Доступність посилання

06 грудня 2016, Київ 18:30

Незалежність в інтер’єрі сьогодення, в портретах конкретних людей...


Ірина Біла Незалежність – як вона вплинула на життя пересічних українців, чи виправдала сподівання, чи зробила їхнє життя кращим, врешті, чи такою хотіли бачити Україну ті, хто боровся за її незалежність?

Слухати:

Київ, 24 серпня 2006 року.

Ірина Біла: Вітаю усіх, хто о цій порі з Радіо Свобода!

Вже 15 років як українці живуть у вільній країні, мають власний уряд, Президента, власну Службу безпеки та навіть цілу інституцію з розширеними повноваженнями, що опікується національною безпекою. Словом, все як має бути.

Але чи змінилося на краще життя пересічних українців? Чи такою хотіли бачити Україну ті, хто прагнув її незалежності? Чи справдилися їхні сподівання?

Сьогодні в програмі “Нова Україна” своїми роздумами про життя в незалежній Україні ділитимуться митці і священики, ті, хто боровся за незалежність, і ті, хто пам’ятає радянську минувшину здебільшого зі спогадів очевидців.

А ці розповіді разом з моїми колегами збирала і я, Ірина Біла.

У переддень отримання Україною статусу незалежної держави в Запоріжжі відбувався Другий Всеукраїнський фестиваль “Червона Рута”. Його учасники добре пам’ятають, як наступного дня після завершення фестивалю по радіо пролунало сумнозвісне звернення ГКЧП.

Віталій Міщук
Одного із них, колишнього соліста гурту “Еней” із Рівненщини Віталія Міщука, віднайшла наша рівненська кореспондентка Валентина Одарченко.

Валентина Одарченко: Пісні гурту, який народився на батьківщині Оксани Білозір, у селищі Смига на Рівненщині, були публіцистичними. В них відбувався біль за Україну, котра упродовж віків мала свою історію і свій народ, але не мала державності.

Такою була і конкурсна пісня “Катерина”, котра звучала в останній день фестивалю, 18 серпня, на запорізькому стадіоні. А наступного дня, розповідає Віталій Міщук...

Віталій Міщук: Приїхали ми до родичів одного з наших музикантів у село Шестерня, що на Дніпропетровщині. Поїхали ми, гурт “Січ” і канадка Люба Білаш. Просто на сільському стадіоні давали концерт. Зійшлося дуже багато людей. Дали концерт. Люба Білаш роздавала свої касети з дитячими піснями жінкам. Прийшло майже все село, для них то був узагалі шок, що таке існує в світі. Нас дуже частували, ми виступили і мали вже їхати.

Але вранці зрозуміли, що стався переворот. У найбільш шоковому стані була Люба Білаш, адже вона іноземка, чи вона виїде, що її тут чекає, і що це взагалі робиться...

Було важкувато. Потрібно було завести Любу в Київ. Ми зрозуміли, що нас зараз будуть тут шукати, тим більше, що ми такі націоналісти. От правда, якби в місті, то нас би швидко знайшли.

Ми вирішили їхати не простими дорогами, а манівцями на Київ, на північ. Перших сто кілометрів їхали польовими дорогами.

Потім, як ми приїхали додому, подзвонили родичі Володі Козаченка, нам розказали, що через години три після нас приїхали працівники КГБ із районного центру і почали питати, де поділися ці люди.

До Києва приїхали на початок проспекту Перемоги, де зупинка “Дачна”, і стоять в парку два БТРи. Перевіряють документи й автомобілі. Ми швиденько розвернулися, взяли таксі, завезли Любу на квартиру до її знайомої, вона була в такому трансі, лише тоді поїхали додому.

Валентина Одарченко: Де ви зустріли звістку про незалежність?

Віталій Міщук: Уже вдома. Радісно було, ейфорія була. Але ось тепер, ці події... Також була ейфорія, і було радісно... А сьогодні не дуже радісно. Мабуть, цей шлях тяжкий і тернистий. Непросто звільнитися від моральних пут. Думаю, що ми нерадикальний народ, дуже терплячий, а тому нам так важко. Сьогодні ми маємо майже те саме з моральної точки зору, що було й тоді. Валентина Одарченко: На фіналі “Червоної рути - 91” В’ячеслав Чорновіл зняв зі своєї руки годинника і подарував його запоріжцю Анатолію Сердюку на знак вдячності до людини, котра вперто співала українською в місті, де серед ста шкіл лише одна лишилась українською. А наступного дня Анатолій у роздумах поглядав на годинника, котрий міг почати відлік не зовсім бажаного для України часу. Однак сталося, здавалося б, неймовірне.

Ірина Біла: Дніпропетровськ був одним із перших міст на сході України, де ще до незалежності на мітингах та зібраннях можна було побачити синьо-жовтий прапор. Публічно ж, на центральній площі, він замайорів 28-го серпня 1991-го року.

Тоді синьо-жовтий стяг ще не мав статусу державного. Той, хто стояв під ним, певною мірою ризикував.

Одним з тих, хто підіймав синьо-жовте знамено у Дніпропетровську, Іван Шулик. Про нього розповідає дніпропетровська кореспондентка Юлія Рацибарська.

Юлія Рацибарська: Іван Шулик - політик, чиновник і митець. Лідер дніпропетровського осередку Народного Руху України (нині Української народної партії) у 80-ті -90-ті роки активний поборник незалежності, а зараз начальник обласного управління культури. А ще один із найталановитіших дніпропетровських художників-сценографів.

Пан Іван пам’ятає усі події, які передували українській незалежності, усі ті акції і всіх людей, які доклали зусиль до цього на Дніпропетровщині.

Іван Шулик: Саме в Дніпропетровську була досить енергійна група лідерів, які піднімали питання про незалежність і виводили людей, організовували.

Серед них були Іван Григорович Сокульський, Геннадій Дмитрович Сахаров.

Були серйозні такі, знаєте, з викликом акції. Третя річниця катастрофи Чорнобильської, коли ми вперше відзначили це публічно… Були засуджені до десятка людей. Підняття прапора, скажімо. Це була визначна подія, коли ми в центрі міста підняли. І не просто підняли, а й поклялися охороняти. І чесно охороняли, поки нас не розсіяла міліція.

Юлія Рацибарська: Зараз, згадуючи про це, Іван Шулик не жалкує, що був таким відчайдухом. Він не із тих людей, що розчаровуються у справі, яку роблять.

Радянські часи, як каже він, з їх тиском, залякуваннями і переслідуванням інакомислення не йдуть ні в яке порівняння з часами нинішніми. А проблеми українського політичного сьогодення через ментальність.

Іван Шулик: Ми свою революцію робили то такою, знаєте, «оксамитовою», то «помаранчевою». Тому, закономірно, розплачуємося «судоминами мирного вирішення проблем». Коли вони радикально вирішуються, то вони швидше вирішуються.

Юлія Рацибарська: 15 років незалежності України були для самого Івана Шулика дуже насиченими і дуже непростими. Більш, ніж половина з них була вкрадена у мистецтва і віддана партійній та адміністративній роботі в облдержадміністрації та центральній управі Народного Руху.

Пізніше було болюче повернення до сценографії, пошуки заробітку творчістю за кордоном: у Москві та Петербурзі. На жаль, у незалежній Росії художники такого рівня, як Іван Шулик, отримують вдесятеро вищі гонорари, ніж в незалежній Україні.

Іван Шулик: Гонорари надзвичайно низькі в Україні. Я не з тих, хто їх вибиває. Робота мені цікава. До моїх проектів і раніше була немала увага, сьогодні більша. В цьому плані мені легше.

Юлія Рацибарська: Радісно панові Іванові і від того, що на його очах виросло покоління зовсім інших, нерадянських людей.

Іван Шулик: Бачимо дітей, які виросли вже в другій атмосфері. Вже не бояться слова «українець». Дивують дуже гарною мовою, зібраністю, вмінням логічно мислити.

Я як представник того покоління, яке виборювало незалежність України, можу тільки бути щасливим, коли немає політичного гніту, коли розкута людина.

Ірина Біла: Протоієрей Андрій Власенко, настоятель Свято-Михайлівської церкви Київського патріархату, в День проголошення незалежності України, 24 серпня 91-го року, співав в мегафон разом з полковником Радянської армії гімн “Ще не вмерли України ні слава, ні воля”. І відбувалося все це на ескалаторі Київського метрополітену. Докладніше про це знає Ірина Перешило.

Андрій Власенко: Тоді Україна дійсно піднялася і розправила плечі. І ми всі разом з нею піднялися. Господь нас тоді покликав. Ця хвиля підхопила мене і понесла.

Ірина Перешило: Це говорить протоієрей Андрій Власенко, який наприкінці 80-х ще працював науковцем в Інституті Патона, а вже 90-го був рукоположений на священика Української автокефальної церкви. Такі світоглядні зміни спричинила хвиля потужного духовного відродження в Україні.

Перший публічний виступ молодого священика відбувся на головному столичному майдані, на той час ще з ім’ям Ленінського Комсомолу. Це було 90-го року перед голодуючими студентами.

Отець Андрій каже, що вже тоді була впевненість у перемозі. Але це навіть не можна порівнювати з відчуттями, які були 24 серпня 1991-го року.

Андрій Власенко: 24 серпня, коли я їхав в метро, якийсь полковник Радянської армії на ескалаторі почав співати (у нього був мегафон) “Ще не вмерли України ні слава, ні воля”. Він співав дуже фальшиво. Я не міг цього витримати і сказав: “Пане полковнику, давайте разом”. Забрав в нього цей мегафон, і ми на ескалаторі так гарно і голосно... Мені здавалося, що в усьому метро і над всім Києвом це вилітало з підземелля, і цей гімн так зазвучав.

Ірина Перешило: Отець Андрій став настоятелем Свято-Михайлівської церкви, що в Музеї архітектури і побуту України. І кілька років після проголошення незалежності України він називає періодом ширяння на крилах.

Але зовсім скоро проявилося все, що відбулося насправді. Адже українською владою залишилася стара партномеклатура. І межею, що відсікла всі ілюзії щодо українських перспектив в державі, став “чорний вівторок” 18-го липня 1995-го року, коли поховання патріарха Володимира перетворилося на криваву розправу влади з тисячами українців, що прийшли на Софійський майдан столиці попрощатися зі своїм патріархом. Отець Андрій тоді щойно повернувся з Єрусалима.

Андрій Власенко: Мене якось тоді Господь захистив. Очевидно, тому, що я тільки тоді прибув з Єрусалиму, я був в рясі, яка торкалася Святої Землі і Гробу Господнього.

Я пройшов, так би мовити, як ніж крізь масло. Потік мені назустріч біг, а я пройшов і дійшов прямо до могили. Залишився я, ще один молодий священик з Київщини і п’ятеро народних депутатів біля могили.

Ми не довго думали, бо лопати були всі забрані, поламані, і почали засипати могилу вручну. Коли я вручну засипав цю могилу за козацьким звичаєм як нащадок давнього козацького роду, то я відчув, що в нашій Україні вже щось негаразд.

Ірина Перешило: “Нині вже позаду часи, коли і молитися було важко,” - каже отець Андрій. Коли роздумував над численними пропозиціями служити в українських церквах Франції, Канади чи Австралії. “Святу Софію в еміграцію не перенесеш. І наша земля обітована тут, в Україні,” - вважає священик.

Андрій Власенко: Все, що нам потрібно для спасіння, ми маємо тут в нашій землі. Корені наші тут і крони наші теж в цьому небі.

Ірина Біла: В Україні за роки незалежності виросло нове покоління людей, чия свідомість формувалась без комуністичних гасел і було дозволено читати усю літератору та дізнаватись правду про історію своєї країни.

Чи почувається реалізованим молодий українець? З’ясувати це львівська кореспондентка Радіо Свобода Галина Терещук вирішила у дівчини, чиє формування відбувалося вже в незалежній Україні.

Галина Терещук: Олена Дуб за фахом журналіст. ЇЇ навчання у школі якраз припало на роки становлення незалежної України, і дівчина добре пригадує те, як важко було її родині вижити.

Ще у студентські роки почала працювати. Навіть вдалось реалізувати екологічний проект на телебаченні.

Олена Дуб: Мені як журналістові, як людині творчій легше реалізуватись. Очевидно, що маю дещо інший погляд на речі. Натомість моєму 20-річному братові значно складніше у незалежній Україні. Бути незалежним в часи незалежності йому дуже важко. Фінансово, ментально, психологічно.

Багато з моїх друзів говорять, що гірше, аніж було на початку 90-х, уже не може бути, коли не було ані масла, ані хліба до нього.

Галина Терещук: Сьогодні молодій людині, аби досягнути успіху, потрібно бути гнучким у мисленні, як каже Олена, безстрашним, старанним. Має бути увесь набір стандартних якостей, але необхідно вміти себе знайти на певному місці у певний час.

Олена Дуб: Україна - це моя країна, моє середовище. Я не так багато мандрувала. Але, скажімо у США, де побувала, жити не хотіла б. Мені подобається моя країна з її проблемами, труднощами, але саме тут цікаво сьогодні.

Легко любити ідеальну країну, але попробуй любити ось таку, як ми маємо. Напевно, йти до чогось - це я бачу як процес, дорогу. Головне не повертатись по колу у житті.

Галина Терещук: Олена намагається не повертатись в житті по колу, тому часто зачиняє одні двері і відчиняє наступні, можливо, ризикуючи втратою роботи.

Нині вона працює в західноукраїнській редакції «Комсомольської правди в Україні», але невдовзі перейде на місцеве телебачення. Наразі опановує телевізійний фах і вивчає економічну журналістику.

Вона ще не створила своєї особистої легенди, про цю мрію написала на одному з літературних форумів, де опублікувала власну поезію. Останні роки, каже, вірші до приходять рідко.

Олена Дуб: Мабуть, важко поєднати дві пишучі професії. Але іноді таки щось тобі б’є та наздоганяє і сідаєш писати. У поезії мене приваблює незалежність. Це оазис, де говориш більше, що думаєш і відчуваєш.

“Ми у цьому житті часто надто якісь обережні І не зрушуєм з місць, попередньо не взнавши доріг. Тільки ватра покличе, а вітер поверне вітрила, І посунуться гори-подалі від мілини, І дізнаємось ми, що й ріка може бути мірилом. Тільки просто не стій, а стрибни».

Ірина Біла: “Найбільше з людських благ, принаймні без якого неможливо користуватися іншими, - це незалежність,” – казав англійський письменник Годвін.

Але наразі видаються актуальнішими інші слова: перед минулим схили голову, а перед майбутнім засукай рукава.

Це була програма “Нова Україна” та її ведуча Ірина Біла.

Шануймося!

Говорить Радіо Свобода!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG