Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 18:46

Донбас як кузня “українських буржуазних націоналістів”.


Сергій Грабовський

Слухати:

Сергій Грабовський: Вітаємо вас!

Перед мікрофоном журналіст Радіо Свобода Сергій Грабовський і доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників Максим Стріха.

Максим Стріха: Доброго вечора вам, шановні слухачі!

Сергій Грабовський: Донбас сьогодні в очах значної кількості українців виглядає чи не суцільно неукраїнським – за культурними, мовними і навіть політичними ознаками – регіоном. Але чи так це насправді?

Звучить пісня “Давно не бывал я в Донбаcсе...”

Максим Стріха: За часів козаччини Донбас значною мірою був ще диким полем, де пересувалися вільно васали Кримського ханату. Проте і на той час тут вже були і зимівники Війська Запорозького, і на сході станиці російських козаків.

Звучить пісня “Давно не бывал я в Донбаcсе...”

Максим Стріха: Інтенсивне залюднення цього краю припадає лишень на другу половину 18 століття. Оселяють тут греків, перевезених з Криму, оселяють сербів. Але наймасовіше, звичайно, їдуть сюди українські селяни, які дуже часто робляться тут робітниками на новозаснованих копальнях і металургійних заводах.


Індустріальний молох Донбасу перемелював усіх. Проте створив той особливий феномен, про який пише Дмитро Стус у книзі, присвяченій його батькові, великому українському поетові Василеві Стусу, особистість якого так само було сформовано на Донбасі.

Отже, вижити у волелюбному Донбасі, що існує за власними неписаними законами, завжди було справою непростою. І не лише тому, що туди приходили українці, росіяни, кавказці й інші народності, а ставали й жили донбасівці, а й тому, що цей край за всіх обставин зберігав волелюбність, сповідував культ сили, цінував твердість характеру і завжди приймав усіх заброд, особливо, щоправда, ними не переймаючись.

Край заселявся з давніх часів. І для всіх, хто ладен був силі протиставити силу, відвертості відвертість, щирості щирість, в ньому знаходилося місце. І при всьому тому Донбас лишався за своєю основою українським.

Ще в 1930-ті роки поза фабриками, поза робітничими “посьолками” по селах повсюдно лунала тут українська мова. Власне, тому Донбас народив чимало українських саме культурних сил і чимало постатей українського політичного руху.

Віталій Пономарьов: У місті Слов’янську народився український поет-романтик, приятель Тараса Шевченка Михайло Петренко. Деякі з написаних ним віршів стали словами народних пісень, зокрема, «Дивлюсь я на небо», «Вечірний дзвін», «Туди мої очі, туди моя думка».

Купець і меценат Олексій Алчевський заснував Донецько-Юріївське металургійне товариство, Олексіївське гірничопромислове товариство, перший в Російській імперії акціонерний Іпотечний банк, а також місто Алчевськ. У своїй садибі у Харкові він встановив пам’ятник Тарасові Шевченку.

Його дружина Христина була письменницею та педагогом, донька Христина поетесою і перекладачем, син Дмитро банкіром, Григорій композитором, Іван оперним співаком, Микола педагогом та автором українського букваря.

У Донбасі працював письменник, поет, драматург, перекладач, етнограф та упорядник чотиритомного «Словаря української мови» Борис Грінченко.

Син шахтаря і автор понад вісімдесяти поетичних збірок Володимир Сосюра народився на станції Дебальцево, працював чорноробом на шахті, навчався у сільськогосподарському училищі на станції Яма, а перші свої вірші опублікував у лисичанській газеті «Голос робочого».

Письменник та видавець Анатолій Дімаров у Донбасі навчався, а під час Другої Світової війни організував партизанський загін, який діяв в Ізюмському та Червонолиманському районах.

Сергій Грабовський: До цієї розповіді Віталія Пономарьова варто додати, що Христя Алчевська-молодша була серед активістів першої української політичної партії на Наддніпрянщині – Революційної української партії.

Що серед вояків Української Народної Республіки, за спогадами Володимира Сосюри, було чимало шахтарів
Володимир Сосюра
Донбасу, таких, як і сам Сосюра, так би мовити, “українських пролетарських націоналістів”.

І що саме у цьому регіоні, наприклад у Краснодоні та у Маріуполі, діяли бік-о-бік у часи Другої Світової війни підпільні антинацистські і червоні, і ОУНівські організації, разом боролися і разом гинули. А потім зацілілі їхні члени разом відповідали перед НКВД.

Максим Стріха: Для Донбасу багато важила політика українізації, що її офіційно проводила партія в середині-наприкінці 1920-их років.

З початку 1930-их, коли “основною небезпекою” було проголошено “місцевий націоналізм”, цю політику згорнули. А от у 1920-ті існує безліч спогадів про мандри на Донбас провідних українських письменників з не такої врешті-решт і далекої тоді до Донбасу столиці – Харкова – і про захоплені зустрічі, які влаштовували цим письменникам зрусифіковані, але тоді дуже зацікавлені у віднайдені свого національного коріння шахтарі.

Сергій Грабовський: Віталій Пономарьов продовжує своє розповідь про тих, без кого неможливо уявити ані Донбас, ані українську культуру та політику.

Віталій Пономарьов: Оперний співак Анатолій Солов’яненко народився у Донецьку і там навчався у Політехнічному інституті.

У Донецьку навчалися поети, письменники і перекладачі Володимир Міщенко та Олег Орач.

Уродженець Адріанополя на Луганщині, поет Василь Голобородько теж навчався у Донецьку, проте був відрахований з інституту за так звану «антирадянську діяльність».

Літературознавець та публіцист, один із провідних шістдесятників, автор знаменитої праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?», академік Іван Дзюба народився у селі Миколаївці на Донбасі і теж навчався у Донецьку.

Там також навчався поет, перекладач і правозахисник Василь Стус, згодом він працював у редакції газети «Социалистический Донбасс».

Звіром вити, горілку пити — і не чаркою, поставцем, і добі підставляти спите вірнопідданого лице. І не рюмсати на поріддя, коли твій гайдамацький рід ріжуть линвами на обіддя кількасот божевільних літ. І не бештати, пане-брате, а триматися на землі! Нею б до печінок пропахнути, в ґрунт вгрузаючи по коліна. А щоб звикнути — остудити, закропити у крик, у кров, заперіщить вишневим віттям віком викрадену любов. І з ордою під дикі галаси прорешечуватись гробами, раз жене нас ненатля сказу по роках, по віках, по горбах!

Ще один із лідерів шістдесятництва, дисидент, вчитель, поет, перекладач і літературознавець Іван Світличний народився у селі Половинкине на Луганщині. Там народилася і його молодша сестра, правозахисниця Надія Світлична. Вона працювала директором школи у Краснодоні, потім перебувала в ув’язненні, а на еміграції була перекладачем у Гарвардському університеті та співробітницею Української редакції Радіо Свобода.

На хуторі Їживка у Донбасі народився поет, публіцист та лексикограф, співзасновник Української гельсінкської групи Олекса Тихий. Він учителював у сільських школах Донеччини і саме у Донбасі був тричі засуджений «за антирадянську агітацію та пропаганду».

У Донбасі також працював ще один політичний в’язень, поет і журналіст Юрій Литвин.

Максим Стріха: Повоєнний час був для Донбасу часом суцільної русифікації. З другої половини 1950-их українські школи почали тут масово закривати, натомість всі інші нововідкриті були вже виключно російськими. Навіть по споконвічно українських селах.

Не можна сказати, що цей процес проминав цілком рівно за байдужого сприйняття шахтарів.

Іван Дзюба у своїй праці “Інтернаціоналізм чи русифікація?” цитує надзвичайно цікавий лист до редакції газети “Правда”, написаний на початку 1960-их двома донецькими шахтарями: Янковським і Павлюченком. Зміст листа зводиться до того, що повсякденна практика різко суперечить проголошуваним гаслам про розквіт національних культур, і шахтарі у своїй наївності запитують: можливо, українцям справді судилося стати першим народом, який пожертвує своєю ідентичністю в ім’я комуністичного майбутнього? То тоді треба про це просто сказати, закрити рештки українських шкіл, щоб не було ні в кого жодних проблем. Але якщо це не так, якщо гасла ці щирі, то тоді й українська мова мусить посісти належний статус, не лишень декоративний, а обслуговувати всі сфери реального життя.

Звичайно, тоді цей лист було спущено на гальмах як і багато інших подібних звернень.

Але так чи інакше Донбас народжував безліч українських культурних явищ. І Василя Стуса, вірш якого прозвучав у розповіді Віталія Пономарьов, і прекрасного українського поета Володимира Біляєва, який очолював по війні українську службу “Голосу Америки”, і Анатолія Солов‘яненка, який став блискучим оперним актором саме в Донецьку, а пізніше став символом усієї України з піснею Миколи Петренка “Дивлюсь я на небо...”.

Звучить пісня “Дивлюсь я на небо...”

Максим Стріха: І відтак символізує Анатолій Солов’яненко сьогодні Донбас не в українській, а у світовій культурі. І дуже прикро, що для багатьох зверхників сьогоднішніх краю символом є не Солов’яненко (хоч йому теж поставлено в Донбасі пам’ятник, не надто мистецьки вдалий, на мій погляд), а присутній незмінно на всіх гульках Кобзон.

Звучить пісня “Дивлюсь я на небо...”

Сергій Грабовський: А що ж далі? Чи буде Донбас і в подальшому кузнею (однією, ясна річ, з кількох) тих, кого за совєтського режиму звали “українськими буржуазними націоналістами”? Чи виростуть там нові Дзюби та Стуси? Перед мікрофоном культуролог Вадим Скуратівський.

Вадим Скуратівський: Відверто кажучи, я не дуже вірю в якесь позитивне гуманітарне українське майбутнє відповідного регіону.

Річ в тім, що десь, починаючи з 1960-их років, а особливо впродовж 1970-их, в роки так званого “застою”, цей регіон проходить через надзвичайно інтенсивну застійного характеру русифікацію.

Ми наслідки цієї русифікації бачимо і по сьогодні.

Я пригадую, як десь 1973 році донецький журнал “Літературний Донбас” надрукував статтю якогось літературознавця у цивільному Волошка, і для мене ця стаття стала еталоном тогочасної реакції добродія Щербицького. Навіть у тогочасному реакційному Києві не було таких випадів проти “українського буржуазного націоналізму”.

Ну, а потому вже в суверенному Донбасі дуже інтенсивно заявив себе новий варіант російського націоналізму, той, який отримав таке розповсюдження у сучасній Росії.

Історії треба буде добряче попрацювати над тим, щоб, власне, якась українська гуманітарна норма поширилася на Донбасі. На це тепер треба витратити десятиріччя і десятиріччя.

Тому складно мати надію, що з Донбасу, скажімо, прийде новий Іван Михайлович Дзюба або там вже не будуть поводити себе отак деякі добродії, чуючи українську мову, як це було під час конфлікту молоденького Стуса з якимись персонажами незадоволеними тим, що він у донбаській їдальні говорив українською мовою.

Боюся, що тут ситуація буде залишатися в цьому напрямі доволі важкою і мої прогнози в цьому напрямі швидше за все песимістичні.

Максим Стріха: Вадим Скуратівський оповів про один бік медалі. Але є й інший бік медалі, адже Стус у Сталінському тоді ще, а потім Донецькому педінституті міг читати Хвильового, Винниченка, які були в тамтешні бібліотеці, що було абсолютно виключено в абсолютно підконтрольному Києві.

Відтак мої прогнози складніші. Я можу погодитися лишень з японським дослідником Гіроакі Куромією, який написав глибоке дослідження “Свобода і терор у Донбасі: українсько-російське прикордоння (1870-1990 роки)”.

Отже, визначальними для політики на Донбасі був і досі є могутній дух свободи і незалежності. Незалежність не відкидала можливості прагматичного альянсу з ворогами та зовнішніми силами. І ця поведінка спостерігачам часто видається безчесною, корисливою, але цей дух – продукт історії.

Тільки той, хто зрозуміє дух Донбасу, має шанс повернути його і навернути до українськості. А відтак можливість появи нового Івана Михайловича Дзюби, хоч, звичайно, про нового Дзюбу говорити важко, я не виключаю.

Сергій Грабовський: Отож чим буде Донбас у майбутньому і чи буде він українським?

Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський.

Говорить Радіо Свобода!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG