Микола Федорович Солоненко – ровесник голодомору, його народження у 1933 році співпало із чорними сторінками в історії України. В родині від голоду померло 18 осіб. Про те, що залишився живий, говорить як про диво, адже сам голод у людей викликав не людські бажання – заради того, щоб вижити, люди готові бути знищувати собі подібних.
Мовить Микола Солоненко: - Коли почалися перші випадки людоїдства та дітоїдства, люди були дуже налякані, вони тікали і ховалися. Тоді говорили так – якщо сам не вмреш, то по дорозі з’їдять.
Василь Олексійович Ващенко народився у 1925 році, тому голодомор пам’ятає дуже добре. Пригадує, що ніякого неврожаю у 33-му не було. А бригади-буксири, виконуючи так званий план на зерно, практично створили всі умови для самознищення українців. У їхній родині було 6 людей. Старший брат пішов шукати хліба – і більше його не бачили. А інші залишилися в живих – не завдяки диву, а завдяки Богу.
Мовить Василь Ващенко: - Нас врятувало те, що у нас була корівчина, яка ледве трималася на ногах. Батько, вже сидячи, із останніх сил сік солому – ми розібрали дах, її запарювали і годували так її до весни 1933 року. Вона потім привела теляток, і так ми вижили завдяки корівчині.
Ці спогади слухати спокійно дуже важко, відчуття болі і втрати були і у Тамари Поліщук, коли вона вирішила ці спогади записати. А записавши, зрозуміла, що їх не можне тримати у шухляді. ЇЇ перша книга - „Чорні жнива”, що вийшла у 1997 року, стала першим документальним свідченням штучно створеного голодомору на Харківщині. Сьогодні новий збірник документів та спогадів – „Столиця відчаю” - зібрав більше сотні свідчень людей, на пам’яті яких закарбовано слово „голод”.
Мовить Тамара Поліщук : - Немає людини, родини, яка б не втратила під час голодомору своїх рідних. Цю правду треба донести всьому світові, щоб було визнано, що українці – нація, яка потерпіла від геноциду.
За попередніми підрахунками, на Харківщини від голодомору загинуло близько двох мільйонів людей. Окрім пам’ятного дерев’яного Хреста пам’яті, зведеного ентузіастами у 1989 році, у Харкові пам’ятників та меморіалів жертвам голодомору немає.
Щойно Харківщину названо одним з регіонів, де живуть найзаможніші українці. Без пам’яті.
Мовить Микола Солоненко: - Коли почалися перші випадки людоїдства та дітоїдства, люди були дуже налякані, вони тікали і ховалися. Тоді говорили так – якщо сам не вмреш, то по дорозі з’їдять.
Василь Олексійович Ващенко народився у 1925 році, тому голодомор пам’ятає дуже добре. Пригадує, що ніякого неврожаю у 33-му не було. А бригади-буксири, виконуючи так званий план на зерно, практично створили всі умови для самознищення українців. У їхній родині було 6 людей. Старший брат пішов шукати хліба – і більше його не бачили. А інші залишилися в живих – не завдяки диву, а завдяки Богу.
Мовить Василь Ващенко: - Нас врятувало те, що у нас була корівчина, яка ледве трималася на ногах. Батько, вже сидячи, із останніх сил сік солому – ми розібрали дах, її запарювали і годували так її до весни 1933 року. Вона потім привела теляток, і так ми вижили завдяки корівчині.
Ці спогади слухати спокійно дуже важко, відчуття болі і втрати були і у Тамари Поліщук, коли вона вирішила ці спогади записати. А записавши, зрозуміла, що їх не можне тримати у шухляді. ЇЇ перша книга - „Чорні жнива”, що вийшла у 1997 року, стала першим документальним свідченням штучно створеного голодомору на Харківщині. Сьогодні новий збірник документів та спогадів – „Столиця відчаю” - зібрав більше сотні свідчень людей, на пам’яті яких закарбовано слово „голод”.
Мовить Тамара Поліщук : - Немає людини, родини, яка б не втратила під час голодомору своїх рідних. Цю правду треба донести всьому світові, щоб було визнано, що українці – нація, яка потерпіла від геноциду.
За попередніми підрахунками, на Харківщини від голодомору загинуло близько двох мільйонів людей. Окрім пам’ятного дерев’яного Хреста пам’яті, зведеного ентузіастами у 1989 році, у Харкові пам’ятників та меморіалів жертвам голодомору немає.
Щойно Харківщину названо одним з регіонів, де живуть найзаможніші українці. Без пам’яті.