Слухати:
Київ, 8 вересня 2006 року.
Надія Степула: “Цілий світ, за винятком хіба що диких націй, керується книгою,” - казав якось Вольтер. Не передбачаючи, звісно, що в далекому для нього майбутньому, 21-ім столітті, книга житиме не тільки у звичній “сторінково-палітурній” іпостасі, а й у вимірі віртуальному, в Інтернеті.
Про буття нинішньої української літератури, почасти творене їх авторами саме в такій іпостасі, у новому випуску “Вимірів життя”.
Вітаю вас, дорогі слухачі!
З вами автор і ведуча Надія Степула.
В Україні останнім часом виходить друком чимало цікавих книг. Вистачає літературних та літературно-критичних періодичних видань. Інтерв‘ю з письменниками та виступи літературознавців можна регулярно зустріти на сторінках газет. Нарешті, причетні до літератури персонажі – постійні гості радіо та телебачення.
І при всьому цьому, чи існує в Україні цілісний літературний процес, такий, який поєднує читачів та літераторів, критиків та видавців, міста та села, російськомовну та україномовну публіку?
Такі питання ставить кандидат філософських наук, заступник головного редактора журналу “Сучасність” Сергій Грабовський, який вважає, що...
Сергій Грабовський: ...у цьому існують серйозні сумніви. Бо ж хіба взагалі можливий такий процес у сучасному світі поза Інтернетом?
Ні, звичайно, у світовім павутинні українська література та літературна критика представлені. Та й інтерв‘ю Андруховича чи Забужко легко знайти на сайтах тих газет, які розжилися цими інтерв‘ю. І навіть деякі тексти академіка Дзюби в Інтернеті наявні.
Але, по-перше, все це надзвичайно розпорошене; по-друге, неповне; по-третє, охоплює у кращому разі останні сім-вісім років. Відтак легше одержати більш-менш цілісне уявлення про українську літературу після походу до Національної бібліотеки імені Вернадського, аніж після сидіння в Інтернеті.
А тим часом існують способи розв‘язання проблеми надання цілісності українському літпроцесу за допомогою світового павутиння, апробовані у тій самій Росії, з якою кожен другий українець підсвідомо порівнює все, що відбувається у нього на Батьківщині.
Отож у російському сегменті Інтернету вже впродовж кількох років існує такий собі “Журнальный зал Русского журнала”. Подейкують, що створений свого часу він був не без участі політтехнолога Гліба Павловського і за фінансового сприяння з боку Кремля. Так це чи ні, достеменно невідомо. Проте, хто б не стояв за цим проектом, він дозволяє російськомовному читачеві відстежувати більшу частину літпроцесу у Росії.
Тут представлені електронні версії таких знаних “товстих” видань, як “Новый мир”, “Знамя”, “Иностранная литература”, “Звезда”, “Нева”, Октябрь”, “Вопросы литературы” та ціла низка інших. При цьому частина журналів створює мережеві варіанти, які значно більш об‘ємні, ніж паперові версії.
А ще у “Журнальному залі” представлена діяльність Академії російської сучасної словесності та ряду інших письменницьких організацій.
Надають тут місце і деяким не просто новим, а експериментально-постмодерно-авангардним виданням.
Ясна річ, зазначений проект не є ідеальним передусім тому, що в ньому відчутний присмак певних ідеологічних настанов. Деякі видання щезають з числа учасників проекту раніше, ніж начебто суто фінансові проблеми змушують їх закривати свої паперові версії. І навпаки, присутні на сайті такі екзотичні видання, як журнал “Крещатик”, засновник якого міститься чомусь у Санкт-Петербурзі.
Іншими словами, “Читальний зал” дає таке уявлення про російський літпроцес, проти якого не заперечує влада. А міг би дати й цілком об‘єктивне, якщо перенести російський досвід на питомо український ґрунт й елімінувати вплив з боку “кремлівських чекістів”.
Отож досить не надто великих коштів, бажання і дій кількох менеджерів, щоб український літературний процес набув певної цілісності завдяки Інтернету. Та от проблема: чи знайдуться у найближчі сто років ці кошти і бажання?
Надія Степула: Зрозумілий скептицизм та певний песимізм “живляться” в основному тим, що економічні українські реалії не дають змоги зробити літературні інтернет-сторінки доступними більшості населення.
Особливу потребу в цьому відчувають молоді люди, які усвідомлюють нинішню важливість Інтернету для розвитку суспільства загалом та для розквіту літератури зокрема.
Швидкість, з якою можна відшукати нову книжку, прочитати її та ще й відразу ж обмінятися думками про неї з такими ж зацікавленими читачами, поки що властива тільки Інтернету. З такою швидкістю не надрукує нічого ні “Літературна Україна” (між іншим, єдина в Україні “центральна” літературна газета –бо є ще “Літературний Львів”, але профіль того часопису дещо інший), ні будь-яка інша.
Пожвавлення літературних дискусій в Інтернеті спостерігається останнім часом, хоч, власне, в Україні Інтернет ще не доступний у більшості віддалених сіл та навіть міст. Але “що маємо, то маємо”, пригадуючи відомий вислів.
“На кожному українському літературному сайті є своя група львівських активних дописувачів,” - зауважила колега Галя Терещук. Ці люди (чомусь переважно під псевдо) присутні на різних творчих Інтернет – сторінках. Самі ж вони пишуть поезію чи прозу, а також активно обговорюють літературні тенденції і творчість один одного.
Галина Терещук продовжує.
Галина Терещук: Попри те, що Львів славиться своїм форумом видавців і раз у рік зваблює книгоманів з усієї України, як і чималу письменницьку братію, натомість за кількістю літературних сайтів місто аж ніяк не претендує на першість серед інших регіонів. Хоча потреба у таких Інтернет –виданнях є.
Молоді люди, з якими я спілкувалась, розповіли, що, для прикладу, у їхньому районному центрі Золочеві познайомитись з літературними новинками і дізнатись про нові літературні течії доволі складно, як і, зрештою, доволі важко знайти своє товариство для творчого спілкування. Відтак інтелектуальні самітники знаходять своїх співрозмовників в Інтернеті. Однак зауважують, що бібліотека в українському віртуальному просторі не є велика, але попри усе сучасна поезія і проза уже давно перебрались у світ павутини.
Ось що думають молоді люди про літературу в Інтернеті і про те, чи може така форма читання і популяризації автора замінити книжку?
Респондент: Література в Інтернеті для тих людей, які не вилазять з нього. Але є люди, які люблять мати контакт з книжкою.
Пригадую, коли я познайомився зі своєю першою книжкою, то вона була стара і дуже цікава. Мені подобається запах поліграфії. Комп’ютер не має душі, там можна лише поцікавитись, що нового вийшло, а також де можна було б придбати.
Респондент: Дискусії і погляди різних людей – це цікаво в Інтернеті.
Респондент: Занадто мало в Інтернеті для літератури місця.
Респондент: Я не дискутую, але коли буде гарний літературний чат, то писатиму.
Респондент: Нас цікавить і зарубіжна, і українська література, але у більшості сучасна.
Галина Терещук: Варто переглянути українські сайти, на яких розміщені літературні розділи, укладена бібліотека українських та зарубіжних авторів, то можна зауважити, що саме дописувачі зі Львова доволі активні учасники творчих дискусій: вони задають тон розмовам і відгукуються на проблеми літературного життя в Україні, які їм не байдужі.
Ба більше того, галичани вирізняються і своїм різким тоном під час обговорення на форумах різноманітних літературних проблем, на кшталт кращої десятки українських письменників, чи відгукуючись на чужу поезію, роман чи есе.
Два роки тому у Львові з’явилось літературне Інтернет – видання за ініціативи і кошт приватної особи, яка сама цікавиться літературою і робить власні творчі спроби. Щоби привернути увагу авторів і оживити сайт, власник організував літературний конкурс, а також створив шкалу, за якою визначав рівень митців.
Скажімо, відомий український письменник Микола Хвильовий займав ледь чи не останнє місце серед початківців. Декого з учасників форуму такий факт обурив, так як і незрозуміле визначення переможців літературного конкурсу.
Нині мистецьке Інтернет – видання втратило своє життя і автуру. Власне, остання і шукає інтелектуального спілкування у Львові і спроможна сьогодні розмістити власну збірку поезій саме в Інтернеті, оскільки на видавництво книжки потрібно пошукати гроші.
Надія Степула: Суперечки про майбуття літератури взагалі та української зокрема не вщухають. “Прогнози” про те, що в третьому тисячолітті красного письменства взагалі не буде, явно не здійснилися. Хоч тисячоліття тільки почалося.
Підтвердженням зацікавленості літературою свідчать і велелюдні книжкові виставки чи ярмарки, і поодинокі літературні вечори та інші заходи, на які приходять не тільки заангажовані в літературу, а й просто читачі, слухачі.
Послухаймо одного із зацікавлених людей. З Михайлом Бринихом, відомим літературним критиком та культурологом зустрівся колега Павло Вольвач.
Павло Вольвач: Пане Бриних, чи не здається Вам, що сучасна література має таку тенденцію, як йти у підпілля, в нетрі Інтернету?
Михайло Бриних: На мій погляд, література ніяк не може зникнути в Інтернеті бодай тому, що Інтернет за своєю структурою – це здоровенний смітник. Відповідно з великим ентузіазмом він сприймає винятково треш-літературу: графоманію, марґінальні жанри, нецензурщину – все те, що насправді не так легко видати.
Павло Вольвач: Ну так, в неті їм повне роздолля.
Михайло Бриних: Так. І тому мало хто з читачів орієнтується тільки на Інтернет, або по-перше на Інтернет. Первинним джерелом споживання культурного продукту як була книжкова продукція, так вона і залишиться. Тим більше, що читати з монітора великі, осяжні тексти набагато складніше, ніж читати це в книжці.
Павло Вольвач: Михайле, ну, а все ж таки ось обговорення літературних творів... Чи не здається, що активніше воно вирує таки в Інтернеті?
Михайло Бриних: Світ віртуальний дає людям більш свободи, а точніше, ілюзії свободи. Це своєрідна гра в таку бурлескну свободу.
Але що відлякує завжди в інтернетівському середовищі? Це дуже великий ризик бути обдуреним банально, коли ти по суті не можеш до пуття розуміти: кого ти читаєш, що ти читаєш і врешті-решт чому ти це читаєш, бо критерії добору текстів там дуже сумнівні.
Павло Вольвач: Михайле, а Ви як людина, яка цікавиться літературою, яка сама є літературним критиком, Ви часто звертаєтеся до Інтернету? І у Вас є якісь улюблені літературні сайти?
Михайло Бриних: Літературні сайти, то так, можливо. Але я найменше читаю якихось текстів.
Функція Інтернету – це творення передусім інформаційного якогось простору.
В Україні літературні сайти насправді можна порахувати на пальцях однієї руки, тих, які варті уваги. Назву prozu.com.ua, бо сайт твориться динамічно, він регулярно поновлюється, а це основне для інтернетівського ресурсу. Кожного разу, коли ти заходиш на цей сайт, ти приблизно знаєш, якого штибу інформацію ти там зустрінеш.
Є, звісно, форуми, які я можу почитати. Той же таки форум і сайт “Телекритики” або форум на сайті “Майдану”, але це не є ті сайти, які я споживаю у повному обсязі.
Павло Вольвач: Михайле, як ви гадаєте, а будуть з’являтися все нові й нові літературні сайти? Зараз така тенденція, що їх все більшає й більшає попри те, що начебто літературою ніхто не цікавиться.
Михайло Бриних: Їх більшає і буде більшати безперечно. Але за моїми спостереженнями кількість живих літературних ресурсів абсолютно не зростає. Тобто, тут немає якогось якісного стрибка.
Наприклад, дуже непоганий і жвавий сайт журналу “Молода Україна” поступово занепав, тому що занепав сам журнал. Те саме стосується сайту Асоціації українських письменників, який регулярно колись поновлювався й був достатньо жвавий форум, але тільки-но люди відійшли від регулярного, активного поновлення, так і увага від цього ресурсу відійшла.
Надія Степула: Віртуальне буття справжньої літератури сучасності теж має ознаки справжності, оскільки твориться реальними людьми, містить у собі ті ж вічні проблеми та потреби, якими віками вже жива література загалом. Інтернет тільки додає “швидкості” ланцюговій реакції “автор- читач-автор-критик”.
Те, що сталося в літературному світі сьогодні, стає відомим теж уже сьогодні: чи то вихід нової книги, чи нагородження письменників тією або іншою премією, чи велике дійство, скажімо, літературне свято, таке, як, наприклад, недавнє відзначення 150-ліття Івана Франка. Адже присутніми на святі були не тільки ті 15 тисяч залюблених у слово Каменяра людей, котрі змогли того дня прибути до Нагуєвичів, присутніми відчули себе й ті сотні тисяч відвідувачів літературних форумів, які в цей час обговорювали те святкування в Інтернеті, обмінюючись думками, без перебільшення, блискавично.
Література за допомогою Інтернету радше “виходить із підпілля”, а не йде в нього, як припускав, розмовляючи з Михайлом Бриннихом, Павло Вольвач.
Швидкість, із якою літературні факти, явища, події з’являються на сайтах, - це запорука того, що ці факти і явища вже не кануть у безвість. І таке прискорення, схоже, має непогане майбутнє. За умови розвитку, певна річ, як самого Інтернету, так і літератури в ньому.
А “Виміри життя” на цей раз відзвучали, дорогі слухачі. З вами були автор і ведуча Надія Степула та звукорежисер Наталя Антоненко.
Дякуємо!
Радійте життю і залишайтеся зі Свободою!
Київ, 8 вересня 2006 року.
Надія Степула: “Цілий світ, за винятком хіба що диких націй, керується книгою,” - казав якось Вольтер. Не передбачаючи, звісно, що в далекому для нього майбутньому, 21-ім столітті, книга житиме не тільки у звичній “сторінково-палітурній” іпостасі, а й у вимірі віртуальному, в Інтернеті.
Про буття нинішньої української літератури, почасти творене їх авторами саме в такій іпостасі, у новому випуску “Вимірів життя”.
Вітаю вас, дорогі слухачі!
З вами автор і ведуча Надія Степула.
В Україні останнім часом виходить друком чимало цікавих книг. Вистачає літературних та літературно-критичних періодичних видань. Інтерв‘ю з письменниками та виступи літературознавців можна регулярно зустріти на сторінках газет. Нарешті, причетні до літератури персонажі – постійні гості радіо та телебачення.
І при всьому цьому, чи існує в Україні цілісний літературний процес, такий, який поєднує читачів та літераторів, критиків та видавців, міста та села, російськомовну та україномовну публіку?
Такі питання ставить кандидат філософських наук, заступник головного редактора журналу “Сучасність” Сергій Грабовський, який вважає, що...
Сергій Грабовський: ...у цьому існують серйозні сумніви. Бо ж хіба взагалі можливий такий процес у сучасному світі поза Інтернетом?
Ні, звичайно, у світовім павутинні українська література та літературна критика представлені. Та й інтерв‘ю Андруховича чи Забужко легко знайти на сайтах тих газет, які розжилися цими інтерв‘ю. І навіть деякі тексти академіка Дзюби в Інтернеті наявні.
Але, по-перше, все це надзвичайно розпорошене; по-друге, неповне; по-третє, охоплює у кращому разі останні сім-вісім років. Відтак легше одержати більш-менш цілісне уявлення про українську літературу після походу до Національної бібліотеки імені Вернадського, аніж після сидіння в Інтернеті.
А тим часом існують способи розв‘язання проблеми надання цілісності українському літпроцесу за допомогою світового павутиння, апробовані у тій самій Росії, з якою кожен другий українець підсвідомо порівнює все, що відбувається у нього на Батьківщині.
Отож у російському сегменті Інтернету вже впродовж кількох років існує такий собі “Журнальный зал Русского журнала”. Подейкують, що створений свого часу він був не без участі політтехнолога Гліба Павловського і за фінансового сприяння з боку Кремля. Так це чи ні, достеменно невідомо. Проте, хто б не стояв за цим проектом, він дозволяє російськомовному читачеві відстежувати більшу частину літпроцесу у Росії.
Тут представлені електронні версії таких знаних “товстих” видань, як “Новый мир”, “Знамя”, “Иностранная литература”, “Звезда”, “Нева”, Октябрь”, “Вопросы литературы” та ціла низка інших. При цьому частина журналів створює мережеві варіанти, які значно більш об‘ємні, ніж паперові версії.
А ще у “Журнальному залі” представлена діяльність Академії російської сучасної словесності та ряду інших письменницьких організацій.
Надають тут місце і деяким не просто новим, а експериментально-постмодерно-авангардним виданням.
Ясна річ, зазначений проект не є ідеальним передусім тому, що в ньому відчутний присмак певних ідеологічних настанов. Деякі видання щезають з числа учасників проекту раніше, ніж начебто суто фінансові проблеми змушують їх закривати свої паперові версії. І навпаки, присутні на сайті такі екзотичні видання, як журнал “Крещатик”, засновник якого міститься чомусь у Санкт-Петербурзі.
Іншими словами, “Читальний зал” дає таке уявлення про російський літпроцес, проти якого не заперечує влада. А міг би дати й цілком об‘єктивне, якщо перенести російський досвід на питомо український ґрунт й елімінувати вплив з боку “кремлівських чекістів”.
Отож досить не надто великих коштів, бажання і дій кількох менеджерів, щоб український літературний процес набув певної цілісності завдяки Інтернету. Та от проблема: чи знайдуться у найближчі сто років ці кошти і бажання?
Надія Степула: Зрозумілий скептицизм та певний песимізм “живляться” в основному тим, що економічні українські реалії не дають змоги зробити літературні інтернет-сторінки доступними більшості населення.
Особливу потребу в цьому відчувають молоді люди, які усвідомлюють нинішню важливість Інтернету для розвитку суспільства загалом та для розквіту літератури зокрема.
Швидкість, з якою можна відшукати нову книжку, прочитати її та ще й відразу ж обмінятися думками про неї з такими ж зацікавленими читачами, поки що властива тільки Інтернету. З такою швидкістю не надрукує нічого ні “Літературна Україна” (між іншим, єдина в Україні “центральна” літературна газета –бо є ще “Літературний Львів”, але профіль того часопису дещо інший), ні будь-яка інша.
Пожвавлення літературних дискусій в Інтернеті спостерігається останнім часом, хоч, власне, в Україні Інтернет ще не доступний у більшості віддалених сіл та навіть міст. Але “що маємо, то маємо”, пригадуючи відомий вислів.
“На кожному українському літературному сайті є своя група львівських активних дописувачів,” - зауважила колега Галя Терещук. Ці люди (чомусь переважно під псевдо) присутні на різних творчих Інтернет – сторінках. Самі ж вони пишуть поезію чи прозу, а також активно обговорюють літературні тенденції і творчість один одного.
Галина Терещук продовжує.
Галина Терещук: Попри те, що Львів славиться своїм форумом видавців і раз у рік зваблює книгоманів з усієї України, як і чималу письменницьку братію, натомість за кількістю літературних сайтів місто аж ніяк не претендує на першість серед інших регіонів. Хоча потреба у таких Інтернет –виданнях є.
Молоді люди, з якими я спілкувалась, розповіли, що, для прикладу, у їхньому районному центрі Золочеві познайомитись з літературними новинками і дізнатись про нові літературні течії доволі складно, як і, зрештою, доволі важко знайти своє товариство для творчого спілкування. Відтак інтелектуальні самітники знаходять своїх співрозмовників в Інтернеті. Однак зауважують, що бібліотека в українському віртуальному просторі не є велика, але попри усе сучасна поезія і проза уже давно перебрались у світ павутини.
Ось що думають молоді люди про літературу в Інтернеті і про те, чи може така форма читання і популяризації автора замінити книжку?
Респондент: Література в Інтернеті для тих людей, які не вилазять з нього. Але є люди, які люблять мати контакт з книжкою.
Пригадую, коли я познайомився зі своєю першою книжкою, то вона була стара і дуже цікава. Мені подобається запах поліграфії. Комп’ютер не має душі, там можна лише поцікавитись, що нового вийшло, а також де можна було б придбати.
Респондент: Дискусії і погляди різних людей – це цікаво в Інтернеті.
Респондент: Занадто мало в Інтернеті для літератури місця.
Респондент: Я не дискутую, але коли буде гарний літературний чат, то писатиму.
Респондент: Нас цікавить і зарубіжна, і українська література, але у більшості сучасна.
Галина Терещук: Варто переглянути українські сайти, на яких розміщені літературні розділи, укладена бібліотека українських та зарубіжних авторів, то можна зауважити, що саме дописувачі зі Львова доволі активні учасники творчих дискусій: вони задають тон розмовам і відгукуються на проблеми літературного життя в Україні, які їм не байдужі.
Ба більше того, галичани вирізняються і своїм різким тоном під час обговорення на форумах різноманітних літературних проблем, на кшталт кращої десятки українських письменників, чи відгукуючись на чужу поезію, роман чи есе.
Два роки тому у Львові з’явилось літературне Інтернет – видання за ініціативи і кошт приватної особи, яка сама цікавиться літературою і робить власні творчі спроби. Щоби привернути увагу авторів і оживити сайт, власник організував літературний конкурс, а також створив шкалу, за якою визначав рівень митців.
Скажімо, відомий український письменник Микола Хвильовий займав ледь чи не останнє місце серед початківців. Декого з учасників форуму такий факт обурив, так як і незрозуміле визначення переможців літературного конкурсу.
Нині мистецьке Інтернет – видання втратило своє життя і автуру. Власне, остання і шукає інтелектуального спілкування у Львові і спроможна сьогодні розмістити власну збірку поезій саме в Інтернеті, оскільки на видавництво книжки потрібно пошукати гроші.
Надія Степула: Суперечки про майбуття літератури взагалі та української зокрема не вщухають. “Прогнози” про те, що в третьому тисячолітті красного письменства взагалі не буде, явно не здійснилися. Хоч тисячоліття тільки почалося.
Підтвердженням зацікавленості літературою свідчать і велелюдні книжкові виставки чи ярмарки, і поодинокі літературні вечори та інші заходи, на які приходять не тільки заангажовані в літературу, а й просто читачі, слухачі.
Послухаймо одного із зацікавлених людей. З Михайлом Бринихом, відомим літературним критиком та культурологом зустрівся колега Павло Вольвач.
Павло Вольвач: Пане Бриних, чи не здається Вам, що сучасна література має таку тенденцію, як йти у підпілля, в нетрі Інтернету?
Михайло Бриних: На мій погляд, література ніяк не може зникнути в Інтернеті бодай тому, що Інтернет за своєю структурою – це здоровенний смітник. Відповідно з великим ентузіазмом він сприймає винятково треш-літературу: графоманію, марґінальні жанри, нецензурщину – все те, що насправді не так легко видати.
Павло Вольвач: Ну так, в неті їм повне роздолля.
Михайло Бриних: Так. І тому мало хто з читачів орієнтується тільки на Інтернет, або по-перше на Інтернет. Первинним джерелом споживання культурного продукту як була книжкова продукція, так вона і залишиться. Тим більше, що читати з монітора великі, осяжні тексти набагато складніше, ніж читати це в книжці.
Павло Вольвач: Михайле, ну, а все ж таки ось обговорення літературних творів... Чи не здається, що активніше воно вирує таки в Інтернеті?
Михайло Бриних: Світ віртуальний дає людям більш свободи, а точніше, ілюзії свободи. Це своєрідна гра в таку бурлескну свободу.
Але що відлякує завжди в інтернетівському середовищі? Це дуже великий ризик бути обдуреним банально, коли ти по суті не можеш до пуття розуміти: кого ти читаєш, що ти читаєш і врешті-решт чому ти це читаєш, бо критерії добору текстів там дуже сумнівні.
Павло Вольвач: Михайле, а Ви як людина, яка цікавиться літературою, яка сама є літературним критиком, Ви часто звертаєтеся до Інтернету? І у Вас є якісь улюблені літературні сайти?
Михайло Бриних: Літературні сайти, то так, можливо. Але я найменше читаю якихось текстів.
Функція Інтернету – це творення передусім інформаційного якогось простору.
В Україні літературні сайти насправді можна порахувати на пальцях однієї руки, тих, які варті уваги. Назву prozu.com.ua, бо сайт твориться динамічно, він регулярно поновлюється, а це основне для інтернетівського ресурсу. Кожного разу, коли ти заходиш на цей сайт, ти приблизно знаєш, якого штибу інформацію ти там зустрінеш.
Є, звісно, форуми, які я можу почитати. Той же таки форум і сайт “Телекритики” або форум на сайті “Майдану”, але це не є ті сайти, які я споживаю у повному обсязі.
Павло Вольвач: Михайле, як ви гадаєте, а будуть з’являтися все нові й нові літературні сайти? Зараз така тенденція, що їх все більшає й більшає попри те, що начебто літературою ніхто не цікавиться.
Михайло Бриних: Їх більшає і буде більшати безперечно. Але за моїми спостереженнями кількість живих літературних ресурсів абсолютно не зростає. Тобто, тут немає якогось якісного стрибка.
Наприклад, дуже непоганий і жвавий сайт журналу “Молода Україна” поступово занепав, тому що занепав сам журнал. Те саме стосується сайту Асоціації українських письменників, який регулярно колись поновлювався й був достатньо жвавий форум, але тільки-но люди відійшли від регулярного, активного поновлення, так і увага від цього ресурсу відійшла.
Надія Степула: Віртуальне буття справжньої літератури сучасності теж має ознаки справжності, оскільки твориться реальними людьми, містить у собі ті ж вічні проблеми та потреби, якими віками вже жива література загалом. Інтернет тільки додає “швидкості” ланцюговій реакції “автор- читач-автор-критик”.
Те, що сталося в літературному світі сьогодні, стає відомим теж уже сьогодні: чи то вихід нової книги, чи нагородження письменників тією або іншою премією, чи велике дійство, скажімо, літературне свято, таке, як, наприклад, недавнє відзначення 150-ліття Івана Франка. Адже присутніми на святі були не тільки ті 15 тисяч залюблених у слово Каменяра людей, котрі змогли того дня прибути до Нагуєвичів, присутніми відчули себе й ті сотні тисяч відвідувачів літературних форумів, які в цей час обговорювали те святкування в Інтернеті, обмінюючись думками, без перебільшення, блискавично.
Література за допомогою Інтернету радше “виходить із підпілля”, а не йде в нього, як припускав, розмовляючи з Михайлом Бриннихом, Павло Вольвач.
Швидкість, із якою літературні факти, явища, події з’являються на сайтах, - це запорука того, що ці факти і явища вже не кануть у безвість. І таке прискорення, схоже, має непогане майбутнє. За умови розвитку, певна річ, як самого Інтернету, так і літератури в ньому.
А “Виміри життя” на цей раз відзвучали, дорогі слухачі. З вами були автор і ведуча Надія Степула та звукорежисер Наталя Антоненко.
Дякуємо!
Радійте життю і залишайтеся зі Свободою!
