Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 06:18

Іван Піддубний – український богатир.


Сергій Грабовський

Слухати:

Сергій Грабовський: Не тільки митці та науковці, політики і військовики стають символами нації, а і визначні спортсмени.

Іван Піддубний
Максим Стріха: Ще років 200 такими національними символами були чи не виключно блискучі монархи і переможні маршали. ХІХ століття дещо змінило цю ситуацію.

Впритул до перших і других в публічні думці просунулися письменники, науковці, підприємці, банкіри, інженери.

Величезні зміни сталися 1896 року, коли П’єр де Кубертен вирішив відтворити давню забуту перервану в півтора тисячоліття традицію олімпіад. Те, що мислилося як подія суто позаполітична, як подія, що мусила єднати людей в прагненні до досконалого тіла, до величі духу, до краси змагань, перетворилося в, однак, боротьбу і за те, що сьогодні ми назвали національним престижем.

Дуже швидко спортсмени наздогнали, а потім, мабуть, і потіснили в громадській думці в ролі символів націй всі ті категорії, про які я говорив раніше.

Для багатьох націй визначні їхні спортсмени є постатями символічними. Звичайно, все залежить ще й від того, який вид спорту в цій країні популярний.

Канадійці вшановують хокеїста Бобі Хау, англійці схиляються перед визначним форвардом Метьюзом, для когось ближче легка атлетика.

З Україною було складніше. Адже не мала вона свого державного організму, адже перші спортивні гуртки в нас було засновано або ж студентами Києва і Харкова - не завжди українськи орієнтованими. Більш потужний український стрижень був лишень у спортивному рухові на Галичині, де це було дуже сильно від самого початку пов’язано з рухом національним. І розвивався український спорт надалі впродовж десятиліть не в рамках власної держави, а в кращому разі в рамках УРСР. А відтак провідні наші спортсмени сприймалися в світі саме як посланці СРСР або, що теж саме, Росії.

Сергій Грабовський: А зараз слово нашому сьогоднішньому експерту.

Віктор Каспрук: У пошуку національних символів деякі країни приписують собі заслуги чужих героїв.

В даному разі мова йде про видатного українського борця і атлета Івана Максимовича Піддубного, уродженця села Красенівка Чорнобаївського району Черкаської області. На пам’ятнику на могилі якого у місті Єйську Краснодарського краю Російської Федерації й досі написано, що там похований великий російський богатир.

Ім’я видатного українського атлета Івана Піддубного має для історії України таке ж величезне значення, як і ім’я Тараса Шевченка. І якщо великий Тарас могутністю свого поетичного таланту зумів підняти силу українського духу з прірви упослідженості, у яку його було підступно скинуто імперськими колонізаторами, на високий щабель європейської і загальносвітової культури, то „чемпіон чемпіонів”, „король чемпіонів”, як писала про шестиразового чемпіона світу, борця Івана Піддубного тогочасна європейська преса, став справжнім символом відродження духу українського козацтва, яке завжди славилось богатирською силою, мужністю, спритністю, незнищенністю сили духу.

Власне, і сам Іван Піддубний не з доброї волі опинився у Росії. Та й і взагалі територію Кубані, заселену нащадками запорозьких козаків, Росією тоді можна було назвати лише умовно, оскільки і мову, і український дух тоді ще не вдалося викорінити совітським сатрапам.

Печально, але за 15 років української незалежності ми так і спромоглися повністю повернути славу видатного українського борця і богатиря Україні.

І якщо за ці роки у столичному Києві і з‘явилася у периферійному районі вулиця Івана Піддубного, то ніхто у владних колах не схотів підтримати висловлену уже майже 10 років тому пропозицію: перейменувати Московську площу на площу Івана Піддубного.

Крім того, якщо нині Україна веде переговори з Росією щодо перенесення до України праху видатного українського режисера і письменника Олександра Довженка, то чому б нам не розпочати переговори про перенесення з Єйську праху Івана Піддубного.

Хоча на могилі видатного українця написано „Иван Поддубный – русский богатырь”, навіть проживаючи у Єйську, він говорив українською мовою. А його ставлення до статусу росіянина яскраво засвідчує той факт, що коли йому у 1933 році співробітники НКВД видали совітський паспорт, він власноруч перекреслив першу сторінку, де було написано „русский” і написав: „українець”.

Сергій Грабовський: Це був Віктор Каспрук, який є не тільки політологом, а і головою Клубу Івана Піддубного.

Розповідь про визначного українського атлета продовжує наш колега Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов: Нащадок козацького роду Іван Піддубний народився 8 жовтня 1871 року у селі Красенівці неподалік міста Чорнобая на Черкащині.

Дев’ятнадцяти років він переїхав до Криму, де упродовж семи років працював вантажником у фірмі «Лівас» у порту в Севастополі, а згодом у Феодосії. Там 1897 року Піддубний почав виступати у приватному цирку Безкоровайного із вправами з гирями та як борець.

Наступного року Піддубний працював у Севастополі у цирку Труцці, потім в Одесі та в Києві у цирку братів Нікітіних, причому на афішах він був представлений як «славетний борець “на поясах” козак Іван Піддубний».

Спочатку український борець займався так званою «російською боротьбою», пізніше перейшов на класичну боротьбу та на боротьбу у «вільному стилі».

При рості 184 сантиметра він тоді важив 118 кілограмів, а обсяг м’яза його руки становив 44 сантиметра.

Піддубний виступав у Москві, Петербурзі та інших великих містах Російської імперії, згодом у п’ятдесяти містах Франції, Англії, Румунії, Бельгії, Австрії, Німеччини та Сполучених Штатів Америки.

Від 1905 року Піддубний 6 разів поспіль перемагав на чемпіонатах світу з класичної боротьби серед професіоналів у найважчій категорії, що проводилися у Парижі.

Упродовж чверті століття він вважався у всьому світі непереможним борцем і мав почесні титули «чемпіон чемпіонів» та «король чемпіонів».

За 40 років Піддубний не програв жодного чемпіонату і мав поразки тільки в окремих поєдинках. А на міжнародному конкурсі краси у Сполучених Штатах Америки український спортсмен, якому тоді було 57 років, був визнаний найкрасивішим чоловіком світу.

Іван Піддубний помер 8 серпня 1949 року у місті Єйську у Краснодарському краї в Росії.

Максим Стріха: Десь років зі 100 тому існувала зворушлива легенда. Тодішні чемпіонати відбувалися здебільшого по пересувних цирках. Часом по стаціонарних, якщо такі були, а в Києві був, відбувалися за власними правилами, з власним колом учасників, і дуже важко було співвіднести реальну вагу тих чи інших чемпіонів. А до того ж змагання ці у цирках дуже часто велися на публіку, аби красивіше.

Отже, тоді виникла легенда про те, що раз на рік усі борці найсильніші збираються в німецькому Гамбурзі, де проводять свої змагання за зачиненими дверима, аби встановити хто з них насправді сильніший за гамбурзьким рахунком.

Сьогодні вже важко судити про те, наскільки ця легенда мала чи ні фактографічне підґрунтя, але те, що Іван Піддубний був таки не просто чемпіоном окремо взятого провінційного цирку, але “чемпіоном чемпіонів” сумніву не підлягає.

Сергій Грабовський: І знову надамо слово голові Клубу Івана Піддубного, київському політологу Віктору Каспруку.

Віктор Каспрук: Дуже багато для вшанування світлої пам’яті Івана Піддубного зробили земляки видатного богатиря, і особливо голова Красенівського сільськогосподарського товариства імені Івана Піддубного Дмитро Піддубний.

Саме завдяки Дмитру Піддубному у селі Красенівці відбувається, починаючи від 1990 року, Всеукраїнське свято богатирської сили на призи пам’яті Івана Піддубного.

Цього року воно пройшло зовсім недавно.

Між тим спортивна спадщина видатного українця є дійсно унікальною. До сімдесяти років він ще боровся й ніколи не переставав у похилому віці займатися спортом. Кожного дня тренувався з гирею, штангою і м’ячем.

У своїй статті „Моє життя у боротьбі” Іван Піддубний написав: „Спорт – це сила, краса, здоров`я. Займаючись спортом людина стає загартованою, мужньою, сміливою. Про це говорить мій особистий досвід п’яти десятків років моєї спортивної діяльності.

Мене часто запитують: як я зумів так зберегти здоров`я, що навіть у похилому віці, в сімдесят років, ще продовжував боротися. А скринька не була й замкнена. Я протягом всього свого свідомого життя не переставав загартовувати організм, добивався правильного кровообігу, ніколи не губив ініціативи в боротьбі, завжди намагався ослабити противника, а свої сили витрачав дуже економно.

Моїм девізом завжди було перемагати. Моїм прийомом – класти на лопатки. Я щасливий, що присвятив своє життя спорту”.

Протягом останніх років чітка патріотична позиція голови Красенівського сільськогосподарського товариства імені Івана Піддубного Дмитра Піддубного уможливила проведення свята пам’яті великого сина українського народу.

Українській владі було б варто подумати про надання цьому святу державного статусу й дієвої державної підтримки. А у столиці України відкрити нарешті пам’ятник цьому видатному сину українського народу.

Максим Стріха: Статус українських спортсменів в СРСР був своєрідний. З одного боку, вони начебто мали всі можливості для спортивного зростання в разі, якщо слухняно утверджували велич наддержави, але якщо хтось із них, як от, скажімо, легендарний бігун Кац, який уславився на Мельбурнській Олімпіаді 1956-го, виступав з крамольною думкою: а чого це Україна, яка є членом ООН (Радянська Україна – зауважмо), не може так само брати участь окремою командою в тій-таки Олімпіаді, в нього починалися поважні проблеми.

Звичайно, і в радянські часи спорт багато важив для національних почуттів.

Згадаймо, сказати б, політичне значення, яке завжди мали в 70-ті матчі київського “Динамо” з московським “Спартаком”. Саме на цих матчах можна було найчастіше почути в натовпі, за тодішньою термінологією, “ідейно невиважені” гасла.

Невипадково, коли лишень йшлося про проголошення незалежності України, з’явилися і плани проведення незалежного українського чемпіонату з футболу. Говорю про це насамперед тому, що футбол посідав першість в тодішніх та, мабуть, і в теперішніх глядацьких симпатіях. А з 1992 року почалися й інші незалежні українські чемпіонати.

Хоча, зрозуміло, що спорт наш спинався на ноги важко. Декілька провідних постатей, навіть завоювавши перші золоті медалі під синьо-жовтим прапором, воліли відмежуватися від цього прапора пізніше через нестатки, через брак суто комерційних можливостей, які не могла їм надати розграбована і зруйнована українська держава середини 90-их.

А проте ситуація досить швидко змінилася. Мабуть, величезна заслуга саме спорту в тому, що всі українці і в Донецьку, і у Львові, і в Одесі, і в Симферополі, хоч як їх ділять ставлення до мови, до церкви Московського чи Київського патріархату, прихильність до Партії регіонів чи до БЮТ, але однаково підводяться і переймаються майже однаковими патріотичними почуттями, коли синьо-жовтий прапор підіймається перед матчем української футбольної дружини чи на честь чергової перемоги Кличка чи Вірастюка.

Не применшуймо значення спорту і не применшуймо ваги спорту в тому, що називається творенням сучасної нації. А відтак вшануймо тих, хто своєю мужністю, силою, наполегливістю на спортивній арені сприяв утвердженню слави українського роду навіть тоді, коли в паспорті йому писали “русский” і коли позиціонувати свою українськість було просто таки небезпечно для життя.

Сергій Грабовський: Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський.

Наступної середи ми рушимо далі у світ загадок і забутих сторінок української історії і лейтмотивом нашої розмови стане страшне і гучне слово “масон”. Адже масоном, більш того, масонський керівник – це герой нашої розмови. А чи можливо таке взагалі: “український масон”? І ким був насправді Сергій Єфремов?

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG