Доступність посилання

logo-print
06 грудня 2016, Київ 03:06

Монаше життя.


Віктор Єленський

Слухати:

Віктор Єленський: Коли є свобода вибору – обирають свободу!

На хвилях Радіо Свобода щотижнева програма “Свобода совісті” та її ведучий Віктор Єленський.

Чернецтво у сучасному світі – це насправді диво. У знебоженому і дуже цинічному світі, світі, який вважає себе наскрізно прагматичним і раціональним, - чудо життя, присвяченого Богові.

В Україні сьогодні 386 монастирів, де понад шість тисяч ченців й черниць щоденно поєднують молитву і працю, зосереджено споглядають Бога і прагнуть наслідувати Христа.

Монаше життя в Україні – тема цього випуску програми “Свобода совісті”. Нагадаю, що слово “монах” походить від грецького "монос" - один, тобто той, хто живе осібно, інакше, ніж звичайні, світські люди.

Сьогодні, як і шістнадцять-сімнадцять століть тому, монахи чи монахині беруть на себе обітниці убозтва, цноти та абсолютного послуху.

Перші ченці гартували волю у жалюгідних келіях, роздавали свої скарби вбогим і тікали, тікали від світу з його спокусами, хтивістю і зіпсованістю. Це ж саме намагається робити і більшість сучасних нам ченців й черниць. Сутність монашого покликання не змінюється від того, де воно здійснюється: у розпеченій єгипетський пустелі в 4 столітті по Різдву Христовому чи посеред приголомшуючих технологій та суперкомунікацій в столітті 21-му.

На Русі чернече життя почалося ще до 988 року, але перші монастирі з''являються вже після Володимирового хрещення. Сила християнської аскези викликає до життя різноманітні монастирські устрої; монастирі стають центрами культури й мистецтва, книгодрукування, виконують важливі суспільні й навіть оборонні функції. Але найліпшою проповіддю монашества залишаються благочестя, доброта й смирення ченців й черниць.

Києво-Печерська і Почаївська Лаври, Зимненський монастир і Манявський скит, десятки і сотні інших знаменитих і маловідомих обителей стали зосередженням виповненого духовною силою, святістю і таїною світу, де цей самий світ оновлюється і просвітлюється.

Історія українського чернецтва – це історія страждань і випробувань, зречення і випробувань, злетів і зривів. Монгольська навала і турецькі набіги, цісарські і царські утиски, секуляризація Катерини ІІ, яка розпустила 1764 року в своїй імперії рівно 6 тисяч монастирів, зваба монастирської верхівки чинами, грошима й орденами...

Але, як виявилося, справжні випробування були попереду. Кількість розстріляних, замордованих після 1917 року монахів, сплюндрованих, понівечених монастирів не піддається ліку.

Люди переповідали потайки один одному про вбогих перестарілих ченців, яких не брала чекістська куля, про схимонаха, котрий нагодував жменею збіжжя приречене на вимирання від голоду село, про смиренних черниць в уральському таборі, перед якими повклякали нацьковані комендантом люті пси. І так само потайки ходили до старців і стариць, до святих відлюдників, яких не лякали ані арешти, ані тортури, ані щоденні труси, бо вони давно вже віддали себе Самому Богові.

Але хто йде до монастиря у наш час, на початку ХХІ століття? Відповідь на це питання кореспондент Радіо Свобода Леся Штогрин шукала в одному з київських монастирів.

Леся Штогрин: Свято-Троїцький Іонінський монастир знаходиться на мальовничих схилах київського ботанічного саду. Тут серед тиші та краси живуть у службі Богові двадцять монахів.

Один із них отець Іосав. Шість років тому він, двадцятип’ятирічний студент механічного факультету, вирішив відмовитися від усього до чого звик. “Захоплення філософією і нічна розмова з другом стала поштовхом до зміни цілого життя,” - розповідає отець Іосав.

Отець Іосав: Ось ми ввечері сиділи в студентському середовищі в гуртожитку і розмовляли про сенс життя... І прийшли до одного і того ж висновку, дуже цікавого.

Що означає стати людиною по-справжньому сильною, такою, яка контролює власні почуття, емоції, яка контролює все своє життя? Хто ця людина? Чи та це людина, котра, коли її б’ють, може дати здачі? Чи можна назвати таку людину сильною? З одного боку, можна, тому що не побоялася дати здачі.

Але що ж значить бути насправді сильним духом? Це значить, що людина, коли її вдарять по одній щоці, вона може того, хто вдарив, не просто пробачити, вона готова за нього померти. Просто тут і зараз. За всі гріхи, того хто образив.

Як на мене, це можуть зробити тільки сильні духом люди. І це по-справжньому надлюди.

І ось я захотів стати такою людиною. Природно я зрозумів, що такою людиною можна стати лише в церкві.

Леся Штогрин: Через сім місяців молодий хлопець прийняв чернечі обітниці. І жодного разу про це не пошкодував.

Отець Іосав: Мало того, що не пожалів. Я тільки тут став по – справжньому щасливим. Адже в монастир потрібно йти не від горя, як багато хто вважає, а навпаки, від надлишку щастя і життя.

Адже, дивіться, чим живе мирянин? Він живе тільки матеріальними цінностями: сім’єю, роботою, тобто лише в одній горизонтальній площині. Але коли раптом людина починає розуміти, що їй однієї площини замало, то вона хоче ще й в вертикальній площині жити.

Тобто, уявляєте, вся сфера життєдіяльності людини: матерія, душа, дух, щоб все жило. От коли людина це відчуває, від надлишку життя якраз, така люди йде в монахи. Для того, щоб життя в ній розцвіло не лише в горизонтальній площині, а й у вертикальній.

Леся Штогрин: Не зважаючи на всі пояснення і запевнення отця Іосава, мені насправді дуже важко було зрозуміти, як вродливий і тверезомислячий молодий чоловік зміг відмовитися від цікавого і насиченого, як на мій погляд, життя. Але, мабуть, в тому і є досі ніким не відкрита і не досліджена таїна обраних, тих, кого покликав на службу сам Господь.

Віктор Єленський: Що значить для сучасного світу чернецтво і що дає чернецтво сучасному світові? У вересні цього року чернецтво Української греко-католицької церкви вже вчетверте зібралося, щоби спільно спробувати дати відповідь на ці питання.

Що означає бути добрим ченцем чи черницею? Це питання щоразу поставало у Львові. Репортаж звідти кореспондента Радіо Свобода Галини Терещук.

Галина Терещук: Справжній монах - це той, хто служить одному тільки Богові, хто шукає одного тільки Бога, хто споглядає на одного тільки Бога, хто має мир з Богом і причиною миру для інших. Це визначення чернецтва, яке належить монахові 8 століття Теодору Студитові, стало основною канвою зібрання греко-католицьких монахів.

Кожен із ченців чи черниць має власну історію свого покликання. Пам’ятає ту хвилину, коли зрозумів, що готовий відректись від усього житейського і коли доля привела його у монастир.

Однак стати монахом внутрішньо і зовнішньо, щоб не залишилось нічого, крім нього одного і Бога вдається далеко не усім монахам.

Одна із черниць у розмові порівняла доброго монаха із добрим лікарем. І до одного, і до другого тягнуться люди; і один, і другий по-справжньому врятовує людину; і один, і другий знайшов своє покликання.

І все ж бути добрим лікарем, як і монахом, вдається не кожному лікареві чи черниці. Служіння Богові і людям - це справді важка праця, як духовна, так і фізична. Монастирський день розпочинається о 4 годині Богослужінням. Упродовж усього дня кожен член спільноти виконує власні обов’язки.

“Наскільки важко повністю присвятити себе Богові?” - запитую у монахинь.

Монахиня: Якщо маєш покликання і любиш, то нескладно, хоч вимагає і зусиль, і терпіння. Це, як добрий лікар, вчитель, коли любиш, то віддаєш себе, так і монахиня любить.

Монахиня: Добра монахиня та, яка любить Ісуса, залюблена у нього, хоче працювати для нього і його людей.

Монахиня: Це друга сесія собору і ми говоримо про свою ідентичність. Ми прийшли задля Ісуса Христа, якщо задля Ісуса, то одночасно маємо служити Його людям. Монахиня не має бути замкненою від проблем, вона повинна знати, що робиться у суспільстві і допомагати, виходити у світ.

Галина Терещук: Єпископ Української греко-католицької церкви Гліб Лончина відчув свої покликання у молоді роки. За бажанням батьків завершив світські студії, але внутрішній поклик стати монахом був сильнішим.

Гліб Лончина: Духовне життя це так, як стояти перед темрявою і мати ту відвагу скочити у цю темряву, знаючи, що там любляча Божа рука схопить.

Галина Терещук: Монашество - це великий дар для Церкви. Важливо усвідомлювати цю цінність, як підкреслює владика Гліб. Особлива відповідальність лежить на настоятелях чернечих спільнот, які налагоджують виховний процес і мають допомогти братові чи сестрі зрозуміти власне покликання. Адже на початку 90- х чимало молодих людей тягнулись у монастирі за красивою формою, а не за змістом.

Хтось йшов через невдале особисте життя, хтось втікав від важкої праці у селі, хтось від матеріальної скрути. Втім, зовнішня форма виявилась оманливою, через якийсь час чимало випадкових осіб виходили з чернечих спільнот, залишались за кордоном.

Людина, покликана служити Богові, має звільнитись від пристрастей й гріхів і плекати у собі чесноти.

Самотність спричинює аскезу і сльози, сльози породжують страх Божий, страх Божий породжує покору і уважність, уважність породжує любов, любов чинить душу здоровою та безпристрасною. На цьому етапі людина розуміє, що вона не і далеко від Бога.

Під час монашого зібрання у Львові неодноразово лунало євангельське: у вірі, надії й любові найвищою і є Любов.

Богопосвячена особа ніколи не може ствердити, що вона вже цілковито сформувала в собі образ нової людини, яка в кожній життєвій ситуації має в своєму серці ті самі почуття, що їх має Христос. Це означає, як зазначається у документі собору монашества, що процес виховання ніколи не закінчується і повинен тривати від першого моменту, коли починає виявлятись зацікавлення власним покликанням і до остаточного поєднання з Господом.

Віктор Єленський: Чернечі згромадження живуть за статутами, яким і триста, і п’ятсот, і більше років. Скажімо католицький монаший орден камедулів був заснований в ХІ столітті. Це була конгрегація відлюдників, які ходили босоніж, носили білу одіж і виснажували себе суворим постом.

Журналіст, економіст, літератор Євген Ґолибард багато бачив у своєму житті. Але чи не найбільш пам’ятним епізодом вважає десятиденне перебування в монастирі цього чину у відлюдному куточку Польщі.

Євген Ґолибард: Мені довелося прожити серед ченців-камедулів. Їх спосіб життя – це взірець християн перших століть після Христа.

Вони встають о 3.45. Цілий день перебувають в роботі, в молитвах, зосереджені. Лягають спати о 20-ій. Згідно розкладу осіннього світла і відпочинок. Час духовної праці у них становить 6.15 год. Час фізичної праці близько 6 годин.

Монастир – це величезне господарство, яке потребує праці. Брати мусять не лише забезпечити себе, але й тих гостей, переважно духовного сану, котрі постійно прибувають до монастиря на покуту і відмолення гріхів.

Так само, як взірці чи еталони метра, кілограма, так само і камедули дають взірець життя, тримають як еталон життя тих перших християн, які утворили перші спільноти після смерті і Воскресіння Ісуса Христа.

Щоденно прибирається пилососом в жилих приміщеннях і в храмі, тому що вони носять білий одяг, і вони мають бути завжди ідеально чистими.

М’яса брати не їдять. Корів і курей тримають для виробництва молока і яєць. Але вся їхня їжа є надзвичайно смачною.

Вони тримають культ чистоти фізичної і духовної. І це є основою їхнього життя. Вони постійно працюють над собою, допомагають один одному досягти високого рівня святості, святості думок, слів і вчинків.

Слові там скупі, адже вони мають впродовж дня тримати обітницю мовчання, крім спільних молитов. Хоча вони збираються і обговорюють певні новини. Вони у курсі всіх справ, які відбуваються.

Коли я там перебував, то наймолодшому з братів було 25 років, найстаршому 92. Брат Роберт провів мене до підземелля храму, показав кам’яні ніші, де замуровані тіла вже померлих братів і, вказуючи на порожні отвори, посміхаючись, сказав: отут наші тіла чекає останній притулок, коли душі підуть до іншого світу.

Наші уявлення про старших і молодших тут повністю не відповідають реаліям. Брат, який виконує функції кухаря, закінчив Папську академію, є видатним теологом. Значні заслуги та високий авторитет мають два брати похилого віку, які мають високий ступінь святості, тому провадять священну літургію та причастя у храмі. Але, з огляду на їх стан здоров’я, вони не можуть виконувати тяжкої роботи, тому звичайнісінько чистять собі картоплю та миють посуд на кухні.

Більшість братів постійно вчаться заочно в навчальних закладах чи самостійно провадять якісь наукові студії.

Ізольованість їхнього життя не означає відриву від світових проблем. Брати є досконало поінформованими про всі події в світі, мають багатий світогляд, який дає їм змогу робити глибокі аналітичні висновки.

Віктор Єленський: Католицька церква має велику кількість чернечих орденів. Дослідник Леонард Хольц супроводжує свою “Історію християнського чернецтва” переліком, в якому таких орденів понад сім десятків. Спільним для них є, мабуть, пошук Бога у собі і в інших людях.

Взагалі, чернечий ідеал далекий і майже недосяжний. Ченцеві важко вимовити: “Я щодня розпинаю себе заради Ісуса”. Він радше скаже: “Я не монах, але я бачив монахів”. Тобто, бачив тих, хто своє життя перетворив на розумну Ісусову молитву, хто слідом за афонським подвижником може визнати, що зробив розумну молитву своєю професією.

Адже як би ми не милувалися добрими справами чернецтва, усе ж призначення його в цьому світі не в цьому. В історії назавжди закарбується те, що зробили ченці для поширення писемності й книгодрукування, їхні притулки, сиротинці, взірці господарювання і навіть виведені ними великі, добрі собаки-поводирі.

Звісно, не всі, далеко не всі ченці й черниці гідні “співпрацівники Господа” і “свої янголам”. У монастирях, особливо новостворених обителях, чимало проблем і так званої надлишкової ревності. З чернечого середовища виходили були доволі сумнівні ініціативи, як-от за відмову від ідентифікаційних номерів платників податків чи стосовно канонізації Распутіна чи Івана Грозного.

Але коли говорять про сутність чернечого подвигу, згадують не це. І навіть не земні досягнення і відкриття, а одвічну безперестанну молитву-благання про прощення гріхів усього людства.

Визначати нинішній стан чернечого життя в Україні як “відродження” було б не дуже справедливо, адже воно ніколи не вмирало. Радше можна говорити про відродження зруйнованих і напівзруйнованих монастирів, тих чи інших форм чернечого служіння, які за визначенням не могли існувати за умов, коли, скажімо, навчання дітей релігії каралося згідно із карним кодексом.

Монахи в Україні нині навчають і будують, годують і приймають пологи, видають книги і орють землю. І так само, як і сто, і тисячу років тому протистоять хто краще, а хто і гірше спокусам світу цього.

Існує вічна напруга між молитвою, літургійним життям, з одного боку, і апостолатом - з іншого, між втечею від світу і зустріччю зі світом, який достойний свого зцілення і перевтілення. Адже чернече життя - то одвічний виклик не світові, а його виразкам і недосконалостям.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG