Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 00:06

Півтора десятіліття релігійної свободи.


Віктор Єленський

Аудіозапис програми:

Київ, 22 серпеня 2006 року

Віктор Єленський: Коли є свобода вибору – обирають свободу!

На хвилях Радіо Свобода щотижнева передача “Свобода совісті” і я, її ведучий Віктор Єленський.

Зміни, які відбулися в релігійному житті України впродовж 15 років її незалежності, стали чи не найбільш радикальними і очевидними. Країна, де співачок зі світовим ім’ям виганяли зі сцени за носіння натільного хрестика, де давали п’ять плюс п’ять (в’язниця плюс заслання) за навчання дітей Закону Божому стала простором реальної релігійної свободи.

Досягнення України у цій сфері визнавалися навіть тоді, коли країна отримувала дуже серйозні зауваження за брутальні порушення свобод людини, а лідери світових демократій не вважали за можливе сидіти поруч з її керівниками на міжнародних зібраннях.

Україна ніколи не була релігійною пустелею. Духовне життя в ній не згасало навіть тоді, коли незачиненими лишалося тільки півтора десятки православних храмів, а в таборах священиків було незмірно більше, ніж на волі.

Напередодні горбачовських реформ в Україні було дві третини православних громад від загальної їхньої кількості в СРСР, 9 з 16 православних монастирів, 40% всіх протестантських спільнот.

“Душа людська за природою своєю християнка, - казав колись блаженний Августин. – бо, не відаючи Закону, законне чинить”. Скільки не торочила офіційна пропаганда про Гагаріна, який землю облетів, а Бога не бачив, скільки не хизувалася вона “підривом соціальних коренів релігії”, а все одно, навіть за таємною, але однаково дуже й дуже применшеною статистикою, 1985 року батьки в Україні несли до церкви хрестити кожного четвертого новонародженого.

Віра виявлялася незнищенною навіть посеред звитяжно розцерковленних районів, чиї лідери плекали проекти зон, вільних від релігії. Як-от у першій столиці Радянської України.

Про шлях до віри трьох харків’ян розповідає кореспондент Радіо Свобода Вікторія Маренич.

Вікторія Маренич: Харків’янин Сергій Гулєвський, засновник і видавець альманаху „Воскресіння”, своє хрещення не пам’ятає. Поки батьки були на роботі, бабуся відвезла його до церкви і похрестила. Відтак не має він хрещених батьків, проте все життя пам’ятає бабусю, яка привела його до віри.

Пізніше, ставши студентом, частенько заходив до церкви послухати хористів потай, щоб ніхто не побачив.

Проте Сергій вважає, що до справжньої віри у Бога його підштовхнув університетський предмет науковий атеїзм.

Сергій Гулєвський: Я як допитливий студент знаходив багато невідповідностей у тому, що нам викладали як основну науку – атеїзм. Я знаходив багато питань, на які науковий атеїзм не надавав ніяких відповідей. І я дізнавався про великих вчених, які були авторами наукових течій та думок, а самі були віруючими. Тобто, наука і релігія поєднувалися, а не суперечили. Тому науковий атеїзм і привів мене до віри, а не навпаки.

Вікторія Маренич: Маючи наклад 5 тисяч екземплярів „Воскресіння”, яке заснував Сергій Гулєвський, є єдиним виданням на сході України для тих, хто цікавиться питаннями релігії. Видавець пишається тим, що це видання не є рупором якоїсь певної конфесії, воно для всіх, хто має віру в душі.

Олександр Канєвський, студент 4 курсу Харківської духовної семінарії, про високе служіння церкві навіть і не мріяв, він захоплювався парапсихологією, східними релігіями, проте відповідей на свої внутрішні питання у своїх заняттях так і не знаходив.

Олександр Канєвський: У дитинстві мене не охрестили, я хрестився, коли мені було вже 30 років. Мій шлях до віри був свідомим. Я завжди був раціональною людиною і ідеологія посідала в моєму житті велике місце. Я був кандидатом до лав КПРС, комсоргом. І мій шлях до віри був також раціональним. Спочатку я розумом сприйняв існування Творця, Бога, а потім шукав релігію, яка дає істини про Творця.

Вікторія Маренич: Окрім навчання в духовній семінарії Олександр є автором щотижневої телепрограми на місцевому телеканалі про тих, хто лише робить перші кроки на своєму шляху до віри. Він вважає, що мода на релігію, так популярна у перші роки незалежності України, поступово згасає, залишаючи в церкві тих, хто її шукав протягом багатьох десятиліть.

Ігор Ісіченко, владика Харківський та Полтавський, за радянських часів як і зараз викладав в університеті. Проте раніше не міг відвідувати церкву непомітно від всіх.

Ігор Ісіченко: На мене приходили доноси з КДБ, мене захистили куратор та декан. Я навіть не знав, що студенти докладають чи скаржаться викладачам на те, що я молюся в аудиторії. Про те мені розповіли колеги тільки недавно, на моє 50-річчя.

Віктор Єленський: Так жити не можна! – це перебудовче гасло знайшло чи не найбільш палкий відгук серед віруючих. 1987 року в Україні вперше після війни дозволили відкрити дві православні церкви: на Дніпропетровщині та в Криму. Наступного року, у 1000-ну річницю Хрещення Русі, релігійні громади почали створюватися лавиноподібно.

Священики пригадують: ніколи до і після цього не хрестили вони стільки і немовлят, і студентів, і людей доволі вже літніх.

Цей прорив до святого в Україні поєднався з бажанням відродження національних форм релігійного життя і прагненням Національної церкви.

Згадує протоієрей Української автокефальної православної церкви Андрій Власенко.

Андрій Власенко: Тоді Україна дійсно піднялася, розправила плечі. Ми разом з нею усі піднялися. Господь нас тоді покликав. Ця хвиля підхопила мене і понесла.

Віктор Єленський: 1990 року остаточно завершується становлення структури Української автокефальної православної церкви, а її патріархом стає митрополит діаспорної Української православної церкви, активний учасник визвольних змагань 1917-1921 років Мстислав Скрипник.

Наступного року Собор Української православної церкви Московського патріархату звертається до Москви із сумирним проханням: якщо країна Україна незалежна, то і Православна церква на її території має отримати незалежність, тобто автокефалію.

У відповідь Московська патріархія звинувачує предстоятеля Української православної церкви митрополита Філарета у порушенні монаших обітниць, позбавляє його всіх ступенів священства.

1992 року, в Харкові Архієрейський собор обирає нового предстоятеля митрополита Володимира (Сабодана).

Через місяць митрополит Філарет з нечисленними вірними йому єпископами і кліриками йде на об’єднання з Українською автокефальною православною церквою і утворює Українську православну церкву Київський патріархат. Але це об’єднання не визнає велика частина Автокефальної церкви.

Таким чином, в Україні починає паралельно діяти три православних церкви. Драма українського православ’я стає більш або менш адекватним віддзеркаленням загальноукраїнського роз’єднання.

Керівники Української держави хворобливо сприймали і сприймають цю ситуацію. Інколи їм здається, що не успішність українського проекту уможливіть загоєння міжправославного розтину, а навпаки - об’єднання православних в Єдину Помісну Православну Церкву багаторазово употужнить поступ української держави і неміцно зшиє обидва береги Дніпра.

Між тим, в Галичині рух за унезалежнення України поєднався з потужним виходом з підпілля з найбільшою на той час забороненою релігійною спільнотою Європи – Української греко-католицької церкви.

Львівські площі не в змозі вмістити усіх, хто вимагає від влади не чинити перешкод її легалізації. Священики й миряни заявляють про те, що вони полишають катакомби. Але тріумфально полишивши підпілля, греко-католики зустріли у краї, який до Другої Світової війни був практично суцільно католицьким, спротив численної православної громади.

Православно-греко-католицький конфлікт у найбільш гострій своїй фазі охопив півтори тисячі галицьких поселень і став суворим випробуванням не тільки для християнського сумління кожного, хто вільно або невільно виявився до нього втягненим, але й для громадянського миру в цілій країні.

Львівська кореспондентка Радіо Свобода Галина Терещук розповідає про тодішні сподівання і тодішню драму. Втім, драму, про яку ще зарано говорити у минулому часі.

Галина Терещук: У кожному галицькому селі з захопленням розповідають про події 15 річної давнини, коли була проголошена незалежність і люди у вишиваних сорочках повиходили на майдани міст і сіл з національною символікою.

Втім, чи не у кожному другому селі Львівщини пригадають і значно сумніші події того часу. Про те, як вірні повертали собі храми, як не могли поділити церкви і начиння. Про те, як ненависть та непорозуміння запанували посеред християн, і як цілі родини не розмовляли один з одним. Пригадують бійки попід дзвіницею, замкнену храмову браму, підпали, прокляття...

Багатьох з тих, хто підпалював священичий дім чи піднімав руку на брата або духовну особу, вже немає в живих. Але спогади раз по раз усе ж оживають у людській пам’яті...

У селі Яхтерів Золочівського району більшість селян здавна належали до Греко-католицької церкви. Після 1946 року громаду, як і повсюдно в Галичині, насильно “возз’єднали” з православ’ям. Втім, більшість людей не забувала про свої джерела. І коли прийшла довгоочікувана незалежність, вони одразу ж оголосили про своє повернення до Української греко-католицької церкви і вимагали цього ж від священика, перейти в Греко-католицьку церкву. Незгідні помстилися односельцям і вночі підпалили церкву.

Така собі типова галицька історія зламу 1980-х-1990-х...

Пані Катерина мешкала у цьому селі. Її вуйко був греко-католицьким священиком. Коли церкву заборонили, його одразу ж арештували. Вона пригадує, як греко-католики повертали собі храм у її селі.

Пані Катерина: Усе відбувалось за націю, віру. Православні хотіли бути і католики. Підпалювали церкви. Невідомо хто: чи православні, чи католики. Але католики не могли, бо то їхній храм був. Вчасно погасили.

Це робили, аби обманути людей, закрутити голови, щоб вони мали проблеми з церквою, а не політикою. То все було не проти церкви, а щоби людям закрутити голови проти держави незалежної. Галина Терещук: У селі Поршна Пустомитівського району трьох чоловіків, які мали «славу» пияків, підбурили, як згодом з’ясувалось, за вказівкою зі Львова, і вони підпалили будинок православного на той час священика. У хаті були двоє маленьких діток. Селяни допомагали рятуватись священичій родині. Усе нажите майно згоріло.

Цих трьох чоловіків уже немає в живих, усі загинули за жахливих трагічних обставин. Отець перейшов служити в Греко-католицьку церкву у Львові. Тоді одразу селом поширились чутки, що, мовляв, греко-католики підпали православних. Згодом селяни зрозуміли, який камінь розбрату і ненависті намагались поселити у їхні серця.

У селах, де мешкало більшість вірних Православної церкви, наприклад автокефальної, чинити зло підбурювали групку греко-католиків. Це були чітко сплановані акції Москвою, як розповів радіо Свобода Микола Горинь. На той час, у 1991, він був заступником голови Львівського облвиконкому. Тоді областю керував В’ячеслав Чорновіл.

До слова, коли В’ячеслав Чорновіл приїхав зі своїм радником Петром Леликом залагоджувати релігійний конфлікт в одному із складних сіл, то обох чоловіків зачинили в сарай і погрожували підпалити.

Микола Горинь: На Львівщину кинули неймовірну складну проблему, з якою практично 5-6 років ми ледве справились. Спершу ми не мали і надії, що ми вирішимо релігійну конфронтацію, коли приблизно у 800 населених пунктах були постійні релігійні конфлікти.

На столі тодішнього першого секретаря міському партії ми знайшли літературу, історичні довідки про релігію, Греко-католицьку церкву, Автокефальну церкву. 75 відсотків часу усі виконавчі структури і в області, і в районах займались релігійними питаннями. То було страшне, йшов брат на брата. То був неймовірно жахливий час.

Галина Терещук: “Аби відвернути увагу від економічних, політичних процесів, де саме Галичина відігравала важливу роль у загальноукраїнських політичних подіях, коли провідники УГКЦ відстоювали незалежність держави, а в країні утворювалася національна Православна церква, було вирішено розпалювати релігійну конфронтацію,” - вважає Микола Горинь.

Віктор Єленський: Ми не маємо наразі документів, які б свідчили, що спецслужби тієї чи іншої держави готували операцію з нацьковування православних на католиків і католиків на православних у Галичині у вирішальний для становлення незалежної України час.

Але відомо достеменно: водночас із захланною антиуніатською пропагандою партійно-радянські органи форсовано передавали на зламі 1980-х-1990-х щойно створеним православним громадам недіючі на той час храми, щоби блокувати претензії на них з боку греко-католиків.

Релігійне море України за ці 15 років неодноразово штормило. Був на ньому і “чорний вівторок” 18 липня 1995 року, коли на Софійському майдані багатолюдну поховальну ходу із труною патріарха Володимира Романюка жорстоко побила міліція. І арешт сотень членів великого Білого братства на тому ж Софійському майдані двома роками раніше. І виснажливі битви за майно і храми. І масштабні ігрища політиків з церквами, які не додали авторитету ані церквам, ані політикам. І спокуси, і зриви, які примушували згадувати двохтисячолітню максиму про гідність християнства і негідність християн, хай навіть не всіх.

Але церква в Україні користується чи не найбільшою довірою. Не якась конкретна церква, а церква як Боголюдська установа, до якої не має налипати суєтність і марнота світу цього. І щороку українців, котрі декларують свою віру в Бога, стає більше. І нові храми висвячуються практично щотижня. І храми ці не порожні...

Священики й інтелектуали картають українців за поверхневість віри, за домінування форми над змістом, але така їхня місія, священиків й інтелектуалів, будити людську свідомість і примушувати працювати людське серце.

Це була щотижнева програма “Свобода совісті”, яку вів я, Віктор Єленський.

До наступного вівторка, шановні слухачі!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG