Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 09:08

Надія Світлична. Пам’яті авторки “Журналу надій”, “голосу дисидентської України”.


Надія Степула

Слухати:

Київ, 15 вересня 2006 року.

Надія Степула: “Людина полишає після себе те, з чим пов’язують її ім’я. Це або захоплення, або ненависть, або байдужість,” - писав поет і професор Поль Валері.

Доля Надії Світличної, достойно прожите нею життя викликає захоплення. Пам’яті авторки “Журналу надій” , “голосу дисидентської України” на хвилях Свободи нинішній випуск “Вимірів життя”.

Надія Світлична.
(Звучить фрагмент пісні “Чуєш, брате мій...” на слова і музику братів Лепких)

Надія Степула: Надія Світлична відлетіла душею від земного світу 8 серпня цього року в Ірвінгтоні (штат Нью-Джерсі у Сполучених Штатах Америки). Поховали її в Києві на Байковому цвинтарі.

Відома громадська діячка, одна із зачинателів руху “шістдесятників” в Україні після арешту 18 травня 1972 року була засуджена до чотирьох років ув’язнення в мордовських таборах.

Коли термін ув’язнення закінчився, на волі, яка волею була тоді досить умовно, Надія Світлична і далі зазнавала цькувань з боку тодішнього тоталітарного режиму. Тому в 1978 році емігрувала до Італії, звідти до США. Там Надія Світлична продовжила справу всього свого життя.

Її помешкання було “джерелом найповніших відомостей у західному світі про суспільно-політичне становище в Україні”, місцем “збору матеріалів про політв’язнів і самвидаву”, як написали у некролозі “Пам’яті Надії Світличної” Ірина та Ігор Калинці, Ярослав Дашкевич, Валентин Мороз та інші колишні її “брати і посестри по дисидентству”.

Надія Світлична “жила достойно”, - написав Євген Сверстюк у прощальному слові, опублікованому в газеті “Дзеркало тижня” . “Життя Надії Світличної – то передусім постійна самовіддана праця. Розшифровка нелегально переданих табірних рукописів, впорядкування архівів самвидаву, підготовка до видання рукописів Івана Світличного, Василя Стуса, Миколи Горбаля и багатьох, багатьох інших – усе це робилось її руками або за її неодмінної участі”.

Про Надію Світличну говорить колега Зиновій Фриз та президент ПЕН-клубу, письменник Євген Сверстюк.

Зиновій Фриз: В США померла від тривалої хвороби відома українська правозахисниця, редактор, автор багатьох програм Української редакції Радіо Свобода, лауреат Державної премії України ім. Тараса Шевченка Надія Світлична.

Для слухачів програм Радіо Свобода Надійка Світлична запам’яталася глибокими за змістом українськими програмами про людські долі, про Україну, її тернистий шлях до волі.

І сама Надійка Світлична пройшла у своєму житті тяжкий каторжний труд – шлях боротьби за Україну, за її свободу.

В 1972-1976 роках вона перебувала в радянському ув’язнені, в таборах. У 1983-1994 роках працювала в Українській редакції Радіо Свобода в Нью-Йорку. Один із останніх проектів, над яким Надійка активно працювала, - це створення в Києві музею шістдесятників.

А зараз письменник Євген Сверстюк про Надійку Світличну.

Євген Сверстюк: Не хочеться в розмові про Надійку Світличну вдаватися до тону панахидного. Їй, цей тон, був неприйнятий.

І вона вмирала довго. Вона дуже довго вмирала. І на протязі цього вмирання вона встигла нам дати дуже багато уроків: як треба стоїчно дивитися в очі смерті, спокійно готуватися до відходу і як, готуючись до відходу, залишати після себе спокій.

Глибоко патріотична вона ніколи не вживала ніяких заклинань навіть в період свого романтизму. Це було так, наче протипоказано родині Світличних, де ставилися до всякого фальшу з посмішкою.

Я хотів би згадати ще, що Надійка мала, мабуть, найближчу свою подругу Алу Горську. Вони якось потягнулися одна до одної, очевидно, через свій дар віддачі, дар служити людям, працювати мовчки і зі справжньою віддачею.

Якось вони були, як рідні сестри, і Надійка навіть допомагала Алі Горській робити мозаїки в Донецьку.

Донецьк – це місто її молодості: вона там була директоркою школи в Антрациті, вона знала той край, це повітря свого важкого безрадного, бідного і чесного дитинства.

Я думаю, що Надійка є голосом цієї далекої занедбаної і забутої Східної України. Дуже характерно, що до цього голосу тяглася вся Україна. І голос Надійки Світличної на Радіо Свобода був рідний для всіх.

Зиновій Фриз: Послухаймо ще раз голос Надії Світличної, який був рідний для всіх.

Надія Світлична: В дитинстві мало що пам’ятаю, але, звичайно, знаю, як у нас святкувалося. Хоч я народилася в минулому столітті, дуже-дуже давно, на це Різдво це вже буде сьомий десяток, як я народилася, в 1936 році. Моє дитинство припало на передвоєнний і воєнний час...

Надія Степула: “Її ставили у безвихідні ситуації, - пише Євген Сверстюк у прощальному слові. – У неї відбирали дитину і віддавали кудись у дитбудинок”.

Про дещицю своїх життєвих потрясінь Надія Світлична розповідала колезі Людмилі Литовченко.

Надія Світлична: Під час мого арешту син був у дитячому садку. Я відводила його туди щоранку, а ввечері щодня забирала додому. Так що прощання було звичайне: “До вечора!” А дитині було 2 роки.

Мене викликали на допит. Братовій дружині, яка відпроваджувала мене до КГБ, слідчий сказав, що викликав мене не надовго, але треба, мовляв, підписати якісь дуже важливі папери.

Він спровокував братову цим сидіти в них у приймальні і чекати доти, доки мене випустять. Чекати довелося 4 роки. Але гуманні КГБісти вже через кілька годин повідомили їй, що мене арештовано.

Льоля тоді кинулася до дитсадка по Ярему, але його вже звідти забрали. Куди? Їй не сказали, очевидно. А мені, перш ніж зачинити в тюремній камері, повідомили, що сина забрали до будинку дитини, тобто до сиротинця, у Ворзель.

Свого сина я бачила протягом 4 років свого ув’язнення тричі – дозволялося одне побачення на рік.

Людмила Литовченко: Якщо не позбавлять.

Надія Світлична: Мене, на щастя, не позбавляли.

Людмила Литовченко: Але чому тричі, а не чотири рази?

Надія Світлична: Тому, що перший рік я була під слідством. Під слідством не належить побачення.

Вірніше, під час слідства мені дали побачення з мамою. Але маму обдурили. Мама хотіла взяти Ярему з собою, а в нього якраз була вітрянка, і вони, видно, не хотіли, щоб я такого бачила. Але вони маму обдурили, сказали, що вони її везуть чи на допит, і мама не взяла його. Дуже шкодувала.

А перше побачення, вже законне, після ув’язнення відбулося через 1,5 року. Ну, і після того кожного року було. Набралося таких побачень три за 4 роки.

Людмила Литовченко: А наступного разу він тебе впізнав?

Надія Світлична: Наступного разу, я думаю, що вже впізнав. Це вже не було так драматично.

На одному із побачень, мабуть на останньому вже, він почав розпитувати, що це таке, чи це лікарня. Річ у тім, що мама не говорила, що я в таборі, так само і Іван, брат, що він у таборі.

Людмила Литовченко: Вибач, а вони його і до Івана возили також?

Надія Світлична: Ні, до Івана я вже з ним їздила після свого звільнення. Тоді він уже знав, що таке тюрма і табір.

1972р. Світлина Надії Світличної зі справи КДБ.
У той час, видно, він також знав, але знав від добрих людей. Він почав мене розпитувати. Я зрозуміла, що він неспроста почав розпитувати. Але, на щастя, наш табір був на території лікарні. Я кажу: “Так, це лікарня. Але тут не тільки лікарня, тут і табір”. Він знав, очевидно від людей, слово “тюрма”. Табір для нього не асоціювався з неволею.

Людмила Литовченко: Може, швидше, з піонерським табором, хоч він ще був малий?

Надія Світлична: Мабуть, щось такого.

Я йому почала говорити, що я не можу поїхати до нього зараз, аж поки мені дозволять. А він каже: “А дядько Іван в тюрмі?” “Ні, - кажу, - він теж у таборі”. Бо я розуміла, що для нього ці слова мають діаметрально протилежне значення.

Потім, очевидно, він ще був маленький настільки, що можна було йому сказати, що дядько Іван теж хоче до нього приїхати, але не може, а як тільки дозволять, то він літаком приїде. Тоді вже зачепилися за літак і розмова пішла в іншому руслі.

Надія Степула: Відомий літературознавець Михайлина Коцюбинська довгий час товаришувала з Надією Світличною. Особливо близькими їхні стосунки були в останні роки легендарної правозахисниці.

Про це у спогаді пані Михайлини, з якою розмовляв колега Павло Вольвач.

Павло Вольвач: Що найголовніше в цій людині для Вас?

Михайлина Коцюбинська: Прізвище, яке несе в собі якесь значення...

Світличні для мене завжди є якісь такі смислові обертони: світла, стійкості (і ще інша кореляція з іменем) надійності. Так і вона. Це була людина дуже внутрішня.

Я зараз, до речі, готую в бібліотеці Шевченківських лауреатів книжку. Мені вдалося з нею про це поговорити. І вона мені прислала за місяць до смерті нею самою підготовлені її спогади. В основному це були її виступи на Радіо Свобода.

Павло Вольвач: Пані Михайлино, Ви не могли б пригадати якийсь цікавий епізод?

Михайлина Коцюбинська: Це чуття гумору, іронія. Це те, що її єднало з братом, що їм допомагало працювати і допомагало спілкуватися з людьми.

Іван колись називав себе “оптимістом-рецидивістом”. І Надія була з цієї ж самої породи. Вона якось уміла організувати людей, залучити їх до української ідеї, причому без фанатизму, без ксенофобії, з чуттям гумору, якось самозрозуміло. Вона була ініціатором багатьох якихось розиграшів товариських, і люди зліталися до неї справді, як метелики на світло.

Не вдалося мені, на жаль, виголосити останнє слово над її труною, але весь час переді мною її усміхнені очі і її таке актуальне для нас улюблене її гасло-побажання: “Дай, Боже, розуму!”

Ну, і ще, коли я згадую її, особливо в останні ці дні, коли я подумки з нею прощалася, а ми довго прощалися... Вона мені ще за кілька місяців до смерті дзвонила і казала, що їй хочеться поговорити про долю архіву Іванового. Вона вмирала на диво гідно й красиво. Вона майже не вставала, але вона зуміла зібратися, працювати, спілкуватися з людьми, і, більше того, вона знайшла невідомо звідки сили, щоб через всю Америку, через три штати поїхати на весілля свого сина.

Є фотографії. Вона гарно виглядала, вона була гарно вдягнена, гарно зачесана. От стоїть переді мною фото, як вона зі своїм сином на його весіллі.

Павло Вольвач: Пані Михайлино, значення таких постатей, як Надія Світлична, воно для України...

Михайлина Коцюбинська: Непроминуще! Тому, що це те, що тримає нас на світі, що є в нас такі люди.

Надія Степула: Ім’я Надії Світличної лишається у пам’яті багатьох людей і в Україні, і в світі. І пам’ять пов’язує це світле ім’я із щирим захопленням, яке, можливо, трохи запізніле, як завше запізнілими виявляються найтепліші та несказані вчасно слова, найвищі та не вручені вчасно нагороди, найгарніші та не подаровані вчасно квіти.

Життєпис Надії Світличної про різні виміри її складного, цікавого, тяжкого і світлого буття, очевидно, буде створений з часом. Голос її звучав на хвилях Свободи 12 років, вона вела радіожурнал під назвою “Журнал надій” і дарувала, повертала надію багатьом людям. Була для них справжньою.

Пам’ятаючи її, наближаємо цю справжність до себе уже з її вічності.

“Виміри життя” відзвучали, дорогі слухачі!

З вами були автор і ведуча Надія Степула та звукорежисер Наталя Антоненко.

Радійте життю і залишайтеся зі Свободою!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG