Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 14:42

Перший мітинг пам’яті жертв Бабиного Яру 1966 р.


Сергій Грабовський

Слухати:

Сергій Грабовський: Деяка частина сьогоднішніх інтелектуалів з ностальгією згадує радянські часи – мовляв, тоді досить було чесно працювати, щоб мати бодай мінімальні соціальні та культурні блага.

Але чи можна бути чесним біля верстату чи письмового столу й одночасно морально, так би мовити, нейтральним, коли йдеться про питання, як то кажуть, екзистенційні, про вибір між істиною і життям в олжі?

“І ось я стою на цьому місці, де у вересні сорок першого по звірячому було знищено сто тисяч радянських людей, стою над Бабиним Яром.

Тиша. Порожнеча. По схилу яру, продираючись через кущі, піднімаються старий та стара. Що вони роблять тут? У них тут загинув син. Вони прийшли до нього.

У мене теж тут загинув товариш. У Києві немає людини, у якої б тут, у Бабиному Яру, не спочивали б (ні , тут інше слово потрібне) батько або ж син, родич, знайомий.

Коли людина помирає, її ховають, а на могилі ставлять пам‘ятник. Невже ж цієї данини не заслужили 195 тисяч людей, по звірячому розстріляних у Бабиному Яру, на Сирці, у Дарниці, у Кирилівській лікарні, у Лаврі, на Лук‘янівському кладовищі ?”


Максим Стріха: Пролунав уривок зі статті київського російськомовного письменника Віктора Некрасова, опублікованої 1959 року в московській “Літературній газеті”...

Тривала доба відлиги... І це був перший публічний виступ щодо трагедії київського Бабиного Яру з вимогою шани пам‘яті загиблих.

Названі в цьому уривку цифри, звичайно, значно менші за реальні. Але і попри цей виступ в офіційній радянській газеті, все залишалося на своїх місцях...

Більше того, за два роки сталася Куренівська трагедія, коли прорвало дамбу, яка загачувала створене на місці Бабиного Яру озеро з відходами цегельного виробництва. Загинуло майже 150 киян, похованих у селевому потоці. А після того пам‘ять про Бабин Яр взагалі вирішили знищити, цей яр засипавши і забудувавши всю довколишню місцевість та розбивши на його місці парк.

Але пам‘ять про трагедію, про нищення нацистами сотень тисяч євреїв, українців, циган, росіян та представників інших народів жила. І ця пам‘ять вибухнула 1966 року, на 25 роковини трагедії.

Сергій Грабовський: Розповідає викладач історії Світлана Петровська.

Світлана Петровська: Вперше в 1946-му мама взяла мене з собою в кінці вересня. Мені було десь 10-11 років. Ми прийшли туди, на місце розстрілу. Там був просто пустир великий і нічого, ніяких пам’ятників. На пустирі було небагато людей. Вони стояли купками, розмовляли один з одним. Я просто була там поруч і бачила сумні обличчя, бачила сльози на очах людей, але не розуміла всього.

Я декілька разів ще бувала у Бабиному Яру. Вже з чоловіком в 1966 році, пам’ятаю, теж на цьому ж самому пустирі була. Я пам’ятаю, що тоді зібралася київська інтелігенція. Виступав Іван Дзюба. Я побачила тоді Віктора Некрасова і якусь ще красиву молоду людину. Мені пояснили, що це Гелій Снєгірьов.

Сергій Грабовський: Так, справді, наприкінці вересня 1966 року у Бабиному Ярі зібралася група київської інтелігенції: українці, євреї, росіяни, об‘єднані спільною справою. Прийшли туди і деякі номенклатурними, проте не знали, що робити. Розповідає президент українського ПЕН-клубу Євген Сверстюк.

Євген Сверстюк: Було зрозуміло, що це треба відзначити. Відчувалося, що зверху на це немає дозволу. Там відбулося таке стихійне відзначення - просто було дуже багато людей.

Я був, звичайно, з Іваном Дзюбою і з Віктором Некрасовим. Йшло за ними досить багато людей. Якось тулилися, бо їм потрібен був якийсь авторитет для прикриття.

Коротко, пригадую, виступив Віктор Некрасов. Досить ґрунтовно виступив перед громадою, переважно прийшли євреї, Іван Дзюба.

Коли ми йшли, то була якась осторога. Я пригадую, що Іван Дзюба сказав, що у випадку, якщо мені перешкодять виступити якимсь чином, то ти там неодмінно повинен бути і виступиш. Отже, осторога була.

Разом з тим, то не був якийсь такий добре організований мітинг зі столом, з трибуною.

Потім Іван Дзюба цю доповідь свою оформив, і вона була в самвидаві.

Що я пригадую? Ввечері в сутінках виступали молодші хлопці. Ті молоді хлопці говорили дуже радикально. Мені здається, що когось із них і переслідували за виступи там.

В цій величезній масі, яка там збиралася і яка не могла здобутися на такий одважний крок, засвітилися, власне, Віктор Некрасов і Іван Дзюба саме тим. Однак, я ще раз підкреслюю, що вечірні виступи в сутінках молодих хлопців були дуже чіткими і дуже добрими. Вони, на жаль, не потрапили в об’єктив історії.

Сергій Грабовський: А ось як згадував про ці події письменник Віктор Некрасов уже тоді, коли його змусили виїхати з Києва на Захід:

“Люди плакали. Потім виступив Дзюба з хорошою, розумною, гіркою промовою, що настав час, нарешті, покінчити з обопільною нелюбов‘ю українців і євреїв, що це ганьба. Чутно було погано, ніяких мікрофонів у нас не було. Потім з‘явилась міліція і усіх, досить ввічливо, але розігнали”.

Максим Стріха: Промова Івана Дзюби справді була на межі тоді можливого і тоді дозволеного.

“Бабин Яр – це трагедія всього людства, але сталася вона на українській землі, і тому українець не має права забувати про неї так само, як і єврей. Бабин Яр - це наша спільна трагедія, це трагедія перш за все українського і єврейського народів. Цю трагедію приніс нашим народам фашизм.

Однак не треба забувати, що фашизм починається не з Бабиного Яру і ним не вичерпується. Фашизм починається з неповаги до людини, а закінчується знищенням людини, знищенням народів. Але не обов’язково тільки таким знищенням, як у Бабиному Яру”.

І закінчується промова Дзюби закликом: “Ми повинні всім своїм життям заперечити цивілізоване людиноненависництво і суспільне хамство. Нічого важливішого за це тепер для нас немає, бо інакше всі суспільні ідеали втрачають свій сенс”.

Сергій Грабовський: І знову фрагмент зі спогадів Віктора Некрасова:

“Боже ж ти мій, скільки разів мені згадували цей Бабин Яр! І у незліченних партслідчих, з якими звела мене доля, і на бюро райкомів, горкомів, обкомів. “Розкажіть, що там у вас відбулось у Бабиному яру?!” – А нічого не відбулось. Просто я зробив те, що повинні були зробити ви – райкоми та горкоми, ЦК у день 25-ліття загибелі ста тисяч, як ви тепер говорите, “радянських громадян”, прийти і сказати те, що замість вас сказав я – буде тут пам‘ятник! Що сказав Дзюба - пора покласти край цій ганебній ворожнечі. Ви не прийшли – не захотіли, забули, - прийшли і сказали ми...”

Сергій Грабовський: Система, втім, зробила висновки. У ближчі роки вона перетворила вшанування жертв нацизму на один з бездушних радянських заходів, коли історична і людська правда підмінювалася балаканиною про партію та народ.

Згадує Світлана Петровська.

Світлана Петровська: Я пам’ятаю, що в 60-ті взагалі офіційні мітинги у Бабиному Яру проходили, але їх призначали чомусь не тоді, коли люди можуть всі прийти, а призначали десь на 16-ту годину. Як правило, туди приходили люди, яких приводили з підприємств, приводили військових з училищ, а люди, які працювали до вечора, прийти не могли.

Я пам’ятаю, що в 1969 році після того, як я відробила дві зміни в школі, я приїхала з чоловіком десь о 9.00. чи о 9.30. Вже було пізно і я не могла дістати, пам’ятаю, гарних квітів, тільки невеличкі букети. Я купила два маленьких букети календули, і ми приїхали туди.

В той час пам’ятника не було, але стояв невеликий камінь, де було написано, що тут поховані радянські люди Шевченківського району міста Києва.

Я чекала тоді дитину, і добратися мені до Бабиного Яру було не так просто після двох змін у школі. Коли ми з чоловіком вже підішли, то не було ніяких людей. Ми йшли по вулиці тільки вдвох. Хотіли підійти до цього каменя ближче і покласти квіти.

Але як тільки ми почали спускатися (там було декілька східців), то вискочили якісь люди з темряви і кажуть, що туди не можна, не можна і все, мовляв, треба було приходити тоді, коли був мітинг. Я кажу: я не могла тоді прийти, я хочу зараз покласти квіти – тут лежать мої близькі, мої родичі, моя бабуся. І почала їм щось пояснювати. Ні в якому разі!

Я почала сперечатися і почала вимагати, щоб вийшов старший. Позвали якусь людину. Він назвав своє прізвище. Я сказала, що я вчителька історії і приїхала спеціально, щоби побути біля цього місця і вимагаю, щоб мене пустили покласти квіти. Він дав якийсь наказ, і мене пустили, але чоловіка ні. По боках стояли невеличкі низенькі прожектори, і вони почали освітлювати, як я йду до цього каменю.

Я підійшла, поклала квіти і раптово побачила в чому справа. Саме біля каменю знаходився великий вінок з білих гвоздик, як шестикутна зірка, Могендовид, зірка Давида, з написом на цьому вінку. Я зрозуміла, що вони не пускають саме тому, що там символ єврейства, щоб люди не побачили.

Максим Стріха: В ті радянські часи навіть про євреїв, загиблих у Бабиному Яру, згадувати було небезпечно. Про українців, тим більше учасників українського націоналістичного підпілля згадувати було і взагалі неможливо.

Доля Бабиного Яру досі, сказати б, неусталена. Дехто хоче зробити тут єврейський центр, що наражається на опір частини громадськості, зокрема самої ж єврейської, бо місце пам’яті – це не місце для якоїсь іншої діяльності, навіть суспільної. Досі належним чином не вшановано пам’ять тих українців, які лягли в землю Бабиного Яру поруч з євреями, росіянами, циганами, представниками інших народів, а ці люди так само варті того, щоб ми про них пам’ятали – загинули вони, саме борючись за Україну.

Відтак, Бабин Яр залишає перед нами теж запитання, яке й стояло перед учасниками мітингу 1966 року, і на яке намагався дати відповідь Іван Дзюба.

Тоді він говорив: “Шлях до справжнього, а не фальшивого братерства не в самозабутті, а в самопізнанні, не зрікатися себе і пристосовуватися до інших, а бути собою і шанувати інших.

Євреї мають право бути євреями, українці мають право бути українцями в повному і глибокому, а не тільки у формальному значенні цих слів.

Хай євреї знають єврейську історію, єврейську культуру, мову і гордяться ними. Хай українці знають українську історію, культуру, мову і гордяться ними. Хай вони знають історії і культури один одного, історію і культуру інших народів, вміють цінити себе і інших, як своїх братів.

Досягнути цього важко. Але краще прагнути до цього, ніж байдуже махнути рукою і плести за хвилею асиміляторства і пристосовництва, добра від яких не буде, а буде лишень хамство, блюзнірство і приховане людиноненависництво”.

І досі Бабин Яр з його жертвами, з жертвами дуже різними: простими євреями, які лягли в цю землю просто через те, що здійснювалося людиноненависницька концепція Гітлера щодо того, що землю має бути очищено від євреїв, цигани, які лягли в цю землю з цієї ж причини; радянські військовополонені, які підлягали знищенню перед відступом німців з Києва, українські патріоти, які лягли в цю землю, бо воліли боротися за неї збройно – всі вони, їхня пам’ять є засторогою від того хамства, блюзнірства і прихованого людиноненависництва, про яке 1966 року говорив Іван Дзюба.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG