Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 10:10

Свято 15-ліття незалежності України.


Надія Степула

Слухати:

Київ, 25 серпня 2006 року.

Надія Степула: День Незалежності України – 15 літ історії, котра твориться мільйонами і на очах у мільйонів. День підсумків і мрій. Свято. Молитва - “Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни!”. Пісня. Сльозина. Радість. Надії. Сподівання. Неоднозначність...


Про різні виміри свята 15-ліття незалежності України у новому випуску “Вимірів життя”.

Вітаю вас, шановні слухачі, на хвилі Свободи!

З вами автор і ведуча Надія Степула.

Історія, що вмістилася у 15 років незалежності України, розпросторюється своїми коренями у глибину століть. Безліч літ тяжкої боротьби за волю і самостійність України начебто “підпирають” невидимою стіною це свято, це торжество.

Світло пам’яті доєднує до цього свята долі тих, хто не дожив до щасливого дня, поклавши життя своє на його вівтар. Один із героїв, у первісному значенні цього слова, поет Василь Стус, живий голос якого маємо нагоду почути.

Звучить поезія Василя Стуса. Читає автор

Надія Степула: 15 літ останніх літ не були безхмарними та простими. У них свої “білі плями”, свої “чорні тіні від золотих фігур”, свої питання, на які ще не знайдено відповідей, свої звершення та перспективи.

Філософський погляд на 15-ий День Незалежності України пропонує заступник головного редактора журналу “Сучасність”, кандидат філософських наук Сергій Грабовський.

Сергій Грабовський: Через п‘ятнадцять років після проголошення незалежності України з‘ясувалося, що досі не можна впевнено сказати, незалежність чого була тоді проголошена. Ба більше: досі неможливо стверджувати, що Україна усталилася як цілісність, як єдиний соціополітичний організм, як, зрештою, нормальна країна.

Досі слова “українська нація” у значної частини громадян України викликають бурхливе неприйняття, а в іншої, меншої частини, ледь не релігійний екстаз і бажання негайно почати визначати належність до цієї нації за формою носа і кольором очей.

Досі близько половини громадян України хотіли б одночасно мати й друге громадянство – переважно російське.

До цього можна додати безліч інших фактів, які наочно підтверджують тезу, обґрунтовану у другій половині 1990-х років фахівцем з постколоніальних студій Миколою Рябчуком, що існує не одна, а щонайменше дві України із власними мовними, культурними, політичними, правовими і навіть економічними питомими рисами і засадами життя.

За ці роки представники різних ідеологічних таборів: і ліберали, і націоналісти намагалися заперечити концепцію Рябчука, ба, просто відкинути і висміяти її.

Але тут наспіли президентські вибори-2004, коли у двобої зійшлися не просто два кандидати, а дві системи цінностей, майже несумісні одна з одною. Йдеться не про політичних лідерів, а про маси виборців, тобто громадян однієї держави.

Ну, а потім були півтора “помаранчевих” років, які завершилися підписанням Універсалу національної єдності. Та чи справді цей Універсал засвідчив таку єдність? За даними всеукраїнського опитування, проведеного на початку серпня Інститутом соціальної і політичної психології АПН України, тезу Президента Ющенка про те, що універсал є важливим для нації документом, більш-менш підтримує третина опитаних, не підтримує теж третина, інші не визначилися чи байдуже ставляться до подібних речей.

При цьому ставлення до універсалу виразно залежить від регіону держави: у Центрі України частина респондентів, що вважають універсал важливим для нації документом, становить 51%; на Заході – 45%; на Півдні – 34%; на Сході – 21%.

Отак мовою цифр виглядає підтвердження теоретичних висновків Миколи Рябчука.

А що ж тоді об‘єднує громадян України? За даними практично всіх соціологів, неприйняття корупції та злочинності, прагнення добробуту та гарної медицини, а ще бажання чистоти довкілля.

Але чи не замало всього цього, щоб об‘єднати населення у націю? І чи вистачить для такого об‘єднання спорту – чи не єдиного на сьогодні чинника, здатного спонукати мешканців і Львова, і Севастополя виходити на вулиці під державними прапорами, вигукуючи “Слава Україні!”?

Микола Рябчук, щоправда, вважає, що ще одним чинником, здатним об‘єднати Схід і Захід країни, є бажання здолати тип владного режиму, званий науковцями “шантажистською державою”.

Та чи існує в Україні політична сила, здатна перекласти теоретичні конструкції зрозумілою всім мовою? І чи здатна перерости протестна єдність на єдність національну?

Та при тому, що Україна не демонструє політичної і соціокультурної цілісності, водночас прагнення до розколу держави чи інкорпорації її до складу інших держав знаходять підтримку лише у маргінальних політиків та груп населення.

Ба більше: подібні ідеї зазвичай не народжуються в самій Україні, а постійно впродовж усіх 15 років “впорскуються” ззовні, підтримувані організаційними та фінансовими ресурсами.

І що ж? Пророки, котрі провіщають розпад України, приходять і відходять, а українська держава залишається попри її очевидний внутрішній поділ на дві частини і попри те, що досі невідомо, чим саме об‘єднані ці частини.

Тож Україна, схоже, не раз ще подивує світ і, головне, самих українців.

Надія Степула: Велике свято – це не тільки привід до гучного святкування із виставками квітів та художніх творів, переліком досягнень і вінками пісенних фестивалів та багато іншого. Таке свято – це ще й добрий привід замислитися, поміркувати про день і нинішній, і завтрашній теж.

Послухаймо розмову історика і філософа Віталія Пономарьова з теж філософом, головним редактором відомого часопису “Ї” Тарасом Возняком.

Віталій Пономарьов: Пане Тарасе, 15 років розвитку незалежної української держави... Чи могли вони бути іншими?

Тарас Возняк: Я думаю, що якоюсь мірою могли, бо дуже багато все ж таки залежить від особистостей, з одного боку, але з іншого боку, є об’єктивні обставини, котрі можуть дати можливість країнам рухатися динамічно і рухатися в певному конкретному напрямку як, наприклад, країни Центральної Європи: Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина. Але є країни, котрі мають величезні проблеми, наприклад, Болгарія чи Румунія, котрі неначе теж є центральноєвропейськими країнами, тим не менше їхня вихідна стартова позиці зовсім інакша.

Ще інакшою є позиція колишніх совєцьких республік. Скажімо, Балтійські країни мали засадничо іншу стартову позицію. Натомість Україна із тих постсовєцьких республік все ж таки є країною, котра на свої умови достатньо успішно рухається у напрямку, який вона пробує обрати. Я надіюся, що він буде в напрямку більш-менш цивілізованого розвитку.

Віталій Пономарьов: Чи можна було б оцінити співвідношення сучасної української держави і українського суспільства?

Віталій Пономарьов: Я думаю, що той стан, в якому ми є, і ті еліти, котрі правлять нами, якось мірою все ж таки відповідають стану суспільства самоусвідомлення себе як певної єдності і усвідомлення свого зв’язку з державою під назвою “Україна” як таким проектом, який не є тільки політичним проектом для якихось політичних еліт, але особистим проектом. Тобто, в принципі я залишаюся в цій країні, я хочу в ній працювати, я хочу, щоб вона була процвітаюча, і щоб я був в ній процвітаючим.

В цьому аспекті, мені здається, що українське суспільство є ще все ж таки на шляху. Воно в різних регіонах, напевне, по-різному бачить те, що воно розуміє під назвою “Україна”, що воно розуміє під назвою “Українська держава”, і разом з тим воно по-різному бачить і своє особисте майбутнє, своє особисте процвітання в різних формах.

Тому в принципі якби відбувається процес узгодження всіх тих дуже різних бачень. З іншого боку, мені здається, що саме суспільство в силу його обставин, в силу того, що дуже складна й економічна ситуація впродовж цих 15 років, я думаю, що вона ще дуже довго буде, змушене було якимсь чином все-таки визначатися щодо свого майбутнього і щодо того, що воно хоче.

Натомість, мені здається, політичні еліти вже не адекватні тому суспільству, яке дуже швидко розвивається. Не можна сказати, що воно є дуже розвинутим, але в кожному разі воно розвивається досить динамічно, а політичні еліти все ж таки відстають.

Віталій Пономарьов: Чи можна сказати, що в суспільстві вже існує узгоджений проект майбутнього?

Тарас Возняк: Я не думаю, що він вже існує. Хоча загальні риси якби вже проглядаються.

Я маю все ж таки надію, що не тільки в центрі держави і на заході, але все-таки і на сході нашої держави люди бачать своє майбутнє як цивілізоване і безпечне.

Якщо суспільство хоче бути цивілізованим, то воно не може оминути тієї чи іншої форми інтеграції з ЄС як партнером, як найбільшим ринком, як найбільш цивілізованим ринком, як простором, котрий є безпечний, то ми просто не зможемо уникнути глибокої інтеграції з ЄС, так само, як і ЄС не може уникнути насправді глибокої інтеграції з Україною.

Те саме стосується простору безпеки. Поки що іншої системи безпеки, котра би дійсно була гарантом, власне, безпечності нашої в околі довкола нас, крім євроатлантичної спільноти, насправді немає.

Я думаю, що найскладнішою проблемою і найпекучішою є все ж таки зміна цих еліт. Чи вдасться українському народові скинути з себе тих вже так порядно остогидлих політичних персонажів з різних таборів, котрі, так би мовити, загнуздали цей нижче 48-мільйонний народ, я не знаю. В іншому випадку, якщо ми не знімемо або не змінимо мислення цих людей, то цьому народу буде дуже складно.

Надія Степула: 15-ліття незалежності України відбулося в різних вимірах, нагадавши і самій Україні, і світові про те, що предковічні мрії, сподівання народу, вікова боротьба за це свято – усе ЗБУЛОСЯ!

“Виміри життя” відзвучали, шановні слухачі.

Дякуємо за увагу!

З вами були автор і ведуча Надія Степула і звукорежисер Наталя Антоненко.

Радійте життю і залишайтеся зі Свободою!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG