Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 00:05

Ми зараз уражені “вірусом BBC”. Інтерв’ю з директором Інституту журналістики Київського університету ім. Тараса Григоровича Шевченка Володимиром Різуном


Марина Пирожук            Слухати:Щоб зберегти аудіо-файл на ваш комп''ютер для подальшого прослуховування слід натиснути правою кнопкою мишки на лінку "завантажити" та вибрати "Save Target As..." або "Зберегти Об''єкт Як..." та вказати місце для збереження файлу. Після завантаження, відкрийте його двічі клацнувши на ньому мишкою.

Слухати:

- Сьогодні нашим гостем є директор Інституту журналістики Київського університету ім. Тараса Григоровича Шевченка Володимир Різун.

Ведуча: Марина Пирожук
Пане Різун, вітаю Вас і дуже дякую, що знайшли час поспілкуватися з нами і з нашими слухачами!

Пане Різун, навчальний рік розпочався безпроблемно?


- Я вітаю всіх! І дякую, що ви мене запросили до розмови.

Рік розпочався, як і завжди, 1 вересня була посвята у студенти. Набрали ми десь 250 студентів. Сподівання, надії в їхніх очах ми читали. Ну, і будемо робити все, я маю на увазі наш педагогічний колектив Інституту журналістики, щоб не розвіялися ці сподівання в наших першокурсників, і щоб вони стали гарними журналістами.

- Тобто, ви в повній бойовій готовності?

- Звичайно, ми намагаємося бути в такій готовності, але, як завжди, життя вносить певні корективи.

Цього року перший курс, я сказав би, є для нашого навчального закладу таким собі, ніби експериментальним першим курсом, бо КНУ переходить на засади Болонського процесу, і, звісно, ми повинні враховувати те, що визнається Болонським процесом, при цьому не повинні втратити своїх давніх традицій, своєї освітньої культури.

Але на такому чисто технологічному педагогічному рівні ясно, що виникають і будуть виникати корективи в процесі навчання. Через те, здавалося б 100% готовність на цю хвилину - може через кілька днів з’ясуватися, що ми до чогось і не готові.

Звичайно, що для нашого Інституту журналістики, так як і для багатьох, майже 40, шкіл журналістики в Україні є певна проблема – це технологічна проблема, те, що ми, на жаль, не маємо достатньо техніки тієї, яка потрібна для підготовки журналістів. Я сказав би, що готувати журналіста – це дуже дорога і розкішна річ.

- А ця проблема пов’язана з коштами передовсім?

- Так, саме з коштами, бо техніки зараз вистачає і якої хочеш. Але вартість тих же телевізійних камер чи монтажних станцій, чи якихось інших пристроїв така, що іноді навчальні заклади не дозволяють собі витратити гроші на техніку, бо нічим буде платити зарплату викладачам або стипендію студентам.

Тим більше, коли мова йде про державні заклади, де на фінансування з боку держави не виділяється жодна копійка. Власне, те, що ми купуємо комп’ютери чи ті ж камери, чи навіть видаткові такі матеріали усілякі для телевізійної і радійної студії, то все за ті контрактні гроші, які ми заробляємо на навчанні, а держава геть нічого не фінансує.

У тому є проблема, бо готувати сучасного журналіста без, образно кажучи, мікрофона в руках і не варто, бо то вже буде не та підготовка.

Тому ми намагаємося виходити з цієї ситуації так, як ми можемо.

В Інституті журналістики зараз програма є і за підтримки ЄС, яка спрямована на розвиток умінь і навичок майбутніх журналістів...

- Тобто, українськими журналістами зацікавився ЄС?

- Так.

- Пане Володимире, Ви кажете, що долучаєтеся цього року до Болонського процесу. Чи готовий ваш інститут до цього? Чи змінить це ситуацію у вашому інституті? Взагалі, як це вплине на рівень студентства українського, зокрема на журналістику?

- Звичайно, що не знаючи, що таке Болонський процес, не знаючи взагалі освітньої системи Європи, але як ведеться, маючи таке відчуття меншовартості, що от ми не такі, а от в Європі все на високому рівні, можливо, переоцінюємо ті здобутки, які є в Європі, недооцінюємо себе.

- Тобто, Ви переконані, що ми таки є такі, як і вони?

- Абсолютно. Ну, я не хочу сказати, що в усьому, але в організації навчального процесу Україна, можливо, далеко попереду тієї Європи. Тут треба віддати належне СРСР – ми настільки були вишколені у совєцькій країні щодо навчального процесу, у нас так все було впорядковано, структуризовано, що один з деканів Вестмінстерського університету сказала, що до них іде совєцька система...

- Тобто, український середньостатистичний студент є достатньо конкурентноспроможним, якщо порівнювати з європейським?

- Абсолютно. Це навіть не треба Болонського процесу – наші студенти завжди на рівні, коли поставити поряд студента нашого і з якогось європейського університету.

Наші студенти більш, можливо, академічні, але вони більш фундаментальні, а їхні студенти більш практично озброєні, тобто вони більш технологічно освічені. Нам не вистачає цієї технологічності. Через що? Через брак техніки.

- Але, пане Різун, останнім часом якраз лунає дуже багато критики на рівень освіти в Україні, в тому числі і на адресу вашого інституту. Ви погоджуєтеся з цією критикою?

- Якщо говорити про критику, скажімо, у бік навчальних закладів, що готують журналістів, то тут треба запитати те, з чийого боку вона лунає.

Наша галузь, медійна, виявилася настільки розхристаною і, можливо, настільки невпорядкованою, і з низьким рівнем професійної культури, що ми не можемо зараз гарантувати, що до ЗМІ приходять вишколені фахівці. Ми ж кажемо: наша професія дуже відкрита.

Коли юристи стежать, медики стежать все-таки за певним рівнем підготовки фахівців, адже не кожен може відкрити там нотаріальну контору чи якусь собі приватну клініку, якщо у тебе немає диплома, то у нас це абсолютно не береться до уваги. Крім того, у нас не береться до уваги взагалі те, чи має людина освіту, чи не має.

- Пане Володимире, все ж таки хотілося б почути від Вас відповідь, чи справді рівень ваших випускників останнім часом дещо впав? З чим це може бути пов’язано: з викладацьким складом чи невибагливістю, чи, можливо, небажанням прагнути до глибоких знань і професіоналізму самих студентів?

- Я не сказав би, що рівень упав.

Чому може лунати ця критика? Адже настільки збільшилася система ЗМІ (десь 20 тисяч ми називаємо зареєстрованих ЗМІ в Україні), то ясно, що природно падіння рівня журналістики практичної професійної відбувся. А падіння рівня – це ясно, що відразу ж шукають причину того, хто ж винен, де ж та невістка, яка винна.

Річ у тім, що демократизація ЗМІ, свобода слова – це позитивні речі, але вони мають і певний негатив, як і будь-яке явище. Дуже багато некваліфікованих журналістів і падіння рівня саме практичної журналістики. У нас цієї вимогливості у ЗМІ давно вже немає. А це зниження професійного рівня. Це однозначно.

Там можна помилятися в ефірі чи на сторінках газети, там можна і перебрехати, там можна неактуальну взяти тему, там можна те, там можна замінити журналістику піаром, бо, зрештою, теж досвід є радянський, що журналістика – це як пропаганда, агітація. Тобто, багато таких речей, які потім рикошетом відбиваються на навчальних закладах.

Адже для навчальних закладів що важливо? Модель фахівця. А назвіть мені зараз редакцію або тип, або вид журналістики, який ми можемо взяти за ідеальну модель, на кого навчальним закладам орієнтуватися, коли прекрасно знаєте, що відбувається в українській журналістиці, де той еталон, на який нам треба орієнтуватися?

Я маю сказати, що ясно, що ми обираємо моделі, можливо, зараз більш прозахідні. Я вже не раз казав в Інституті журналістики...

- Власне кажучи, західний світ давно вже виробив ці стандарти і моделі, на які орієнтується якісна професійна журналістика.

- Ми зараз уражені “вірусом BBC”, як я кажу в Інституті журналістики. Ми зараз орієнтуємося, скажімо, на стандарти BBC, ми намагаємося підходити з мірками до життя і до організації праці журналіста так, як десь на BBC підходять.

Ясно, що наші випускники не вписуються іноді у ті умови і в ту ситуацію журналістську практично, яка реально є. Адже реальна українська журналістика не дотягує до світових стандартів, тих, як ми кажемо, світових або ж до BBCішних стандартів.

- А чи дотягує до світових стандартів, власне, викладацький склад, ваші підлеглі? Хто сьогодні, пане Різун, готує журналістські кадри? Чи є у вас проблеми з викладачами? Якої журналістики навчають викладачі факультету журналістики, чи позбулися вони тих радянських стереотипів, за які часто критикують, а Ви згадували, як позитив певний?

- Ні, дивлячись, в якому контексті згадувати це як позитив. Не можна ж усе відкидати, що було, і казати, що все погано, а от ми гарні.

Я маю сказати, що зараз в нас викладають люди, які не обтяжені в принципі стереотипами минулого, це молодь. Є і старі викладачі, але то переважно молодь. Тобто, це не є люди...

- Прийшла молода генерація, яка має радикально інше бачення і уявлення?

- Звичайно. Ми намагаємося залучати практиків, адже не кожен практик може витримувати навантаження навчального процесу і, принаймні, раз на тиждень, але за розкладом приходити в аудиторію. Тут не можна казати, що у нас законсервований старий педагогічний склад. Це просто неправда. Це люди просто не знають, що кажуть.

- Пане Різун, а чим відрізняється нинішній студент факультету журналістики від студента, який навчався, скажімо, на цьому ж факультеті 20 років тому? І взагалі, до речі, хто прийшов цього року на факультет журналістики? Яка якість і рівень знань новачків? Чи задоволені Ви?

- Про якість мені ще поки важко говорити.

- Але ж ви їх тестували при вступних іспитах.

- Так, при вступних іспитах...

Я маю Вам сказати, що це, знаєте, як кажуть, студент перед екзаменом може вивчити китайську мову. Ясно, що коли абітурієнти готуються до вступу, то йде така мозкова атака, вони, так би мовити, на тій хвилі дуже добре все пам’ятають і викладається, а потім знання, якщо вони їх не системно здобували в школі, швидко зникають з голови.

- Чи зросла кількість охочих долучитися до журналістського цеху?

- Зросла. Цього року на спеціальність “Журналістика” близько 6 осіб було на місце. Це великий конкурс для журналістів. Але щороку ми маємо не менше 5 осіб на місце.

- Тобто, журналістика і далі залишається привабливою для багатьох молодих людей.

Пане Різун, останнім часом влада регулярно записує собі в активи як найбільше досягнення свободу слова.

Як Ви оцінюєте нинішній стан у цій ділянці? Чи стали ЗМІ справді четвертою владою реально?


- Четвертою владою... Мені навіть важко сказати. Але в мене така думка, що рівень свободи слова, звичайно, набагато вищий. Це треба вже грішити і казати, що у нас немає свободи слова. Це, принаймні, можуть справді казати ті молоді, які не знають радянських часів.

- Чи є це заслугою влади?

- Ні, то не можна казати, що це заслуга влади. Це взагалі заслуга поступу такого історичного і того шляху, на який стала Україна. А хто більше, а хто менше, чи влада, чи громада то зробили...? Я думаю, що тут спільно робили.

Чи стала журналістика четвертою владою? Готуючись до першої лекції, яку я завжди читаю першокурсникам і викладачам, і батькам, якщо вони хочуть прийти на першу лекцію директора, я звернувся до іспанського філософа Хосе Ортеги-і-Гассета, який свою статтю “Місія університету” надрукував ще в 1930 році.

Про що він писав? Він писав про той конфлікт, який існує між університетом і журналістикою. Він писав так, що університети втратили ту силу, яку вони мали, скажімо, в Середньовіччі, вони в демократичних країнах не виконують тієї ролі, яку мали б виконувати, - це бути провідниками істини. Треба, щоб журналісти були високоосвіченими, культурними людьми. Чому вони, власне, і мають фактично навчатися в університетах, а не деінде.

То ясно, що у демократичному суспільстві ЗМІ настільки виконують роль або такою мірою виконують роль четвертої влади, якою мірою є суспільство демократичним.

Тому все-таки, якщо ми вважаємо, що ми, скажімо, на 30% є демократичною країною, то і ЗМІ на 30% виконують роль четвертної влади.

- Ви кажете, що журналісти мають бути освічені, обізнані, але в журналістику останнім часом багато приходить людей, котрі не мають спеціальної освіти, але часто від таких осіб можна почути думку, що, мовляв, для того, аби писати чи говорити і взагалі творити в журналістиці, не конче треба вчитися в Інституті журналістики.

Чи згодні Ви з таким підходом, з такою позицією?


- Я певно знаю одне: для того, щоб бути журналістом, обов’язково потрібно закінчити університет. І байдуже, можливо, чи це ти закінчив факультет фізичний, хімічний, але краще, звичайно, гуманітарний, і потім десь, на якихось курсах чи на підвищені кваліфікації здобув фах журналіста...

- Чи не є це дискредитацією журналістики?

- Ні, я не сказав би.

Що важливо для журналіста? Для журналіста важливим є надзвичайно високий освітній рівень, тобто це загальна культура, як ми кажемо, для того, щоб розбиратися в питаннях суспільних, для того, щоб вміти глибоко увійти в тему.

Але, звичайно, журналіст повинен розбиратися в тій темі, в якій він працює.

Але теми навчитися можна, важче здобути це відчуття слова, відчуття глибини або важче стати інтелігентною, культурною людиною, ніж розібратися в конкретній темі.

- Українська журналістика з цим справляється? Вона є освіченою?

- Не справляється. Я вважаю, що наша українська журналістика має низький освітній рівень.

Я знову посилаюся на Ортего-і-Гассета, як він говорив взагалі про європейську людину, що європейці (він там, правда, не посилався на українців, а посилався на англійців, німців, французів) є високі фахівці, але це варвари. Це його думка, до речі.

Тобто, наші українські журналісти можуть бути технологічно гарними (я, звичайно, не кажу про конкретних осіб, я в цілому кажу), вони можуть бути технологічно вправними, вони можуть розбиратися в якійсь темі, але через свою таку неосвіченість вони не можуть бути журналістами з високої літери. Тому наша українська журналістика тут програє. Тільки через підняття...

- Від кого це залежить? Хто має...? Це менеджери, які беруть на роботу, мають вимагати і бути більш вибагливими, прискіпливими?

- Тут є комплекс чинників. Не можна сказати, що це винен тільки навчальний заклад чи винні топ-менеджери, не можна казати, що тут хтось винен. Це є констатація факту. Це є рівень наш загальний, рівень в нашій державі. Ото таким є наш фахівець.

- Але як цьому зарадити? Як це виправляти з огляду на ту місію, на функції, які виконує журналістика, ЗМІ? Хто це має врегулювати, на Ваш погляд?

- Я вважаю, що у кожній державі, якщо ми до влади будемо приводити високоосвічених, інтелігентних людей, то вони повинні думати про майбутнє своїх держав, про цей культурний загальний рівень. Але влада, звичайно, сама нічого не може зробити. Має бути, принаймні, потяг і бажання у людей бути такими.

Але надзвичайно висока роль університетів. Якщо вони є справжніми. Річ у тім, що у Лімській декларації академічних свобод і університетської автономії та у Великій університетській хартії (це міжнародні документи) записано, що є цінності університетські непорушні – це академічна свобода та автономність управління університетів, що ніхто не має права втручатися в діяльність університетів, таким чином забезпечується академічна свобода.

Так от, університети і покликані бути центрами інтелігентності, центрами культури, центрами освіти, підготовки фахівців. Саме університети повинні виконувати цю просвітницьку місію у суспільствах.

Але якщо університети зазнають тиску з боку влади, скажімо, або влада намагається підпорядкувати університети під себе, намагається керувати їхньою діяльність, тоді університет ніколи не буде виконувати цієї функції. Якщо падає довіра у людей, у громади до університетів, то теж університети не виконають своєї функції.

Має скластися відповідна ситуація у суспільстві для того, щоб фахівці були такими, як я говорив.

- Пане Різун, а що Вам нині не подобається в ділянці ЗМІ як людині, яка готує для цього цеху кадри? Якби Ви працедавцем, то на які параметри, риси Ви зважали б у першу чергу? Що Ви змінили б?

- Що мені не подобається в українській журналістиці? Це її різношерстість. З одного боку, така варіативність ніби і добре, але немає цехового братства журналістського...

- Тобто, немає корпоративності?

- Немає корпоративності. Журналісти не об’єднанні однією ідеєю.

- Це через те, що журналісти слугують різним інтересам?

- Абсолютно, різним політичним силам, а ці різні політичні сили слугують неясно яким урядам часто і яких держав. Тобто, наша журналістика часто теж така. Тільки, можливо, ми маємо пережити цей час.

- А багато часу треба, щоб пережити цей час, і щоб журналісти керувалися виключно стандартами журналістики, а не політичними інтересами вузьких корпоративних груп чи партійних, чи політичних?

- Я думаю, ще років 10... Все залежить від поколінь. Яке покоління прийшло, на чому те покоління виховане. Я думаю, що 10-15 років. І це нормально, коли ми вже інакше будемо говорити про наше суспільство і нашу нежурналістику.

- А нинішня політична ситуація, на Ваш погляд, сприятиме тому, аби цей процес, позбавлення цих недоліків, був більш інтенсивним з огляду на ті випадки, на ті приклади конфліктів між представниками ЗМІ і представниками влади чи політичних партій?

- В цілому та влада, яка нині є, вона вже не є та влада, яка була, скажімо, рік тому. Напевно, влада намагатиметься взагалі-то так робити, щоб про неї думали, як про гарну владу.

- Але сьогодні поняття “влада” є дуже неоднозначним – на верхівку знову прийшли люди вчорашні, ті.

- Але це не та влада, розумієте? Це не ті люди і час не той. Це однозначно.

Єдине, що ясно, що відбудеться, хочемо ми того чи ні, у владі намагання перерозподілити інформаційні ресурси, зробити так, щоб ЗМІ були в руках прибічників тих, хто при виконавчій владі зараз. Але я сказав би, що це є природній процес.

- Чи журналісти витримають, чи зуміють протистояти цьому?

- Журналістика витримає. Вона незнищенна. Нічого з журналістикою, зрештою, не трапиться – вона і гірші часи переживала.

- Але вона трансформується і перестає виконувати свої функції. Журналісти, які під тиском працюють, не можуть професійно і повноцінно виконувати свої функції.

- Це однозначно. Але я прогнозую, що все-таки не буде того тиску, який був, скажімо, 5 чи 7 років тому. Не може повторитися абсолютно те, що було колись.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG