Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 00:36

Інтелектуальне заробітчанство.


Надія Степула

Слухати:

Київ, 11 серпня 2006 року.

Надія Степула: Українські заробітчани – одна з яскравих і не до кінця збагненних ознак нинішнього часу. Від моря до моря, від океану до океану українці вже традиційно виконують будь-яку роботу в світі, полишаючи рідні землі, як полишали їх і сто, і двісті років тому.

Дещо незвичною, цікавою і примітною рисою теперішнього новітнього заробітчанства стало заробітчанство інтелектуальне. Про це у новому випуску “Вимірів життя”.

Вітаю вас, дорогі слухачі, на хвилі “Свободи”!

З вами автор і ведуча Надія Степула.

Інтелектуальне заробітчанство закордонами України виявилося, на думку кандидата філософських наук, заступника головного редактора часопису “Сучасність” Сергія Грабовського, “чи не єдиним засобом не тільки фізичного виживання для багатьох науковців, а і продовження ними своїх досліджень”.

Сергій Грабовський далі.

Сергій Грабовський: Наука – явище космополітичне. Була, є і буде. Навіть гуманітарна. Навіть русистика чи українознавство. Бо знання – це відображення об‘єктивного світу, здобуте за допомогою дослідів і спеціальних логічно вивірених процедур.

А логіка, вона і в Антарктиді логіка, так само, як й об‘єктивна істина. Це означає, що науковці всіх країн – єдина велика спільнота (звичайно, крім тих країн, у яких панує “єдиноправильна” наука, чи то більшовицька, чи то арійська). Тому виїзд ученого за межі власної країни з метою краще опанувати здобутки світової науки та попрацювати разом із зарубіжними колегами – це не виняток, а норма розвитку пізнання.

Так почалося, власне, ще в античні часи, коли скіф Анахарсіс добувся до Афін за знаннями і там заслужив репутацію одного з провідних мудреців свого часу.

Не можна сказати, що у самій Скіфії до шукачів знань ставилися погано. Проблема була в тому, що Афіни у ту добу були Оксфордом, Кембриджем, Стенфордом, Еколь Нормаль та Силіконовою долиною, разом узятими.

Але після часів Анахарсіса умови для розвитку науки на українських теренах істотно погіршилися. Тому, скажімо, біолог Ілля Мечников втратив професорську посаду в Одеському (тоді Новоросійському) університеті й переїхав до Парижу, до уславленого Луї Пастера, працюючи з яким і здобув Нобелівську премію.

Інший працівник Одеського університету, Георгій Гамов, уже не в царські, а в ранні радянські часи, виїхав стажуватися на Захід та там і залишився, оскільки в СРСР якраз почався черговий погром інтелігенції. Відтак Нобелівська премія була вручена фізику Джорджу Ґамову вже як американському громадянину.

В останні 15 років ніхто не кидає українських учених у в‘язниці за їхні переконання. Ніхто не змушує їх дотримуватися найпередовішого у світі марксистсько-ленінського вчення. Єдине, до чого їх змушували з початку радикальних економічних реформ президента Леоніда Кучми, – це до виживання, коли професорові платили на місяць сто доларів, а часом не платили нічого взагалі.

Про фінансування закупівлі нового обладнання чи витратних матеріалів для дослідницької роботи говорити взагалі не доводилося. Як результат – кількість дослідників з ученими ступенями у Національній академії наук скоротилася більш, ніж наполовину.

І хоча за останні роки стан справ тут дещо покращився, все одно: триста доларів – хіба це гідна плата за роботу для професора, який працює на світовому рівні? І як може молодий талановитий науковець стати на крило, коли не має ані гідної оплати праці, ані сучасного обладнання для експериментів?

Отож інтелектуальне заробітчанство за кордонами України виявилося чи не єдиним засобом не тільки фізичного виживання для багатьох науковців, а і продовження ними своїх досліджень.

Одні від‘їздять наче на недовго, але потім з‘ясовується, що назавжди, і тільки гроші надходять на рахунки батьків або рідних. Інші ідуть на рік-два, на викладацьку чи дослідницьку працю, потім повертаються в Україну, а за якийсь час, коли гроші витрачені та одержані результати оброблені, знову їдуть на Захід. Утім, Заходом для багатьох вже стали Польща і Чехія, де до науки ставляться з більшою повагою, ніж в Україні. Треті здійснюють спільні проекти, четверті – це гуманітарії - заробляють написанням текстів англійською чи німецькою мовами для іноземних наукових та популярних видань.

І все було б нічого, якби науковці при цьому могли гідно жити й нормально працювати удома, якби за грошима і фаховою самореалізацією аж надто багатьом із них не доводилося чургикати за океан, а то й за два.

Надія Степула: Чи можна вважати, власне, заробітчанством періодичну роботу українських інтелектуалів закордоном? Можливо, набагато важливішими, ніж заробіток, для них виявляються набуті закордоном навички діалогу, відчуття світового контексту і вміння представити свою країну.

Про це з письменником, культурологом і політологом Миколою Рябчуком веде розмову колега Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов: Пане Миколо, чи багато українських інтелектуалів регулярно виїздять закордон?

Микола Рябчук: Важко оцінити. Я думаю, що, мабуть, в кожній галузі є кілька десятків людей, які працюють на рівні світових стандартів і, очевидно, мають можливість таким чином бути включеними в світову науку.

Віталій Пономарьов: А скільки часу там витрачається на культурну акліматизацію?

Микола Рябчук: Це залежить від різних обставин. Насамперед від знання мови (бажано, щоб людина вже мала мовну підготовку, отриману в Україні), а також від віку. Я думаю, що старше покоління важче адаптується, бо вони виростали в закритому суспільстві. А молодь набагато легше. Я по своїх дітях бачу, що для них взагалі немає ніяких проблем: вони, як риба у воді, почуваються у будь-якій країні. Діти вже дійсно пристосовані до глобальних умов існування. Зрештою, від характеру залежить, адже є люди інтровертивні, екстравертивні.

Віталій Пономарьов: А коли повертаються, то дехто скаржиться на культурний шок?

Микола Рябчук: Ні. Я думаю, що це велике перебільшення. Очевидно, що про культурний шок можна було говорити після падіння залізної завіси, коли люди тільки почали виїжджати закордон, то там вони отримували певний культурний шок, тому що багато чого було інше, ніж уявлялося. Сьогодні такого немає. А при поверненні назад тим більше. Бувають певні прикрощі, розчарування: завжди ж хочеш кращого, а отримуєш те, що є.

Віталій Пономарьов: Наскільки такі поїздки сприяють ознайомленню світу з Україною?

Микола Рябчук: Я думаю, що це один із дуже важливих чинників. Набагато краще, щоб світ довідувався про Україну саме через те, що саме там виступають наші добрі артисти, грають наші добрі спортсмени, виїздять на різні стипендії, на курси лекцій, на конференції інтелектуали.

Значно краще, щоб світ бачив саме цих людей, а не остарбайтерів, які принижуються, на жаль, і змушені братися за будь-яку найгіршу роботу. І ще гірше, якщо світ довідується про Україну з гангстерів чи там славнозвісних чи сумнозвісних українських повій.

Віталій Пономарьов: А якщо людина, яка спеціалізується з аналізу української політичної реальності, культурної реальності, півроку відсутня у цій реальності, чи вона не втрачає відчуття цієї самої реальності?

Микола Рябчук: Це є важливий аспект. Теоретично сьогодні можна жити будь-де і писати про будь-що, користуючись самим лише Інтернетом і сучасними засобами комунікації.

З іншого боку, навіть зарубіжні вчені приїжджають в Україну чи в Росію, чи в Африку для так званих польових досліджень, тобто їм все-таки треба доторкнутися до тієї реалії і розмовляти з конкретними людьми. Живучи тут, в Україні, ми маємо цю перевагу, що ми краще за них знаємо цю реальність. Безумовно, це важливо – дотикатися до неї час від часу.

Зрештою, я Вам скажу, що це, мабуть, головна причина, через яку я не погодився 10 років тому залишитися в США, хоча пропонували дуже добру роботу і цікаву перспективу. Мені все-таки тут цікавіше.

Віталій Пономарьов: В деяких випадках, те, що стосується українських письменників, після тривалого перебування закордоном, у них суттєво змінюється письмо.

Микола Рябчук: Я боюся узагальнювати. В принципі не так багато українських письменників поки що виїздить закордон і не так багато з них, на жаль, володіє іноземними мовами, щоб вважати ці поїздки повноцінними і повнокровними, і повновартісними. Мені здається, що замало емпіричних даних, щоб робити узагальнення.

Але в принципі я можу сказати не лише про письменників, а взагалі про інтелектуалів, що це дуже корисно і, безумовно, якоюсь мірою змінює письмо в тому сенсі, що людина привчається до ширшого контексту, привчається до нових методологій, а головне, що привчається до діалогічності: пірнувши в іншу інтелектуальну атмосферу, не можна залишатися догматиком – ти завжди мусиш, пишучи, пам’ятати, що тебе читають не лише однодумці, не лише ті, хто з тобою погоджується і плескає, аплодує, але й ті, хто не згоден, хто упереджений, хто сперечається, хто відверто неприхильний.

Тут зовсім інша техніка письма має бути для того, щоб промовляти не конче до своїх симпатиків, а також і до своїх опонентів.

Надія Степула: В інтелектуальному заробітчанстві присутній не тільки фінансовий аспект.

Далі колега Тарас Марусик.

Тарас Марусик: Дещо перефразовуючи один відомий вислів, можна сказати: “Якщо держава не годуватиме власних інтелектуалів, то їх годуватимуть... чужі держави”. Галицький інтелектуал, відомий український письменник Юрій Андрухович має свій погляд на цю тему.

Юрій Анрухович: Я думаю, що тут для багатьох з тих, кого ми домовилися називати заробітчанами, чинник фінансовий, грошовий, матеріальний не є вирішальним.

В моєму випадку – це передусім можливість розширювати, так би мовити, свій світ, робити його більшим в тому числі і через контакти з колегами, осягнення чергового нового горизонту чи вищої планки для себе самого.

Тарас Марусик: Ще однією мотивацією для того, що називають “інтелектуальним заробітчанством”, є просування українського світу і України на зовнішній арені.

Юрій Анрухович: Я вважають, що кількох талановитих голів, кількох розумних і талановитих людей вистачає для того, щоб це зробити, ніж роблять в цьому сенсі, скажімо, МЗС включно з СП і самим Президентом, і, не згадуючи цей гадючник так званий, ВР.

Тарас Марусик: Разом з тим івано-франківський письменник каже, що він інакше розставив би акценти.

Юрій Анрухович: Я поставив би запитання не стільки про закордон, скільки про продажність інтелектуалів всередині України, про перехід на службу до всіляких олігархічних кланів чи влади вчорашньої чи сьогоднішньої, чи завтрашньої, скажімо, про всіх цих докторів політичних наук, технологів чи політологів. Але не тільки про них. Тобто, про те загалом, що мало б дискутуватися значно активніше і гостріше.

Чому, скажімо, такий-то, назвімо його “Кость Бондаренко” або якось іще, чому так безсоромно, нахабно і просто цинічно продається вчора донецьким, позавчора Литвину, завтра буде комуністам чи есдекам?

Це, власне кажучи, заробітчанство, бо тут ні про що інше, а тільки про “бабло” чи “капусту”, чи які там ще є окреслення йдеться.

Тарас Марусик: Колишній киянин, випускник радіофізичного факультету КНУ, а тепер доктор фізичних наук у галузі оптики, Костянтин Нелеп мешкає у Франції. Він вважає заробляння грошей головою закордоном досить позитивним явищем.

Костянтин Нелеп: Звичайно, якщо це не тотальний виїзд усіх інженерів і науковців з країни. Але це не лише стовно України, а взагалі це досить позитивне явище, що люди можуть виїхати і працювати в іншій країні, а потім повернутися, набравшись досвіду. Україна не виняток.

Тарас Марусик: Те, що К.Нелеп опинився у Франції, пояснюється не лише його науковими зацікавленнями. Перед тим, як їхати на стажування в Париж, він познайомився з громадянкою Франції, яка тоді працювала в Києві. Відтак вони одружилися, і докторську дисертацію К.Нелеп захищав вже у Франції.

По закінченні КНУ він працював спочатку інженером в інституті напівпровідників, а тоді почав займатися науковою роботою. К.Нелеп каже, що 12 років тому становище було досить скрутне: ні зарплати, ні стипендії не вистачало, особливо на виконання експериментів для дисертації.

Костянтин Нелеп: Тому багато моїх друзів по факультету в інституті кинули працювати у фізиці і подалися в комерційні структури і знайшли своє щастя.

Там в мене склалося інакше. Якщо б я залишився в Україні, то, звичайно, я пішов би працювати в іншу сферу.

Надія Степула: Виміри життя відзвучали.

Дорогі слухачі, дякуємо!

З вами були автор і ведуча Надія Степула та звукорежисер Наталя Антоненко.

Радійте життю і залишайтеся зі “Свободою”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG