своєї власної кишені, і ти стаєш тоді на захист, як Павлик Морозов чи хто там...

Сергій Рахманін: Матросов.

Богдан Бенюк: Як Матросов захищаєш і кажеш: “Я її не віддам” і будь-які аргументи знаходиш для того, щоб не пустити це. А вирішується дуже просто, виявляється, супер час треба віддати під україномовне і все, і так будь в чому.

Сергій Рахманін: Мені от особисто було дуже неприємно, зараз ми про це трошки поговоримо, коли ти вирішив іти до політики. Я пам’ятаю, що дуже болісно...

Богдан Бенюк: Це за мене було неприємно?

Сергій Рахманін: Так, я зараз поясню, чому. В коментарях до інтерв’ю реакція була приблизно така: “Та він блазень і за тими іде. Що з блазня взяти?” Мені це не подобалося, чому поясню.

Тому що я, як людина, яка так чи інакше пов’язана з політикою, трошки інакше ставлюся до вчинків людей, які намагаються себе реалізувати в політиці, а, по-друге, для мене Бенюк, ніколи не був комічним актором. Тому що перше моє зіткнення з Бенюком, як глядача, було у фільмі “Ати бати йшли солдати” і “У мене там мама голодує”. Я ніколи не забуду цієї фрази. Епізод мабуть маленький, але він, мабуть, найбільше мене вразив, хоча фільм насправді геніальний, з моєї точку зору.

І, друге, коли я дивився “Швейка”, то на моє глибоке переконання не фахівця, профана повного у всіх цих речах, які пов’язані з театром, це була трагічна гра, це був актор-трагік, який, як на мене, не був зреалізований, не був запитаний як трагік.


Богдан Бенюк: Я тобі можу сказати, що я також поважаю і люблю Богдана Бенюка, він мені страшенно подобається.

Сергій Рахманін: Серйозно?

Богдан Бенюк: Я абсолютно впевнений...

Сергій Рахманін: Тобто, ми збігаємося.

Богдан Бенюк: Ми абсолютно з тобою схожі, стаємо на одній хвилі радіо ФМ-хвилі налаштовані, абсолютно точно, тому що та річ, яка є в кожного актора, вона нерозкрита. І слава Богу, що в мене в житті був режисер Володимир Оглоблін, Царство йому Небесне, який, власне, і відкрив трагікомізм в мені. І я тепер розумію, що палітра моя набагато більша, ніж те, що мене використовували в театрі.

Так мене використовували, як якось такого... казали: “Ну, він блазень, він може робити тільки такого плану якісь роботи і так далі”. А тут виявляється, людська душа набагато більша, тільки потрібен той чоловік, який би повірив в Бенюк, що Бенюк є ще і Король Лір, що Бенюк може зіграти Короля Ліра і може це зробити. І я й таки зроблю це.

Тобто, я схильний до того, що трагізм присутній в мені, це краще, мені це більше подобається. Тому що мені подобаються ті люди, в яких рани на душі.

Сергій Рахманін: Я пам’ятаю, коли ти в якомусь інтерв’ю сказав, що дуже хотів би бути режисером, якщо б ти що-небудь ставив, то ставив би трагедію. Так от у мене питання, два питання, начебто не пов’язані між собою.

З твоєї точки зору, чому ти не був запитаний саме, як трагічний актор? Це, по-перше. І, по-друге, в політику ти пішов, тому що тобі бракує трагізму в буденному житті, ти вирішив тай десь його пошукати? Я серйозно, без жартів.


Богдан Бенюк: Я тобі скажу, в театрі Франка колись я на зборах виступав, і кажу: “Шановні друзі! Чому Анатолію Григоровичу Хостікоєву дають ролі героїв-коханців, а чому мені ніколи в житті ці ролі не дають?

Я розумію, що я не зможу зіграти секретаря райкому партії, бо секретар райкому партії повинен мати метр вісімдесят п’ять зросту, худим і струнким бути. А він метр сорок вісім, як у мене, не може бути, тому що це вже не секретер райкому партії, а вже будуть з нього сміятися”.

Колись Борис Брондуков, коли отримував першу премію, і це розказують вже як легенду, він поїхав в Ленінград на кінофестиваль, і за фільм “Кам’яний хрест” він отримав премію, як найкращий актор. І до нього кореспонденти підійшли і почали брати інтерв’ю, як в тої людини, яка найкращу роль зіграла. І запитали його про майбутні його плани, кого б він хотів зіграти?

І він сказав, що хоче зіграти Володимира Ілліча Леніна. Так там був шок, вони просто не знали, як вирулити. Тому що, Ви уявляєте, для того, щоб претендувати на таку, наприклад, на такого персонажа це треба було, по-перше, мати партійність, по-друге, моральність. Були певні якісь речі, які не можна було переступати і табу.

Зараз ці табу вже зруйновані в театрі, вже такої конструкції, як я, можна грати.

Сергій Рахманін: Тобто, можна грати героїв-коханців з метром сорок вісім?

Богдан Бенюк: Абсолютно. Головне, щоб жінки були задоволені від цього героя. От і все ось, що ми добиваємося. З приводу політики, мушу тобі сказати, що тут є одна така річ - кожна людина рано чи пізно виростає з того, де вона працює.

Наприклад, якщо я працював в театрі, то мені театр стає завузький. Я обов’язково шукаю собі ще фільми, я обов’язково шукаю собі ще інші театри для того, щоб розвернутися в ширину свого талану або таланту, або Божої руки.

По-друге, я встряваю у видавництво книжок, потім я в встряваю у видавництво якихось аудіо-дисків, потім я встряваю ще в якісь речі.

Сергій Рахманін: Постійно шукаєш якусь халепу?

Богдан Бенюк: Абсолютно, бо мені так цікаво стає. І тому-то я виростаю з певних штанів, і ці штани тобі стають завузькі. Я, перепрошую, я як громадянин, я не міг бути не в тій ситуації, яка зараз складається довкола політичного життя і поза цієї ситуації...

Я ніколи не зраджував тим позиціям, які в мене були з самого рання. Наприклад, мені було страшенно в дивину, коли мій сусід, в Києві я жив з ним з 1979-го, коли квартиру отримав, і по 1986-й десь приблизно, а він найкращий був спеціаліст по почерках в Комітеті Державної Безпеки. І він мені десь сказав у 83-му році, що на мене справа заведена, як на якусь неблагонадійну людину ще з 79-го, коли я прийшов в Театр Юного Глядача після інституту працювати.

І в мене ще тоді виникало багато запитань. Думаю, чому це раптом я такий став цікавий цій організації, що я таке зробив, чи я там щось таке міг зробити, яка перспектива була того, що вони так дивилися на мене, що я такий неблагонадійний? Але вони все-таки видно прозорливі були. Тому що на позиціях українства я завжди стояв і стою, і я ці позиції ніколи не змінював.

І, коли зараз настало питання надзвичайно гостро з приводу збереження багатьох тих речей, які складають нашу націю, як націю, то я осторонь, безумовно, що не міг стояти. Я й продовжую зараз займаюся політичною роботою.

Сергій Рахманін: Тут є один нюанс.

Богдан Бенюк: Ні, нюансів немає. Ті люди, які думають, що, ці люди, які зараз у Верховній Раді, які зараз складають коаліцію або не складають коаліцію, або йдуть, наприклад, від коаліції йдуть врозріз того, що буде робитися, вони, мушу Вам сказати, що вони займалися будь-якими професіями, але тільки не політикою. Рано чи пізно їх саме життя примусило...

Сергій Рахманін: Не сперечайся, я зараз не про це хотів запитати. Справа в тому, що, якщо взяти перелік усіх політичних сил, які там намагалися перетнути 3%-вий бар’єра, аби потрапити до Верховної Ради, - різні люди, різна мета ставилася перед організацією, різне ставлення до них, але...

Завжди, коли людина йде в політику, якщо вона вперто і затято прагне якоїсь мети, і вона в це вірить, то навіть попри те, якщо вона не потрапляє, оця віра залишається, і вона залишається десь там на землі, і щось з цього поростає.

А, якщо людина йде, тому що її запропонували і незручно було відмовитись. Тут, як було?


Богдан Бенюк: Я зрозумів. Я мушу сказати, що тут залишається так, як і було. Тому що, якби це була акція одноразова із намаганням ввійти в парламент легкою кров’ю, то на цьому би політична діяльність і закінчилася.

Сергій Рахманін: Шансів уже особливих не було, якщо об’єктивно дивитися.

Богдан Бенюк: Безумовно. Я не пішов в Регіони, не пішов у БЮТ, не пішов у “Нашу Україну”, де можна було б звинуватити, наприклад, що артист такий-то, видно, якісь він дивіденди має і так далі. А я пішов у Всеукраїнське об’єднання “Свобода”, яке абсолютно не мало тих всіх речей, в яких можна було б мене звинуватити.

Сергій Рахманін: Попри неоднозначне ставлення до цього політичного об’єднання, збоку певних кіл?

Богдан Бенюк: Це їхні проблеми. Якщо вони мають таке неоднозначне ставлення, хай собі ставляться, це їхні проблеми. Але це Всеукраїнське об’єднання “Свобода” відбиває ті позиції, які дорогі мені, в першу чергу щодо збереження нації.

Сергій Рахманін: Тобто, ти їх поділяв і тому пішов?

Богдан Бенюк: Я тому коло них є.

Сергій Рахманін: Актори доволі часто йдуть до політики, це не український винахід, такого дуже багато, і , мабуть, найяскравішим прикладом є США, де багато відомих акторів зробили політичну кар’єру.

Богдан Бенюк: Найбільше йдуть юристи.

Сергій Рахманін: Юристи, зрозуміло. Але актори, до речі, роблять непогану кар’єру, і США справді в цьому є певним прикладом, і тому пропоную доволі цікаву оповідку Юрія Дулерайна з США.

Юрій Дулерайн: Політикою у нас займаються найрізноманітніші представники будь-яких верст населення. Особливо, цим знамениті голлівудські актори, які вважають, що оскільки їх любить народ, що вони популярні, що вони отримують двадцять мільйонів за один фільм, то вони можуть висловлювати свої політичні погляди, до них мусять дослухатися.

Найзнаменитішою з них усіх, звичайно, це Рональд Рейган, який був навіть головою професійної спілки акторів Голівуду. Після нього я можу назвати Арнольда Шварценегера, який був Термінатором, а став губернатором. Він популярний, улюблений в народі серед таких акторів-політичних діячів є і Барбара Стрейзен, відома комедійна акторка і співачка, і Алек Болдуін, Шон Пен.

Сергій Рахманін: Але, в принципі, тут на додаток до того, що ми щойно почули, це моє особисте враження, можливо, Шварценегер є непоганим губернатором, але напевне, тому що він є доволі посереднім актором, з моєї точки зору.

І тому мені важко уявити талановитого актора, який зреалізував себе як політик. Можливо, я помиляюся, я не дивився Рональда Рейгана в стрічках.


Богдан Бенюк: А колись показували десь його фільм.

Сергій Рахманін: От я якось не втрапив, не пощастило. Але повертаючись до політики, мені колись подобалась твоя оцінка Президента, така трошки мистецька, я б навіть сказав. Коли ти казав, що якийсь там дідусь написав листа і сказав, що він би хотів бачити Президента в образі Янгола-охоронця, який в одній руці тримає Конституцію, а в іншій меча, якщо не помиляюся.

А насправді ми маємо Президента, який в одній руці тримає вулика, а в іншій вітряка.


Богдан Бенюк: Я не думаю так. Він набагато складніший, ніж зараз образ є про нього.

Сергій Рахманін: Ну, це твоє визначення.

Богдан Бенюк: Таке саме, як і твоє. Ці два Президенти, які: один неймовірно гарно співає, має обдарування, другий на гітарі грає, також має обдарування, акторське обдарування. І ще й актори неабиякого польоту, вони ще вміли себе вести, вміли вибудовувати свій імідж і так далі.

Тобто, ці речі акторства, лицедійства, притаманні всім, я не кажу, вже про політиків, які сидять у Верховній Раді, які теж не менші актори. Там би був театр такого високого польоту, якби тільки туди Жолдака кинути, він би з ними поставив дуже гарно, басейн побудував, всі би вони голі там плавали, тобто всякі такі мульки були зроблені і так далі. Можна було б собі нафантазувати.

Сергій Рахманін: Я із задоволення відвідав би таку виставу.

Богдан Бенюк: Один раз би пішов.

Сергій Рахманін: Напевно. Навіть гроші б заплатив. Без акредитації за гроші.

Богдан Бенюк: А за те, що вони в басейні, чи за те, що вони голі?

Сергій Рахманін: За те, що вони політики. Просто підтримати вітчизняного виробника, їй Богу, я б скинувся. Глибина моїх почуттів вимірювалась б глибиною моєї кишені.

Богдан Бенюк: Так от я собі думаю, що тут абсолютно не треба звертати увагу, хто, з якої професії приходить до чогось. Бо життя так складається, що ми починаємо життя у перспективі на одне, а потім життя повертає так, що тебе та перспектива виносить зовсім інакше.

Це не твій талант, це Божа рука тебе веде, це Ангел-охоронець тебе веде, це будь-які сили або ті люди, які в твоєму житті, вони відіграли, як маячки, які тебе направляли. Бо погодься, і в тебе є такі люди, які певним якимось чином вибудовували траєкторію польоту цього. Так само у мене, зараз я дивлюся назад і згадую тих людей, які вибудовували мене, як людину, як особистість.

Я рано чи пізно повинен приходити до такого результату, який я зараз є. Завтра я не знаю, який я буду, я не знаю, я не можу запланувати це, тому що це не від мене залежить. Це залежить від багатьох обставин, які мене ведуть.

Сергій Рахманін: Ні, ну життя не відоме, але, в принципі, перша спроба невдала, назвемо її так. Вона не відбила в тебе бажання ще раз спробувати свої сили в політиці, я маю на увазі, парламентські вибори?

Богдан Бенюк: Воно не могло в мене відбити, тому що я займаюся цим весь час. Я займаюся відстоюванням своїх інтересів в своїй державі.

Сергій Рахманін: Я розумію, але впритул ти зіткнувся з речами, з якими напевне не стикався до цього?

Богдан Бенюк: Та ні. Абсолютно спокійно.

Сергій Рахманін: Тобто, нічого нового під час кампанії ти для себе не побачив, не зустрів?

Богдан Бенюк: Абсолютно. Ні.

Сергій Рахманін: Ти колись казав, що, коли тебе запитували, чим відрізняється, скажімо, глядач на сході чи на заході, в Києві, чи в провінції, ти сказав, що глядач скрізь однаковий і виборець теж.

Ти і зараз дотримуєшся такої позиції?


Богдан Бенюк: Абсолютно. Якщо ти з відкритим серцем, з пораненим серцем йдеш до тих людей, вони тебе слухають обов’язково.

Сергій Рахманін: Чому ж тоді у нас відбувається те, що нав’язують нам, те, що навмисно, вперто, затято називають розколом?

Богдан Бенюк: Це ж хід.

Сергій Рахманін: Невже народ такий дурний. Народ же є самодостатньою штукою, його, в принципі, ошукати так легко неможливо, в принципі. Невже його так легко ошукали там кілька десятків людей, які штучно створили те, що називаються сьогодні розколом?

Богдан Бенюк: А я тобі скажу, що, власне, ця проблема, яка зараз нібито стоїть проблемою, вона й підігрівається весь час. Тому що це вигідно - мати весь час такі речі, які б були на грані фолу, тобто які б обговорювалися в суспільстві.

Бо повір, багато тих речей, які зараз ніби загострені і винесені вперед, за минулого Президента про них навіть ніхто не говорив. Тому що вони були не на часі, на них ніхто не звертав уваги. А зараз ці проблеми виносяться вперед. Чому?

Бо багато структур різних політичних спрямувань цікавляться цими проблемами, на цих проблемах вони можуть заробити електорат, що й вони і роблять. От і все. Але в основі тій, які ти сказав: “Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була...” Цей народ абсолютно свою позицію досягає.

І зараз дивися, всі обговорюють, наприклад, кажуть: “За останнім переписом українців там 80%”. Хтось там, хто отримує іншу позицію, каже: “Неправда, це 50 на 50”. Знову зараз говорять про те, що українську мову підтримують більше 60%, за останніми переписами.

Бачиш, постійно ця тема крутиться. Чому вона крутися ця тема? Хіба нам немає, чим займатися, іншими питаннями? Хіба нам немає займатися питаннями очищення своєї душі, наприклад, душі такої, щоб ти міг відгукнутися на чиюсь біду.

Бо в нас же ж така ще в українців є річ, коли півень тебе в одне місце дзьобом не дзьобне, до того часу ми ніколи на це уваги не звертаємо. Ті всі речі губляться, якщо ми зараз на тата і на маму уваги не звертаємо, а в переважній більшості оцих молодих людей, в яких ми брали інтерв’ю, Ви запитайте, якого числа народжені, якого року народжені їх тато і мама, то в житті вони не скажуть.

Це парадоксальні речі, але це страшні речі, це говорить про те, що вмирає щось таке, і батьки дітям не вкладають в дзьобику, як пташка вкладає їжу, не вкладають багато речей, які нас і різнять у світі, як націю. Ви подивіться зараз на стадіони, Чемпіонат світу, та там кожна нація зараз гордиться тим.

Хіба це не їхній буржуазний націоналізм: італійців чи бразильців, коли вони пруть своє...

Сергій Рахманін: Але буржуазний націоналізм, до речі, має різні відтінки і різне ставлення до нього.

Богдан Бенюк: Хто придумав це – буржуазний націоналізм?

Сергій Рахманін: Ні, я жартома, я іронічно це вживаю. До речі, український націоналізм, ніколи не був буржуазним.

Богдан Бенюк: Сільський.

Сергій Рахманін: Він був сільським, абсолютно вірно. І це істориками доведено, це і без істориків зрозуміло. Переважна більшість речей, про які ти говориш, я з ними погоджуюся, але, скажімо, одне з твоїх інтерв’ю мене трошки здивувало, коли ти говорив про те, що неповага до титульної нації.

Сергій Рахманін і Богдан Бенюк під час ефіру
От запитують людину чого? - Я народився тут і цим горджуся. Цього не достатньо, бо гордість до України починається з гордості до титульної нації. Я не є представником титульної нації. Але я тут народився, я тут горджуся і маю ще безліч можливостей звідси поїхати, але ніколи звідси не поїду.


Богдан Бенюк: Я на 100% не гарантую, що це ті слова, які я говорив, а ти точно їх передав.

Сергій Рахманін: Чи їх вірно процитували, це теж момент.

Богдан Бенюк: Неважливо. Тут важливо зрозуміти потрібно єдине, що ніхто немає ніякої першості в тому, жити на цій території чи не жити. Це інші сили розподіляють, і людина народжується на цій землі, і людина має повне право жити на цій землі, говорити, тому що вона є Боже створіння і повинна існувати так, як всі решта існують. В цьому ніяких розділень нема.

Але існує один момент, і цей момент треба поважати, що якщо я десь попадаю на якусь землю або до якихось людей, заходжу до когось до хати, то я повинен поважати, принаймні, і любити тих людей, якщо я заходжу до них до хати або зайшов і там є, поважати і притримуватися свого. Поважати їх, не любити, я не кажу, але поважати і знати, що ці люди сповідують те то й те то. От і все.

Сергій Рахманін: Маю надію, що все в тебе складеться. Дякую, що були з нами.

Нагадаю, що це був спільний проект Нашого радіо та Радіо Свобода, який має назву “Звуки життя: дійова особа”.

З вами були Сергій Рахманін та Богдан Бенюк.

Почуємося наступної суботи!

Нехай вам усім щастить!

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG