Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 18:18

Футбол - гра, свято, шоу – в житті України і світу.


Надія Степула

Аудіозапис програми:

Київ, 7 липня 2006 року.

Відкриття Чемпіонату Світу 2006
Надія Степула: Люди грають в ігри: “бавляться” ляльками з колиски, “копають м’яч” підлітками, “ведуть політичні ігри”, правлячи державами і народами.

А з усіх відомих у світі ігор футбол чи не найпопулярніша. Про футбол як гру, свято, шоу в житті України і світу новий випуск “Вимірів життя”.

Вітаю вас, дорогі слухачі, на хвилі “Свободи”!

З вами автор і ведуча Надія Степула.

Цьогорічний Чемпіонат світу з футболу спричинився до того, що слово “футбол” вживається у ці дні повсюдно, про футбол говорять по радіо і з екрана телевізора, пишуть у газетах і журналах, воно лунає на стадіонах і на пасовиська, на далеких полонинах і навіть у дитсадках.

Коли і звідки прийшла ця гра, якою захоплюються, без перебільшення, люди у всьому світі? Справжньої дати народження футболу історія не знає. Але археологічні розкопки засвідчують, що вже у Древньому Єгипті у 1900 році до нашої ери люди грали у гру, схожу на футбол. Тут віднайдені зображення м’яча та гравців із м’ячем.

В ігри, подібні до сучасного футболу, грали у Древньому Китаї та в античних Греції і Римі. Одним із видів військових тренувань легіонерів була гра “гарпастум”, у якій м’яч проводився між двома стойками. Це була гра у “ручний м’яч”. Жорстока і безкомпромісна.

Відомий французький історик футболу Морріс Нефферкорн вважає предком нинішнього футболу гру “ла суль”, у якій дві команди ганяли шкіряний м’яч, наповнений повітрям або ганчір’ям. Було це в середні віки, власне, на теренах тодішньої Європи.

Натомість італійські знавці історії футболу стверджують, що походить ця гра не від “ла суль”, а від “кальчіо”. У 16 столітті в “кальчіо” грали в тодішній Італії. Шкіряний м’яч, поле розміром 100 на 50 метрів – такий був там “предок” футболу.

Як видно з історичних життєписів, Леонардо да Вінчі любив грати “з флорентійськими юнаками у копання м’яча”.

Щодо британців, то вони справедливо вважають себе “хресниками” футболу як гри. Власне, тут футбол був названий “футболом”.

У середньовічній Англії, звідки футбол починав свою зоряну дорогу, в цю гру грали на базарних площах і навіть на вузьких вулицях. Іноді в команді було 100 і більше гравців. Обмежень майже не існувало. Грали від полудня й до заходу сонця. Грали і ногами, і руками. Збивали з ніг одне одного. Весела юрба гравців часто жахала глядачів, адже в азартній грі іноді доходило до рукопашної.

Англійський письменник Лонгвуд описував футболістів як людей, у котрих “обличчя в синяках, руки, ноги і хребти поламані, вибиті очі, розтрощені носи”.

А мандрівник Гастон де Фуа, зі свого боку, зауважив: “Якщо англійці називають це грою, то що ж тоді вони називають бійкою?”

Футбол жив, здобував собі все нових прихильників, вдосконалювалися його правила і ... водночас ширився спротив цій грі.

Кубок Чемпіонату Світу
Середньовічні представники духовенства, феодали й купці почали вимагати заборонити футбол. Гру навіть називали “ диявольським виплодом” та “бісівськими радощами”.

У 1313 році Едуард Другий заборонив гру, назвавши її “біснуванням із м’ячем”. Неслухняних очікувало ув’язнення. Футбол перекочував на пустельні місця за містами.

У 1333 році вже Едуард Третій заборонив взагалі “усяке бігання”, наказавши шерифам відстежувати і припиняти “гру в м’яч”.

Тільки в 1592 році заборона на футбол відмінена в Шотландії, а в 1603 і в Англії. Наприкінці 19 століття футбол завоював і Європу, і Латинську Америку.

Національна футбольна асоціація з футболу створена в Англії у 1863 році, тоді ж були вироблені перші в світі офіційні правила гри, але тільки з 1871 року голкіперу дозволили грати й руками. Сітки для воріт запатентовані англійцем Броді з Ліверпуля в 1890 році. Суддя на полі вперше з’явився у 1880. А ще за десять літ судді почали виходити на поле з двома помічниками.

Футбольна форма в сімдесяті роки 19 століття мала назву “плюс 4” і складалася з 4-х елементів: штанів, заправлених у високі, до колін, шкарпетки, сорочки і шапки. Іноді футболісти тих часів ще грали в циліндрах, як в Англії. У 1939 році з’явилися перші номери на сорочках футболістів.

Після Другої світової війни з футбольною формою відбулися кардинальні зміни. Довгі шорти стали коротшими.

У 1960 році шотландський “Селтік” грав у формі, де пронумеровані були шорти, а не сорочки. Це єдиний на всі часи футболу такий випадок.

Нинішні нові технології позначилися на формі футболістів, яка важить тепер не більше 200 грамів, тканина не промокає і не стає важчою, зручне взуття, часто спеціально дібране і навіть унікальне, сприяє полегшенню гри. Футбольна екіпіровка захищає гравців – у кожного “профі” під гетрами є “щитки”, які запобігають травмам.

Іноді спонсорські контракти мають ознаки абсурдних, як у випадку з футболістами мадрідського “Атлетико”, які на кожний матч виходили в іншій формі, оскільки рекламували нові фільми, які тоді йшли в кінотеатрах. Вже існує своя футбольна мода.

Оминаючи всілякі заборони, футбол, жив, розвивався, долав кордони, завойовував світ.

З 1872 року відомі перші міжнародні зустрічі з футболу. Міжнародна федерація футбольних асоціацій (ФІФА) створена 1904 року з ініціативи Бельгії, Данії, Нідерландів і Швейцарії. Про футбол написано багато книг, створені кінофільми, його значення для розвитку суспільства ще навряд чи осягнене цілком і повністю. Все ще буде.

А ми послухаємо, дорогі слухачі, про те, чим була гра у футбол в часи недавні та вже заобрійні, в часи тотальної несвободи на одній шостій земної кулі. Заступник головного редактора журналу “Сучасність” Сергій Грабовський.

Сергій Грабовський: Коли хтось зараз сумує, що футбол, мовляв, не має того значення, як раніше, то тут нічим не зарадиш і минулого не повернеш. Адже у Радянському Союзі футбол був територією свободи. Однією із дуже небагатьох. Непідвладною навіть Сталіну, котрий пробував був “диригувати” грою у шкіряний м‘яч, розформовувати “неправильні” команди і саджати до ҐУЛАҐу надто свавільних футболістів, скажімо, братів Старостіних, але нічого не вийшло. Бо ж навіть офіцери МҐБ розуміли, що м‘яч круглий, і жоден партком не вільний ним командувати. І не тільки м‘ячем чи одинадцятьма хлопцями на полі, а й десятками мільйонів уболівальників.

Склалася дивовижна для тоталітарної держави з її жорсткою регламентацією не тільки суспільного, а й приватного життя ситуація. Кілька разів на тиждень під час матчів чемпіонатів і розиграшів кубків з футболу радянська людина ставала вільною у своїх вподобаннях та емоціях. Хочеш – уболівай за “Динамо”, хочеш – за “Дніпро”.

Футбол і частково хокей – це була єдина форма вільних виборів на альтернативній основі, яка була у громадянина СРСР.

Більше того, кожен матч ставав наочним уроком того, що успіх людини залежить не від членства в партії, а від власної майстерності, вольових якостей і зіграності з колегами. Причому футбол був, безумовно, більш демократичним, аніж хокей.

По-перше, це справді, як казали у ті часи, була гра мільйонів. Для хокею потрібні крижаний майданчик і спеціальне спорядження, а у футбол можна було грати у будь-якій галявині.

По-друге, хокейні матчі проходили у палацах спорту і могли зібрати значно менше людей, аніж футбольні змагання.

По-третє, як не парадоксально, більш демократичним радянський футбол робили не надто великі його успіхи на міжнародній арені. Хокей не тільки владою, а й частиною народу розглядався як одна із форм боротьби з американським імперіалізмом за домінування у світі.

Радянські ж футбольні успіхи виглядали швидше дивом, аніж результатом наполегливої роботи партії та уряду. А ще у пізньобрежнєвські часи навколо футболу почали гуртуватися примітивні, але все ж структури громадянського суспільства - об‘єднання фанів, їхні клуби. Скільки не намагався узяти цей процес під свій контроль комсомол – не зумів.

Процеси суспільної демократизації, як це не дивно, зробили футбол менш демократичним. Бо надто вже залежить тепер клас команди не від працьовитості та вольових якостей її гравців, а від грошовитості її власника. Отже, від спроможності у потрібний момент купити потрібних легіонерів. З іншого боку, на рівні збірної, особливо коли вона грає непогано, футбол консолідує будь-яку націю, а надто таку розхристану, як українська.

У минулому футбол був одним із небагатьох острівців свободи. Тепер же за його допомогою жителі всіх регіонів України можуть відчути себе справжніми українцями.

Надія Степула: Пам’ятаєте жарт? В кожному чоловікові приховано тренера національної збірної з футболу. І це майже так і є. Принаймні кожен представник сильної статі не проти поміркувати про цю гру. Тим більше зараз, коли тривають баталії на “Мундіале-2006”.

З кількома такими так званими “тренерами збірних” розмовляв Павло Вольвач. Павло Вольвач: Чому ти любиш цю гру?

Микола, журналіст: Футбол, на мою думку, - це є такий своєрідний вияв суспільства. Всі емоції суспільства відображенні в цій грі. Інколи все залежить не стільки від майстерності, а стільки від того, яке рішення прийме суддя.

Павло Вольвач: Як ти загалом оцінюєш цей чемпіонат?

Микола, журналіст: Досить високий рівень чемпіонату. Трансляції також відображають емоції не тільки того, що робиться на полі, а й того, що робиться на трибунах.

Павло Вольвач: А загалом рівень футболу світового росте?

Микола, журналіст: Футбол просто змінюється. Народжуються нові зірки, які по-іншому прочитують цю гру. Звичайно, він стає більш інтелектуальним, тому що на одних емоціях і на одній майстерності не все можна зробити.

Павло Вольвач: Миколу доповнює Андрій, підприємець.

Андрій, підприємець: Якось футбол потіснив інші сфери. Це приємно. Рівень трошки нижче. Якщо взяти тотальний футбол голландців, взяти футбол “від Лобановського”, то дещо нижче. Грають з оглядкою на ворота, не так контролюють центр, грають з розрахунком на рахунок, що воно буде, немає відкритості, немає такої, я сказав би, безшабашності деякої.

Павло Вольвач: А наша збірна?

Андрій, підприємець: Дуже нормальна збірна. На базі того, що маємо 2-3 команди в Україні, то дуже великий подвиг спортивний і інтелектуальний Блохіна.

Надія Степула: Один з найвідоміших футболістів незалежної України Олег Лужний, який вже завершив свою футбольну кар’єру, вважає, що між матчем, за яким спостерігають з трибуни, і тим самим матчем, але на екрані є велика різниця.

Колега Тарас Марусик розпитував Олега Лужного.

Фани української збірної на Майдані
Тарас Марусик: В минулому гравець львівських “Карпат”, київського “Динамо, лондонського “Арсеналу” і, звичайно, збірної України Олег Лужний здобув славу одного з найкращих захисників українського футболу.

Зараз він працює одним із тренерів київського “Динамо”.

Я поцікавився в Олега Лужного, коли спортсмен починає сприймати футбол не лише, як важку роботу чи професійне задоволення, але й як шоу, виставу?

Олег Лужний: Коли він грає на високому рівні, і коли він бачить, наприклад, повні стадіони.

Тарас Марусик: “Дивитися футбол по телевізору і на стадіоні – це дві зовсім різні речі,” - каже Олег Лужний.

Олег Лужний: Коли ти дивишся по телевізору, то ти не бачиш повної картинки. Зовсім інша гра, коли ти сидиш на стадіоні, то ти бачиш всю картину гри. Наприклад, коли грав “Арсенал” з “Ювентусом” (ми пішли на гру разом з товаришем), то взагалі “Ювентус” дуже смішно виглядав, як якась дворова команда. А коли ми прийшли додому, то наш товариш, який дивився по телевізору, сказав, що нічого була гра. А ми почали сміятися з того.

Тарас Марусик: Чи не набрид Вам футбол після десятків років життя у ньому?

Олег Лужний: Ні, мені ні. Я, рахуйте, з дитинства, ще з 8 років, як почав тренуватися, так і зараз щодня. Якщо взяти роботу.

Ні, не набридає, то ж улюблена справа. Ти ж не займаєшся нелюбимою справою. Ти ж займаєшся любимою справою.

Тарас Марусик: Разом з тим футбол для нього не свято.

Олег Лужний: Різдво, Паска – це свято, а це любима справа.

Тарас Марусик: Цьогорічний чемпіонат світу з футболу в Німеччині Олега Лужного не здивував.

Олег Лужний: Всі підтягуються до високого рівня, і всі майже нормально виглядають, майже на одному рівні. Футбол росте. Навіть у тих нерозвинутих країнах, де ніколи не було футболу, футбол розвивається. На наступний чемпіонат буде більше рівних команд. Тоді важко вже буде сказати, хто виграє і хто програє. Так, як, можливо, і зараз.

Тарас Марусик: Олег Лужний прогнозує зустріч у фіналі чемпіонату світу з футболу збірних Бразилії та Аргентини або Англії та Аргентини. Сказати, хто виграє, дуже важко, але уславлений у минулому футболіст схиляється до перемоги аргентинської збірної.

Надія Степула: Вертаючись до нинішнього Чемпіонату світу з футболу, у якому команда України бере участь, даю слово письменнику, перекладачу і великому любителеві гри у футбол Юркові Покальчуку.

Юрко Покальчук: Я кілька матчів дивися у різних кав’ярнях. Матч з Тунісом я дивився у своїй улюбленій кав’ярні “Купідон”, де я, відповідно, не тільки “завсєгдатай”, але я ще там арт – директор.

І що є важливо? Коли грають гімн України, то усі встають і тримають руку на серці. Біля мене сиділо поруч десь з десяток 16-17-18-літніх хлопців, в яких, як я думаю, патріотичні почуття не виховані з дитинства їхніми батьками чи гарним навчанням. Це такі звичайні собі пересічні хлопці. Вони встали. А коли матч закінчився, то цілий “Купідон” кричав: “Ук – ра – їна! Ук – ра – їна!!!” Слухайте, це колосальна перемога!

Оці пацани, які встали, вони ще рік тому на Майдані, може, були ще несвідомі, вони співають гімн України, тримаючись за серце: “Це МИ!” І всі кричать “Україна!” просто у залі, не тільки на стадіоні.

Ще зверніть увагу на другий момент: політична реклама України до того прийшла, що дуже багато уболівальників з інших країн (і це видно з репортажів з Німеччини) боліють саме за збірну України. Тобто, це міжнародне визнання.

Звичайно, це єдина країна Східної Європи, яка пробилася в одну восьму фіналу. Це все-таки показує себе і обличчя України у світі.

Футбол зараз об’єднує! І я кажу, що я був щасливий відчути це конкретно на людях.

А що робилося на площі, біля готелю “Україна”, відповідно на Майдані на тому самому?! А оті розмальовані пацани, які малюють себе синім і жовтим і українські прапори носять на собі і так далі?!

Я завжди кажу: нам не треба насильницьких методів патріотизму, не треба кричати. Але такий спосіб – це найкраща агітація ЗА КРАЇНУ. Це найкращий політичний хід, коли усі разом розуміють, що “це – МИ!”

Надія Степула: Юрко Покальчук спробував окреслити певним чином відповідь на питання: “Чим є для України футбол?” Та однак воно залишається відкритим. Чим є ця цікава гра, це велике шоу: видовищем, насолодою, національною гордістю?

Частину відповідей будемо знати вже після закінчення Чемпіонату світу з футболу невдовзі. А живу історію футболу, яка твориться і в наші дні, очікують нові обрії.

“Виміри життя” відзвучали, дорогі слухачі. З вами були автор і ведуча Надія Степула та звукорежисер Наталя Антоненко.

Дякуємо вам!

Радійте життю і залишайтеся зі “Свободою”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG