Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 04:36

Люди і книги – новітня Дружба літератур.


Надія Степула

Слухати:

Київ, 21 липня 2006 року.

Надія Степула: Віктор Марі Гюго любив повторювати, що література керує людським родом. Тоді ще не було ні комп’ютера, ні Інтернету, література здавалася безсмертною не тільки великому французові, а й усім, хто мав причетність до її творення. І література й справді долала кордони та ставала “мистецтвом самоствердежння за допомогою слів”, як пізніше мовив Акутагава.

Нині новітні інформаційні технології сприяють дружбі літератур. А наскільки актуальним є сьогодні єднання людей та книг для літератури української? Це у новому випуску “Вимірів життя”.

Вітаю вас, дорогі слухачі, на хвилі “Свободи”!

З вами автор і ведуча Надія Степула.

За великим рахунком дружба літератур починається з дружби авторів, із вивчення чужих мов та перекладання чужих творів на свою, рідну. Так було і в часи давні, так відбувається і нині.

Осягнення культурних набутків однієї країни чи цілої епохи іншою має свою давню історію, а щоб окреслити бодай її витоки, необхідно написати не одну книгу.

Скажімо, взаємопроникнення української та італійської культур веде свій родовід із глибин епохи Відродження. Із 15-16-го століть відомі представники італійського гуманізму вже бували в Україні: Помпоніо Лето, Кальканіні, Буонакорсі-Каллімаха та інші залиши в своїх творах відгуки про таке перебування.

Твори Петрарки і Бокаччо були відомі Мелетію Смотрицькому та Клірику Острозькому, Захарію Копистенському та іншим українським полемістам.

А з перебігом віків уже зі століття 19-го в Італії писали про Тараса Шевченка, подаючи переклади його поезій, публікували статті Михайла Драгоманова в журналі “Рівіста Європа” у Флоренції.

Наступне 20-те століття стало вершиною плідних взаємин італійської та української культур. Виходили численні книги перекладів з італійської українською і дещо менше навпаки.

Те ж стосується інших літератур: американської, німецької, іспанської, літератур народів знаних і тільки недавно відкритих у світі.

Українська література творчо освоїла цілі пласти культури за допомогою перекладів та особистісних взаємин авторів.

Набутки перекладної літератури стосуються не тільки Заходу, а всіх без винятку напрямів культур світу. Нині традиції оновлюються.

Як саме? Про це розповідає письменник, прозаїк і поет, києвознавець Сергій Грабар, який отримав нагороду Міжнародної асоціації тюркомовних письменників “Кібатек” імені Шахмара Акпер Заде.

Сергій Грабар: Це премія, яка присуджується найкращій зарубіжній книжці за рік в Азербайджані.

Так сталося, що мої новели чи, як їх дехто називає, притчі переклали азербайджанською мовою у минулому році.

Є спеціальна премія імені прекрасного азербайджанського поета Шахмара Акпер Заде, і я став щасливим володарем цієї премії. Я літав до Азербайджану і мав нагоду спілкуватись з нашими азербайджанськими колегами, мав нагоду спілкуватися з турецькими письменниками, письменниками з Північного Кіпру, сірійськими та іранськими. Це була 12-та конференція “Кібатек”, яка проводилась у Баку для тюркомовної літератури.

Так уже вийшло у моєму житті, абсолютно випадково, що я долучився до тюркомовної літератури, в якійсь мірі став тюркологом, завдяки моїм зусиллям була видана книга поезій Метіна Турана “Меджін сльозами ніжить голубині води”. Разом з Тодорою Арнаут ми переклали цю книгу. Вона знавець турецької мови, фахівець високого класу.

І виявилось так, що ця книга була першою ластівкою за останні, не знаю, 30 – 40 років у турецькій літературі в українському перекладі.

Є прекрасні турецькі, кіпрські, азербайджанські письменники, творчість яких необхідно популяризувати. Я кажу, що необхідно, бо не можна зациклюватись буквально усім на одному письменнику на Памуці. Памук прекрасний письменник, великий письменник, але не можна читати тільки одного Памука і казати, що то є вся турецька література.

Про кіпрську я взагалі не кажу, бо ми просто не знаємо цієї літератури. І не кажу про азербайджанську. Так само і вони не знають української літератури! І так само їм не можна читати, наприклад, одного Андруховича і казати, що то є вся українська література.

Нам не обов’язково відчувати визнання через Захід, тобто через Польщу і далі. Визнання буває абсолютно несподіваним.

Надія Степула: Оригінальна поезія та переклад поетичних творів інших авторів - два крила творчості Станіслава Шевченка, заслуженого діяча мистецтв України та заслуженого діяча культури Польщі, лауреата численних українських і міжнародних літературних премій.

Одним з найновіших перекладацьких доробків Станіслава Шевченка є упорядкування антології польської поезії “Тому, що вони сущі”, масштабного художнього дослідження в культурі України і Польщі.

“Антологія сучасної польської поезії” в перекладах українською мовою видана львівським “Каменярем”. Книжка поповнила серію “Бібліотека слов’янських літератур”.

Твори провідних поетів Польщі останніх ста літ до теперішніх днів українською мовою представляють семеро українських та троє польських перекладачів.

Сучасна поезія рідше оспівує красу світу, аніж розкриває людські побоювання, пробує їх назвати, що вже є першою перемогою. Бо в тому й полягає сила слова, що воно дає людині змогу зберегти свою гідність, подолати хаос і деструкцію чи, принаймні, дати їм назву.

Так польський літератор Володимир Смащ означив основну потребу цієї книги, польсько-української версії об’єднаного світу двох великих культур.

Досі цей світ існував у вигляді розрізнених книг, що відбивали цілу епоху польської літератури, тепер він відтворений в українському слові.

Це вже третя такого роду антологія, підготовлена вкупі з кількома перекладачами Станіславом Шевченком. Йому вдалося скласти в цілісність мозаїку із творів понад сотні найчільніших представників польської літератури минулого й теперішнього століть. Основною метою своє праці пан Станіслав Шевченко вважає те, що...

Станіслав Шевченко: “Антологія “Тому що вони сущі” намагалася заповнити давню порожнечу в нашій літературі, адже від 1980 року подібні видання не з’являлися в Україні. А був той час особливо багатим на важливі події в польському громадському і культурному житті.

Уперше по війні з’явилися книжки поетів, яких не друкували з політичних причин. Нобелівська премія уможливила повернення поезії Чеслава Мілоша, а зміна ставлення влади до костьолу дозволила нарешті ширше представити незвичайну лірику ксьондза Яна Твардовського.

Вісімдесяті роки виявилися переломними і в Україні. Чорнобильська катастрофа змінила психіку і ментальність народів, невдовзі була повалена тоталітарна радянська система. І в нас змінилось ставлення до релігійних цінностей. Книжки багатьох авторів, раніше заборонених, з’явилися в читацькому обігу. Як у Польщі, так і в Україні з’явилось багато нових імен і явищ, що визначають обличчя сучасної поезії.

Це все спонукало мене взятися за нелегку, але необхідну працю над вибором віршів для перекладу, в чому знайшов підтримку інших перекладачів.

У новому виданні, окрім моїх перекладів, представлені переклади О.Ірванця, С.Майданської, Н.Степули, Н.Сидяченко, М.Овдієнко з Києва, А.Глущака із Одеси, а також Т.Карабовича і Л.Сірик із Любліна.

Варто підкреслити “Антологія ”Тому, що вони сущі” від самого початку планувалася як двомовне видання. Наявність двох паралельних текстів оригіналу і перекладу ставлять до перекладача високі вимоги. Читач, який знає і українську, і польську мови, може легко зауважити всі семантичні неточності, відмінності в трактуванні художнього образу, звукового забарвлення.

Такі похибки трапляються і в талановитих поетів, особливо, коли вони надто вписують переклад у власну поезію. Пам’ятаючи про цю небезпеку, ми намагалися зберегти не лише дух оригіналу, але і якнайбільше формальних нюансів.

Надія Степула: Мій колега Тарас Марусик досконало та віртуозно володіє французькою мовою, про що свідчать його здобутки у сфері перекладів із французької.

Тарас Марусик переклав праці двох французьких істориків: Франсуази Том “Кінець комунізму” і Володимира Косика “Франція та Україна. Становлення української дипломатії (березень 1917 - лютий 1918)”.

Але сьогодні Тарас Марусик розповідає не про свої, а про інші переклади, творів українських письменників, які вийшли французькою мовою.

Тарас Марусик: Відома перекладачка з Парижа Марії Маланчук каже, що видання українських авторів за останні років двадцять вельми нечисленні.

Марія Маланчук: Можна згадати у 1985 році дуже гарний переклад в престижному видавництві “Галімар” “Жовтого князя” Василя Барки. А тоді довгий проміжок часу, де взагалі нічого не виходить.

Знову ж таки тільки українська незалежність спричинилася до виходу двох перекладів водночас і при тому в одному і тому ж самому видавництві короткої прози Хвильового в перекладі Олеся Плюща-Маслюка. І на замовлення видавництва написана книга Леонідом Плющем.

Тарас Марусик: Цю книжку переклала Марії Маланчук.

Далі була знову велика перерва. І в 2004 році вийшла книжка Миколи Рябчука “Від Малоросії до України”. А за нею з’явилася проза Юрія Андруховича “Моя Європа”. Це його перша книжка французькою мовою, але під однією обкладинкою надрукована також і проза польського письменника Анджея Стасюка.

Андруховича переклала також Марія Маланчук, а книжка побачила світ у паризькому видавництві “Чорним по білому”. І це поки що все.

Причому те, що текст Андруховича був перекладений з оригіналу, сталося випадково.

Видавництво вже готове було перекладати “Мою Європу” з польської. Відомо, що Стасюк і Андрухович вийшли паралельно в Києві українською, а у Варшаві польською.

Під час засідання редколегії одна людина зауважила, що перекладати Андруховича з польської означає робити подвійний переклад. І тоді присутня на засіданні журналістка згадала, що кілька років тому, на одному літературному вечорі був зачитаний переклад Андруховичевих “Перверсій”. Тож видавництво “Чорним по білому” розшукало Марію Маланчук і замовило їй переклад з оригіналу. А вже після цього те ж видавництво замовило ще один переклад “Московіаду”.

Як сказала мені Марія Маланчук, переклад вже готовий і цього року французи матимуть нагоду прочитати роман Юрія Андруховича своєю рідною мовою.

Надія Степула: Взаємовпливи культур... Чомусь за цим вбачаються трохи не гіпсові фігури ВДНГ. Із вусатими чабанами та бавовницями в смугастих халатах.

“А поза тим українська культура у своїх взаємовпливах ніколи не замикалася лише радянським простором,” – це думка мого колеги Павла Вольвач, який також вважає, що нині і поготів.

Підтвердженням тому стали кілька роздумів сучасних українських літераторів, які, власне, з Павлом Вольвачем говорили. Це Степан Процюк та Іван Андрусяк.

Степан Процюк: Вірші, уривки, проза перекладалися на польську, на німецьку, на російську, на кілька мов.

Щодо культурного взаємопроникнення, то ці культурні перетини дуже цікаві. Допустимо, мені дуже важко пояснити феномен Месіми, який поєднав в собі дух Японії і віяння західних культур.

Мені здається, що саме приклад Месіми є дуже цікавим. Чи, припустимо, приклад Маркеса. Вони увібрали якийсь світовий культурний досвід, якась магія зрощення світового культурного досвіду відбулася в їхній творчості. За цією магією, за цими перетинами, де сумнівне майбутнє.

Павло Вольвач: Ти живеш в Івано-Франківську. Там теж відчувається якийсь синтез багатьох культур.

Степан Процюк: Кілька років тому помер мій приятель Антон Морговський, письменник, який був українським поляком. Він писав українською мовою, але був поляком, ходив в Римо-католицький костел, зі своїм сином говорив по-польськи.

Взагалі в Івано-Франківську є дуже потужна польська діаспора. Є, звичайно, і єврейська. Є вулиця, яка називалася Московська, а зараз вона називається Бельведерська. Туди заселяли в 1946 році російських офіцерів, які тут виконували певні функції. Є й вірмени, є різні.

Воно витворює якийсь новий симбіоз, нові можливості. Це певне культурне, певне ментальне схрещення. Вони дають принаймні натяк на нові можливості. Це повітря, яке розлите, якісь пластини невідкриті на якусь нову метафізику.

Іван Андрусяк: Стосовно впливу на українську культуру культур СРСР так званих, то його ми, на жаль, відчуваємо в контексті присутності на наших теренах “совка”. Хоча якщо серйозно, то “совок” і культура – то речі в принципі несумісні. А українська культура давним-давно тісно, всерйоз і органічно сидить в дискурсі європейської культури.

Взаємодія з тими ж поляками, які мені і територіально, і мовно трішки ближчі, вона веде свої початки з дописемної давнини.

Павло Вольвач: На тебе впливає яка культура?

Іван Андрусяк: На мене швидше всього впливають особистості.

Павло Вольвач: І вони можуть бути з будь-яких країн, з будь-яких культур?

Іван Андрусяк: Так. Втім, в першому числі ті особистості, з якими я відчув спорідненість душ і яких перекладав. Навіть ті серйозні хлопці, яких я не перекладав, тому що або мов не знаю, або не доріс до того, вони все рівно... Скажімо, той самий Лорка.

Надія Степула: Роль тлумачів-перекладачів у всі часи була важливою.

“Виміри життя” відзвучали, дорогі слухачі!

З вами були автор і ведуча Надія Степула та звукорежисер Наталя Антоненко.

Дякуємо!

Радійте життю і залишайтеся зі “Свободою”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG