Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 10:26

Латвія не забуває свого радянського минулого.


Сергій Драчук Прага, 17 серпня 2006 (RadioSvoboda.ua) – 21 серпня сповнюється 15 років, як Латвія проголосила повну незалежність від Радянського Союзу після провалу московського путчу ҐКЧП. Відтоді Латвія пройшла чималий шлях, стала членом НАТО й ЄС. Але й досі ця країна переживає наслідки свого радянського минулого.

У тому, що відбувалося в Латвії за радянської доби, досі чимало темних місць. Висвітлити їх намагається Музей окупації в центрі старої Риги. Його експозиція показує, як жилося латишам у ті часи – особливо тим, кого депортували. Минулого року музей почав збирати й відеосвідчення депортованих. Його працівники сподіваються, що ці свідчення вивчатимуть у школах і що вони стануть натхненням для письменників і кіномитців.

Перші депортації почалися ще 1940 року. У ніч із 13 на 14 червня 1941-го сталася перша масова депортація, що охопила понад 15 з половиною тисяч осіб. Чоловіків садили до таборів, жінок і дітей вивозили на «спецпоселення» до віддалених регіонів СРСР. Уночі з 24 на 25 березня 1949-го почалася друга масова хвиля – понад 42 тисячі людей за кілька днів вивезли до Сибіру. Загалом із Латвії депортували майже 95 тисяч осіб.

70-річний Ґунарс Реснайс пережив це сам: «Забрали вночі, якомога швидше, ешелонами. Нас розселили по селах, ми протягом десь місяця всі мусили дати розписку, що переселилися добровільно. А як хто не хотів, то оперуповноважений казав: добре – ти чинив спротив, значить, будемо тебе судити, і з цього села потрапиш до в’язниці, і розмову закінчено. Я взяв і підписав: „Добровільно, згоден прожити все життя, не змінюючи місця мешкання“».

Після смерті Сталіна десяткам тисяч депортованих дозволили повернутися додому. Але тавро депортованого залишалося аж до самого занепаду СРСР, згадує Реснайс: «Режим далі дуже дбайливо стежив за біографіями депортованих, за їхніми дітьми. Була повна заборона нам учитися на юристів, у морському училищі, звідки була можливість потрапити за кордон; в авіацію – заборона, в дипломатичний корпус – заборона».

На Росію Реснайс не ображається. От тільки хотів би, щоб вона, як правонаступниця СРСР, надала фінансове відшкодування репресованим – так, як це зробила нинішня Німеччина.

Якраз для того, щоб підрахувати шкоду, якої завдали Латвії п’ять десятиліть радянської окупації, минулого року уряд створив спеціальну комісію. Її голова Едмундс Станкевічс наполягає, що головна мета комісії не гроші: «Ми в першу чергу працюємо для нашого населення, щоб краще пізнати нашу історію. Ми тоді зможемо краще вибудовувати стосунки зараз і думати про майбутнє. Наше друге завдання - щоб і міжнародна громадськість зрозуміла, щоб усі, хто приїжджає до нас, теж могли бути інформовані про окупацію, яка є частиною нашої історії».

Але мало хто сподівається хоча б на вибачення від Росії, не кажучи вже про відшкодування. Москва відкидає вимоги Риги визнати факт окупації Латвії. За офіційною російською версією, що не відрізняється від старої радянської, Латвія й інші країни Балтії ввійшли до СРСР «добровільно», а радянське військо не окуповувало, а «визволяло» їх.
XS
SM
MD
LG