Проблема “батьки і діти” та розумний егоїзм.

Ще раз звернутися до теми розумного егоїзму мене змусила досить банальна історія. Моя знайома, немолода жінка, скаржилася на свого дорослого сина. Лейтмотивом звучало одне речення: „Я йому віддала все!” А далі йшов довжелезний перелік жертв, серед яких була і відмова від захисту дисертації, і нехтування особистим життям, і праця на трьох роботах, аби тільки хлопець ні в чому не був обділений, у той час як мама по десять років носила черевики і роками не бувала в театрі. Проте, невдячний син не лише не цінує принесених йому жертв, а ще й докоряє: „А навіщо ти це робила? Я тебе не просив і мені це не було потрібно.” „Мій син - абсолютний егоїст”, - сумно закінчила жінка.

По-людськи, звичайно, шкода мою лютню знайому, але доводиться констатувати, що егоїстом сина зробила вона сама. І саме через те, що нехтувала принципом розумного егоїзму. Звичайно, дивно говорити про егоїзм по відношенню до близьких людей, а особливо до дітей. Ми всі ладні віддати їм „все”. От тільки чи це справді їм потрібно?

Звичне гасло „все краще – дітям” – зовсім не така невинна річ, як здається. Якщо дитина змалечку звикає до того, що „найсмачніштй шматочок”, найкращі іграшки, найдорожчий одяг завжди дістається їй, то сприймає це як належне. І ніщо не змусить її змінити цю налаштованість у дорослому віці. То про яку вдячність може йти мова? Набагато ефективнішим є інший спосіб розподілу в родині: все краще ділиться порівну. Хай навіть потім ви всеодно підсунете „ласий шматочок” дитині, але акцентувати на цьому її увагу зовсім не варто.

А чи добре для дітей будь-якого віку, якщо поруч із ними будуть завжди стомлені, роздратовані та ображені на весь світ мама і тато? Набагато більше користі принесуть ті батьки, які суміщають виховання дітей з вдоволенням власних потреб, як лишаються особистостями і розвивають свій інтелект, які вміють думати про себе і вчать цьому своїх нащадків.

Надмірна батьківська жертовність, крім прищеплення егоїзму „нерозумного”, має ще один психологічний наслідок. Вона садить дітей у вічну психологічну „боргову яму”, розвиває в людині комплекс постійної вини перед батьками. Навряд чи саме цього прагне більшість батьків, коли старається віддати дітям „все”. Відомий російський психолог Ніколай Наріцин стверджує: „Хочете виростити розумних, сильних, адаптованих в суспільстві, щасливих дітей, - насамперед, будтье самі розумними, сильними, адаптованими та щасливими: щоби ваші діти могли всьому цьому у вас повчитися”. Звучить переконливо, чи не так?