Слухати:
Сергій Грабовський: У незалежній Україні регулярно відзначаються на державному рівні ювілеї радянських державних діячів, хоча й не всіх, а найбільш лояльних до Москви. А от ювілейні дати незалежницьких лідерів часто забувають навіть патріотичні партії.
Максим Стріха: На те є дві очевидні причини.
Перша – це наше національне непам’ятство, довго прищеплювальне нам усіма окупаційними режимами, за яких всі ці діячі набували статусу не лишень ворогів, а гірше – “орвелівських неосіб”, людей, яких просто ніколи не існувало здебільшого.
Друга хвороба – це наше національне самоїдство. Ще наприкінці горбачовської перебудови, вперше потрапивши до діаспори, я був здивований, наскільки не можна було згадати в бандерівському середовищі добрим словом полковника Андрія Мельника, в мельниківському – Степана Бандеру, а серед “двійкарів” - і Мельника, і Бандеру разом. Я вже не кажу про середовище послідовників Липинського чи Багряного. І, на жаль, українці надто багато часу завжди приділяли боротьбі поміж собою.
А сьогодні не варто нам забувати всіх, хто виступав за вільну Україну, яка була б матір’ю, а не мачухою для всіх своїх громадян. І вже в другу чергу маємо придивлятися до того, під яким він робив це партійним прапором, чи політичними гаслами.
“Голова ради міністрів, Федір Андрійович Лизогуб, належав до відомого в історії України роду, члени якого грали у нас далеко не другорядну роль.
Невисокий на зріст, з сивою, досить коротко підстриженою борідкою, шляхетно вихований, із м‘якими манерами, він справляв дуже позитивне враження, особливо на іноземців, тим більше, що добре розмовляв французькою і тим самим він легко входив з ними у безпосередній контакт, а не користувався перекладачами, котрі мають звичку зібгати думку мовця.
Я його вважав безумовно чесною людиною і вірив йому, що він свідомо жодних дій, які йдуть урозріз з моїми бажаннями, таємно від мене не вчинить.
Але у нього були недоліки, і головними з них були його велика самовпевненість і потім образливість.
Раз він ображався на кого-небудь, він уже об‘єктивно міркувати не міг, а ображався він часто.
Лизогуб був надзвичайно слабкий на лестощі. Цим його можна було зразу забрати в руки і вертіти ним, як хотілося. На жаль, деякі люди цим користувалися.
Бувши особисто родом із сім‘ї, де з величезною повагою ставилися завжди до земської діяльності, я мав дещо перебільшене уявлення про крупних діячів цього роду. Мені завжди здавалося, що земець чомусь людина широких горизонтів, великого розмаху, що перехід від великої земської діяльності до державної легкий і природний. З роками я це своє переконання радикально змінив.
Навпаки, скільки я не бачив крупних земських діячів усіх калібрів розуму і політичних відтінків, я жодного разу не бачив, щоб ці люди дійсно домагалися успіху на державній ниві. Вони звикли озиратися на те, що скаже земське зібрання, і без нього ані кроку.
Все це хоча і дуже конституційно, але для творчої роботи в момент революційної кризи не дуже добре. У Лизогуба теж розмаху, вільної творчості, сміливості не було...
Він був надзвичайно ретельним, дуже багато працював, але зі справами не завжди міг упоратися, оскільки не мав здатності відрізняти істотне, широкого державного значення від другорядного, що могло б зачекати...
Де він був цілковито на висоті, це під час засідань ради міністрів. Вміло вести збори було його коником, це було його середовище.
Але і тут я дозволив би собі зробити йому певний докір: він давав право надто довго говорити з даного питання, уже цілком розжованого, і тим самим затягував без кінця непродуктивно засідання ради...”
Максим Стріха: Ось таку характеристику дав у відомих спогадах гетьман Павло Скоропадський одному з найближчих своїх соратників Федору Лизогубу, прем‘єру Української держави. Прем’єру у ті часи, коли ця держава досягла своїх найбільших успіхів: і політичної стабільності, і міжнародного визнання, коли врешті-решт найбільшою мірою розбудовувалися саме українські інституції.
Отже, характеристика ця насправді дуже цікава, бо йдеться не тільки про самого Лизогуба, а про цілу генерацію діячів, які зуміли витворили в Україні 1918-го року кількамісячний острівець стабільності в тодішньому розбурханому і кривавому революційному морі.
Сергій Грабовський: Стислу розповідь про життєвий шлях Федора Лизогуба підготував наш колега Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов: Федір Лизогуб народився 6 жовтня 1851 року у родовому маєтку у містечку Седневі неподалік Чернігова. Він походив зі старовинного і заможного старшинського роду, пов’язаного з родами Гоголів та Скоропадських, а одним з його предків був гетьман Петро Дорошенко.
Батько Федора Андрій приятелював з Тарасом Шевченком, його дядько Ілля належав до Київської масонської ложі «З’єднаних слов’ян». Брат Федора Дмитро став співзасновником таємної організації «Земля і Воля» і за участь у підготовці замаху на російського імператора Олександра Другого був страчений в Одесі.
Федір Лизогуб упродовж двадцяти семи років працював у земських установах, був гласним Городнянської повітової та Чернігівської губернської земських управ, очолював Полтавську земську управу.
Він ініціював видання творів Івана Котляревського та спорудження йому пам’ятника у Полтаві, долучився до створення там міського музею, фінансував діяльність Школи художнього промислу у Миргороді.
Від 1915 року Лизогуб завідував канцелярією російського намісника на Кавказі, а після Лютневої революції 1917 року очолив відділ іноземних підданих у міністерстві закордонних справ Росії. Після більшовицького перевороту він повернувся до України.
3 травня 1918 року Павло Скоропадський призначив Лизогуба міністром внутрішніх справ Української держави, а вже через тиждень запропонував йому також очолити Раду Міністрів. До формування свого уряду Лизогуб намагався залучити політиків з опозиційного до гетьмана Українського національно-демократичного союзу. 8 липня він відмовився від посади міністра та зосередився на керівництві урядом.
Після проголошення гетьманом Скоропадським 14 листопада 18-го року федеративного союзу України з майбутньою небільшовицькою Росією Федір Лизогуб склав повноваження голови українського уряду і невдовзі виїхав до Югославії.
Він помер у Белграді 1928 року.
Сергій Грабовський: І знову ми звертаємося до спогадів Павла Скоропадського
“Політичні погляди його були далеко не праві. Належав він до ліберальної сім‘ї. Якщо я не помиляюсь, брат його за старого режиму був повішений, а сам він раніше перебував під наглядом поліції.
Лизогуб рахувався раніше кадетом, а потім через якісь розбіжності з ними пішов з партії.
Він дійсно був прихильником проведення демократичних реформ, але проводив їх повільно. У цім відношенні виявляла себе та риса, на якій я наполягаю: він не відрізняв істотного від неістотного.
Я вважав, що треба з першого дня взятися за аграрну реформу, за закон про земські і міські вибори, з одного боку, і за впровадження Державної Варти, з іншого. Треба було малювати картину широкими мазками – ескізно, а потім уже вдаватися в деталі.
А він кожну справу, навіть другорядну, обговорювану в раді, вирішував начисто, присвячуючи їй куди більше часу, ніж ця справа мала значення в цю перехідну епоху...
В українському питанні він був слабкий, він нічого, як на мене, в ньому не розумів. Я досі дивуюсь, як мало він розумів у цій справі. Це нерозуміння і небажання розуміти призвело до того, що українці його не любили і навіть вважали його таким, що вороже ставиться до всього Українського. Насправді ж це далеко було не так.
Лизогуб, попри те, що сидів у Полтаві тривалий час, цілковито прогледів той український рух, який упродовж уже багатьох років тлів на Україні, а в останні роки давав себе, безумовно, все більше і більше відчути.
Інша річ, чи мають українці, котрі стоять на чолі цього руху, ґрунт під ногами чи ні, наскільки вірні відомості про субсидування цього руху ззовні, але дивним є те, що він жодного уявлення про цей рух не мав, а нам доводилося діяти саме в оточенні цього Українства.
Коли я йому говорив: “Федір Андрійович, Вам необхідно було б з‘ясувати те й те в такому питанні, що стосується Українства”, він мені зазвичай відповідав: “Та я сам українець, кращий за них, нащо мені з ними розмовляти? Мій предок – полковник Лизогуб, а це що за панове?!”
Я з ним згоден, що він чистої води українець, але я ніколи не розумів, як це, очолюючи кабінет, він не вважав потрібним поближче уяснити собі сутність того руху, котрий, як там не говори, любиш його чи ні, все ж під українським оглядом зробив дуже багато.
Сам Лизогуб був українець, любив Україну і цілковито віддавався створенню України, звичайно, без усілякої зненависті до Росії. Якщо хочете, він був з багатьох питань більшим українцем, ніж я. Пам‘ятаю, як мене здивувало, коли він у раді міністрів висловився за автокефалію церкви.
До речі, що було ще більш дивним, що всі міністри, включно із євреєм Гутником, висловилися з цього питання у тому ж дусі...”
Максим Стріха: Характеристика дуже цікава, бо йдеться щонайменше про два головні типи українства: умовно кажучи, революційний, демонстративний та еволюційний, поступовський.
Сергій Грабовський: До першого типу належав Дмитро Лизогуб, котрий не тільки був радикальним борцем з імперським режимом, а й демонстративним українцем: сучасники свідчили, що він, усупереч будь-яким нормам конспірації, у публічних місцях розмовляв українською мовою.
Чи був Федір Лизогуб ще замолоду відмінним від свого брата? Очевидно, що так, бо тоді все обмежилося тільки наглядом поліції. Але водночас він теж був опозиціонером і теж був українцем, свідомим українцем - уся його земська діяльність була присвячена українській справі.
Максим Стріха: Ця земська діяльність так само була політичною. І відкриття пам’ятника Котляревському в Полтаві, на яке прибули всі свідомі представники тодішнього українства 1903 року, – це організаційно цілковита заслуга голови Полтавського губернського земства Федора Лизогуба, як і багато інших справ.
Сергій Грабовський: І знову спогади Павла Скоропадського.
“Мені здається, що Лизогуб, втім, як і більшість уряду, не розумів, що революція не скінчилася, що вона ще квітує і що Гетьманство виявилося першим зсувом у більш поміркований бік, природніший і тим самим міцніший.
Він вважав, що з приходом німців революції кінець і тепер можна спокійно почати творення тієї України і того соціального укладу життя, який йому подобався і якому він вірив. Тому він не поспішав і завжди легко ображався, коли я штовхав його у бік більш швидкої праці у життєво важливих питаннях”.
Максим Стріха: В Україні завжди важко було важко бути поступовцем і конституціоналістом. Значно легше було бути революціонером, вести за собою на барикади під палкими гаслами. Федір Лизогуб був саме поступовцем.
За ним була історична традиція козацького старшинського роду Лизогубів. За ним була родинна пам’ять, адже часово він народився лишень через 4 роки після того, як Шевченко в Седневському “Кобзарі”, написаному в маєткові батька Федора Андрійовича, Андрія Лизогуба, написав знамените: “У москалів народ і слово, і у нас народ і слово”.
Але за Федором Лизогубом була і пам’ять про страшну долю старшого брата. Очевидно, поступовцем він був не з міркувань конспіративних, а тому, що щиро вірив: так зможе досягнути більшого.
Сергій Грабовський: Отож питання залишається відкритим: яка стратегія українського державотворення більш ефективна і за яких умов? Хто мав рацію у ті часи: гетьман Скоропадський, прем‘єр Лизогуб, їхній союзник, але й опонент Дмитро Донцов чи їхній противник Симон Петлюра? І які уроки з усього того треба винести для сьогодення?
Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський. Фрагменти спогадів Павла Скоропадського читав Віктор Єленський.
Наступної середи ми рушимо далі у світ загадок і забутих сторінок української історії, і звернемося до постаті знаного атлета першої половини ХХ століття, якого навіть в Україні часто звуть “русским богатырём”. Іван Піддубний.
Сергій Грабовський: У незалежній Україні регулярно відзначаються на державному рівні ювілеї радянських державних діячів, хоча й не всіх, а найбільш лояльних до Москви. А от ювілейні дати незалежницьких лідерів часто забувають навіть патріотичні партії.
Максим Стріха: На те є дві очевидні причини.
Перша – це наше національне непам’ятство, довго прищеплювальне нам усіма окупаційними режимами, за яких всі ці діячі набували статусу не лишень ворогів, а гірше – “орвелівських неосіб”, людей, яких просто ніколи не існувало здебільшого.
Друга хвороба – це наше національне самоїдство. Ще наприкінці горбачовської перебудови, вперше потрапивши до діаспори, я був здивований, наскільки не можна було згадати в бандерівському середовищі добрим словом полковника Андрія Мельника, в мельниківському – Степана Бандеру, а серед “двійкарів” - і Мельника, і Бандеру разом. Я вже не кажу про середовище послідовників Липинського чи Багряного. І, на жаль, українці надто багато часу завжди приділяли боротьбі поміж собою.
А сьогодні не варто нам забувати всіх, хто виступав за вільну Україну, яка була б матір’ю, а не мачухою для всіх своїх громадян. І вже в другу чергу маємо придивлятися до того, під яким він робив це партійним прапором, чи політичними гаслами.
“Голова ради міністрів, Федір Андрійович Лизогуб, належав до відомого в історії України роду, члени якого грали у нас далеко не другорядну роль.
Невисокий на зріст, з сивою, досить коротко підстриженою борідкою, шляхетно вихований, із м‘якими манерами, він справляв дуже позитивне враження, особливо на іноземців, тим більше, що добре розмовляв французькою і тим самим він легко входив з ними у безпосередній контакт, а не користувався перекладачами, котрі мають звичку зібгати думку мовця.
Я його вважав безумовно чесною людиною і вірив йому, що він свідомо жодних дій, які йдуть урозріз з моїми бажаннями, таємно від мене не вчинить.
Але у нього були недоліки, і головними з них були його велика самовпевненість і потім образливість.
Раз він ображався на кого-небудь, він уже об‘єктивно міркувати не міг, а ображався він часто.
Лизогуб був надзвичайно слабкий на лестощі. Цим його можна було зразу забрати в руки і вертіти ним, як хотілося. На жаль, деякі люди цим користувалися.
Бувши особисто родом із сім‘ї, де з величезною повагою ставилися завжди до земської діяльності, я мав дещо перебільшене уявлення про крупних діячів цього роду. Мені завжди здавалося, що земець чомусь людина широких горизонтів, великого розмаху, що перехід від великої земської діяльності до державної легкий і природний. З роками я це своє переконання радикально змінив.
Навпаки, скільки я не бачив крупних земських діячів усіх калібрів розуму і політичних відтінків, я жодного разу не бачив, щоб ці люди дійсно домагалися успіху на державній ниві. Вони звикли озиратися на те, що скаже земське зібрання, і без нього ані кроку.
Все це хоча і дуже конституційно, але для творчої роботи в момент революційної кризи не дуже добре. У Лизогуба теж розмаху, вільної творчості, сміливості не було...
Він був надзвичайно ретельним, дуже багато працював, але зі справами не завжди міг упоратися, оскільки не мав здатності відрізняти істотне, широкого державного значення від другорядного, що могло б зачекати...
Де він був цілковито на висоті, це під час засідань ради міністрів. Вміло вести збори було його коником, це було його середовище.
Але і тут я дозволив би собі зробити йому певний докір: він давав право надто довго говорити з даного питання, уже цілком розжованого, і тим самим затягував без кінця непродуктивно засідання ради...”
Максим Стріха: Ось таку характеристику дав у відомих спогадах гетьман Павло Скоропадський одному з найближчих своїх соратників Федору Лизогубу, прем‘єру Української держави. Прем’єру у ті часи, коли ця держава досягла своїх найбільших успіхів: і політичної стабільності, і міжнародного визнання, коли врешті-решт найбільшою мірою розбудовувалися саме українські інституції.
Отже, характеристика ця насправді дуже цікава, бо йдеться не тільки про самого Лизогуба, а про цілу генерацію діячів, які зуміли витворили в Україні 1918-го року кількамісячний острівець стабільності в тодішньому розбурханому і кривавому революційному морі.
Сергій Грабовський: Стислу розповідь про життєвий шлях Федора Лизогуба підготував наш колега Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов: Федір Лизогуб народився 6 жовтня 1851 року у родовому маєтку у містечку Седневі неподалік Чернігова. Він походив зі старовинного і заможного старшинського роду, пов’язаного з родами Гоголів та Скоропадських, а одним з його предків був гетьман Петро Дорошенко.
Батько Федора Андрій приятелював з Тарасом Шевченком, його дядько Ілля належав до Київської масонської ложі «З’єднаних слов’ян». Брат Федора Дмитро став співзасновником таємної організації «Земля і Воля» і за участь у підготовці замаху на російського імператора Олександра Другого був страчений в Одесі.
Федір Лизогуб упродовж двадцяти семи років працював у земських установах, був гласним Городнянської повітової та Чернігівської губернської земських управ, очолював Полтавську земську управу.
Він ініціював видання творів Івана Котляревського та спорудження йому пам’ятника у Полтаві, долучився до створення там міського музею, фінансував діяльність Школи художнього промислу у Миргороді.
Від 1915 року Лизогуб завідував канцелярією російського намісника на Кавказі, а після Лютневої революції 1917 року очолив відділ іноземних підданих у міністерстві закордонних справ Росії. Після більшовицького перевороту він повернувся до України.
3 травня 1918 року Павло Скоропадський призначив Лизогуба міністром внутрішніх справ Української держави, а вже через тиждень запропонував йому також очолити Раду Міністрів. До формування свого уряду Лизогуб намагався залучити політиків з опозиційного до гетьмана Українського національно-демократичного союзу. 8 липня він відмовився від посади міністра та зосередився на керівництві урядом.
Після проголошення гетьманом Скоропадським 14 листопада 18-го року федеративного союзу України з майбутньою небільшовицькою Росією Федір Лизогуб склав повноваження голови українського уряду і невдовзі виїхав до Югославії.
Він помер у Белграді 1928 року.
Сергій Грабовський: І знову ми звертаємося до спогадів Павла Скоропадського
“Політичні погляди його були далеко не праві. Належав він до ліберальної сім‘ї. Якщо я не помиляюсь, брат його за старого режиму був повішений, а сам він раніше перебував під наглядом поліції.
Лизогуб рахувався раніше кадетом, а потім через якісь розбіжності з ними пішов з партії.
Він дійсно був прихильником проведення демократичних реформ, але проводив їх повільно. У цім відношенні виявляла себе та риса, на якій я наполягаю: він не відрізняв істотного від неістотного.
Я вважав, що треба з першого дня взятися за аграрну реформу, за закон про земські і міські вибори, з одного боку, і за впровадження Державної Варти, з іншого. Треба було малювати картину широкими мазками – ескізно, а потім уже вдаватися в деталі.
А він кожну справу, навіть другорядну, обговорювану в раді, вирішував начисто, присвячуючи їй куди більше часу, ніж ця справа мала значення в цю перехідну епоху...
В українському питанні він був слабкий, він нічого, як на мене, в ньому не розумів. Я досі дивуюсь, як мало він розумів у цій справі. Це нерозуміння і небажання розуміти призвело до того, що українці його не любили і навіть вважали його таким, що вороже ставиться до всього Українського. Насправді ж це далеко було не так.
Лизогуб, попри те, що сидів у Полтаві тривалий час, цілковито прогледів той український рух, який упродовж уже багатьох років тлів на Україні, а в останні роки давав себе, безумовно, все більше і більше відчути.
Інша річ, чи мають українці, котрі стоять на чолі цього руху, ґрунт під ногами чи ні, наскільки вірні відомості про субсидування цього руху ззовні, але дивним є те, що він жодного уявлення про цей рух не мав, а нам доводилося діяти саме в оточенні цього Українства.
Коли я йому говорив: “Федір Андрійович, Вам необхідно було б з‘ясувати те й те в такому питанні, що стосується Українства”, він мені зазвичай відповідав: “Та я сам українець, кращий за них, нащо мені з ними розмовляти? Мій предок – полковник Лизогуб, а це що за панове?!”
Я з ним згоден, що він чистої води українець, але я ніколи не розумів, як це, очолюючи кабінет, він не вважав потрібним поближче уяснити собі сутність того руху, котрий, як там не говори, любиш його чи ні, все ж під українським оглядом зробив дуже багато.
Сам Лизогуб був українець, любив Україну і цілковито віддавався створенню України, звичайно, без усілякої зненависті до Росії. Якщо хочете, він був з багатьох питань більшим українцем, ніж я. Пам‘ятаю, як мене здивувало, коли він у раді міністрів висловився за автокефалію церкви.
До речі, що було ще більш дивним, що всі міністри, включно із євреєм Гутником, висловилися з цього питання у тому ж дусі...”
Максим Стріха: Характеристика дуже цікава, бо йдеться щонайменше про два головні типи українства: умовно кажучи, революційний, демонстративний та еволюційний, поступовський.
Сергій Грабовський: До першого типу належав Дмитро Лизогуб, котрий не тільки був радикальним борцем з імперським режимом, а й демонстративним українцем: сучасники свідчили, що він, усупереч будь-яким нормам конспірації, у публічних місцях розмовляв українською мовою.
Чи був Федір Лизогуб ще замолоду відмінним від свого брата? Очевидно, що так, бо тоді все обмежилося тільки наглядом поліції. Але водночас він теж був опозиціонером і теж був українцем, свідомим українцем - уся його земська діяльність була присвячена українській справі.
Максим Стріха: Ця земська діяльність так само була політичною. І відкриття пам’ятника Котляревському в Полтаві, на яке прибули всі свідомі представники тодішнього українства 1903 року, – це організаційно цілковита заслуга голови Полтавського губернського земства Федора Лизогуба, як і багато інших справ.
Сергій Грабовський: І знову спогади Павла Скоропадського.
“Мені здається, що Лизогуб, втім, як і більшість уряду, не розумів, що революція не скінчилася, що вона ще квітує і що Гетьманство виявилося першим зсувом у більш поміркований бік, природніший і тим самим міцніший.
Він вважав, що з приходом німців революції кінець і тепер можна спокійно почати творення тієї України і того соціального укладу життя, який йому подобався і якому він вірив. Тому він не поспішав і завжди легко ображався, коли я штовхав його у бік більш швидкої праці у життєво важливих питаннях”.
Максим Стріха: В Україні завжди важко було важко бути поступовцем і конституціоналістом. Значно легше було бути революціонером, вести за собою на барикади під палкими гаслами. Федір Лизогуб був саме поступовцем.
За ним була історична традиція козацького старшинського роду Лизогубів. За ним була родинна пам’ять, адже часово він народився лишень через 4 роки після того, як Шевченко в Седневському “Кобзарі”, написаному в маєткові батька Федора Андрійовича, Андрія Лизогуба, написав знамените: “У москалів народ і слово, і у нас народ і слово”.
Але за Федором Лизогубом була і пам’ять про страшну долю старшого брата. Очевидно, поступовцем він був не з міркувань конспіративних, а тому, що щиро вірив: так зможе досягнути більшого.
Сергій Грабовський: Отож питання залишається відкритим: яка стратегія українського державотворення більш ефективна і за яких умов? Хто мав рацію у ті часи: гетьман Скоропадський, прем‘єр Лизогуб, їхній союзник, але й опонент Дмитро Донцов чи їхній противник Симон Петлюра? І які уроки з усього того треба винести для сьогодення?
Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський. Фрагменти спогадів Павла Скоропадського читав Віктор Єленський.
Наступної середи ми рушимо далі у світ загадок і забутих сторінок української історії, і звернемося до постаті знаного атлета першої половини ХХ століття, якого навіть в Україні часто звуть “русским богатырём”. Іван Піддубний.
